Прихильники імперії ненавидять націоналізм, як вид світогляду, і всіляко намагаються дискредитувати націоналістів. Тому в їх семантиці український націоналізм обов’язково обумовлює антисемітизм. Складається навіть враження, ніби вони щиро вірять, що при вступі до націоналістичної організації всі вступники обов’язково мають скласти іспит на антисемітизм: не склав – не приймуть. Тож якщо вважаєш себе націоналістом – документ про загублені єврейські душі, будь ласка, на стіл. Таким чином формується суспільна думка, що всі національно орієнтовані українці (тобто ті, хто намагається вберегти себе, як націю) ставляться до євреїв, як собаки до кішок: взагалі-то, вони можуть з ними подружитися, але первісні зоологічні інстинкти колись обов’язково прокинуться, і тоді – начувайтеся, такі-сякі нащадки Мойсея! У цьому є щось кармічне. Можливо, собача підсвідома ненависть до котів базується на їхній родовій пам’яті про ті часи, коли гігантські печерні леви – предки й родичі сучасних кішок – розривали на шматки дрібних миршавеньких песиків «дінго».
Що ж, воно таки має своє підґрунтя. Бо історично українська нація чимало потерпала від євреїв. Причому витоки тих злочинів лежать за межами єврейської спільноти та її нагальних інтересів. Як зазначає Віктор Брехуненко, «антиєврейські почуття селян мали під собою ту причину, що орендарями у шляхти (передусім польської), які вичавлювали з них все що могли, були переважно євреї (Це досить м’яко сказано: переважно. – О.Л.)… Крім того, в ієрархії своїх противників козаки ставили євреїв на друге місце після поляків. Хрещених євреїв лишали в спокою і з готовністю брали їх в своє військо, що свідчить не про етнічний, а про релігійний вимір неприйняття євреїв. І це, на жаль, було нормою у всій тодішній християнській Європі. Разом з тим євреї здавна були представлені серед козацької верхівки, а генеральний осавул Григорій Герцик став вірним соратником І. Мазепи і П. Орлика» (68).
У складі Російської імперії українцям також було за що дорікнути своїм іноетнічним сусідам. Наведу міркування В. Білаша по єврейському питанню: «Місто купляло селянський хліб і продавало селу свою продукцію… Цими продуктами торгували в деяких районах України майже виключно євреї. Торговий капітал, що розоряв селянина низькими цінами на продукти сільського господарства і нажився за рахунок розорення селянської маси, персоніфікувався в свідомості селянина в фігурі єврея-торговця, що був майже монополістом на ринку с.-х. товарів… Звідси росло коріння антисемітизму в селянському русі. В питаннях політичних єврейська община була замкнута сама в собі і майже завжди займала позицію сильного, пригнічуючи і експлуатуючи слабого» (66). «Експлуатуючи» – принаймні, поки дають. Так само полохливі шакали крутяться біля левового прайду, маючи надію при слушній нагоді поживитися крихтами здобичі «царя тварин».
Євреї, так би мовити, були «караючим мечем», виконавцями чужої волі, а «замовниками» злочинів були геть інші люди. Українці це, звичайно, розуміли, одначе йшли шляхом найменшого спротиву. Позаяк до іудеїв було легше дістатися: їх менше захищала держава, ніж справжніх кривдників, – імперських можновладців (а в більш широкому вимірі тут винен весь християнський світ, який поставив біблійний народ на межу виживання, але це – окрема тема для розмови). Не виключено, що імперська влада (як у Польщі, так і в Росії) навмисно «підставляла» євреїв, щоб ображеним українцям було на кого направляти гнів, відволікаючись від антидержавних бунтів.
Єврейські погроми не є складовою націоналізму: як правило, вони є актами помсти розлюченого натовпу за ситуативний «беспредел», «випусканням пари» і не більше, бо в ідеологічному сенсі вони є нікчемними. І називати їх складовою частиною націоналістичної ідеології – це близько до того, щоб записувати в число обов’язків робітника на підприємстві смерть на виробництві. Звичайно, існують деякі маргінальні групи, що вписують погроми у свою програму, але вони не мають позитивної ідеї і національними гаслами лише прикриваються.
Не вважаючи себе українським націоналістом, Махно закликав об’єднуватися заради ідеї, яка, хотів він того чи ні, була саме українською. Навколо неї могли згуртуватися люди будь-якої національності, – до речі, саме це визначає цінність всякої ідеї. Навіть у запорозьких січовиків та націоналістів УПА були у війську люди різних національностей. Приймали всіх без винятку. У петлюрівців та інших УНР-івців – те саме. Інакше би не було тієї зради Льови Шнейдера, із неабияким сарказмом описаної в «Спогадах» Махна. Коли Гуляйполе захопили представники гетьманської влади, цей єврейський анархіст відразу перейшов на бік Скоропадського і зробився таким «щирим українцем», що виступав із пропагандистськими закликами на чистій українській мові. «В Гуляйполе, – пише обурений Махно, – под руководством «анархиста» Левы Шнейдера, владевшего помимо еврейского языка и украинским, было разгромлено бюро анархистов. На украинском языке он обратился к шовинистическим бандам:
– Брати, я з вами вмру за неньку Украину!
С такими словами вскочил этот «анархист» в бюро анархистов, начал хватать и рвать черные знамена, срывать со стен портреты Кропоткина, Бакунина, Александра Семенюты, разбивать их и топтать. Даже шовинисты-украинцы не делали того, что делал он, этот новоиспеченный украинский патриот, говорили мне очевидцы» (105: стор. 426).
