Нестор Махно мав особливий вид космограми, який називається «тигр», або «краб». У «тигрі» всі планети більш-менш рівномірно розподілені на ділянці 240°, за межами якої знаходиться пустий 120°-сектор, тобто 4 знаки Зодіаку зовсім не мають планет. В даному випадку це Водолій, Риби, Овен та Тілець, – той сектор, який залишився для даної людини неосвоєним, незрозумілим і жаданим, бо то є «зона прагнення». Все своє життя власник космограми «тигр» шукає те, що уособлюють собою ці незаповнені знаки. Вільна (або мертва) зона у космограмі Нестора Махна починається з Водолія і закінчується Тільцем. Це значить, що він весь час шукав свободи, щоб мирно працювати на своїй землі. Не дивлячись на свій буремний гороскоп та несамовиту вдачу, він мріяв про спокійне життя простого селянина, який зірок із неба не хапає, живе доволі скромно, але заможно, і тішиться звичайними людськими радостями. Але, виходячи з таких показників, йому це просто не судилося.
Із спогадів І. Метт, в яких Махно розповідає про свою найзаповітнішу мрію, постає образ «батька», про якого мало хто знає: «Пригадую, як одного разу Махно в моїй присутності висловив мрію, яку він хотів би побачити втіленою в дійсність. Було це восени 1927 року, під час прогулянки Венсенським лісом. Стояла прекрасна погода. Безсумнівно, заміська атмосфера справила поетизуюче враження на його душу і він вилив в слова свою невтілену мрію: молодий Михненко (його справжнє прізвище) повертається в рідне Гуляй-Поле, приймається за обробку землі, веде розмірене мирне життя, одружується з молодою односельчанкою. Він має доброго коня, надійну збрую. Ближче до вечора він неспішно повертається з дружиною з ярмарку, куди вони їздили збувати свій урожай. Тепер вони везуть додому подарунки, куплені в місті. Він був так захоплений розповіддю, що геть-чисто забув про те, що знаходиться не в Гуляй-Полі, а в Парижі, що не було у нього ні землі, ні дому, ні молодої дружини…» (118).
Отак. Втім, хіба це – не така ж сама заповітна мрія будь-якого селянина, що береться за зброю задля визволення свого краю від ворожих дармоїдів? «Чи був він в змозі знову стати маленькою, нікому не відомою людиною з натовпу? Він безсумнівно мріяв про таке, тобто, мріяв знову повернутися до життя простого українського селянина, але мені видається, що від такого життя він був відірваний раз і назавжди», – додає І. Метт (118). «Зона прагнення» є своєрідною святою землею, якої практично неможливо дістатися носієві космограми «тигр». В таких умовах центральна планета заповненої зони вказує на потяг до захвату та засвоєння омріяної території. В космограмі Нестора Махна таких планет аж дві – Прозерпіна в Діві та Уран у Терезах. Як на мене, для Нестора Івановича найбільш важливим є Уран, планета свободи та анархії, що була основною ідеологічною віссю все його життя. Встановлення анархічного ладу було головною ціллю Махна і єдиним способом досягнення його найзаповітнішої «простої української мрії».
Уран у соціальному знаку Терези спонукає до запровадження реформ у соціально-громадській сфері і встановлює новий суспільно-політичний лад, заснований на максимальній свободі. Власне кажучи, він символізує революцію в суспільстві. А оскільки Терези – знак домовленостей і договорів, то це – реформування в договірній сфері і встановлення новітніх правил у союзницьких відносинах. Використовуючи абстрактно-обтічну мову астрологічних писань, у Терезах Уран намагається врівноважити соціальну систему та встановити в ній нові засади рівності і справедливості, одначе цей процес нерідко відбувається дисгармонійно, бо злам стереотипів супроводжується грубими і ексцентричними діями. Руйнуючи старі традиції, не завжди вдається створювати щось нове, більш ефективне і життєспроможне.
Нестор Іванович виходив із свободи, намагаючись весь світ перебудувати, опираючись на анархістські ідеали, яких він сам не зовсім розумів (чи розумів?). Та й чи розуміли їх теоретики анархізму, чи знали ті дизайнери «царства свободи», чого вони насправді хочуть? Адже свобода – жадана річ, але, водночас, невловима і до кінця для більшості не зрозуміла. Як пояснюють астрологи, причина цієї невловимості – в тому, що планета свободи Уран має дуже тривалий цикл обертання навколо Сонця: 84 роки. Людина рідко доживає до завершення повного циклу Урану, тож вона просто не встигає освоїти його енергії та зрозуміти його сутність. Розповідають, що один відомий анархіст наприкінці життя, вже близько 90 років, зізнався в тому, що лише тепер почав розуміти сутність свободи, і майже від всього, що написав раніше, сором’язливо відмовився.
Махно не відмовився. Хоча б тому, що не встиг, бо помер у 45 років, коли Уран ледь пройшов половину своєї траєкторії. «Батько» розумів той анархізм по-своєму. В статті під назвою «Анархизм и наше время» він писав наступне: «Теоретически анархизм в наше время признается все еще слабым, мало развитым и даже – говорят – во многом ошибочно понимаемым учением. Над ним многие его выразители – говорят – много работают, думают, тоскуют (я полагаю, конечно, что если кто-либо из товарищей действительно при этакой работе и думах тоскует, то тоска у них вызывается бессилием из кабинета выразить необходимые для анархизма социальные средства для социальных его действий в наше время…» (104).
Сам Нестор Іванович не тужив, а, як колись казали про М. Бердяєва, сідлав свободу і паладином мчав у бій («Вижу цель, не вижу препятствий»). Тільки бій Бердяєва цілком проходив у ментальній площині, а «батько» Махно від абстрактних ідей негайно переходив до конкретних справ. Будь-яка розмитість та неясне розуміння теоретичних викладок дратували «батька»: йому потрібна була чітка конкретика, як керівництво до дії. Тож по ходу справи йому доводилося самому «вдосконалювати» теорію, коли вона надто «зависала» в хмарах анархістської маніловщини. «Вопрос этот делал трудным положение нашей группы еще и тем, – пише Махно у зверненні «К 10-й годовщине революционного Повстанчества на Украине – махновщины», – …что она часто прислушивалась к абстрактным положениям анархизма, согласно которым анархист отрицает организацию дисциплинированных сил революции и часто оказывается в моменты революции одиноким маньяком, словно самой жизнью отвергнутым от своей плодотворной творческой роли среди широких трудовых масс» (108). Звичайно, одиноким маніяком «батькові» бути не хотілося.
Махно вважається чи не найвідомішим у світі анархістом. На це звертає увагу запорізький дослідник Володимир Чоп в статті під назвою «Образ Нестора Махна в творах англійських письменників-фантастів» і вказує наступне: «Основним джерелом міжнародної популярності Н. Махна стало його виняткове становище анархіста-практика і анархіста-полководця, чим не міг похвалитися жоден інший видатний представник цієї соціально-політичної доктрини. Н. Махно спромігся переступити національні межі і став надбанням всесвітньої історії та всесвітньої анархістської спільноти. Образно кажучи, там, де в світі збираються докупи троє анархістів, там рано чи пізно згадують і Батька Махна… Крім того, Н. Махно був взірцем революціонера, що, сповідуючи вкрай ліві погляди, абсолютно не залежав від Москви та її «руки», що робило його привабливим в очах ідеологів молодіжного руху, наприклад Д. Кохн-Бендіта» (53).
«Анархізм, – робить визначення В. Чоп у книзі «Нестор Іванович Махно», – соціально-політичне і філософське вчення про повне звільнення особистості від будь-яких форм примусу і гноблення. Одним із головних його положень є доказ необхідності ліквідації держави як суспільного інституту і поширення на всю сферу життєдіяльності людства законів і звичаїв життя громадянського суспільства. Анархо-комунізм був найбільш поширеною на початку століття його течією, теорія якої була розроблена П. Кропоткіним і його послідовниками» (143). За словами історика, анархісти розділяли революції на численні політичні і одну вирішальну – Соціальну. Політичні революції призводять до зміни правлячої еліти, зберігаючи при цьому принципи державної влади, тож проблем трудящого народу не вирішують. Натомість Соціальна, хоча і може випливати з політичної, однак веде до створення нових засад організації суспільства – ідеального Безвладного устрою. Розробником теорії такої Соціальної революції був «батько анархізму» П.О. Кропоткін.
Слово «анархізм» походить із давньогрецької мови і означає «безвладдя». А що таке безвладдя, хто про нього щось знає? Чи була колись на землі анархія? Здається, що всю людську історію були керівники й підлеглі і, як то кажуть, ніколи такого не було, щоб такого не було. За словами Віктора Савченка, «анархія – стрибок у невідоме, романтична мрія про утвердження загальної рівності: свободи і справедливості»… Анархізм дарував ілюзію скасування всілякої нерівності, у тому числі й нерівності між центральною владою та провінцією, бо анархізм відкидав поняття центральної влади взагалі (в політичному та економічному сенсі). Анархісти пов’язували природний порядок з Богом або ж із законами природи і вважали, що влада і державні закони суперечать цьому порядкові. Анархісти здавна розглядали людину як частину природи, котра перебуває в одвічному протистоянні штучному світу законів» (41: стор. 5). Якщо вже проводити паралелі з природою, то навіть у людському тілі є керівничі органи – мозок і серце – і є робочі, яким належать виконавчі функції для забезпечення життя людини. І що б тоді було, коли б в людському тілі раптом витворилася анархія? Тоді би різні органи й частини тіла не знали, як їм діяти, не мали б жодних даних щодо стану справ своїх сусідів, аби узгоджувати з ними власні дії. І що тоді? – колапс!
Насправді теоретики анархізму геть не відмовлялися від влади, а тільки намагалися мінімізувати її негативні прояви в житті суспільства. Щодо Нестора Махна, то він лише відштовхувався від деяких постулатів анархізму, створюючи своє самостійне бачення цієї теорії. В його подачі анархізм на диво точно відтворює всі особливості знаку Водолія, навіть у дуальному зв’язку із протилежним знаком Лева. В своїй «Азбуке анархиста-революционера» він писав: «Анархизм есть свободная жизнь и независимое творчество человека» (103). Це – практично теза М. Бердяєва про свободу заради творчості (Водолій – Лев). Тут є навіть вихід на авестійський Зерван, – первісну пустоту, з якої витворюється світ. Водолій у зерванитів символізує Зервана, над-Бога первісної свободи, який породжує бога-Творця Ахура-Мазду (творчий знак Лева). На рівні наукової теорії Зерван – те саме, що Великий Вибух, з якого витворився космос. Тому свобода є подібною до революції та вибуху, і це чудово розумів Махно.
