Єдине слов’янське, що мають росіяни – це мова. І тут питання: звідки у залішанських угро-фінів слов’янська мова? Генетика у них угро-фінська, антропологія угро-фінська, могильники (кургани) угро-фінські, предмети побуту угро-фінські, віра предків – «святі камені» кардо-сярко, та й зрештою, майже всі топоніми на їхніх землях також угро-фінські. Тож мова не може бути виключенням і так само має належати до уральської мовної сім’ї, як у всіх угро-фінських народів. Так і було – десь до початку XIV ст. Саме тоді став формуватися лексичний масив нової для цих місць, слов’янської мови. Але тут треба зауважити: це була не мова Русі. Основою слов’янської лексики московитів стала не руська мова Києва, і навіть не словенська мова Новгорода (як можна було би сподіватися, вивчаючи історію по російським підручникам), а староболгарська – церковнослов’янська мова Кирила і Мефодія, мова церковних текстів, аналог тодішньої «латини» для православних вірян. Ця мова не могла прийти в Залісся раніше, ніж почалася його активна християнізація (а це – лише кінець ХІІІ – початок XIV ст.). Але чому не мова Києва? Бо Володимиро-Суздальські князі не мали ні бажання, ні можливості слов’янізувати місцевих жителів – ні культурно, ні лінгвістично. Меряни жили в своїх гущавинах дуже розріджено, маленькими групами – одна-дві-три сім’ї на все село. Князі ж та їх обслуга будували для себе «міста» – огороджені частоколом майданчики, – і, крім епізодів збирання податків зі своїх підданих та окремих військових зборів, практично з ними не перетиналися. Відтак, і своєї мови прищепити не могли. Для спілкування з народом були перекладачі.
Основа московської мови – солунський діалект староболгарської, на базі якої в IX ст. «святі просвітителі» Кирило та Мефодій створили універсальну слов’янську мову для читання святого письма та духовних текстів. Релігійна ідентичність в ті часи була настільки вагомим чинником в житті суспільства, що її значення було на рівень вищим за етнічну приналежність. Він позначав долучення країни до високоцивілізованого світу, що давало перспективи більш широкої торгівлі, обміну технікою і технологіями, взаємовигідні державно-політичні союзи тощо. Тому й рафінована церковнослов’янська мова вважалася елітарною, висококультурною, нею писалися всі офіційні папери, велося діловодство тощо. Зокрема, давньоруські літописи були написані церковнослов’янською мовою, до якої додавалася частка власних руських слів. А в «Слові о полку Ігореві», хоча його текст дійшов до нас у дещо скривдженому вигляді, безсумнівна наявність цих народних слів досягає об’єму вже близько половини тексту. Відтак, певна кількість староболгарської лексики перейшла і до руської (староукраїнської) мови, це було неминуче в умовах щільного мовного контакту. Та й не тільки до руської, адже церковнослов’янська, в тій чи іншій мірі, вплинула на всі народні мови православних слов’ян. Але основа в них лишилася своя – руська, чеська, словацька тощо. І лише в московській (російській) мові своя народна основа повністю відсутня, її нема. Замість неї є болгарський – церковнослов’янський мовний суро… вибачте, субстрат. І в цьому унікальність російської мови: вона цілком спирається на чужий контент, причому, дуже далекий від лексичного фундаменту угро-фінських народів.
Тому ми можемо сказати, що християнство дало росіянам мову. Точніше, вони мали свою, але її в них відібрали. І цю свою печаль вони відбивали потім на всіх тих народах, які потрапляли в їх «братерські обійми», – особливо дісталося українцям і білорусам. Чи то вони (росіяни) хотіли не бути одинокими в своїй біді, відбираючи рідні мови в інших і змушуючи їх так само страждати, чи це їх хвороблива компенсація за своє пережите приниження, чи це просто їх базове бажання домінувати, принижувати інших, як раніше опускали їх самих, – все це теми для окремого розгляду психотерапії чи психіатрії. Я ж краще повернуся до питання створення чужої для угро-фінів Залісся слов’янської мови.
Це питання конфесійне. Коли мерян, ерзян, вепсів та іншу мордву почали охрещувати в руську віру, по всій землі майбутньої Московії почалося крупне християнське будівництво: будувалися церковні приміщення та установи, зводилися монастирі, завозилися священники і, звісно, книги. По цим книгам навчали новонавернених «русских», і поступово книжна мова витісняла місцеві фінські та угорські мови. Не повністю, адже в лексиці російської мови лишилася ще маса фінських слів та словосполучень, а головне – сама вимова не змінилася, вона не міняється ніколи. Росіяни говорять слов’янською мовою з фінським акцентом («акання», «окання», «ґекання» тощо). Перші російські прізвища – болгарського походження (Іванов, Петров та ін.). Багато в їхній мові також татарських (уйгурських) слів, адже уйгурська мова була офіційною в імперії Чингізидів. Нею розмовляла вся еліта та пануючий етнос, а також правителі всіх улусів. Офіційну мову імперії вже від народження знали всі правителі Московії, адже всі вони були Чингізидами. З моменту долучення Залісся до «монголо-татарської» Орди, династія Рюриковичів на цій землі поступилася місцем династії Чингізидів (тож якщо ще де й лишалися при владі Рюриковичі, то це була тодішня Русь).