Ну, що тут сказати? Людина зрозуміла, що влада помінялася. Окрім того, анархізм для Льови, очевидно, був не найкращим ідеологічним вибором, тож він за нього й не тримався. Але у даному випадку показово, що йому дозволили бути українським націоналістом, не дивлячись на національність. Тож з цієї ситуації відразу видно, що пункт про боротьбу з євреями ніяк не входив в гетьманську програму. Приємно ще одне: коли російськомовні дослідники стверджують, що в Гуляйпольській місцевості всі розмовляли російською, то, вочевидь, вони помиляються. Бо якщо вже єврей звідкись знає українську… що тоді казати про інших? До речі, це – ще один привід для Нестора Івановича засоромитися…
А щодо Льови Шнейдера (Махно називав його «довольно опытным рабочим организатором»), то він і дійсно був не стільки анархістом, скільки тимчасово «примкнувшим», – до кращих часів. Свою непевну сутність цей товариш вже раніше проявив – в своїй «відповідальній» роботі в якості гуляйпольського представника при Катеринославській Губернській Раді Робітничих, Селянських і Солдатських депутатів. За відсутності тов. Шнейдера (він перебував у справах в Катеринославі) в Гуляйпольській Раді профспілок металістів і деревообробників здійнявся страшний скандал. Товариші помітили, що Шнейдер не виконує своїх прямих обов’язків. Поїхавши до міста, він спочатку ніби й непогано з усім справлявся, однак із часом якось зовсім занехаяв свою ділянку роботи, в результаті чого всі Гуляйпольські заводи, кузні, млини, кустарні і слюсарні майстерні зовсім перестали отримувати (або отримували із запізненням) залізо, чавун, вугіль тощо. Звісно, гуляйпольці викликали Льову додому, аби з’ясувати, що йому так заважає ефективно працювати на громаду. Але товариш Льова вже погруз в «міські» спокуси, розлінився і не зрозумів серйозності моменту. Далі – за текстом Нестора Івановича: «Тов. Лев Шнейдер за это время успел заразиться разгильдяйством и безответственностью крайних элементов в городском нашем анархическом движении. Он ответил, что вернуться в Гуляй-Поле не может. Он завален, дескать, работой губернского Совета и предлагает группе назначить на его место другого от Гуляй-Поля человека. Такое отношение к организационному делу трудящихся всего района, – отношение члена столь уважаемой трудящимися группы анархо-коммунистов, – побудило группу дать Льву Шнейдеру экстренную телеграмму, которая требовала, чтобы он немедленно прибыл в Гуляй-Поле и дал отчет о своем поведении в группе, а также Советам Рабочих и Крестьянских депутатов и Профсоюза. В противном случае группа обещала выслать за ним двух товарищей… Тов. Лев Шнейдер знал, что это последнее предупреждение – не пустая болтовня. Он знал, что это могло вызвать групповое постановление об его аресте и привлечении к ответственности за компрометирование группы перед Советами Крестьянских и Рабочих депутатов и Профсоюза и, следовательно, перед всеми тружениками, которых советы объединяли вокруг себя и что в таких случаях грозит пуля. Тов. Лев Шнейдер через два дня после получения лаконической телеграммы был уже в Гуляй-Поле, сделал доклад Советам и группе. Последние отобрали у него полномочия и тов. Лев Шнейдер пошел снова на завод Кернера, к своему станку…» (105: стор. 218-219). Тож дивуватися не випадало, що тов. Шнейдер так завзято топтав портрети анархістських діячів і хотів «померти за неньку Україну».
Лідери націоналістів (принаймні, серйозних націоналістів-державників) ніколи не пропагували ненависті до інших націй, хоча за давньою традицією всіх українців підозрюють у антисемітизмі, – на це є певні історичні причини, які тепер не час обговорювати. Але з русифікованих українців те страшне клеймо знімається. Себто, просвітління російським духом очищає людину від скверни. Наприклад, письменник Голованов із задоволенням констатує, що «батько» Махно категорично забороняв антисемітські виступи і жорстоко карав за порушення цієї заборони. Махно не був антисемітом, – стверджує Голованов. А от Петлюра – каже – був. Чому саме Петлюра? Адже той випускав такі самі заклики до припинення переслідування євреїв, так само, як Махно, намагався викликати симпатію до них, розповідаючи про їхню допомогу у загальній добрій справі, так само мав євреїв у своєму уряді, як Махно – в своїх військах та воєнраді, так само і карав – хоча й не на місці – за єврейські погроми. Тоді чому? Причина – у його націоналізмі. Не коришся Росії – от собі й тримай. До речі, Петлюру вбив єврейський парубок, підісланий ГПУ, яке вже точно знало, чи був Петлюра антисемітом, чи ні. Його вбили не за антисемітизм, а за український націоналізм.
«Що стосується Симона Петлюри, який боровся під лозунгом: «Україна – для українців!», – зауважує А. Малахов у статті «Батька порядку», – то Махно його на дух не переносив як анархіст. Звичайно – анархісти ж були інтернаціоналістами (Ну, звичайно! – О.Л.), мріяли про всесвітнє братство трудящих. З проявами націоналізму у власному війську батька боровся безпощадно, розстрілюючи за будь-які спроби організувати погроми» (99). В останній фразі український націоналізм «ничтоже сумняшеся» ототожнюється з організацією єврейських погромів. Це було би смішно, аби не було так страшно…
Насправді Махно «на дух не переносив» Петлюру не як анархіст, а як комуніст, представник соціальних низів, котрий понад усе не бажав повернення «буржуазних» порядків. Національна орієнтація Петлюри у даному випадку була для Нестора значно меншим подразником (якщо взагалі була подразником). Його до глибини душі жахала «буржуазна» орієнтація новоутвореної УНР. Але то – веління часу. На той момент всі західні країни вже давно перейшли на капіталістичні рейки виробництва, і тільки у відсталій в багатьох відношеннях Російській імперії капіталізм ледь встигнув висунути личко з-під завалів кріпосницького феодалізму, як Жовтнева революція його відразу завернула, реанімувавши феодальний устрій під назвою соціалізму.