Інші назви знаку Водолій – Янгол і Людина. Бо сутність людини, як образу Божого, – в первісній пустоті, з якої народжується Всесвіт. Від Бога-Творця вона отримала сонячний потенціал творчості (Сонце, Лев), а на більш глибинному рівні в ній міститься безмежна свобода (Уран, Водолій), яку вона має до включення всіх часів від самого Зервану. Про це чудово висловився Бердяєв: «Ідея свободи для мене є первіснішою за ідею досконалості, тому що неможливо прийняти примусової, насильної досконалості» (67: стор. 57). Тож свобода є найпервіснішою ознакою людини.
«Анархизм порожден природой человека… Природа человека анархистична: она противится всему, что ее стесняет» (103), – зазначав вже Махно. В своє розуміння анархії він включав найголовніші риси, якими характеризується діалектична пара Водолія – Лева: свободу, революцію, особистість та творчість. Це є справжньою «азбукою анархіста». Якби Махно не включив до цього списку творчість, його анархія не мала би сенсу і була б нежиттєспроможною. Це був би пустий істеричний бунт заради бунту. На щастя, «батькові» потрібна була свобода не заради свободи, а заради витворення нового, кращого світу, – не тільки вибухонебезпечний Зерван, а й творчий, врівноважений Творець Ахура-Мазда. Тому не дивно, що Махнові вдалося, хоч на короткий термін, але здійснити позитивно-творчий анархічний проект на окремій частині української території, розміром приблизно з Данію і з населенням у 2,5 млн. чоловік.
Коли вже мова зайшла про безоснoвну (по Бердяєву) свободу, як джерело людської вільної діяльності, то треба зауважити, що свобода несе в собі як позитивні, так і негативні перспективи. Позитивні – можливість створювати упорядкований світ (космос). Негативні – можливість руйнувати цей упорядкований світ. Тобто свобода знаходиться за межею добра і зла, і в цьому – її небезпека. Бо саме завдяки первісній свободі людська природа, в деякому сенсі, є недосконалою і здатною до руйнування та саморуйнування.
Сам Нестор Іванович вірив у безмежну доброту людської душі, яку спотворюють лише зовнішні обставини. І це доволі дивно, з огляду на те, що він був Скорпіоном, тож, як ніхто, міг бачити людей наскрізь, знав їхні вади і, по логіці речей, не мав ніякої причини сподіватися на соціальне щастя на основі чисто зовнішнього упорядкування. Однак він покладався на творчі можливості людини (тобто позитивні її риси) і світлу людську природу. Але ігнорування темних сторін людської душі – не шлях до перемоги світлих сил в суспільстві і в самій людині. Тому не дивно, що переважна більшість тих, кому він довіряв, потрапивши в скрутні обставини, зраджували і його, і саму свободу.
Махно занадто покладався на народне самоврядування, вважаючи, що в ньому – всі гарантії позбавлення людей від зла. «В наших представлениях анархический коммунизм – это грандиозное общество общечеловеческой гармонии, – писав він. – Его состояние – свободные индивидуумы, добровольно группирующиеся в свободные ассоциации, группирующиеся согласно своим наклонностям, интересам и общественным надобностям, которые обеспечивают свободу и социальную справедливость в равной степени всем и каждому человеку на земле… Анархический коммунизм – это общество, полагающее свободную жизнь человека, право этого последнего на безграничное свое развитие первоосновой уничтожения всяких зол и несправедливостей на земле, какие окутали человечество и двигают его прогресс и совершенствование по ложному пути, разделивши человечество на сословия, классы, жизнь которых строится искусственно и, что еще позорнее, на началах эксплуатации и насилия одних за счет других… Труд, братское взаимоотношение между собой, любовь к жизни и страсть к творческому созиданию, красота и свобода в этом созидании руководят жизнью и деятельностью таких людей. Поэтому им не нужны тюрьмы, палачи, шпионы, провокаторы (к жизни которых вызвала буржуазия, а социалисты-государственники перехватили и, воспитывая, разводят). И не нужен им больше организованный наемный разбойник и убийца, имя которому – государство» (103).
Отже, на думку Махна, все зло – у державному насильстві. Прибери державу – і зло буде ліквідовано. Свого часу англійський філософ В. Годвін (XVIII-XIX вв.) мав приблизно таку саму думку. Він писав, що людське суспільство зародилося внаслідок потреби у спільному житті, тоді як держава зародилася від пристрастей, ґрунтується лише на придушенні і суперечить людському благові. Як на мене, держава зародилася саме задля придушення того зла і тих негативних пристрастей в самій людині, з якими вона доволі часто не справляється. І це вже потім, в силу елементарної людської слабкості керівників держави (не більшої, до речі, ніж у пересічних громадян), державний апарат нерідко став використовуватися з метою знищення людської позитивної свободи. Як той сторожовий собака ненароком може шарпнути свого хазяїна чи його друзів, одначе він потрібен, щоб відлякувати злодіїв і берегти майно, – так потрібна і держава, бо сьогоднішня людина ще надто, скажемо відверто, дика й нерозсудлива. Звичайно, це стосується не всіх, але є між добрими людьми якась частина не таких вже й добрих, тож держава мусить берегти від них добропорядних громадян. Це – ази державотворення. Усі державні зловживання мають не інституційну, а людську природу. Людині треба розбиратися в самій собі, а не «на зеркало пенять».
Приблизно так само розмірковує історик В. Савченко: «Фантастичність передбачуваного будівництва полягала… в тому, що розвиток людської моралі та цивілізації ще не досяг «ідеальної людини», яка й мала б жити в «суспільстві анархії». Творилася махновська «анархія» – «ідеальне суспільство» простими селянами, розлюченими безперервними війнами, здирством, брехнею, насильством та несправедливістю. Жорстокий час диктував презирство до ідеалізму, віру у гвинтівку, з допомогою якої вирішувалися всі питання у світі… Махновська федерація передбачала якнайширшу участь населення у вирішенні основних питань, в управлінні суспільством, ініціативу та самоорганізацію трудящих, економіку, що функціонує на основі вільних договірних засад та трудової власності. Однак усе це передбачало наявність нової людини, з новою свідомістю, мир і стабільність. І саме цього у Махна не було і не могло бути… Анархістське суспільство махновці створювали в самому епіцентрі пекла Громадянської війни, коли ворог був скрізь і всі сили й засоби треба було віддавати цій боротьбі. Військове питання домінувало над усіма іншими сторонами життя «махновської держави». Хаос, голод, повний розрив зв’язків, епідемії, розкол суспільства – усе це, здавалося, було проти планів Махна влаштувати ідеальне суспільство. Але він уперто намагався реалізувати свою мрію (41: стор. 229, 244).
Якщо користуватися богословською термінологією, анархісти вірили у первородний гріх влади, а комуністи – в первородний гріх багатства. У випадку Нестора Івановича первородний гріх був подвійним, «комуно-анархічним». У серпні 1917 р. він видав такий указ: «Кожен революційний повстанець повинен пам’ятати, що як його особистими, так і загальнонародними ворогами є особи багатого буржуазного класу, незалежно від того, росіяни вони, євреї, українці тощо. Ворогами трудового народу є також ті, хто охороняє несправедливий буржуазний порядок, тобто радянські комісари, члени каральних загонів, надзвичайних комісій, які роз’їжджають по містам і селам і мордують трудовий народ, що не бажає підкорюватися їх свавільній диктатурі. Представників таких каральних загонів, надзвичайних комісій та інших органів народного поневолення і гноблення кожен повстанець зобов’язаний затримувати і відправляти до штабу армії, а при спротиві – розстрілювати на місці» (78). Це – ілюстрація тієї думки, що Махно вбачає у людині два гріхи – комуністичний і анархічний. Гріх комуністичний – багатство, бо вороги тут – «особи багатого буржуазного класу», гріх анархічний – влада, бо вороги – «ті, хто охороняє несправедливий буржуазний порядок». Він був анархістом і комуністом одночасно, з огляду на те, що під справжнім комунізмом він розумів колективізований анархізм.
Два гріхи – чи не замало? Адже навіть християни знали 10 заповідей і відповідні їм 10 гріхів. А зороастрійці – 12, по кількості знаків Зодіаку. Державництво – це лише Козерог, багатство – це Тілець. А як же інші 10 знаків? Як бути з брехнею, з перелюбством, з неправдивим свідоцтвом, зі зрадою, з насиллям? «Батько» вірив, що можна прожити без держави та її насильницького нагляду, без тюремних закладів, які він особливо не любив із цілком зрозумілих причин. Але ж самі люди на поточний час ще мали (і досі мають) потребу в тому батьківсько-державному нагляді. Самі люди ще не радують «сознательностью» і здатні інколи на «что хотите».
Напевно, це такий парадокс Скорпіону, бо ж і Федір Михайлович свого часу вірив у велике й чисте соціальне щастя (і це – при Чорному Місяці в Скорпіоні!). За переконаннями він був соціаліст. Як і Нестор Іванович, він дуже любив людей. Як і Нестор Іванович, знав всі їхні вади й недоліки. Як і Махно, він був засуджений до страти і ледве не помер від жаху, чекаючи своєї участі. І написав «Легенду про Великого Інквізитора», доволі переконливо продемонструвавши всю свою відразу до цієї постаті (хоч дехто в цьому сумнівається). А Махно із тим Великим Інквізитором боровся! Причому, – навіть у собі самому.
Достоєвський розповів про три шари самосвідомості і показав, що на останньому, найглибшому й найближчому до Бога рівні будь-яка людина – сяюча добром істота. Але ж письменник розповідав про персональний склад людської психіки, тоді як соціум не дістається глибше першого напластування, – того, що на самій поверхні. Найбільше – півтора. Ні, зовні все гуманно і красиво: всі громадяни поважають одне одного і враховують суспільні інтереси. Але це – тільки зовні. «Всякому хотелось бы, чтобы сосед его совесть имел, да, видишь ли, никто не желает сам иметь ее». Тож насправді людина людині – друг, товариш і… тамбовський вовк. Тільки той вовк весь час сором’язливо ховається, намагаючись, наскільки це можливо, не видавати власної присутності. Але як тільки виникне нагода, – відразу витикає носа із-під столу з класичними словами: «Щас спою!..»
Позитивні духовні якості є надбанням самої людини: вони відсутні у суспільстві, як такому. Тому Бердяєв любив свободу, але вважав це своєю особистою справою. Він не збирався втілювати свою внутрішню анархію у практику суспільного життя. Точніше, його практика була внутрішньо-індивідуальною, тож нею важко поділитися. В той самий час держава створюється, в першу чергу, для нейтралізації вже другого пласта самосвідомості, пласта провокаційної зловісної темряви. Звичайно, інколи вона сама перебирає роль того, із чим завзято бореться, сама пригноблює найслабших громадян («Якщо ти довго вдивляєшся в безодню, то безодня починає вдивлятися в тебе»). Але ж це – лише зловживання, а не принцип.