Формування російсько-слов’янської мови є однією з самих кримінально-небезпечних тем, яка не просто не розробляється «на батьківщині героїв», але й не ставиться як питання взагалі. Його ніби не існує. Існує аксіома, що російська мова («русский язык») – це споконвічна мова древньої Русі, а українська й білоруська – це та сама російська мова, тільки викривлена на польський чи австрійський манер. Науковим обґрунтуванням цієї божевільної ідеї ніхто, звичайно, не займається (знову ж-таки, щоб не ганьбитися). Займаються лише питаннями буцімто походження української та білоруської від російської мови – абсолютно ненауковими, зате потрібними Російській державі, під них виділяються кошти і ресурси, це тема цілком «добропорядна». А от питанням справжнього походження російської мови від церковнослов’янської (яке просто лежить на поверхні, достатньо лише поставити поряд і порівняти лексику цих двох мов) сьогодні ніхто в Росії не займається (чи я просто не чула про таких людей, вони не надто популярні).
Відтак, я можу говорити лише про те, що є цілком очевидним і зрозумілим. Немає сумнівів, що московська («російська») мова формувалася впродовж багатьох століть, в середовищі московської православної (за походженням тюркської) еліти, в той час як місцеве населення було останнім, хто прийняв цю штучну мову до вжитку. Воно ще довго говорило на рідних угро-фінських діалектах, куди рясно додавалися уйгурсько-татарські лексеми. Відома книга Афанасія Нікітіна «Хождение за три моря», написана в кінці XV ст., в оригіналі має змішану мову (койне) на основі фінської, уйгурської (ординської) та церковнослов’янської (тогочасної літературної) і завершується фразою: «В ім’я Аллаха Милостивого і Милосердного та Ісуса Духа Божого. Аллах великий і всемогутній…» Звичайні люди ще довго звикали до нових порядків і нової лексики. Зокрема, знаменитий «напівпровідник» Іван Сусанін, «костромской мужик» XVII ст., як і вся його рідня, не знав тогочасної слов’яно-московської мови. Після смерті героя його рідні написали до цариці чолобитну, яку довелося перекладати з мордовської на московську (на той час ще майже повністю церковнослов’янську).
Не випускав цієї теми з уваги російський (ну як російський? прізвище саме говорить за себе) професор-лінгвіст Ігор Улуханов. В своїй роботі «Разговорная речь Древней Руси» (під якою, природно, розумів Московію) він писав: «Коло слов’янізмів, що регулярно повторюються в живій мові народу Московії, розширялося дуже повільно. Записи живої усної мови, здійснені іноземцями в Московії в XVI-XVII ст., включають тільки деякі слов’янізми на фоні основної маси місцевої фінської і тюркської лексики. В «Паризькому словнику московитів» (1586) серед всього словника народу московитів знаходимо лише слова «владика» і «злат». В щоденнику-словнику англійця Ричарда Джеймса (1618-1619) вже цілих 16 слів («благо», «блажить», «бранить», «воскресенье», «воскреснуть», «враг», «время», «ладья», «немощь», «пещера», «помощь», «праздник», «прапор», «разробление», «сладкий», «храм»). В книзі «Граматика мови московитів» В. Лудольфа (1696) їх вже 41 (деякі з величезним фінським «оканням» в приставках – типу «розсуждать»). Решта усної лексики московитів в цих розмовниках – фінська і тюркська… І той факт, що Московська церква віщала болгарською мовою (якою писалися і державні папери Московії), нічого не означав, оскільки вся Європа тоді в церквах говорила латиною і вела діловодство латинською мовою, і це ніяк не було пов’язано з тим, що за народи тут проживають».
Інший російський лінгвіст, Ф. Карін, випустив в 1778 р. брошюру «Лист про перетворювачів російської мови». Називаючи свою мову «московським наріччям», він писав: «Жахлива відмінність між нашою мовою і слов’янською часто спиняє у нас способи висловлюватися нею з тією вільністю, яка одна оживляє красномовство і яка набувається ні чим іншим, як щоденною розмовою». А філолог та етнограф XIX ст. В. Даль звернув увагу на те, що в глухому селищі поблизу Москви – всього в 30 км – місцеве населення взагалі не знає російської мови. Відтак, ще в XIX ст., до появи радіо, телебачення і комуністичних «забудов століття», російське населення ще могло собі дозволити говорити рідною мовою. Саме Даль випустив перший в Росії тлумачний словник, в оригіналі названий «Толковый словарь великорусского наречия русского языка», який після смерті автора вдячні нащадки перейменували на «Толковый словарь живого русского языка». Про те, наскільки він був «живим», говорить експедиція етнографа в те підмосковне село корінного народу Московської обл. Нагадаю, що назва «Москва» походить від місцевого гідроніма і перекладається з фінської як «гнила/брудна вода», – доволі влучна назва, якщо хто був в Москві і бачив саму ріку.