На підтвердження своєї думки про витоки «антипетлюрівських» мотивів Нестора Махна я наведу фрагмент його відповіді на питання одного сільського вчителя щодо ставлення до Директорії. Він відразу заявив, що не вірить в соціалізм Винниченка і Петлюри і звинуватив цих політиків у колишніх зв’язках з німецькими та австро-угорськими монархістами (до речі, сам Петлюра був категорично проти союзу з німцями, але «батько» був не в курсі). «Директория ничего живого и здорового, – виголосив він, – связанного с чаяниями украинских тружеников, не даст, даже если бы и стремилась к тому. По примеру всех либеральных правительств, какие иногда бывают в республиканских странах, она скоро сделается поборницей прав буржуазии, как класса материально богатого и выгодного для правителей. Она скоро запутается в буржуазных делах и потеряет… социалистически-демократический характер… Я и революционное повстанчество в эту комедию-чудо не верим… Революционное повстанчество, не останавливаясь ни перед какими жертвами, бесстрашно идет вперед и умирает за идеи подлинного освобождения трудящихся от власть имущего буржуазного класса и его наемного слуги – государства…
Человек, поставивший мне вопрос о Директории, и об отношении к ней повстанчества, пожимал плечами, приговаривая, что если, действительно, так может быть с Директорией, он тоже будет против нее…» (105: стор. 578-579). Кінцівка вельми показова. Махно не любив Директорію за майбутні «державницькі» гріхи, які вона навіть не встигла (якщо би й хотіла) здійснити. Бо «революційних трударів» обібрала не українська, а комуністична влада, з якою у Махна було багато соціально-спільного. А про національну позицію Петлюри Нестор не сказав у цьому виступі ні слова. Він навіть захищав Петлюру на суді 1926 р. в Парижі, намагаючись спростувати висунуті проти нього звинувачення в погромницькій діяльності (для багатьох погромництво – інваріант українського націоналізму). Доволі слушну думку з цього приводу висловив колишній член уряду Петлюри, заступник міністра закордонних справ УНР і посол УНР у Лондоні Арнольд Марголін: «Подібно до того, як ми, євреї, справедливо знімаємо з себе відповідальність за всі діяння комісарів-євреїв і за огидні вчинки тих євреїв, які брали участь у роботі більшовицьких надзвичайок, так і український народ має повне право відректися від своїх покидьків, які заплямували себе погромними злочинами. І коли ми кажемо: «всі українці – погромники», ми уподібнюємося до тих, хто стверджує, що «всі євреї – більшовики» (25: стор. 320-321).
Але кому потрібні ці слова на тому березі? Там висловлюють свої. Розповідаючи про армію Махна, той самий Федоровський із любов’ю пише: «Было у нее одно кардинальное отличие от петлюровцев и прочих независимых атаманов – отсутствие антисемитизма (вопреки распространенным представлениям). Батька погромов не устраивал, погромщиков не любил и расстреливал на месте. Костяк его штаба и военно-революционного Совета состоял из евреев-анархистов. А погромщиками были атаманы Петлюры (ныне считающегося национальным героем) Григорьев, Семесенко и Ко» (140). Про Григор’єва, Семесенко і Ко – то, певно, так і є. Але хто сказав, що стихійні селянські отамани були власністю Петлюри? Наведу уривок з книги В. Савченка «Симон Петлюра»: «Безвладдя і анархія вилились в різню євреїв в Проскурові (нинішній Хмельницький), коли командир «залізного загону» військ УНР отаман Семесенко закликав своїх козаків «вирізати всіх євреїв» як «призвідників більшовицького бунту». В Проскурові була вбита тисяча євреїв, що «потрапили на очі», а в сусідньому Фельштині – ще 485 чоловік. Звістка про єврейську різню збентежила Петлюру. Він ніколи ні письмово, ні усно не віддавав наказів, направлених на заохочення погромників, навпаки, він не раз своїми розпорядженнями забороняв погроми. В той же час Петлюра розумів, що більша частина провини ляже на нього, тому що погромники носили форму армії УНР, якою він командував. Але Петлюра та його структури були просто не в змозі забезпечити порядок і спокій на землях УНР. Розбій і вбивства стали страшною нормою і буденністю Громадянської війни. Петлюра негайно відізвав загін Семесенко із Проскурова і наказав відновити порядок в місті за допомогою січових стрільців. За наказом Петлюри Семесенко був заарештований та відданий під суд» (132: стор. 67).