У анархістів-бездержавників є дещо спільне з луддитами, які у XVIII ст. руйнували заводські машини, бо ті знецінювали й витісняли їхню працю. А також, певним чином, і з дітьми, які, ударившись об двері, розлючено б’ють «у відповідь». Насправді зло виходить не з держави і державою далеко не обмежується. Вона лише засвоює та переймає зміст і форму всіх недоліків та вад людських, але самих людей від них не вивільняє. Тож знищити державу можна, але як знищити державу у людині? «Мы вынесли из Мавзолея его, но как из наследников Сталина Сталина вынести?», – питав колись Є. Євтушенко.
Держава – це сам народ. Який народ, така й держава. Існують різні державні устрої, і кожен з них відповідає конкретному менталітету етносу, який його створив. Тож поки на землі ще залишаються різноманітні етноси, не може бути і єдиної на всіх державної моделі. А всезагальна світова республіка з проекту Нестора Махна та інших анархістів – це щось узагалі на кшталт єдиної імперії з єдиною «інтернаціональною» мовою і єдиним мисленням, яке відповідає типу мислення однієї, окремо взятої нації, чия мова і стає «єдиною інтернаціональною». Але ж як люди, так і народи є надто різними і немає в світі нації, яка б була настільки досконалою, щоб всі оточуючі загорілися бажанням стати саме нею, поступитися своїм заради іншого, чужого, хай навіть вельми гарного. Тож поки ще існують принципи спадковості, допоки і єдина анархічна наддержава-федерація, так само як і перемога світового Інтернаціоналу, є лише привидом, який не бродить по Європі, – хіба що перед самим Апокаліпсисом клусом пробіжиться.
Тут необхідно зробити одне зауваження. Кожен дослідник має свою систему понятійних координат, з позицій яких він спостерігає і оцінює всі природні явища або ідейні концепції. Для мене це – дуальність язичницького та християнського просторів людської свідомості. В уявленні язичництва світ є чорно-білим – безкінечно, в уявленні християнства – тимчасово. Для язичництва добро і зло – у зовнішньому світі, для християнства – у людській душі. Анархізм теж може існувати в двох системах відліку. Наприклад, метафізичний анархізм Бердяєва є складовою християнського світу, а анархізм Бакуніна, Кропоткіна, Прудона, Штірнера та ін. – язичницького.
Махновщина і будь-які терористичні анархістські угрупування є виключно язичницькими варіантами анархізму, які базуються на постулаті, що нібито все зло є зосередженим назовні, і це – державна влада. На переконання Нестора Івановича, держава – це нахабний посередник. «Без посредника деревня лучше узнает город, а последний деревню, – переконаний Махно. – Это залог для успешного объединения двух классовых сил труда для единой цели – отнятия от государства всех функций социально-общественного строительства в целях совершенного упразднения государства со всеми его видами и формами власти» (105: стор. 190).
У посереднику не більше зла, ніж в тих, кого він з’єднує. Він – лакмусовий папірець їх власної порядності і чистоти. Адже Чорний Місяць в космограмі кожної людини одночасно вказує і на внутрішні її недоліки, і на ті проблеми, які вона отримає із зовнішнього середовища через наявність в ній цих самих вад. Це – інформація для самостійної роботи. Але занурений із вухами у соціум Махно не замислювався над такими тонкощами. Бо якщо християнська свідомість Достоєвського має три рівня світосприйняття, то язичницька – один чи два. Тож до внутрішньої роботи у Нестора Івановича справа не дійшла, хоча у багатьох питаннях він був людиною напрочуд самокритичною і здатною до внутрішнього самовдосконалення.
Будучи язичницьким витвором, держава захищає язичницькі ж закони цього світу. Аби звільнитися від неї, людині для початку варто вийти із язичницького стану власної свідомості. Державу не здолати силою, бо в цьому разі зло залишиться в самій людині. Але держава може бути ліквідована за непотрібністю в умовах досягнення людиною просвітницького рівня християнського світогляду. Коротше кажучи, держава відображає наявний стан людської свідомості, і якщо щось не так зі свідомістю, то держава грає роль нервової системи: дає больовий сигнал у центр про те, що є проблема зі здоров’ям і потрібне термінове лікування. Лікування, а не видалення нервів, щоб не боліло!
Немає нічого страшного в тому, що анархістська республіка Махна існувала у язичницьких світоглядних координатах: так живе переважна більшість населення планети. І оцінювати її потрібно саме з язичницьких позицій – так, власне, й роблять всі спеціалісти. Переважна більшість дослідників мислять тими ж категоріями, що й махновці. Не те щоб я хотіла підніматися над цим ідейно-понятійним рядом, – бо хто тут претендує на християнську досконалість? – але й ігнорувати інший сенсовий контекст, якщо вже він мені більш-менш відомий, я не можу. Проте надалі буду намагатися оцінювати дане явище, передусім, з язичницьких позицій. І справді: сам Махно отримав виховання, яке унеможливило для нього християнське розуміння головних засад буття. Набута ним тривала практика соціальної несправедливості, помножена на псевдонаукове комуно-анархічне засівання мозку в піднесеному романтичному ключі, відразу виключила інші варіанти: він був приречений зробитись атеїстом. Наведу фрагмент зі «Спогадів», де мова йде про ставлення Махна до релігійного питання: «В 10 часов утра я, в сопровождении товарищей, был на базаре, рассматривал площадь, здания домов и гимназий. Зашел в одну из них, где встретился с директором и долго говорил с ним о программе преподавания, в которой (кстати сказать) ничего не понимал, но узнал, что «Закон Божий» в программе стоит и, по словам директора, ревностно оберегается попами и, отчасти, родителями учащихся. Я очень возмутился. Тем не менее, это не помешало мне через некоторое время записаться членом общества просвещения, от имени которого эта гимназия существовала. Я глубоко верил, что непосредственным участием в этом обществе просвещения я пошатну в нем религиозный вопрос» (105: стор. 35).
Махно був атеїстом, і його атеїстичні переконання базувалися на тогочасних наукових гіпотезах, до яких він ставився з усією щирістю й повагою напівграмотного мешканця села. «Она (цивілізація, – О.Л.) не смогла затереть в своем круговороте независимые умы науки, которые вскрыли перед человеком его происхождение, доказали отсутствие Бога (на которого ссылались, как на творца человека, создавшие ему соответствующих земных богов и т.д.), – пише Нестор в своїй «Азбуке анархизма». – С установлением этих истин, естественно, было легко и неопровержимо доказать искусственность насаждения на земле «божьих» помазанников и порожденных этими последними позорных взаимоотношений между людьми» (103).
Звичайно, ніякої «відсутності Бога» вчені не довели. Але на той момент вони вважали, що довели, і Махно їм вірив. Тож повертаючись до світу «зовнішнього зла», я знову наведу цитату з «Азбуки…»: «Будь власть буржуазная, социалистическая, коммуно-большевистская, рабочая или крестьянская, – все одно: она подла для здоровой и счастливой личной и общественной жизни человека. Природа власти всегда одна и та же: убивать свободу человека, превращать его духовно в раба, физически в лакея для себя и всех своих, черных по отношению здоровой жизни человека, дел. Нет власти безрогой. Всякая власть с рогами, и бодает она всякого человека, стремящегося к свободной и справедливой жизни» (103). Добре. Будемо вважати, що Всесвіт зміниться на краще, коли у ньому переможе анархістська правда, через соціальну революцію. Із цих позицій можна дійсно припустити, що для перемоги революції (читай: свободи) треба просто знищити всіх ворогів свободи або, принаймні, нейтралізувати їхній негативний вплив на людство. Тоді вже якось все саме собою налаштується: на руїнах зла засяє світло вічного добра. Уявляю, як би тут поморщився Бердяєв, який був певен, що свобода не дарується через насилля. Вона загине у момент насильного впровадження, – така вона тендітна і ламка.
Втім, досить християнських оціночних суджень. Повернемось до тих умов, в яких на зламі XIX-XX ст. існували гуляйпольські батраки, робітники й селяни і в чиїх струнких рядах формувався анархістський розум Нестора Махна. За спогадами «батька», у дитинстві він ніяк не міг второпати, чим він гірший за розбещених синків його багатого хазяїна, і за якими це Божими законами він повинен поратись по вуха у лайні біля домашньої худоби, в той час як вони… Цитую автора: «Именно в это время я начал испытывать гнев, злобу и даже ненависть по отношению к хозяину и, в особенности, к его детям: этим молодым бездельникам, которые часто проходили мимо меня, свежие, бодрые, пресыщенные, хорошо одетые, надушенные, тогда как я, грязный, в лохмотьях, босоногий и вонявший навозом, менял подстилку телятам. Несправедливость такого положения вещей бросалась мне в глаза» (112).
Саме на цій брудній роботі малий уперше проявив свою вільнолюбну вдачу. В 12-річному віці він став свідком того, як розбещені паничі били молодшого конюха. Обурений цим неподобством, хлопець побіг до головного конюха «батька Івана» і сповістив його про інцидент. Почувши це, ошаленілий «батько Іван», не випускаючи із рук кремезних господарських ножиць, відразу кинувся на кривдників і добряче їх відлупцював. Підбадьорені його рішучістю, на захист «своїх» піднялися всі працівники хазяїна і почали вимагати розрахунку, оголосивши про своє негайне звільнення. Розгублений хазяїн почав їх умовляти залишитися, обіцяючи суворо розібратися зі своїми ледарями-спадкоємцями. Робітники були вдоволені, отримавши психологічну сатисфакцію. Щодо малого Нестора, то на нього цей випадок справив незабутнє враження. «Впервые я услышал бунтарские слова, с которыми батько Иван обратился ко мне после этого происшествия: «Никто здесь не должен соглашаться с позором побоев… И если когда-либо, мой маленький Нестор, кто-то из хозяев попробует тебя ударить, хватай первые попавшиеся под руку вилы и проткни его!» Для моего возраста и для моей детской души слова эти казались ужасными, но стихийно, инстинктивно я чувствовал весь их подлинный смысл и справедливость» (112).
Так, справедливість. Бо вона буває різна. У нашому випадку ми (тобто я) домовилися (вирішила) не виходити за межі язичницького світоглядного простору. Християнським вихованням Нестора ніхто не займався, – втім, християнство у Росії було в такому стані, що навряд чи було здатне прищепити людям віру в Бога. До Бога переважна більшість громадян приходила сама, – не завдяки релігійній «агітації і пропаганді», а всупереч їй. Та Махно Іванович усупереч не йшов. Сприйняв з прихильністю язичницьку духовну парадигму (яка в урізаному вигляді виходить із природної потреби кожної людини в захисті та їжі). Язичництво в його часи трансмутувало в войовничий атеїзм. Махно пішов шляхом найменшого спротиву і влився у злагоджені шеренги атеїстів, які рішуче готувалися до славних революційних справ.