Після розпаду Золотої Орди (1502 р.), коли Московія стала частково самостійною державою (хоча ще продовжувала платити данину Кримським ханам, аж до початку XVIII ст.), елітарна уйгурська лексика втратила свою актуальність, а фінської мови місцевого населення московська знать взагалі ніколи не вчила, не було потреби. Руської мови Києва теж ніхто на той момент не знав, адже Рюриковичі в Московії давно були замінені на Чингізидів. Лишалася церковнослов’янська – авторитетна мова релігії та культури. Як зазначав Улуханов, «чим більш вченим хтось хоче здатися, тим більше примішує він слов’янських висловів до своєї мови чи в своїх писаннях, хоча дехто і посміюється над тими, хто зловживає слов’янською мовою в звичайному вжитку». Дозловживалися, кінець кінцем. А в низах побутували угро-фінські мови корінних народів. Ця двомовність не могла тривати вічно, хтось мав перемогти. І цілком очікувано перемогла еліта, – інтереси плебсу в тих краях ніколи не були пріоритетом.
Коли до влади прийшов Петро І, почалося велике будівництво «Європи» в Московській державі. Цар став голити бороди, натягати європейські камзоли, виписувати до Московії європейських вчених, будівничих та технологів, поміняв ім’я держави, замовив написання її історії як європейської країни і, звісно, започаткував уніфікацію мови, максимально позбавляючи її як тюркських, так і фіно-угорських домішок. На це працював цілий колектив вчених-лінгвістів, на чолі з Феофаном Прокоповичем, ректором (тоді ще не закритої Москвою) Києво-Могилянської академії. Була прийнята до роботи «Граматика» іншого русина-українця – Мелетія Смотрицького, – яка відшліфувала мовну мішанину фіно-уйгурського і церковнослов’янського субстратів по канону тогочасної руської (староукраїнської) мови. Над подальшим доопрацюванням отриманого «європейського продукту» трудилися Михайло Ломоносов, Олександр Сумароков та ін. Літературну ж обробку новонародженої мови довершив О.С. Пушкін.
Одним словом, матеріал по темі справжнього формування цієї мови існує, але не існує у росіян бажання його знати, популяризувати та долати свою виняткову бузувірську безграмотність – в царині як власної історії, так і історії мови, культури тощо. Натомість за останні два століття російські лінгвісти старанно збудували свою ексклюзивну аксіоматичну конструкцію на тему «споконвічності» своєї слов’янської мови, від якої буцімто походять мови «молодших братів» – українська та білоруська. Ця брехня легко спростовується, було би бажання розібратися. У росіян його немає.
Природно, що спочатку російська мова називалася московською, тоді як руською, з часів Середньовіччя, звалася інша – мова русів-українців. Але після перейменувань Петром І Московії на Росію в 1721 р. та Катериною ІІ московитів на «русских» в 1795 р., московська мова стала мовою «русских», і відповідно, також стала «руською». Хоча за правилами словотворення, тільки з іменника (частини мови, що відповідає на питання: хто? що?) можна створити прикметник, тоді як прикметник (відповідає на питання: який? чий?) не має такої здатності. Тобто, «руським» можна стати тільки від «русів» чи «русинів», а ніяк не від «руських», бо це слово вказує на підрядність, залежність, похідну від іменника, не-субстанційність. «Руське» від «руського» – це тавтологія і нісенітниця. Однак для московитів не існує правил в жодній з наук, коли йдеться про велику державну доцільність.
Тож виникла колізія: дві «руські» мови. І тут зрозуміло, що «Боливар не вынесет двоих». Одній з них не вижити, вона буде поглинена іншою – більш захищеною з боку держави (точніше, єдиною захищеною). Вочевидь, русини дуже хотіли зберегти свою мову і при цьому дуже не хотіли, щоб їх ототожнювали з «русскими», – а без цього ототожнення не було і смислу в етнонімі «русские». Для того його і створили! Щоб назвати всіх «руссю», зробити одним народом і «щедро» поділити на всіх одну історію, територію і культурні здобутки справжньої Русі. Задум був хитрим і каверзним, але наші кмітливі предки знайшли, як його дезактивувати. На щастя, вони мали другу назву – Вкраїна, Україна. Вона зустрічається в руських літописах ще з кінця XII ст., задовго до появи Московії. Прийнявши нав’язану їм москвинами офіційну назву «малоросів», між собою вони почали називати себе українцями. Ця назва була формою їх незгоди асимілюватися і розчинятися в московському котлі, «ділитися» з відсталими чужими народами моксель своїми культурно-історичними здобутками. Зрештою, це було вимогою простої гігієни. В ті часи сусідні села росіян та села українців легко розрізнялися навіть за запахом! Не кажучи вже про зовнішній вигляд та внутрішнє убранство, чистоту, достаток тощо.