Петлюра з отаманами-антисемітами мав спільні цілі – звільнити Україну від імперсько-більшовицького ярма. Це – все, що їх єднало. Чи не єдиною військовою частиною, якій він дійсно довіряв, були Січові стрільці Є. Коновальця. Як правило, ці вояки були ідейно переконаними прихильниками української державності, чудово вишколеними й дисциплінованими. Всі інші збройні формування були на рівень слабшими, непередбачуваними і менш дисциплінованими. Подекуди, в умовах швидкісного розростання армії, не вистачало перевірених старшин і командирів. До служби часто приступали слабкі й небоєздатні вояки, які доволі легко «розкладалися» під впливом різних негараздів, – чи то невдач на фронті, чи то чужої пропаганди, чи то нестачі одягу, озброєння та їжі. Ось як розповідає історик Михайло Ковальчук про мобілізацію до армії УНР у Києві в листопаді 1918 р.: «Здійснена за наказом Директорії УНР загальна мобілізація в умовах відсутності мобілізаційного апарату відбувалася стихійно й неорганізовано. Невипадково Стрілецька Рада виступала проти оголошення загальної мобілізації, вказуючи на відсутність старшинських кадрів, необхідних для розгортання нових військових формувань. «Дальшим важним аргументом проти оголошення загальної мобілізації, – це особливо ми підкреслювали – був факт, що при загальній мобілізації нахлине у військові частини дуже багато непевного й розкладового елементу, який буде тільки тягарем при формуванні боєздатних частин, – згадував Є. Коновалець. – Головне командування нас не послухало й оголосило загальну мобілізацію. Як можна було передбачити, почали напливати вже в перших днях по оголошенню мобілізації такі маси народу, що ні одна з регулярних частин не могла їх опанувати». З’являлися цілі повстанські загони, що діяли самостійно і фактично нікому не підлягали» (19: стор. 69). А як було інакше діяти? Бійців для оборони України було обмаль. Це ж не вишкіл для контрактників у мирний час, щоб дозволити собі встановлювати «фільтри» для бажаючих вступити до української армії.
Чи міг Петлюра побороти антисемітизм в рядах армійців, які виходили з-під його контролю? Хто взагалі міг те нещастя побороти? Антиєврейські виступи влаштовували деякі представники усіх тодішніх сил, навіть більшовицьких, чиї керманичі у переважній більшості були євреями (існує думка, що жовтнева революція була єврейським задумом, один-в-один скалькованим з біблійного заколоту євреїв у Єгипті). Наприклад, як вказує А. Багнюк, «у 1918 році урядовий апарат у Петрограді складався з 16 росіян і 371 єврея, 265 з яких прибули зі США» (2). У цьому – головна причина жахаючого антисемітизму «білих та пухнастих». Адже «білий» антисемітизм по своїм масштабам набагато перевищував рекорди інших тогочасних армій. Найбільш відомий приклад, який чомусь наводить більшість аналітиків, – це напад військ Денікіна на Гуляйполе у 1919 р., коли за ніч білогвардійці зґвалтували і убили 800 єврейок, причому всім зґвалтованим жінкам порозрізали животи і на місце нутрощів позакладували дохлих кішок. Певно, це було щось ритуальне, – навряд чи просто хуліганське.
У зверненні до держав Антанти від 7 жовтня 1919 року Український уряд з цього приводу зробив заяву: «Особливо ганебне насильство творять представники генерала Денікіна над євреями, улаштовуючи по шляху, котрим посувається його військо, нечувані єврейські погроми, які за своїми розмірами, жорстокістю і одвертістю сягають далеко дальше тих насильств, що мали собі коли-небудь місце на терені України» (43). Про це російські історики воліють або мовчати, або применшувати відповідні цифри, переводячи стрілки на петлюрівців. Але сам А. Денікін не приховував цього прикрого факту і відверто казав: «Біла Армія була просякнута антисемітизмом згори донизу, від генеральської верхівки до солдат» (88). Що він міг із цим зробити та й чи збирався щось робити? І чому ж тоді Денікіна не оголосили антисемітом і не підіслали до нього вбивцю-месника?! Чому до пам’ятника Денікіну російське керівництво постійно носить квіти, тоді як українцям шанувати Симона Петлюру – Боже борони! Бо, на відміну від українців, росіяни антисемітами бути не можуть. Питаєте: чому? Читайте вище: бо вони є інтернаціоналісти! Така теорія. А факти хай ідуть до біса.
Відомо, що у більшості своїй євреї завжди підтримують владу («А я всегда за тех, кто побеждает») і приймають ту мову, на якій розмовляє державна адміністрація. Єврейський суспільний діяч Йосип Зисельс в інтерв’ю Михайлу Штернгелю пояснює це наступним чином: «За дві тисячі років в діаспорі наш народ керувався передусім інстинктом самозбереження, і було би лицемірством засуджувати його за це. Вказаний інстинкт спонукає євреїв в будь-якій ситуації орієнтуватися, у першу чергу, на сильну централізовану владу держави. Адже насправді в багатьох випадках тільки вона могла захистити меншість від згубного впливу несприятливого оточення» (147). Отже, самі євреї пояснюють свою позицію тим, що лише влада їх може захистити. По-перше, влада захищає всіх (принаймні, по закону), але чомусь не всі її підтримують. А по-друге, вона не дуже-то євреїв і захищає. Частіше – підставляє. Тому я маю іншу думку щодо причин лояльності євреїв до влади та владної мови. Справа в тому, що у будь-якій країні вони є чужинцями (до недавнього часу вони навіть не мали своєї держави), тож їм, як правило, байдуже до місцевих проблем. У випадку з Україною, яка тривалий час перебувала в складі Польської й Російської держав, – їм просто було ні до чого підтримувати національно-визвольний рух чужої нації (як не підтримали їх рух у 60-ті роки н.е. галілеяни й самаритяни). Вони могли поставитися з прихильністю хіба що до свого національного руху, якби була нагода, а чужі проблеми їм не були потрібні. Тож євреї стояли за тих, в кого сила, щоб мати більше шансів виграти джек-пот. Це не є погано, це – ніяк. Чи навіть добре: їм потрібно було вижити, як нації. А ще краще – зміцніти (хоч за чийсь рахунок) та піднятися.