Потрапивши до лав підпільників-бойовиків, він розпочав свою тривало-вперту боротьбу із «царськими сатрапами». Юнак із задоволенням приймав активну участь в так званих «ексах», – озброєних нальотах на банківські й почтові установи, а також на приватних власників. До речі, свого часу і Йосип Джугашвілі (Сталін) займався цим «революційним ділом» і, як розповідають, надзвичайно пишався своєю участю в «ексі» Тифліського банку. Але наскільки правомірні ті «експропріації», з точки зору анархістської теорії? Найбільш відомий ідеолог анархізму П.О. Кропоткін визнавав експропріацію лише у великих розмірах, тобто коли в процесі революції експропріюється цілий клас – буржуазія, а до мілких крадіжок ставився негативно. А анархіст Новомирський (Кириловський) – той взагалі пропонував розстрілювати анархістів за подібні справи. Анархо-синдикаліст Г. Максимов, в свою чергу, писав, що приватна експропріація – «це страшне зло». «В практиці російського анархізму, – зауважує С. Биковський у статті «Анархісти підпілля», – межа між звичайним грабунком і тим, що називається гучним словом «експропріація», була тонкою. Підпільники просто заявляли, опонуючи радянській пресі: «Анархісти, у них мільйонні суми, безсумнівно, на кошти білогвардійців» тощо. Яка брудна брехня! Анархісти вміють самі брати, якщо це знадобиться. Кошти, на які ми тут працюємо, відібрані – експропрійовані в так зв. Народному банку на Великій Дмитрівці» (70). Ай, молодца!..
Щодо індивідуального терору, яким полюбляли займатися окремі анархістські групи, то на цей рахунок анархістський теоретик О. Боровий висловився в тому сенсі, що даний вид терору може мати виключно потрійне значення: як помста, пропаганда або «вилучення з обертання». «Ніколи ні бомба, ні динаміт, ні взагалі які-небудь засоби насилля подібного роду, – писав він, – не справляли такого страхаючого враження на владу, щоб вона самоліквідувалася під гіпнозом страху… В окремих випадках, коли носій влади володіє особистою мужністю, терористичний акт надає йому нових сил, що укріпляють його особисту «психологію»… Практична марність терористичних актів підтверджується ще й тим, що вони зазвичай… підсилюють державно-поліційний гніт… нарешті, терористичні акти, зведені в систему, недоцільні тому, що вони санкціонують те зло, проти якого призвані боротися. Якщо крадія неможливо виправити крадіжкою у нього, вбивцю – вбивством близької йому людини, позаяк подібними впливами злодійство і вбивство отримують тільки зайву підтримку, то і терористична політика уряду не може бути вилікувана або замінена терором… терор.. зберігає за собою значення лише особистого, «психологічного» акту» (70).
Така позиція знаних анархістів дещо «християнізує» анархістський світогляд, але особисто Нестор Іванович не йшов на поступки «попівському гуманізму» і твердо дотримувався суто язичницької позиції: око за око, зуб за зуб. Скидається на те, що в юності Махно взагалі мав дуже примарне уявлення про позитивні анархістські ідеали та справжню боротьбу за соціальну справедливість (проте із часом став мудрішим, відмовився від молодіжного терору і очолив цілий рух). Розповідають (якщо це тільки не байка), що його шлях в «великий анархізм» розпочався несподівано, зі сповненої драматизму сцени шантажу: в 17-річному віці Нестор вистежив учасників анархістської терористичної групи «Союз вільних хліборобів», коли вони йшли «на діло», постав перед ними, як лист перед травою, і заявив: «Або вбийте мене, або візьміть з собою!» Вочевидь, ще й глянув на них своїм убивчим незабутнім поглядом, на дні якого були смерть, безодня і здатність на будь-що. Після цього, певно, «хлібороби» заговорили римовано. І хто б тоді його не взяв?
Про цей випадок В. Савченко розповідає більш розлого. За його словами, Нестор був відомим у окрузі розбишакою та марнословом, який всіляко прагнув лідерства. І коли такий суб’єкт звернувся до підпільників «Союзу» з цим проханням, то вони, чудово знаючи «неврівноваженість, хуліганство та язикатість Нестора, спочатку відмовили йому. Але Нестор вистежив анархістів під час чергової операції і почав вимагати, щоб вони взяли його з собою або вбили, бо якщо його не візьмуть «на справу», то він усім усе розповість» (41: стор. 19). Отакої. Як в «Жорстокому романсі»: «Так не доставайся же ты никому!» Втім, можливо, Нестор просто їх лякав. А можливо, й не було того, – самі плітки.
А ось докладна розповідь про цей випадок В. Чопа: «Роль «масовика» Нестора явно не влаштовувала, він прагнув гострих відчуттів. Саме через їх відсутність Нестор напередодні покинув меншовистський осередок, де йому доручали розклеювання листівок. Але до проведення експропріацій В. Антоні вирішив Махна не допускати. Він викликав у інтелігентного Вольдемара почуття антипатії: «Нестор з 16 років пив горілку і приймав участь у будь-якій бійці… Підвипивши і побачивши поліцейського, …Нестор лаявся, встрявав у бійку, а потім тікав». В подібних людях Антоні бачив більшу загрозу організації, ніж в шпиках, які присилалися з губернії. Махно так і не зумів переконати Антоні в своїй корисності і тому вирішив діяти в його обхід. Антоні часто виїжджав за зброєю й літературою. Повернувшись одного разу з поїздки до Москви, Антоні дізнався, що Нестор прийнятий до групи. На питання, чому товариші це зробили, не дивлячись на його вказівки, йому відповіли: «Не могли ніяк від нього відчепитися» (143).
Зачислення Махна у вищевказаний «таємний орден» відбулося, коли Уран тільки-но став входити у поєднання з його планетами у Козерозі, – отже, дійсно, з самого початку він сприймав свою діяльність, як справу політичну, направлену на революційні зміни у державі. Та одночасно це включало ахіллесову п’яту Махна: тоді ж, у серпні 1906 р. (сам Нестор стверджував, що ця подія відбулася на початку року), Чорний Місяць повернувся на своє місце в космограмі Нестора Івановича. Звичайно ж, в Близнюки. Хто б сумнівався? А гріх по Близнюкам – мілкі крадіжки («Граб награбоване» – так звані «екси»), а також… розбазікування інформації. Тож поєднання високих анархічних цілей із низьким злодійством стало квінтесенцією його першого гріхопадіння. Далі були суд і каторга, на протязі якої хлопець зосередився на анархістській самоосвіті. Тож спочатку була практика, в її найбільш вульгарній формі, а потім він ретельно став освоювати «світ ідей».
А ідеї були доволі кучерявими. Адже анархізм, за висловом А. Шубіна, не менш різноманітний, ніж теорії прихильників державності. Існують принципіальні відмінності, наприклад, між анархо-індивідуалістами, анархо-синдикалістами та анархо-універсалістами. Щодо Нестора Івановича, то він окреслив свої погляди, як анархо-комунізм – увага! – «бакунинско-кропоткинского толку». І це – при всіх відмінностях в концепціях Бакуніна і Кропоткіна. Умовно кажучи, Бакунін був розперезаним бунтівником з піратськими кинджалами в обох руках, з яких струмочками стікала кров, а Кропоткін був «людиною в футлярі», що, як вогню, боялася рішучих екстремістських дій. Скоріш за все, на думку Шубіна, Махно чи не читав, чи майже не читав цих корифеїв жанру (насправді він їх читав, але дуже креативно переробляв прочитане). Анархізму він вчився переважно у Петра Аршинова, з яким сидів у камері, причому ставився з прихильністю лише до того, що, на його думку, відповідає дійсності. Все інше відкидав. От саме погляди Аршинова і Нестора Махна, за версією Шубіна, й були покладені в основу ідеології махновського руху.
«Чи був Махно «чистим» анархістом на зразок Кропоткіна або того ж Воліна? – береться розмірковувати В. Савченко. – Це питання виникало ще під час відчайдушних рейдів «батька» по Україні. «Набатівці» то визнавали за Махном анархістську сутність, то позбавляли його анархістської слави та потенції. Анархісти-індивідуалісти взагалі бачили в ньому лише «диктатора» і «самодержця». Сам Махно, вочевидь, вважав, що він і лише він є єдино правильним тлумачем анархізму і «другим Бакуніним». Звідси – зневажливо-критичне ставлення Махна до анархістів у Росії, як, зрештою, і до «набатівців». Махно був селянським вождем, природним керманичем, котрий умів і не боявся використати владу і «революційне» насильство заради збереження своєї армії і розстріляти будь-якого свого повстанця або командира за невиконання наказу, дезертирство, боягузтво, «бузу», грабунки чи погроми. Його правом була необмежена воля лідера мас і умовна справедливість. Саме відчуття «необмеженої волі» і бракувало анархістам, котрі борсалися між радикальним Бакуніним і більш поміркованим Кропоткіним. Анархізм для махновців був інструментом руйнування старої, прогнилої наскрізь імперської Росії та «червоного Вавилона». Махно не писав теоретичних досліджень і особливо не замислювався про майбутнє, йому важливо було захистити свого земляка – українського селянина сьогодні, захистити народ, котрий йому повірив, від розстрілів, грабунків, знущань, обмежень…» (41: стор. 124).
Найголовніша риса будь-якого анархізму – різке неприйняття держави. «Ще в XIX столітті, – зазначає Шубін, – був встановлений зв’язок між державним насиллям і експлуатацією. Чиновницький апарат, володіючи власними соціальними інтересами, вчиться виходити з-під контролю суспільства і служити собі, а не йому. Відірвавшись від населення, державний апарат починає підбирати свій склад самостійно, керуючись критерієм відданості кланові, а не критерієм ефективності. Унікальна можливість безконтрольної експлуатації суспільства через податкову систему примушує державу боротися з будь-якими спробами контролю над собою, протистояти ініціативі знизу, в кінцевім результаті – особистості. Таким чином, державна система, з точки зору анархістів, є головною перепоною на шляху розвитку людини. Вона повинна бути замінена іншими формами суспільної координації, заснованими на самоуправлінні вільних особистостей. Але як цього досягнути?» (141). Махно вирішує питання просто: місцеве самоврядування. Тобто громада. А якщо згадати більш давню історію, то це – народне віче та козацькі «чорні ради». І до чого тут Кропоткін чи Аршинов?
На думку Шубіна, ми звикли бачити в громаді лише консервативні її сторони і геть забули про величезний потенціал демократичної культури, який був накопичений селянством на початок XX ст. «Люди вміли, – пише дослідник, – самостійно вирішувати безліч питань в рамках компетенції громад всім миром, не питаючи дозволу начальства. Взаємозв’язок людей, який часто трактується як пригнічення особистості колективом, чим далі, тим більше компенсувався участю людини в прийнятті загальних рішень. Але Н. Махно бачить і коріння контрреволюційності громади – вузькість її кругозору, виховану віками внутрішню згоду віддати державі вирішення тих питань, які лежать за межею громадського світу. І держава користується цим спокоєм, втручається в громадські справи, викачуючи кошти через податки. Необхідно зруйнувати державне право на вирішення загальних справ, підпорядкувавши органи координації громадським радам… Тут є багато спільного з традиційними соціал-демократичними моделями: і суспільне регулювання економіки, і планування. Але є в цих побудовах і те, що принципово відрізняє концепцію Н. Махна від всього спектру політичних вчень державницького спрямування: система влади (саме влади, позаяк серйозний анархізм не передбачає негайного безвладдя) базується на місцевому самоуправлінні і виростає з нього знизу догори через з’їзди Рад – ключова ланка в концепції Махна» (149).