Небажання бути «одним народом» з етносом «немитої Росії» було сильнішим за бажання зберігати свою славну стародавню назву – це єдина причина зміни назви русинів на українців. Відповідно, руська мова також була перейменована на українську. Але вона лишилася руською, а українці лишилися русинами в межах інших тогочасних держав – зокрема, Австро-Угорської імперії, в якій ніхто чужий не претендував на руську назву, історію та ідентичність. А в одному з районів Закарпаття частина українців називають себе русинами й досі. І тут кумедно виглядають настирні спроби з боку сучасної російської влади приватизувати тих русинів, переконати їх в їхній тотожності з «русскими», на підставі спільного кореня слова (чи й не достатня підстава?). Те, чого не вдалося зробити Катерині ІІ в XVIII ст., – поєднати слов’ян з угро-фінами і назвати одним народом, – її сучасні послідовники досі мріють втілити в життя. Підірвати Україну зсередини, вирвати з її організму окремі частини, приєднати їх до себе, а за ними і решту, одна за одною, – це їх солодка мрія ще з тих часів. Бо не здатні жити самостійно, не здатні бути собою, не вміють і не хочуть спиратися на себе, не цінують і не поважають себе. Не мають панове «русские» суб’єктності, не вміють творити власний субстанційний простір, позаяк навчилися лише брехні і руйнуванню. При цьому прагнуть величі і поваги від довколишнього світу, а звідки їй взятися, коли вони самі себе не поважають?
Не зайве буде сказати про ще одну московську фальшивку, за допомогою якої росіяни намагаються «поділити на всіх» чужий етнонім «Русь». В літописних зводах слово «Русь» виводиться від варягів. Мовляв, вони прибули з острова Рюген (нині в Німеччині), і саме звідти слово «русь». За цим крутим поворотом думки, Руссю треба називати все, де будь-коли проживали варязькі князі. А оскільки першим пунктом на шляху заселення варягами нових земель були терени майбутньої Московії – стара Ладога, Ізборськ, Новгород тощо, – то першість в володінні назвою Русі належить саме росіянам. Зокрема, поселення з фінською назвою Ладога – це споконвічна Русь, що називається, «від сохи», і відповідно, Росія, котра зараз володіє територією первісного проживання варягів, також є споконвічною Руссю, в т.ч. для Києва та України. За «варязькою» версією, спочатку столицею новоутвореної держави був Новгород, а потім варяги захопили Київ і перенесли свою столицю туди, поширивши назву початкової, тобто новгородської (!), Русі на київські (русько-українські) землі. Тим самим київська «руськість» авторами варязької теорії була оголошена вторинною щодо новгородсько-російської. І звідси – перекривлена трактовка грецьких термінів Малої та Великої Русі, як Малоросії та Великоросії, зі зміною початкового змісту на протилежний (Велика – як повноцінна і якісна, Мала – неповноцінна і недостатня).
Перед нами ще одна наліплена росіянами облудна конструкція, яку нам тепер доводиться розбирати. Не маю сумнівів, що в оригіналі руського літопису фрази про «русь від варягів» не було. Та й саме «закликання варягів» є доволі сумнівною і нічим не підтвердженою оповідкою, що фігурує тільки в «Повісті временних літ», яку невідомо хто писав і відомо хто переписував, і з якою метою. Ідея про імпорт «руськості» зі Швеції (звідки родом варяги і яка, до речі, ніде і ніколи не називалася Руссю, як і самих варягів-шведів ніхто в світі русами не називав) має величезну купу недоліків та відвертих безглуздостей. Якщо правителі переїжджають і перевозять з собою назву країни чи народу, тоді Російська імперія ще в XVIII ст. мала стати Німецькою імперією, після коронації німкені Катерини ІІ на Російському престолі. Та й вся Європа тоді б постійно перейменовувалася, при кожному переїзді члена королівського роду для очолення іншої держави. Виглядає абсурдно. Якби народи світу називалися не за власними іменами, а за іменами батьківщин своїх прийшлих правителів, тоді скрізь була би чехарда і плутанина при спробі ідентифікації того чи іншого народу.
Але справа навіть не в цьому. Підробити літопис можна, замінивши текст і знищивши оригінал, але лише той, до якого маєш доступ. А що робити з іноземними джерелами, – європейськими, арабськими, перськими, хазарськими та ін., – які знаходяться в архівах інших держав і до яких не дісталися довгі руки московитів? Припустимо, що слово «русь» походить від слова «рюген». Тоді воно могло з’явитися в Києві не раніше другої половини IX ст., коли туди прибув Олег зі своєю дружиною. Проте іноземні документи свідчать, що назва «русь» (hros) щодо мешканців Придніпров’я зустрічається значно раніше за появу норманів-варягів не тільки в Києві, але й взагалі на історичній сцені. Вперше вона з’являється в промовах патріарха Проклуса від 434 р., далі на Зальцбурзьких таблицях 470 р., потім в середині VI ст., в праці сирійського автора Псевдо-Захарія Ритора, який писав про народ Північного Причорномор’я і Наддніпрянщини, як про народ «рос», котрий мешкав на північний захід від розташування приазовських амазонок (сарматів), тобто на Середньому Дніпрі (назва через «о» фіксується раніше, ніж через «у»).