Те саме – зараз. Вже вивчивши одного разу російську мову, вони не хочуть гаяти свій час на вивчення ще й української, яка для них не менш чужа і байдужа. Однак російська в їх очах несе суттєву перевагу: як репрезентант великої імперії, вона символізує значно більшу (принаймні, зовні) силу, аніж українська. І якби сьогоднішні єврейські громадяни України відчули (а тривале й нелегке життя «в діаспорі» навчило відчувати кон’юнктуру), що український дух в державі став сильнішим за російський, вони відразу б кинулися вчити мову. До речі, це відмінний показник: коли євреї України заговорять українською, тоді вже можна буде впевнено сказати, що Україна як держава відбулася і ніщо їй більше не загрожує. Бо вони будуть останніми, хто стане вчити українську мову. Це своєрідний лакмусовий папірець. Спочатку вивчать (якщо вивчать) українці, потім – українські росіяни та інші нацменшини, а під кінець – євреї. Принаймні, мені ніщо не заважає хоча би про це помріяти. Шкода лише, що в ці чудові мрії так недоречно вклинюється поет Некрасов зі своїм бридким оптимістичним песимізмом: «Жаль только, жить в это время прекрасное…»
У збірнику спогадів білогвардійців та простих єврейських обивателів під назвою «Революція на Україні» є красномовні свідчення україно-російсько-єврейських відносин тих часів. Один єврейський мешканець Києва на прізвище А.А. Гольденвейзер описував всі прикрості від гайдамацького, петлюрівського і більшовицького перебування в його місті, а сам чекав приходу білих, що мали внести той омріяний порядок та зупинити грабування і розбій. І от прийшли денікінці. Ось тут цей мешканець і зрозумів, що таке справжні погроми. Його вразила відсутність у діях погромників будь-яких емоцій та антисемітської істерії, характерної для типових народних погромів заради помсти. Це були погроми «нового типу» – спокійні, ділові та цинічні.
«Дивний це був погром, спокійний, діловитий, – по-моєму, навіть як би компрометуючий ідею єврейського погрому. При всьому бажанні в тому, що робилося в ці дні у Києві, не можна було бачити і тіні стихійного прояву народного гніву. Ніякого підйому, ніякої ширини, ніякого руйнування. В минулі часи розкрадання єврейського майна відбувалося хоча би в хмарі пуху із розпоротих перин і під дзвін розбитого скла. Теперішні погромники стали незрівнянно діловитішими і практичнішими. Вони розуміли, що при існуючих цінах було б гріхом зламати хоча б дрібничку… Техніка жовтневого погрому 1919 року була приблизно наступною. В єврейську квартиру заходить озброєна група, чоловік п’ять-шість. Один стає в парадних дверях, інший в дверях на чорний хід. Після цих попередливих мір починається лірична частина. Один зі зграї звертається до хазяїна квартири з промовою: ви, мов, євреї, більшовики і зрадники, ви стріляли в нас із вікон, ви ухилялися від призову до армії і т.д., – будьте ласкаві віддати на потреби Добровольчої армії все, що у вас є цінного, гроші, золото, дорогоцінності; не віддасте добровільно, будете негайно розстріляні; знайдеться що-небудь приховане, зробимо обшук, все виявимо, а вас розстріляємо за приховательство. Якщо жертва народного гніву після цього спішила викласти достатню суму, все цим і закінчувалося; якщо ні, йшли у хід більш інтенсивні прийоми вимагательства: її ставили до стінки, приставляли дуло револьверу до голівок дітей і т.д., і т.д.» (125: стор. 55-56).
Іронія долі: білі ненавиділи євреїв «за більшовизм», а мстились не на євреях-комуністах (бо це були передусім або незаможні євреї, або такі, що прибули з-за кордону), а на тих, хто був цілком і повністю на боці білої Росії і теж ненавидів обірваний зухвалий натовп, що «лузгав в підворіттях насіннячко» (за висловом Бердяєва). Така національна доля.
Добровольці залишалися в Києві не більше чотирьох місяців і за цей час встигли розчарувати навіть своїх найбільш палких прихильників. «Розпоясаний антисемітизм армії і деяких її ідеологів, – пише автор спогадів, – не міг не знищити того радісного почуття єднання і душевного підйому, з яким все населення Києва зустріло в серпні Добровольчу армію. Отримувалися звістки про нові й нові погроми. Особливо криваву сторінку добровольці вписали в свою історію в Фастові. Там вже був не погром, а різанина, винищення всього єврейського населення… Оскільки погроми треба було чимось виправдовувати, то юдофобська пропаганда правих кругів все посилювалася. Стали розповсюджувати легенди про жорстокості, які вчиняли євреї над солдатами денікінської армії» (125: стор. 58). Не розумію, чому Гольденвейзер так певен, що то були легенди? Чи він вважає, що «жорстокості» властиві лише українцям та росіянам, а євреї – поза всякими підозрами? А як же справжні звірства чекістських працівників, які нелюдськими тортурами «вибивали» з полонених потрібні їм зізнання? Чималенька їх частина була родом із землі обітованої. Те саме могли чинити і єврейські червоноармійці, коли захоплювали в полон білогвардійських солдатів. Тож я би не була так впевнена, що то були вигадки.
Ще більше Гольденвейзера вразило виправдання погромів у місцевій російськомовній пресі. Найбільш пікантним було те, що на підтримку погромів висловився журналіст В.В. Шульгін (газета «Киевлянинъ»). Той самий, про кого із таким захопленням Гольденвейзер писав кількома сторінками раніше. А захопленість була із приводу «полной достоинства передовой статьи» Шульгіна в прощальному номері газети перед приходом союзницьких німецьких військ у Київ. Ясне діло, всі газети почали друкуватися українською, а «Киевлянинъ», започаткований ще в 1860 р. саме з метою остаточно русифікувати Україну (його лозунгом була фраза: «Юго-западный край – русский, русский, русский!»), гордо відмовився виходити далі, в «нелюдських» умовах україномовності.