Чекайте, люди, але де гарантії, що нові органи правління та координації не стануть тим самим, чим раніше був старий державний апарат? На це питання хитро відповідає давньогрецький філософ Платон: до влади треба брати філософів. Себто, це такі люди, яким насправді влада не потрібна (і гроші не потрібні). Вони будуть ставитись до неї, як до тяжкої аскези та гіркого обов’язку перед суспільством, і при цьому – мудро й справедливо керувати. Крім того, за задумом Платона, ці обрані керманичі повинні мати суто символічну зарплатню і відчувати себе слугами народу, а не його хазяїнами. На ці умови, дійсно, могли погодитись лише філософи… От тільки де набрати стільки філософів, – не сучасних наукових кар’єристів зі званнями та дипломами, а тих справжніх, що шукають істину, а не благополуччя, і яких тепер і з ліхтарем «під Діогена» не знайти?
Щодо Нестора Махна, то по даному питанню він, хоча й не думав про філософів, але зайшов не так далеко від Платона. Він розраховував, що трудова громада самостійно буде створювати виконавчі органи, які не стане наділяти владою, а лише даватиме їм деякі доручення. Можливо, так було би дійсно краще. Але туди потраплять ті самі люди… Це трохи нагадує косметичний ремонт у квартирі, яка потребує генерального ремонту з заміною всіх функціональних пристроїв і елементів.
Після військової поразки анархістського проекту в Україні анархісти в еміграції взялися до роботи «над помилками» і почали доопрацьовувати свою теорію вже на майбутнє. Зокрема, створилися три течії анархістської творчості, до яких належали: анархо-синдикалісти (Г. Максимов, А. Шапіро та ін.), анархо-комуністи, а простіше – махновці (Махно, Аршинов, Волін), і Федерація анархістів-комуністів («свободників») у США та Канаді. Перші зосередилися виключно на синдикалізмі – ідеї створення вільних синдикатів, на базі яких повинно було виникнути анархістське суспільство, другі вважали синдикалізм лише одним із методів, а найпершим з них – повстанство і війну, а треті заперечували будь-які жорсткі формати організації та примусу і були близькі до християнської позиції (хоча самі навряд чи визнали би це).
В еміграції Аршинов і Махно вже дещо відійшли від власної концепції «українського» періоду і розвивали свій проект у напрямі утворення єдиного координуючого органу економічного регулювання, – так званий «платформізм» (мова йде про викладений ними проект платформи майбутнього Всезагального анархічного союзу, опублікований в журналі «Дело труда» в 1926 р.). В основу концепції «платформи» були покладені передусім організаційні цінності: централізація управління, виробництва і розподілу, диктат переважаючої більшості над меншістю, принцип «найбільшої вимоги» (привілеї для робітничого класу), колективна відповідальність, виконком із функціями ідейного керівництва тощо.
Анархістські конкуренти «сприйняли в багнети» цей проект, узрівши в ньому явно виражені риси авторитаризму. Атож-бо, – управлінський центр! Жахіття, як для анархіста. М. Сук суворо заявив, що запропоноване в «Платформі» єдине планування веде – о жах! – до неминучої централізації всіх господарських справ в країні. Єдиний план, мовляв, складається у центрі. І в ньому вже все буде передбачено, запрограмовано, без права особистої ініціативи на місцях, тож робітничі маси стануть «автоматами», що діють по вказівкам управлінців, – все, як в комуністів. До того ж, централізм у виробництві викличе бюрократичні зловживання, знищить будь-яке бажання працювати, тож всі «єдині» плани будуть просідати на місцях і призведуть до спаду продуктивності людської праці, товарного голодування тощо.
Наче ті голодні пси на жирну кістку, накинулись на «свіжачок» Аршинова-Махна всі інші анархістські теоретики, причому не лише «чужі», але й, здавалося б, «свої». Зокрема, тов. Волін оголосив ідею «однодумців» державницько-авторитарною теорією і оприлюднив критику на неї (своєрідну «нашу відповідь Чемберлену»). За ним до трапези вступили синдикалісти на чолі з Максимовим, а наприкінці «свободники» доїли страву остаточно. «Платформісти» були звичними до бойових баталій, тому не розгубилися і певний час пручалися, відповідаючи всім критикам в належному їм дусі, а програму Воліна назвали «безпрограмною програмою анархо-хаотиків» (і були близькі до істини). В той самий час, тов. Волін намагався виробити «синтез» з різних варіантів анархізму (усереднюючу анархістську мішанину). На це Махно з Аршиновим скептично заявили, що не можна об’єднати разом чималеньку кількість різних напрямів. Так само Воліна критикували й інші групи, які вбачали в Волінському «синтезі» зухвале зазіхання на святий для будь-якого анархіста плюралізм (бо це ж і є свобода). На переконання «платформістів», в анархізмі на поточний час переважає ідеологія анархо-комунізму, і гуртуватися потрібно виключно навколо неї (а не робити «синтетичний» фреш з живих ідей, натомість зосередитись на головній, з якою всі погодяться). Так у рядах «анархо-комуністів» трапився розкол – на Аршиновських «платформістів» і Волінських «синтетиків».
Як показала дискусійна студія, анархо-комунізм і дійсно був опорно-руховим системним апаратом всіх думок на дану тему. І то була його трагедія, хоча самі розробники концепції того не помічали. Теоретичний анархізм бездарно погорів на комунізмі. Повторилася трагедія громадянської війни на Україні, – тепер у площині ідей. І погорів також на атеїзмі. Не знаю, як сьогоднішні прибічники анархії, але тодішні анархісти були доконаними атеїстами. Не дивно, адже Бог – то є централізація, яка асоціюється із управлінням, остаточною інстанцією тощо. Тому для анархіста вірити у Бога – справжній суїцид. Він вірить у Свободу. Його Бог – не Бог-Творець, а Бог можливостей, Бог безоснoвної свободи, Бог до-становлення, до-творення, перед-початку, Бог-Зерван. Однак із будь-якого хаосу свободи виникає автономія централізованих структур, бо корінь централізму – у самій свободі (Зерван завжди породжує Ахура-Мазду).
Намагаючись побудувати вільний анархічний світ, служителі анархії незмінно всаджували кулю у потилицю самій анархії – принаймні, тій, що з чистої пробірки. Виходячи зі свободи Зервану, вони неминуче упирались в централізм Ахура-Мазди. Хоч так, хоч так. Що не будуй – а абсолютної свободи не виходить. На скільки би шляхів не розгалужувався лабіринт, на виході – та сама урна. А ті суспільні формування, які складались в анархістських головах у результаті «мозкового штурму», не йшли у жодне порівняння з перевіреними формами, які створило людство в довгому процесі еволюційного державотворення. Виходячи із анархізму і тримаючись за комуністичну «нитку Аріадни», більшість анархістських теоретиків незмінно скочувалися до тоталітаризму. Як наче хтось великий та могутній кепкував із них: мовляв, ви боїтесь «авторитарного» Творця Ахура-Мазди, так майте собі диявола Ангра-Манью (ото вже хто колективіст!).
Анархісти сперечалися й галасували, як українці на демократичній Чорній раді, але ніхто не бачив виходу, бо виходу із замкненого кола не було. Анархізм у ті часи був весь прошитий автоматними чергами комунізму (причому стріляли розривними кулями). І звідси – результат. По-перше, традиційний анархізм брав за основу колективні (поза-персональні) цілі, тобто примус більшості, який, на превеликий жаль, незмінно заперечує свободу меншості. По-друге, він заперечував ринковість, як буржуазну небезпеку, а отже, і приватність, персональність, особистість, цільність – врешті решт, саме життя. Бо відмова від приватності механізує особистість, роздроблює її на елементи, а після їх повторного зібрання механізм вже не працює: втрачається душа. У процесі нескінченних суперечок побудована анархістами фортеця із усіх боків (хто звідки вгледів) піддавалася атакам і нагадувала прошитий дірками друшляк, з якого швидко витікав весь анархічний зміст. І це робили зі своїм творінням самі товариші анархісти, намагаючись із пустоти створити щось, із розрахунком, щоб це щось лишилось пустотою, а не стало чимось.
«Анархія – безвладність, – коментує Шубін, – неминуче передбачає індивідуальну свободу, і… безкомпромісний виступ проти індивідуалізму ставив під сумнів саму цінність анархії» (148). Звісно, для кожного анархіста свобода особистості стоїть вище класових інтересів трудящих і інтересів всього суспільства (і в цьому його відмінність від комунізму). Відома анархістка Марія Корн висловила це міркування наступним чином: «Суспільство повинно служити особистості, а не вимагати собі служіння» (148). Звісно – відповідали їй аршиновці – анархізм тому і захищає особистість, що є «чисто класовим, пролетарським вченням», а звільнення особистості неможливе без звільнення пролетаріату. Іда Метт також вважала, що в анархічному суспільстві особистість має бути повністю захищена від колективів. Ніхто із тим не сперечався – у теорії. Точніше, в принципі. А як до діла, то – прощай, свобода вільного суб’єкта! Зокрема, іспанська революція 1932-1939 рр. продемонструвала марність спроб звільнити особистість при орієнтації на колективні принципи урядування. «На місце диктатури менеджера прийшла диктатура колективу, – розповідає Шубін. – Особистість не була в достатній мірі захищена від колективного диктату, за яким природним чином ховався вплив лідерів колективу (передусім профсоюзних ватажків із структури НКП (іспанської Національної Конфедерації Праці, – О.Л.)) і майже релігійного впливу анархістських догматів, протидія яким могла сприйматися, як контрреволюція» (148).