Для візантійців та арабів що роси, що руси, – все одно, – завжди були населенням Середньої Наддніпрянщини та Північного Причорномор’я, але ніяк не скандинавами. Науковець Б. Рибаков вважає, що заміна «о» на «у» в назві росів могла відбутися у VIII-IX ст., коли в Наддніпрянщині з’явилося багато вихідців з деревлянських та сіверянських племен. Адже зміна «о» на «у» зустрічається в багатьох слов’янських назвах. Наприклад, ім’я антського вождя Божа звучить у авторів VI ст. як Бож або Бос, а у автора XII ст. вже як Бус («Слово о полку Ігоревім»). І початкове «рос» також було змінено на «рус». При цьому в грецьких джерелах подається назва «рос», в арабських – «рус». Чому чергуються букви «о» та «у», – я бачу тут просте пояснення: наявність старослов’янського дифтонгу «Оу» («ук»). Раніше чистої букви «у» в слов’янській мові не було, замість неї було сполучення «оу». В оригіналі слова промовлялися наступним чином: «Роусь», «роуксолани», «боулгари», «оугри», «Оукраїна» тощо. Комусь з іноземців чулося «о», комусь «у» – звідси перетворення «Русі» на «Росію» в візантійській транскрипції, звідси й такі назви гідронімів на руській землі, як «Рось», «Росава» тощо.
Виходить, назва «рос» була відома в світі ще задовго до варягів. І як би 3й сорт брехні не старався, приписуючи автору «Повісті…» незнання минулого власної країни, шахрайство легко викривається при зіставленні з іншими, немосковськими джерелами (чиї автори точно не мали мотивації до фальшування). А їх число росте, як сніжний ком: назва «рос» фігурує в праці перського історика Табарі 643 р., в «Хроніці Феофана Конфесора» 773 р., в «Житті Стефана Сурозького», творі невідомого автора VIII ст., де згадується руський князь VII ст. Бравлин і його похід на Сурож (Судак) та все узбережжя від Херсонеса до Керчі, у Географа Баварського на початку та в першій половині ІХ ст. (він розміщав їх недалеко від хозар), у хронографа Феофана (за його словами, в кінці VIII ст. до флоту Візантійського імператора Костянтина V входили роси), в візантійських джерелах 842 р. (в «Житії Григорія Амастридського» розповідається про напад росів на малоазійське місто Амастриду, поблизу нинішнього Синопу на південному березі Чорного моря) та 860 р. (напад росів на Константинополь), у аль-Хорезмі (в «Книзі картини землі» згадується ріка Друс, що тече з Руської гори), у Франкських хроніках «Бертинські аннали» (під 839 р. фіксується посольство народу рос до візантійського імператора, і це не варяги) та ін.
В деяких текстах руси іноді перераховуються в одному списку з норманами (варягами), полянами та ін. слов’янами, що вказує на їх нетотожність. Ба й навіть в самих російських літописних зводах можна зустріти згадування русів, в переліку з іншими народами, – зокрема, з варягами (ніби автор «Повісті…» сам собі суперечить). А вже з початку ХІ ст. і далі, русами починають називати всіх жителів Придніпров’я. Це свідчить про обопільну асиміляцію місцевих етносів: скіфо-сарматів (саме від племені роксоланів деякі дослідники виводять назву «русь»), варягів (яких було дуже мало) та слов’ян. За своїм генетичним складом, українці є синтезом народів ар’я (скіфів та сарматів) і слов’ян. Вочевидь, трансформація сарматської назви роксоланів (россомонів) лягла в основу нової назви етносу, що сформувався в першій третині І тисячоліття на базі двох великих етнічних масивів і дав свою назву новоствореній державі Роусь-Русь.
А тепер я маю пояснити походження термінів «Мала Русь» та «Велика Русь», якими люблять козиряти росіяни як чимсь істотним і вагомим. Відразу скажу, що ці терміни з’явилися вже після того, як Русь-держава пішла в небуття, тобто, «заднім числом». Вони виникли в документації візантійських писарів XIV ст., в повній узгодженості з правилами грецького правопису. Адже Малою та Великою землею візантійські патріархи, а до них – античні греки, – називали метрополію та її іноетнічні колонії, відповідно. Мала (чи внутрішня), материнська земля – це метрополія, яка шляхом експансії назовні створює імперію. Велика (зовнішня) земля – це приєднані внаслідок цієї експансії колонії з чужим населенням (як правило, територіально значно більші за саму метрополію). Наприклад, Мала Польща – це власне Польща, де мешкає польський етнос, а Велика Польща – це північна територія з балтським населенням, яке колись було під владою Польщі. Так само Вірменія в давні часи поділялася на Малу та Велику Вірменії, Греція – на Малу та Велику Греції. Навіть Великобританію деякі дослідники називають колонією французької Бретані, котра мала статус Малої землі. Мала Азія – це етнічний та культурно-цивілізаційний центр арабської народності, яка підкорила собі всі оточуючі азійські землі.