Справа в тому, що у XIX ст. Київ був майже повністю русифікований. Почали випускати газети, спрямовані на культурну асиміляцію останніх залишків місцевих українців (як-от «Киевлянинъ»), був заснований Київський університет св. Володимира, як оплот російськомовної освіти на Україні. Корінних киян повиселяли кудись на окраїни міста, а центр заселили росіянами і євреями, які почали вважати Київ своїм «споконвічним» містом. Цим пояснюється «культурний шок» Гольденвейзера, коли він побачив, що з приходом нової влади почали українізуватися всі державні установи, зніматися російські вивіски на магазинах і вивішуватися українські. «Над нами отримали владу українці», – у розпачі писав він (звісно, «рідною» російською). Чесно кажучи, сльози цього добродія особисто в мене викликають сміх (недобра я людина). Бо ситуація кумедна. Це ж треба таке! В столицю України прийшли якісь українці зі своєю, «чужою» для населення мовою! Тому він дуже пишався Шульгіним, який перед закриттям шовіністичної російської газети, такої милої для серця Гольденвейзера, гучно грюкнув дверима у «повній гідності» статті.
Але яким же було розчарування Гольденвейзера, коли той самий Шульгін (якого він вже вважав «своїм, ріднесеньким») в умовах захоплення влади Добровольчою армією, на яку чекали всі євреї, як на визволительку від українського ярма, випустив підлу статтю під назвою «Катування страхом». «Він радив євреям, – пише Гольденвейзер, – …порозмислити над тим, скільки шкоди єврейська молодь наробила Росії (От цікаво, що та молодь могла такого наробити Росії? – О.Л.). Це катування, якому піддаються старі і діти, – катування страхом, – є, з одного боку, відплатою євреям за їхні гріхи, а з іншого, – нагадування і попередження. А закінчувалася ця ганебна стаття, – говорю ганебна з повним усвідомленням сенсу і значення слова, – закінчувалася стаття наступним канібальським умовиводом: погроми з політичної точки зору шкідливі, і з ними потрібно боротися, оскільки вони викликають забагато жалості до євреїв. Так захищав справу відродження Росії в жовтні 1919 р. В.В. Шульгін» (125: стор. 58).
Ось чого коштує великоросійська інтелігентська «гідність» та «захист» владою євреїв. То був не захист, а «прикормлювання», щоб у потрібний момент «зарізати». А вони ж уже вважали себе майже рівними із головною нацією, підтримували всі імперські заходи по придушенню національних рухів, пишалися державою, яка про них так щиро дбає, надає їм очевидні привілеї. Заселивши недешевий центр столиці України, вже відчували себе, певно, справжніми пестунчиками долі. Але ніщо не робиться дарма, за все доводиться платити. За прислужництво по відношенню до влади євреїв не любив ніхто – ні національні українські сили, проти яких, єдиним фронтом із властями, вони нерідко виступали, ні самі власті, бо якось гидко полюбляти тих, хто не має власної позиції.
Розпачлива тирада Гольденвейзера, звичайно, більше схожа на внутрішньосімейні «розбірки» люблячого подружжя, в які стороннім не хочеться втручатися, оскільки ясно, що за мить вони помиряться. Принаймні, цю «сімейність» з росіянами щосили намагалися впровадити в життя євреї. Але не росіяни. І все ж таки, євреям не судилося стати частиною російської нації, і навіть фаворитами її, хоч як вони до керівних верхів країни не «лояльничали». В часи складних випробувань їм указали на їх «справжнє» місце. Вони ще намагалися сподобатися росіянам, просилися до армії, але… «Єврейство насильно вилучалося зі складу груп, які підтримували Добровольчу армію, – бідкається Гольденвейзер. – Деякі єврейські круги приймали крайні міри для того, щоб запобігти цьому згубному для обох сторін відчуженню (Вони ж брати! Однаково не хочуть віддавати Україну українцям. – О.Л.). Через кілька днів після київського погрому чоловік двадцять київських єврейських діячів, не бентежачись презирливим шипінням і єврейських, і російських націоналістів, створили «Єврейський комітет сприяння відродженню Росії». Комітет виступив у пресі з декларацією, що закликала єврейство до всемірної підтримки Добровольчої армії. Але події були сильнішими найблагіших намірів і починань (Тобто Гольденвейзер теж підтримував цю «благу» ідею! – О.Л.). І їх голос звучав гучніше найгарячішого заклику. Між єврейством і армією утворилася прірва» (125: стор. 58-59).
Уперше за весь час цієї катавасії зі змінами влади в Києві, а саме при встановленні очікуваного єврейством правління «білої Росії», Гольденвейзеру захотілося кудись поїхати геть з міста. Найкраще було – як він писав – при німцях: і добробут, і порядок, і продукти дешеві (от тільки вивіски українські, зате вже решта – «зашибись!»), – звичайно, що йому було до мешканців села, яких розстрілювали сотнями за те, що не хотіли віддавати свій нажитий нелегкою працею селянський скарб, – «окупантам», місту, таким-от Гольденвейзерам, у тому числі? І найгірше, як зізнався цей добродій, було йому при білих «однодумцях»: погроми, розстріли, занепад господарського життя, розвал транспортних сполучень, нестача пального та електрики і т.п. Щоправда, основною причиною господарських проблем у місті Гольденвейзер називає руйнування відносин білих із євреями-торговцями та промисловцями. Як наче вся економіка Росії (принаймні, Києва) трималася на єврейських плечах. Чи, може, таки так?