Щось десь не так було в анархо-кабінетах прораховано. Як казав Жванецький, треба було ще в консерваторії щось поміняти. Проте «консерваторію» ніхто ніяким сумнівам не піддавав: комунізм, колективізм – це релігійне кредо, без жодних варіантів. Із нього ж виростала «наша революція»! І дійсно, революційний та військовий стан впроваджується тільки через маси. Наприкінці 1917 р. петроградський анархіст Г. Максимов нестримно радувався «позитивним змінам», які приніс країні «Великий Жовтень», вітаючи нові часи наступними щасливими словами: «Немає більше держави, а є Рада, яка повинна стати політичною формою найменшого села! Немає приватної власності і немає власника, а є суспільна власність, вільна фабрика-комуна і фабзавком повинен стати економічною формою – синдикалізм! Немає армії – її замінила червона гвардія, тобто озброєний робітник і мужик! Немає поміщика-плантатора, лишився трудовий мужик і асоційоване землеробство, яке повинно було витіснити куркульський індивідуалізм селянина!.. Почала будуватися Всеросійська Комуна без бога, без царя і без хазяїна» (148). У тому-то й вся справа, що без хазяїна… А там, де немає хазяїна, немає нічого. Або, міфологічно кажучи, там, де немає Ахура-Мазди, з’являється вже Ангра-Манью. Ніхто чомусь не врахував цей фактор Ангра-Манью, який завжди з’являється на місці витісненого Ахура-Мазди. На жаль, Максимов не продовжив свою думку до логічного кінця: «Немає людини, а є роботизована особа з дистанційним управлінням». Тоді б реальність не була такою несподіваною – хоча б для самого Максимова. «Ця ідеалізована схема, – зазначає Шубін, – є далекою від реального стану справ. В моделі Г. Максимова більшовиків поки нема. Нема і підкорення їм збройних сил, в тому числі й червоної гвардії. Немає розвалу господарських зв’язків. Поява більшовизму, «що вбив революцію», в цій схемі залишається цілковито загадковим явищем (Треба міфологію читати – не буде загадок. – О.Л.). Ідеалізація жовтневої фази революції у Г. Максимова – це невдала спроба абстрагуватися від негативного досвіду, виділивши лише позитивне, конструктивне начало в революції. Цей фрагмент говорить не стільки про те, як було, скільки про те, як повинно бути» (148).
Геть бюрократів та адміністраторів, – писав Аршинов, – хай самі трудящі вирішують усі питання. Геть професіоналів – хай за справу беруться аматори (це ж Кропоткін запропонував не розділяти працю на розумову та фізичну – для відновлення, напевно, цілісної особистості). «Перманентні зібрання, – пише Шубін, – повинні стати гарантом від бюрократизації синдикальних органів: «Питання управління виробництвом буде, звичайно, вирішуватися не окремою виробничою організацією, що є на даному підприємстві або в даній галузі праці, а всією робітничою масою підприємств галузі праці». За думкою П. Аршинова, робітниче правління підприємства або галузі не повинно нав’язувати свою волю робітникам. Воно буде тільки готувати матеріали для зібрань, де все й буде вирішуватися. Аршинов не передбачає можливої втоми мас від постійних зібрань, на яких будуть вирішуватися і ті питання, в яких частина присутніх (Ще й яка частина! – О.Л.) нічого не розуміє. Природна в таких випадках маніпуляція масовою свідомістю також не береться до уваги. Не пояснюється і механізм взаємодії більшості і меншості на зібраннях і конференціях. Чи може більшість нав’язати свою волю меншості?» (148). Ну, і т.д.
Звісно, колективізм – це рятівна ідея мешканців убогої та бідної землі, які страждають від нестачі продовольчих ресурсів. Там, де з’являються ресурси, люди миттєво «персоналізуються», і прощай, комуно-анархізме! Це тільки в бідності всі рівні, а в багатстві рівності немає. Пригадую розпачливу емоцію в словах комуно-сталініста Р. Баландіна, який пов’язував деморалізацію радянського суспільства, що склалася напередодні Перебудови 1985 р., з більш-менш заможним станом громадян в хрущовсько-брежнєвські часи. Ет, розжиріли, кляті, закортіло вам красивого життя, – так і чується в обурених словах Баландіна, – вже Сталіна на вас немає! Ото вже хто привів би вас до тями, провівши знову лагідною долонею голодомору по всім радянським територіям, де піднімає вражу голову антикомуністична буржуазна гідра! Третини з вас відразу би – як не було, а хто би уцілів, усі без винятку за мить зробились би духовними, як в «добропам’ятні» 20-ті чи 30-ті. Баландін щиро вірить у духовність громадян, які нічого, крім страху, не мають за душею, а всі людські гріхи пов’язує з добробутом (ото вже психологія номада!). Мовляв, багатство потребує більших статків, аж до «зради батьківщини», натомість бідність є самодостатньою… нічого їй не треба… хіба що славити правителів держави, за те що забезпечують народу бідність, – тим самим дбають про його духовний ріст.
Ні, на страху духовності не збудувати. Цього не заперечували навіть анархісти. Наприклад, послідовник бакунізму М. Неттлау різко виступив проти апокаліптичних уявлень комуно-анархістів (у першу чергу, Воліна) про руйнування і убогість, як нібито передумову анархічної революції: «В Центральній Європі і дещо пізніше в Росії ми отримали добрий і такий корисний, хоча й не повний урок: достаток – ось база свободи і солідарності, а отже, і вільного комунізму; нестача ж невіддільна від влади і від жадібності, а отже, від держави і від власницького комунізму» (148).
Існує ланцюжок: бідність – колективізм – багатство – індивідуалізм. І він, на жаль для декого, не замикається. Якщо товариші бажають залишити в недоторканості свій улюблений колективізм, то доведеться завжди животіти в бідності. Комфорт поглиблює людську свідомість і відособлює людину від поверховості громади. Лише комфорт в матеріальній сфері звільняє сили для людського розвитку в духовній, натомість дискомфорт притримує той розвиток, спрямовуючи всю енергію у площину, яка на той момент найбільш страждає. Мабуть, для «вихованих комуністами» осіб духовність – це відсутність особистісного розвитку, покірність та керованість (юдейський варіант). Така «духовність» є непритаманною для індоєвропейського народу, та й комунізм, відверто кажучи, – далеко не арійське вчення.
Чим далі в ліс дискусій анархістів, тим зрозуміліше ставало, що комуно-анархізм є нежиттєздатним шлюбом без дітей і без майбутнього. Комуністичні принципи, яким лишались вірними всі поважаючі себе мислителі анархії, не дозволяли ефективно вирішити економічного питання, передусім у сфері стимуляції до праці. Питання руба: як примусити людей до праці, не зраджуючи гасла: «Кожному – по потребам»? На цій стезі щосили і стинались між собою анархісти, аж гай гудів. Один вкидав свій мудрий креатив, інший розбивав його упень і замість нього висував своє творіння, щоб далі третій бив обох своєю «еврикою!», а після того сам був скошений такою ж чергою із автомату цінних міркувань наступного розумника. Ніхто не знав, як правити без управління і захищатися без захисту, але комуністичного «bandera» з холодіючих долонь не випускав.
Комуно-анархічне заперечення ринковості, як буржуазної економічної моделі, поставило на перший план проблему соціального розподілу, альтернативну як ринковим, так і державним механізмам. «Махновці» різко заявили: хто не працює, той не їсть! Ця «жадібна» позиція обурила їх конкурентів. Марія Корн відповіла «махновцям», що ті порушують найголовніший анархістський принцип «загальної доступності продукту», в якому криється «найкраща запорука солідарності в суспільстві». Простіше кажучи, існує комуно-анархічне правило: «Від кожного – по здібностях, кожному – по потребам», яке чомусь працює навіть в переполовиненому варіанті. «Краще прогодувати декілька ледарів, ніж вносити через них хибний і шкідливий принцип в життя суспільства», – так заявила Корн. Отямившись від першого культурного шоку, «комуно-анархісти» відреагували в тому дусі, що ледарів у цьому разі буде вже не декілька, – їх кількість може виявитися цілком зіставною з числом зірок на небі. «Немає прав без обов’язків», – мудро резюмували «махновці».
По даному питанню з товаришкою Корн був цілковито солідарний найближчий анархо-соратник «махновців» В. Волін. Він теж вважав, що годувати треба всіх, щоб виховати краще людство: «Саме тому, що тільки революція, яка перемогла, потребуватиме швидкого укріплення своєї перемоги і швидкого примирення з нею всіх нейтральних, відсталих і контрреволюційних елементів, вона повинна з першого ж дня зуміти застосувати до життя, на ділі, свої основні, найістотніші принципи, з яких перший – повну «на ділі» рівність нового зорганізованого гуртожитку, у будь-якому даному положенні» (148). Ця, за висловом Шубіна, «безкомпромісна зрівняльність» у проекті Воліна подається автором, як джерело найбільшого морального стимулювання: «Повне і негайне застосування цих принципів піднесе революцію в очах мільйонів, які вагаються або вороже ставляться до неї, укріпить її морально, швидко збільшить число її прихильників і тим самим відразу дасть поштовх наростанню її економічної могутності. Важливо, щоб із першого ж дня революція показала себе здатною проводити в життя ті принципи, в ім’я яких вона робилася. В іншому випадку її швидке укріплення – необхідне для її остаточного успіху – стане проблематичним. Ось чому ми стоїмо на точці зору необхідності застосування, з першого ж дня революції, принципу рівного використання наявного і виробленого продовольства, скільки б його не було, для всіх членів гуртожитку, без жодних вилучень, виключень або переваг» (148). У даному випадку малозрозуміла віра в моральні стимули революції, як зазначає Шубін, істотно перевершувала всі побоювання, що кількість можливих їдців помітно перевищить кількість самих працівників.
Звісно, автори «платформи» покепкували з альтруїзму Волінських трудівників і звинуватили товариша у тому, що він пропонує трудящому народу годувати буржуазію (хто ж, як не вона, не схоче працювати? робітники ж-бо і селяни жодним чином не відмовляться від цього задоволення). Заявлені тов. Воліним комуністичні принципи розподілу загального продукту призведуть до неминучого колапсу у системі, – певен Шубін. Роздаючи усім, без будь-якого обліку й відшкодування, свою продукцію, виробники втрачають стимули до праці. Такий економічний анархізм, коли одна частина мешканців країни паразитує за рахунок іншої, доволі скоро загасить альтруїстичні настрої (якщо такі й були) «комуністично» налаштованих працівників. На цьому фоні Волін щось розповідав про доброякісну природу всіх трудящих, які вмиваються людською кров’ю із купелі громадянської війни і просто на очах світлішають, стають все краще, краще й краще…
Як запевняв тов. Волін, альтруїзм природно виникне в трудящій масі, у відповідності до принципу «від супротивного». Мовляв, воєнні руйнування та страждання розчарують маси у стандартах егоїстичного суспільства і примусять їх прийти до принципово інших цінностей, та й власний досвід має впевнити трудящих у безперспективності альтернативних способів уникнути продовження руїни. І це – при тому, що відомий автору цього проекту досвід соціальних потрясінь засвідчив прямо протилежне: у громадян і дійсно прокидались деякі інстинкти, але, на жаль, ніяк не альтруїстичні. Та й сам тов. Волін, чесно кажучи, такого шуканого прикладу людської досконалості не подавав, натомість… Взагалі-то, з огляду на особисті якості цього товариша, навряд чи він і справді вірив в ту альтруїстичну чудасію. Скоріше, просто зображав прекраснодушного інтелігента, що не торкається ногами бруду справжнього життя (бо тут було його вразливе місце). Мабуть, кортіло виглядати у очах соратників зворушливо-наївно-чистим, як те новонароджене теля, оскільки деякі із анархістів вже дещо неприємне знали про цього революційного мужчину, а інші – чули і не знали, вірити чи ні. Російські комуністи теж оспівували принципову чистоту людей, «очищених» від статків та майна, але навряд чи хтось із них у цю безгрішність вірив: вони «нарили» стільки «ворогів народу», що всі їх ідеологічні виклади були потоплені у океані їх реальної діяльності, яка у корні суперечила ідеології комуністичного «добра».