Той самий принцип візантійці поклали в основу іменування Русі та Великої Русі (Московії). Але одна проблемка: в XIV ст. Московія входила до імперії Чингізидів, а Русь – до Литовсько-Руської держави. Стосунків рівня метрополія-колонія між ними не було і бути не могло. Тим не менше, візантійці саме так їх стали називати. Чомусь-таки вони не писали про Малу та Велику Русі раніше, коли Русь була самостійною державою, при силі і свідомості, і теоретично, дійсно могла мати колонії. І вона їх мала! Але називалося це інакше. Зокрема, візантійський імператор Костянтин Багрянородний (X ст.) в своїй переписці згадує про «зовнішню Русь», залежну від Києва, протиставляючи їй «внутрішню Русь», власне землю русів і полян. Але під зовнішньою він міг мати на увазі не угро-фінське Залісся (як декому би хотілося), а Новгород, Псков, Смоленськ та ін. (афільовані з Руссю землі, котрі Руський літопис не вважає Руссю). Це майже те саме, що Велика і Мала Русі, хоча свідченням єдино-державності цю обставину навряд чи можна назвати. Свого часу Птолемей так само розділяв Скіфію на «внутрішню» і «зовнішню», тобто власне Скіфію і залежні від неї землі. А «внутрішня» Скіфія майже повністю вкладалася в кордони сучасної України (а ще більше – в кордони її етнічних земель, до Дону включно). В той час як Мала Скіфія – це була реальна метрополія, де проживали царські скіфи, і розташовувалася вона в Криму та на прилеглих землях (сучасної України), Великою ж Скіфією називалася решта етнічної України.
Тим не менше, терміни Малої та Великої Русі (відносно Русі та Московії) у грецьких текстах з’явилися пізніше, коли ці два масива не мали навіть теоретичної можливості бути спільною чи хоча би співвідносною державою. Я можу запропонувати лише одне розумне пояснення цього феномену: на відміну від інших пар (Малої та Великої Греції та ін.), які були прикладами державних метрополій зі своїми колоніями, Мала та Велика Русі – це не державницька пара, а лише релігійна. Тобто, ми маємо виняток з правила, коли метрополією є не держава, а державна релігія, як і колонією – колоніальна. Мала Русь в цій парі – це первісний, внутрішній релігійний центр, Велика ж Русь – його вторинна, зовнішня парафія, колоніальна ланка, так би мовити. Тому й не дивно, що для Московії православ’я було «руською вірою», за назвою її релігійного центру. І коли Іван Грозний називав себе титулом царя Русі, під нею могла розумітися виключно руська релігійна парафія Московії, хоча все одно незрозумілим лишається займенник «всея».
Транзитним шляхом через православ’я (руську віру), Московія отримала від Візантії пароль до зазіхань на Русь-Україну як державу. Нам вже відома ця крутійська схема: спочатку «русские» – це релігійна приналежність, потім, за наказом Катерини ІІ, – вже етнічна. Спочатку Русь – це тільки Руська церква, потім – вже країна, з геть чужим, неруським етносом. Власне, сам факт поділу на Малу та Велику Русі наочно свідчить про відсутність кровної спорідненості між народами, що їх населяли (це не «один народ», як стверджує московська пропаганда). Єдина спільність між ними – це правляча династія, хоча у випадку Московії (як переконливо довів В. Білинський, посилаючись на казахсько-татарські документи), ця династія перервалася ще в середині XIII ст. З того часу навіть умовних династичних прав поєднувати ці держави не існує. Немає Рюриковичів – нема Русі (чи не так, за московською логікою?).
І тут мимоволі згадуються слова російського лінгвіста О. Шахматова – того самого, який відкрив масштабні «пізні вставки» до літописів, але не наважився піти далі й розібратися, хто і коли їх зробив: «Чи визнаємо ми… руською народністю тільки великоруську? Чи не буде це визнання тяжким злочином проти держави, створеної і виношеної всім руським племенем в його сукупності? Рішення оголосити «інородцями» малорусів та білорусів чи не применшить саме значення руської народності в нашій державі, вводячи його в порівняно тісні межі Московської держави XVI-XVII ст.?»