Із плином часу журналіст Шульгін «морально виправився» і в одному з номерів «Киевлянина» засудив єврейські погроми, написавши, що вони шкідливі не тільки по тій причині, на яку вказав раніше. Вміння гордо грюкнути дверима, де треба, і спритно прогнутися, теж де треба, – одна з ознак російської інтелігенції тих часів… чи, може, всіх часів? Цікаво, що жодна петлюрівська газета, на відміну від російських, ніколи не вітала і не виправдовувала погромів, а також не маневрувала під впливом зміни ситуації. Однак російська антипропаганда меж не знає: в її подачі тільки українці були жорстокими погромниками. Хіба що деякі із росіян беруть великодушно під свою опіку Нестора Махна («этот – со мной»), виокремлюючи його між інших українців, – точніше, відділяючи від них, – як «інтернаціоналіста», а відтак, не-українця і, як наслідок, не-антисеміта.
Уперте ототожнення українськості із антисемітизмом лише підтверджує прикрий факт свідомого використання владою єврейської спільноти проти українців. Представників цієї нації навмисно підставляли, аби, по-перше, каналізувати український рух спротиву на цю «найслабшу ланку», що асоціюється із владою, а по-друге, дискредитувати українців у очах суспільства, тим самим якнайбільш знесиливши національний рух. Бо це відома практика імперій: використовувати одні народи проти інших. Можливо, тут стався у нагоді особливий менталітет євреїв: вони, за власним релігійним вихованням, вважають себе «обраним народом», тож хитрі можновладці цим і скористалися. Спочатку їм закинули «цукрову кістку» з бантиком, аби вони отримали підтвердження своєї «обраності», відчули себе рівними із хазяями, вищими за «менші нації» і повністю захищеними від неприємностей, а потім кинули напризволяще.
Складається доволі дивне враження, що імперія поставила спектакль на кшталт радянських фільмів про Велику Вітчизняну війну, де за сценарієм хитрі фашисти проходять по мінному полю на очах у знервованих партизанів, прикрившись «живим щитом» з беззахисних жінок і дітей. Сама імперія при цьому виконує роль фашистів, представники національно-визвольних рухів – роль партизанів, а євреї отримали роль… жінок і дітей. Спочатку ця винахідлива істота виставляла їх живим щитом перед собою, а потім сплескувала у долоні і удавано обурювалася: та як ви посміли підняти руку на цих невинних янголят?!
Всі інші можуть гинути мільйонами, а от євреї – то святе. Така тут гра. Мовляв, що там той геноцид української нації? От Голокост євреїв – це трагедія! Трагедія для всього світу! Дарма, що українців за три голодомори у XX ст. загинуло суттєво більше, ніж євреїв в Голокості, та що вони для світу? Кого вони цікавлять (окрім них самих)? А за євреїв серце крається у всіх землян, це – прийнятий в сучасному суспільстві знак духовної шляхетності і благочестя. Ось в чому дійсна винятковість «нації діаспори»: до неї ставляться найгірше за усіх, а вголос іменують дорогою витонченою вазою з муранського крихкого скла, яка повинна викликати у оточуючих благоговійний захват і трепетне бажання захистити цей вінець божественної творчості. Хіба що крім останніх клятих виродків без совісті і почуття прекрасного. Це – позиція один. А для другої позиції цю унікальну вазу виставляють на проході так, щоб її було не оминути і практично не можливо не перечепитися, після чого відправляються на третю позицію, яка знаходиться за найближчим рогом. Звідси, затамовуючи подих, хитруни чатують на приреченого перехожого, який іде собі у справах і не підозрює лихого. І тільки-но він знехочу чіпляє виставлену вазу і вона зі дзвоном розсипається, ті торжествуюче вискакують зі схованки і жалісно кричать: «О, яка це була ваза! Яка ваза! Ви чули, люди, що зробив цей клятий варвар?» і т.п. І вся обурена цим диким святотатством світова спільнота починає лити сльози і розносити на всі лади «злочинця» в пух і прах. О, хіба така невихована, варварська істота є підсудною? Хіба їй можна довіряти хоч якийсь відповідальний пост? Та тримати її треба під замком, бо запалить навіть море, щойно створить щось окреме від свого відповідального опікуна! Не дамо їй створити власної держави! Оце і є – кінцевий пункт цього провокаційного бізнес-плану, майстерно розробленого у владних «опікунських» кабінетах.
Звісно, ні українцям, ні євреям не потрібно було піддаватися на провокації, але ж людська громада є менш поміркованою, ніж особистість, більш наївною і прямодушною. Її доволі легко збурити. Цим спритні ідеологи імперії й користувалися. Взагалі-то, українська влада «самостійників» менш за всіх була зацікавлена в погромах. Вона хотіла привернути на свій бік всіх поміркованих людей-державників, у т.ч. єврейської національності, тим більше що останні складали київську еліту і керували величезними фінансовими потоками. То нащо Директорії або Центральній Раді було налаштовувати їх проти себе? Вони ж чудово розуміли, чим їм це загрожує. Такої ж думки були опоненти української державності, тому не дивно, що погроми виникали кожен раз, як тільки Україна заявляла про власний самостійний шлях. За даними історика В. Сергійчука, коли Центральна Рада в листопаді 1917 р. своїм III Універсалом оголосила створення Української Народної Республіки, негайно ж російська армія влаштувала гучний погром у місті Умань. Іншим разом, тільки-но владу в свої руки взяла Директорія, проголосивши, що відтворює самостійну УНР, так відразу, наче з капелюха фокусника, посипалися по українським територіям погроми, – саме тоді, коли новому керівництву української держави вони менш за все були потрібні.