Якщо в моделі «платформістів» централізована система, яка передбачала примусову працю, з неминучістю вела до диктатури, то в моделях В. Воліна та М. Корн, заснованих на безконтрольному зрівняльному розподілі, не виявилося механізмів протидії паразитичним елементам, і через те мав бути досить скоро вичерпаний весь товарний фонд. Та «альтруїсти» не журилися. «Треба про всякого непрацюючого встановити – чому він не працює, читати в серцях, питати про його переконання. Треба, якщо будь-хто відмовляється від даної роботи, дізнатися – з яких міркувань він це робить. Треба дивитися – чи не саботує працюючий і чи немає в цьому контрреволюції» (148), – така позиція анархо-комуністів у викладі М. Корн веде товаришку до винесення нищівного вироку: «Результат: розшук, примусова праця, трудова мобілізація і, на довершення всього – продукти, необхідні для життя, у розпорядженні влади, яка може морити голодом опозицію (Опозиція – це «політичні», а не «кримінал»! – О.Л.)! Пайки як засіб політичної боротьби! Невже те, що ви бачили в Росії, не показало вам огидності такої системи?» (148). На ці питання – зауважує Шубін – «платформісти» прямо не відповіли. Бо що ж тут відповіси? Але і Корн не мала рації.
«Вплив комуністичних уявлень на анархістів в ті часи був настільки великим, що вони навіть не замислювалися над можливістю застосування ринкових механізмів для вирішення виникаючих проблем, – зазначає Шубін. – Про це свідчить цитування наприкінці відповіді «платформістів» на статтю М. Корн… фрази М. Бакуніна про те, що «кожен змушений буде працювати, щоб їсти», яка повинна була підкріпити авторитетом «великого бунтаря» небажання авторів «Платформи» «годувати контрреволюціонерів». Але економічним суб’єктом у М. Бакуніна є не суспільство в цілому, а автономна економічна комуна або асоціація, яка самостійно вирішує, кого їй годувати, а кого – ні. Ця модель цілковито несумісна з централізованим плановим господарством, образ якого намальований в «Платформі» (148).
«Платформісти» піддали нещадній критиці «децентралізоване» виробництво у подачі Воліна і назвали його некомуністичним: «Автори «відповіді» кажуть, що децентралізоване суспільство буде збудоване на федеративних засадах. Але оскільки федеруватися між собою будуть окремі хазяйчики, у вигляді робочих окремих підприємств, трестів і окремих індустрій, то виробництво все-таки не буде соціалістичним, а типово капіталістичним, позаяк в його основі лежатиме розірвана на шматки загальнонародна власність, що неминуче приведе до конкуренції й антагонізмів» (148). Авжеж, перетворення трудівників, по мірі успіху їх праці, в «хазяйчиків» є неминучим. Особливо не подобається «платформістам», як зазначає Шубін, перспектива незалежного приймання господарських рішень – навіть не об’єднаннями підприємств, а окремими колективами, не плановими органами, а самими робітниками. По суті, їх обурює бакунінська концепція, хоча вони цього «кощунства» у своїй позиції не помічають. То як же – виникає запитання – зробити так, щоб люди працювали «не за страх, а за совість», не насилуючи й не залякуючи їх? «Платформісти» миролюбно кажуть, що ніхто нікого не примушуватиме, все відбуватиметься суто добровільно, саме населення прийматиме всі рішення на спільних з’їздах. ?..
«Профануючі коментатори, – розповідає В. Азаров, – традиційно уявляють майбутнє суспільство анархії, як соціум, що складається виключно з ідейних анархістів. Що, справді, схоже на злу казку тоталітаризму, коли всі думають однаково. В самому ж вченні анархічне суспільство – це соціум без примусу, головне табу якого, – заборонено будь-кого примушувати проти його волі… Громадяни можуть збиратися у різні добровільні організації згідно зі своїми переконаннями, але не можуть примушувати кого-небудь вступати в ці організації або нав’язувати рішення, які прийняті цими організаціями до виконання іншими людьми» (59). Одначе перш ніж запропонувати збиратися у будь-які організації, не зайве запитати: а чи всі тут хочуть збиратися у ті організації? І куди дівати тих, хто не захоче жити в анархічному суспільстві? Їм також треба дати цю свободу. Та як це забезпечити технічно? Цього вже анархістські теоретики збагнути не могли. І що б вони на цей рахунок не пропонували, але на виході виходив той же примус, – найперший ворог анархізму.
«Можливо, – пише Шубін, – автори «Платформи» уявляли собі якісь форми всезагальних референдумів по окремим господарським питанням. Але цілковито неясно, як могла би функціонувати ця система, якби частина трудящих не погодилася з більшістю (що рано чи пізно неминуче мало відбутися). Єдиний господарський організм розпадається в цьому випадку на самостійні складові, що з точки зору авторів «Платформи» є неприпустимим. Залишається один вихід – підкорення меншості більшості. Але це ні що інше, як демократія, анафема якій проголошується в «Платформі» через фіктивність демократичних свобод. Демократія – безсумнівна форма влади і примусу. Але, як виявляється, без неї неможливе швидке прийняття єдиного рішення. Таким чином, комунізм авторів «Платформи» також входить в протиріччя з радикальним анархізмом. Відчувши це протиріччя, один з прихильників «Платформи» Я. Валецький по суті перейшов на позиції перехідного періоду, проголосивши відповідність демократії (в умовах соціальної рівності) і революційного федералізму. Це значило, що на шляху до анархії необхідно було спочатку пройти стадію демократії, заснованої на самоуправлінні, тобто перехідний період. Так була проголошена «єретична» для анархізму того часу думка про те, що шлях до анархії лежить через максимальний розвиток демократії» (148).
Тож як анархісти не дискутували, але в головному вони були єдині: анархізм має бути заснованим на колективізмі, і рушійною силою цього анархо-колективізму є робітничий клас. Так заповідав Бакунін, який вважав, що соціальні інстинкти робітників найбільш відповідають цілям анархізму. Єдиний, хто не погоджувався з гегемонією робітників, – це, звичайно, Махно. Але хто такий Махно, щоб сперечатися з Бакуніним, коли він вже помер і увійшов в безсмертя? Натомість особистий досвід Нестора Івановича засвідчив, що анархічним є селянство (у першу чергу, українське), а не робітничий клас. І що – «не вір очам своїм»? Селянство виявилося достоту анархічним і при цьому – індивідуалістичним класом. Але теорія анархії не зважала на практичні результати. І голос Нестора Махна у тих умовах лишився голосом волаючого в пустелі.
«Надалі ця різниця акцентів і соціальних почуттів, – розповідає Шубін, – стане однією з найважливіших тріщин у стосунках між П. Аршиновим та Н. Махном. Селянські уявлення Н. Махна визначали його ворожість до ідей «диктатури пролетаріату» і, отже, більшовизму як такому. Досвід громадянської війни визначив психологічну грань, через яку Н. Махно не міг перейти, – підпорядкування міській диктатурі. Тому і його підпис під «Платформою», просякнутою духом пролетарських пріоритетів, була можлива тільки завдяки особистій дружбі з П. Аршиновим (Ще б пак! Адже той написав таку необхідну в умовах всезагального цькування апологію махновського руху. – О.Л.) і зафіксованому в документі обережному відношенню до селянства. Проект, до того ж, включає селянство в поняття «пролетаріату в широкому сенсі слова»… Проголосивши… зрівнювальні і комуністичні принципи, «платформісти» переходять до аналізу реального стану на селі: селянин «в силу історичних умов звик вести свою роботу самостійно і реалізує свою працю незалежно від інших виробників». Це утрудняє розвиток комуністичної організації праці на селі. Але учасники махновського руху, який опирався на селянство, розуміють згубність насилля у відношенні селянської маси. Радикалізм «Платформи» тимчасово зникає: питання про форми землеволодіння «не прийме відразу такого загального і остаточного рішення, яке прийме питання індустрії… Остаточну форму землекористування і землеобробки встановить саме революційне селянство. Жодний тиск із зовні в цьому питанні неможливий». Коментуючи ці положення «Платформи», Г. Максимов писав: «Це буде означати встановлення анархо-комуністичного «НЕПу»… і є дуже близьким до структури капіталізму» (148). Отак ті «однодумці» одне одного лякали привидом капіталізму – і самі себе боялися.
Звісно, комуністична стратегія аграрної реформи, заснована на принципі зрівняльного перерозподілу землі, заборони експлуатації чужої праці і тезису про те, що вся земля належить громаді в цілому і нікому окремо, призводила до невизнання анархістами мілкоселянської або навіть общинної власності на землю. З цим погоджувалися і «платформісти». Вони не заперечували ідеї поступового відмирання індивідуально-сімейного землеволодіння, як джерела відновлення буржуазно-ринкових відносин. Анархістські теоретики бідкалися з приводу недостатньої «сознательности» селянства, але висловлювали сподівання, що з часом воно «помудрішає» і дозволить запровадити індустріальні принципи у господарство. Для допомоги «недолугому» індивідуалісту Максимов запропонував кооперацію, як тимчасовий перехідний режим для «підтягування» нерозумного селянства до усвідомлення так званих переваг анархо-комунізму.
Тим часом, сам Максимов та його синдикалісти розкручували ідею «розпиленої влади». Пізніше її підхопили неонародники, а зараз, звісно, поза зв’язком із попередниками, нею переймаються європейські «зелені». «Ідеї повертаються, бо залишаються проблеми, які їх породили, – пояснює Шубін. – Демократична думка знов і знов приходить до висновку, що влада повинна бути децентралізована і в територіальному, і в галузевому відношеннях. Об’єднання трудящих (і не тільки сільські, але й міські) можуть створювати органи з чіткою задачею. Ці органи не мають права присвоювати собі додаткові повноваження і об’єднуватися в єдину систему виконавчої влади. Зв’язок між ними здійснюється через всесильне самоуправління трудящих – з’їзди рад» (149).
А давайте-но трохи заглибимося в цю концепцію «розпиленої влади», аби краще зрозуміти її зміст. На переконання кабінетних анархістів, держава є перехідною стадією на шляху до побудови людством найліпшого суспільного устрою. А позаяк процес утворення держави відбувався історично довго й складно, не менш складним і довгим має бути шлях до ліквідації цього суспільного витвору. «Такий деполітогенез, процес відходу від владних форм стосунків в суспільстві шляхом їх поступової заміни стосунками самоорганізації і вільного договору, іменується в анархізмі «перехідним періодом», – пояснює В. Азаров у «Моїй махновщині». – Цю концепцію в еміграції 1930-х рр. відстоювала еволюційна антиавторитарна течія Г. Максимова, прихильники ідеї «розпиленої влади», які опиралися на бакунінську традицію в анархізмі. Не дивлячись на те, що напрям Максимова перебував в полеміці з революційно-авторитарним напрямом Аршинова і Махна, перспективи «вільного радянського устрою» махновщини все ж виглядають близькими до концепції Максимова» (59).