Що применшить, то применшить, адже «малоруси» і «білоруси» – то єдині «руси» на землі, натомість «великоруси» – то є московити, і нічого руського в них немає. Прикметно, що навіть в питанні «Малої» та «Великої» Русі московитяни прихитрилися вчинити свою улюблену перверсію, з заміною значень на протилежні: «малороси» – це спотворене від «Малої Русі» і означає у них щось малоякісне, не дуже руське, так би мовити, гібридне, а от «великороси» – від «Великої Русі» і це вже справжня, повноцінна Русь, найвищої проби (на ділі ж – взагалі не Русь). Лишається тільки питання: чому ж вся політика Російської імперії була спрямована на максимальне змішання цих двох народів, навіщо «чистокровних» русів-московитів намагалися одружувати з «малоруськими» українцями – це ж розмиває чистоту «великоруської» крові, робить її менш руською, менш цінною, а це ж катастрофа для народу, що так пишається своєю «руськістю»! На кожному кроці маячня і протиріччя.
Тому подякуємо панові Шахматову за московську «щедрість» та готовність ділитися з нами честю мати стосунок до пост-ординської держави і ввічливо відмовимося. Бо ми не обираємо собі історію та ідентичність. Вона або є, або ні. Чи хотіли, наприклад, «малоруси» поділяти з московитами велику честь створення Московської держави – на це питання вони вже відповіли, коли перейменувалися на українців. Ми не створювали Московської держави, а якби створювали, то це була би геть інша держава, держава для людей, – приблизно така, якими вже були середньовічна Русь, ВКЛ чи Гетьманщина. Московські деспотії – не в руському стилі. І не московитам повчати нас «руськості», в тому чи іншому кількісному (велико- чи мало-) форматі. Ми не проходили через «татаро-монгольське» державне пекло (але проходили через московське, це – одне й те саме, навіть часом гірше). І вийшли з нього такими, як були раніше – не холопами, а вільними людьми, що надають перевагу самоорганізації, побудові держави «знизу», а не за наказом «зверху», і прагнуть не величі, а спокійного заможного життя, отримуючи те, що заробили власним розумом чи власними руками, а не те, що «жалує» «великий государь».
Ми росіянам співчуваємо, але кожна нація має свою долю, кожна заслуговує на свою долю. І якщо хтось потрапив у важке становище, треба мати гідність і самоповагу, щоб вибратися звідти з честю і достоїнством. Росіяни такого прикладу проходження через горнило скрути і страждань не показали. Може, ще колись покажуть, – але вже наступні їхні покоління. І навіть тоді вони – це вони, а ми – це ми.
На жаль, про своє справжнє походження і реальну історію в Росії знають лише одиниці, основний загал живе в вірі і тумані і не потребує ніяких аргументів і підтверджень. В поняття «русский» ця нація вкладає щось багатогранне і непевне: це і етнічна приналежність (дуже дивного ґатунку: це ніби русь, і в той же час не русь, щось ніби краще, а ніби і не краще), і релігійна (хоча про це росіяни давно забули), і щось містично-провіденційне, засноване на великій прірві текстів про російську небачену духовність, винятковість, особливий «третій шлях», майбутній «русский мир» об’ємом на всю планету. Про релігійну складову поняття «русские» варто сказати окремо. Не настільки релігійним є цей народ, щоб суто релігійна коннотація цього поняття мала для нього великий сенс. Скоріше, це народ віруючий, і не завжди в Бога – точніше, в бога якогось власного штибу. Язичницького бога-куратора, що захищає тільки свою паству («а другие просто сдохнут»).
Я колись написала статтю про Росію як країну-релігію. Бо для неї характерне релігійно-віруюче ставлення до себе, бути «русским» – це немов якесь посвячення. Православне християнство тут – лише формальність, росіяни мають своє православне християнство, власного розливу. Для них релігія – сама Росія («зачем нам такой мир, если там не будет России?»). Причому, релігійний статус Росії розуміється обов’язково з Руссю-Україною в комплекті, інакше святості не буде, чи вона буде неповноцінною, меншовартісною (і зрозуміло, чому). В основному, я би сказала, що «русские» – це така особлива категорія, яка має розкритися пізніше: не як нація, не як православна людність, а як ніби щось з прекрасного «далека» (чи навпаки, з жахливого, катастрофічного). Тому вона з задоволенням захоплює і асимілює всі інші нації (потенційно). Якщо нацисти культивували свою німецьку націю як таку, що несе в собі єдину «чистоту арійської крові», а тому відділяли її від решти світових націй (тим самим, зберігаючи їх), то росіяни, навпаки, завжди прагнули проковтнути, розчинити в собі всі інші народи, створити «єдиний радянський народ», всесвітній «русский мир», який не дає шансів на національну самобутність та своє обличчя. Тільки народ, позбавлений власної особистості, може так прагнути позбавляти її інших, народ без власної мови може прагнути знищити всі інші мови. Природне продукує природне, сурогат продукує сурогат.