У своїй статті «Симон Петлюра як супротивник єврейських погромів» В. Сергійчук зауважує: «Уряд УНР… різко відреагував вже на перші погроми на початку січня 1919 року в Житомирі і Бердичеві: призвідники були розстріляні, а одна з військових частин, що брала участь в злочинній акції, – розформована. Повідомляючи про це представників єврейських партій і міської влади Бердичева 10 січня, тодішній голова Директорії В. Винниченко сказав, що погромницькою агітацією займаються більшовицькі і чорносотенні елементи. При цьому він заявив: уряд енергійно боротиметься не тільки з антисемітизмом, але і зі всілякими проявами більшовизму. До речі, і самі євреї тоді усвідомлювали, що погроми – не політика українського уряду, а спланована провокація проти нього. Так, представник єврейської партії Поалей-Ціон Драхлер говорив Петлюрі: «Ми глибоко переконані, маючи достатньо фактів, що житомирський і бердичівський погроми виникали проти волі уряду. Відразу ж після житомирського погрому російські і польські чорносотенці хвалилися: «Задуманий погромний план нам чудово вдався, і – кінець Україні». Навіть пробільшовицьки настроєний представник Бунду М. Рафес, який спочатку стверджував, нібито «особливий загін, який був посланий до Житомира і Бердичева для боротьби з Радами, влаштував там погром», потім, виступаючи на засіданні Трудового Конгресу України 26 січня 1919 року, заявив: «Директорія говорить, що… вона не винна в погромах. З цим я згоден. Ніхто з нас не звинувачує Директорію в тому, що вона повинна в погромах» (42).
Петлюра намагався діяти державницькими методами, хоча і дещо скоригованими в умовах військового часу. «Дізнавшись, наприклад, від міністра єврейських справ УНР, що частини, які проходили станцією Яреськи, здійснювали насильства над єврейським населенням, він негайно дав телеграму військовому комендантові станції Миргород: «Наказую розслідувати справу і мені донести, а також вжити заходи, щоб подібні ексцеси надалі не мали місця і карно переслідувались. 28 січня. Головний Отаман Петлюра». А коли незабаром він очолив і Директорію, то саме за його ініціативою уряд УНР спеціально розглянув питання про єврейські погроми в Кам’янці-Подільському і Проскурові, вимагаючи від військових керівників «вжити найрішучіших заходів до цілковитої ліквідації погромних протиєврейських дій, а винні щоб були притягнені до суворої кари за законами військового часу». Крім того, від імені уряду видавалося звернення до населення і армії, в якому з’ясовувалися «ті сумні наслідки і величезна шкода, які несуть для Українського народу і для справи визволення Української Народної Республіки протиєврейські погромні події і закликати населення і козацтво ділом допомогти Народному Уряду знищити в корені всі ці злочинні для нашої республіки явища. Якби політика Симона Петлюри була іншою, то представники єврейства України, що зустрілися з ним 17 липня 1919 року, звичайно ж, не висловлювали б йому підтримку в будівництві української державності. Наприклад, представник Поалей-Ціона заявив: «Я глибоко переконаний, що не тільки ми, але вся єврейська демократія діями візьме активну участь у боротьбі за звільнення України. І в рядах армії єврейський козак рука у руку буде воювати, нести свою кров і життя на олтар національного і соціального звільнення України» (42). А якщо згадати, що євреї траплялися і серед запорожців, і в рядах УПА… Що їх до того спонукало і нащо їм був той сторонній клопіт, – то для мене цілковита загадка, але так було.
Що стосується Денікіна, то він навіть не намагався якось карати винних. У спеціальному меморандумі від Центрального Комітету про надання допомоги євреям, які постраждали від погромів, в кінці 1919 р. вказувалося: «Уряд Денікіна упереджено ставився весь час до призвідників погромів... ця упереджена поблажлива політика генерала Денікіна по відношенню до цих помилкових тверджень (всі євреї – більшовики), кинутих в темний, неосвічений натовп, була причиною цієї жахливої смуги жорстокості і погромів, яким зовсім немає прикладу»; «Коли генерал Драгомиров, відомий своїм «лібералізмом», був вимушений унаслідок переважаючої його військам силі більшовиків залишити тимчасово Київ, він звернувся до офіцерів (стенограмою) з наступними словами: «Мої друзі, вам відома, як і мені, причина нашої тимчасової невдачі на Київському фронті. Коли ви, мої героїчні і безсмертні орли, знову візьмете Київ, я вам надам можливість розправитися з брудними євреями» (42). Пан генерал свого слова дотримав: коли Добровольча армія зайняла Київ, протягом наступних двох днів загинуло близько 20 000 чоловік. У розмові з представником харківської єврейської общини Супраскіним генерал Шкуро заявив, що «євреїв абсолютно щадити не будуть, оскільки вони всі – більшовики» (42).
Як виявилося, розстріл на місці був найкращим заходом проти антисемітизму, і використовував його лише Махно. От тепер його і хвалять… за демократизм і гуманізм. Можливо, в тих умовах це дійсно був єдиний вихід, – я на цьому погано розуміюся. Однак махновський приклад показав, що «правління свободи», в порівнянні з іншими, було доволі таки «твердо-руким», тобто деспотичним (такий собі деспотизм «з людським обличчям», – що би воно не означало). На думку В. Азарова, із часом воно би якось все налагодилося, бо, висловлюючись комуністичною лексикою, ці «перегини на місцях» були тимчасовими («ніщо так не вічне, як тимчасове…»), таким собі «вимушеним зачерствінням» і т.д. І все це неподобство, за його словами, доволі швидко мало припинитися. Знайшлися би сили. От і «батько» собі думав, що розіб’є Білу армію – і знайдуться сили для боротьби з більшовиками… А далі, певно, взагалі мав бути рай: всіх бандитів би ліквідували і залишилися одні пристойні люди, пригідні для життя у царині свободи й творчості. Бо як воно б іще могло налагодитися?
|
|
|
|