Десятки поколінь росіян жили і живуть в омані, не знаючи свого правдивого минулого. В цьому плані, дуже показовими є слова О. Толстого: «Когда я вспомню о красоте нашей истории до проклятых монголов, мне хочется броситься на землю и кататься от отчаяния». І це він ще не знав, наскільки прикрашена була «монгольська» історія Московії, з її фальшивими «святими» Олександром Невським, Дмитром Донським, «Рюриковичами на троні», «добровільним приєднанням» Новгорода, Пскова та іншими «збираннями руських земель». Ну що він міг пам’ятати? Його пам’ять – це лише офіційна московська побрехенька під вивіскою історії «государства Российскаго». А як би він закатався по підлозі, якби знав правду! Бо «красота» російської історії «до монголів» – це красота чужої історії, і кататися за нею не слід, російська ж історія – як до, так і після монголів, – не така красива. Тож варто підняти Толстого з підлоги і запропонувати йому подивитися правді в вічі, прийняти світ таким, який він є, без марень про чужі чесноти, не притаманні його нещасній заздрісній державі.
Нав’язлива ідея величі для пересічного росіянина дорожче всіх благ – хоч земних, хоч небесних. Росіяни величаються – і це заміняє їм збитки й негаразди в різних сферах їхнього буття. Що вони роблять з цією величчю (на що її намазують) і чи усвідомлюють, що вона є величчю лише в їх власних очах і ні в чиїх більше, – це питання. Але комусь вона потрібна. Фантомні болі за минулою власністю (точніше, минулими привласненнями) є болючими рівно настільки, наскільки вони подразнюють рецептори величі, змушують людину сумніватися, відчувати слабкість, нікчемність, депресію, занепад сил. Потреба в величі – геть не здорова риса у осібного чи колективного суб’єкта. Виникаючи на ґрунті невдоволення своїм життям, вона покликана компенсувати неприємні відчуття приниження – колишнього чи теперішнього, проте не завжди здатна з цим впоратися.
А отже, велич – це наркотик, котрий створює звикання і потребу все в нових і нових дозах. Це дози «русского мира» по світу, і насамперед, в межах Русі-Україні, якій Росія прагне нав’язати свою «руськість», якої насправді не має. Вона не хоче бути собою, хоче бути нами, а нас воліє бачити в якості свого другого сорту, і отже, другого сорту нас самих, хоч як по-ідіотськи це не виглядає. Зневажаючи нас на словах, в своїх виступах і заявах, росіяни щосили намагаються поріднитися, перемішатися з нами на ділі. Вони хочуть СТАТИ нами, – настільки вони себе ненавидять і зневажають. Вже навіть результати генетичних досліджень поховали їх уявну слов’янськість, поставили над нею жирний хрест. А вони все прагнуть догнати поїзд, який давно пішов. Біжать за ним, застрибують на повному ходу, періодично вивалюючись вниз, далі піднімаються і знову біжать: «Ні, я все-таки застрибну!» Немає вже жодного смислу, правди нікуди сховати, вона проривається з усіх щілин і скоро заллє яскравим світлом весь оточуючий простір, нарешті дійде і до самих віддалених глибин космосу, до чорних дір і темної матерії, і зрештою, настигне навіть росіян. Цікаво, чи буде тоді російська історична думка пружитися над новим грандіозним проектом, вже на основі угро-фінськості Московії? Чи почне вона родичатися з фінами, угорцями та естонцями? Нав’язувати їм своє братерство, статус «одного народу», тягнути їх до спільної держави? Тоді проблеми матимуть інші країни, а ми відпочинемо. І хоча така нова експансія московського братерства матиме цілком правдиву основу, від того вона буде не менш неприємною – для чергових жертв московської «любові».
Чи буде таке колись? Напевно, ні. Бо схоже на те, що Росії не все одно, з ким родичатися. Її заклинило на нашій країні. В результаті приватизації Русі, московити створили хибне уявлення про неї у довколишнього світу, – вона нині співвідноситься з азіатським деспотизмом, жорстокістю, відсталістю, підступністю, моральним і фізичним брудом та іншими гидотами. Ніби це і є завдання темних сил – перевернути все, зробити навпаки, підкласти на місце Русі якусь потвору: анти-Русь, анти-Європу, де замість свободи – рабство, замість честі – ницість, замість правди – обман, замість багатства – бідність, замість щирості – підозрілість, недовіра, страх і т.ін. Дуже дивна потреба у російського народу, і скоріше за все, – не своя, інспірована звідкись зі сторони, нав’язана йому ззовні і нав’язлива, до повної маніакальності.
Немов якась велетенська невидима рука зі страшною силою тягнула майбутніх росіян по всім купинам і западинам їх підневільної та знецінювальної історії, виковуючи в полохливих серцях лісових дикунів криваві аспекти майбутніх примхливих повелителів чи не половини світу (як це сталося в ХХ ст.). Чингізхан би пишався своїм дітищем, але вони чомусь не хочуть родичатися з Чингізидами, не хочуть віддавати їм належне, не хочуть бути вдячними за своє учнівство і наступницво. Вони чомусь марять лише про Русь, немовби їх заклинило, заціпило, і це не припиняється на протязі вже багатьох століть.
А далі я спробую розібратися в причинах такої переваги.