Анархічна еміграція – зауважує Азаров – розглядала Ради, як останню форму влади, початок нової ери та перший крок до анархічного суспільства. Додам, що сам Махно висловлювався проти анархістської ідеї «розпиленої влади». «Великий Бакунин, эта неутомимая революционная сила, – писав він, – мыслил «переходный период» – по-моему – в полном упразднении классового государства и экономического неравенства; но ни в коем случае не политической системе «распыленной власти», которую русские анархо-синдикалисты вынесли из Русской революции по недомыслию, подчинившись разложению (по городам) и бездействию анархических групп и федераций в рядах подневольной деревни…» (103).
На це Азаров відповідає приблизно в тому дусі, що махновські лідери не дуже добре розуміють, про що йде мова, і всі розбіжності в трактовках пояснює тим різним змістом, який вкладається у терміни «розпиленої влади», «перехідного періоду» тощо Аршиновим, Максимовим і самим Азаровим. І дійсно, опоненти Нестора нерідко вказували на тотожність між махновською практикою Вільних Рад, які функціонували під час війни, і тим «перехідним періодом», про який писав Максимов. Суспільство, створене махновцями, звичайно, не відповідало ще критеріям анархії, але вже й не було державницьким – то що це є, як не описаний «перехідний період»? Так само вони вказують на те, що від концепції «перехідного періоду» комуно-анархістів відлякувала асоціація з «перехідним періодом» більшовиків, «який, на переконання більшовиків, повинен був явитися всього лише перехідним ступенем до повного комунізму, але який насправді привів до відновлення класового суспільства, на дні якого знову опинилися робітники і найбідніші селяни» (148).
«Перехідний період, – писав Аршинов, – це ціла система, економічна і політична; вона неминуче почне переважати і може розтягнутися на сотні й тисячі років» (148). А тут, мовляв, горить. Тут треба все зробити вже сьогодні. Атеїсти… Аршиновці вважали, що той суспільний стан, який утворюється в ході революції, – це вже початок будівництва анархічного суспільства, яке потрібно потім тільки вдосконалювати й розвивати, причому засадничі принципи системи залишаться незмінними в її подальшому розвої. Тобто, жодних «переходів», браття, ми вже цілковито погрузилися в анархію, хоча й не дуже досконалу. Як стверджував Аршинов, анархічний соціум, «раз розпочавшись, піде потім безупинно далі, укріпляючись і вдосконалюючись». І не залишить місця будь-яким перехідним системам, натомість дасть укоренитися більш або менш вдосконаленій анархії.
Загалом, протистояння між синдикалістами і комуно-анархістами нагадує у цьому пункті різницю між християнством і неоплатонізмом (постхристиянським платонізмом). «Перехідний період» в даному випадку має дещо спільне з християнством (абсолютні величини), а «соціально-революційний процес» комуно-анархістів – з язичницьким неоплатонізмом (відносні величини). Неоплатоніки створили теорію поступових еманацій, згідно з якою добро і зло існують в одній і тій самій площині, хіба що добро знаходиться на одному з її кінців, а зло – на протилежному. Тут вся різниця – в «дальности расстояния», і вона долається в процесі руху від більшої досконалості (добро) до меншої (зло). Натомість християнство вказує на абсолютність цінностей добра, яке не змішується зі злом і не перетікає в нього. Звісно, аналогія з релігійно-філософськими концепціями є досить умовною. Позаяк, не дивлячись на обережність «перехідного періоду», синдикалісти навряд чи створили більш досконалу систему «без зла».
Натомість для М. Корн та «свободників» «перехідний період» розпочався ще до революції в Росії і частково збігся з нею. «Анархія сприймається тут не стільки як модель, – пояснює Шубін, – скільки як субкультура суспільства, яка повинна з часом поглинути його цілком. По суті, революція уявляється тут не «апокаліпсисом», а доволі буденним актом відмирання оболонки держави під впливом вже цілковито анархізованого суспільства: «Держава буде дійсно зруйнована тільки тоді, коли всі її суспільно-корисні функції будуть у неї відібрані; вона відпаде за непотрібністю, тому що ніхто не стане на її захист, якщо у неї залишиться тільки поліційна роль» (148).
Отже, північноамериканські анархісти брали за основу не «полум’яну революцію», а «тліючу еволюцію». «Ми уявляємо собі анархізм як процес розвитку людства в напрямі все зростаючої складності і сили кожної його особини через вільний вплив останньої на оточуючі її умови життя… Ми відкидаємо поняття кінцевої і статичної цілі» (148), – писали вони. Для них анархія – процес постійного становлення. Як висловлювався Е. Малатеста, «мета полягає не в тому, щоб здійснити анархію сьогодні і завтра, або через тисячу років, а в тому, щоб іти до анархії сьогодні, завтра, завжди» (148). «Свободників» смішили «апокаліптичні ілюзії» прихильників соціальної революції: «Соціальна революція багатьох спокушає своєю блискавичністю. Прихильникам соціальної катастрофи вона уявляється своєрідним страшним судом, що нагадує християнські очікування другого пришестя Христа» (148). У якості альтернативи соціальній революції «свободники» пропонували культурну еволюцію: «Суспільство у цілому тільки тоді прогресує і піднімається на вищий ступінь, коли у ньому накопичується достатньо енергії, досвіду і сил, щоб зробити крок вперед від даної форми гуртожитку до вищої, більш досконалої. Соціальна ж революція у кращому випадку є однією з крайніх форм стихійного протесту, який у відомих випадках може бути й неминучим, але в той самий час не може бути, як правило, визнаним життєтворчим процесом. В силу своєї стихійності, а, отже, випадковості, соціальна революція може приховувати в собі в один і той же час троянди свободи і шипи деспотизму та реакції» (148).
Дискусія навколо комуно-анархічної «Платформи» – резюмує Шубін – продемонструвала рішучу неможливість швидкої одночасної реалізації принципів анархізму і комунізму (навіть в недосконалих та первісних формах) в умовах індустріального суспільства. «Планова економіка може виявитися ефективною саме в період подолання тотальної бідності. По мірі росту потреб і їх ускладнення ця економіка дає все більш очевидні збої. Але демократичний характер планування, запропонований анархістами, давав шанс перебудувати і саму систему на більш гнучких принципах. Власне, така перебудова на практиці відбувалася в синдикалістській економіці під час громадянської війни (в Іспанії, – О.Л.). Практики соціальної революції на підприємствах, обираючи між рівністю і свободою, обирали свободу. Це дещо зблизило анархо-синдикалістську модель з капіталістичною, але збереження потужних інститутів соціально-економічного регулювання дозволили цій моделі залишитися своєрідним соціалістичним варіантом індустріального суспільства» (148).
Словом, «платформісти» в еміграції отримали могутню опозицію, яка не дала їм знудитись на чужині. «Повоювавши» з усіма оточуючими до 1931 р., Аршинов ладен був миритись хоч з дияволом, аби лише вернутися на батьківщину, до Росії, та відчепитися від тих безладних теоретиків («Чума на всі ваші доми!»). А взагалі, у пошуку найліпшого рецепту анархізму Аршинов перевідкрив державу, створивши наново державницький проект. Шкода лише, що ця держава вийшла комуністичною – а іншого і бути не могло, з авторитарним напрямом думок та атеїстичною свідомістю творця проекту. Не дивно, що в процесі захисту свого творіння він перейшов на бік більшовиків, схвалив їх задум диктатури пролетаріату і навіть написав доклад «Анархізм і диктатура пролетаріату», в якому обґрунтовував нагальну необхідність встановлення більшовицького режиму, і саме в тому вигляді, який описаний у В. Леніна в його «Державі і революції». Покинувши безплідні анархістські вправи, які ні до чого путнього не привели, у 1933 р. Аршинов повернувся до СРСР, що означало остаточну поразку «платформізму», та й взагалі – анархізму (в одній окремо взятій голові). Щоправда, М. Чорбаджиєв стверджував, що сам Аршинов перед від’їздом дав йому зрозуміти, що їде для підпільної роботи. Еге ж. Це менш за все скидалося на намір працювати у підпіллі. До більшовицької ідеології Аршинов «еволюціонував» роками – це помітно по його роботам в еміграції. Усе до того йшло. Лишалось тільки заліцензувати новий бренд – і це було, нарешті, зроблено.
На відміну від Аршинова, Махно не розчарувався ні в анархії, ні в революції. З великою симпатією про «батьків» анархізм часів махновщини (бо це окрема тема) розповідає В. Азаров у статті «Моя махновщина». Тут слід сказати, що пан Азаров є знаним спеціалістом з анархії. Будучи головою Одеського Союзу Анархістів України, він міцно стоїть на позиціях кабінетного анархізму і повністю схвалює діяльність «набатівців», які дозволяли собі у відверто березневому стилі – то сніг, то відлига – «співробітничати» з «батьком». Як наслідок, Азаров майже повністю ототожнює анархістські погляди Аршинова із поглядами Нестора Махна. Багато хто вважає Аршинова «учителем» Нестора Івановича (наприклад, письменник В. Голованов), але сам «батько» мав із цього приводу протилежну думку. Підтримує позицію Махна й історик В. Чоп: «…Автор (П. Аршинов, – О.Л.) повідомив про юність Н. Махна факти обсягом лише в один абзац… Враховуючи, що інформатором П. Аршинова був сам Н. Махно, можна стверджувати, що він особисто не захотів надавати автору докладні відомості про себе. Розуміння того факту, що за шість років сумісного тюремного ув’язнення в одній камері, а потім за два роки сумісного фронтового життя Н. Махно практично нічого не розповів П. Аршинову про своє особисте життя, ставить під дуже серйозний сумнів традиційне сприймання П. Аршинова як «ідейного учителя» чи «наставника» Н. Махна. Для того аби заповнити у своїй книзі пробіл, пов’язаний з молодими роками лідера руху, П. Аршинову довелося скористатися даними з «Записок» Н. Махна» (55).
Не приховуючи засмучення з приводу авторитарних тенденцій компанії Аршинова-Махна, що склалися в останні місяці перебування Нестора Івановича на Україні та особливо проявились в еміграції, Азаров зосереджує увагу на «благословенних» часах махновщини, коли ідейні анархісти «Набату» на чолі із Воліним цілком могли (?) «подолати авторитарні тенденції воєнного абсолютизму» (59). Насправді ідейні анархісти «Набату» – на чолі з Воліним чи без нього – були не в змозі подолати жодних тенденцій в Повстанській армії Махна, тим більше – воєнного абсолютизму. На думку Азарова, оскільки в ті часи всі рішення приймалися колегіально, Реввоєнрадою чи з’їздами, то й несимпатична в його очах ідея створення так званого «федерального бюро» не була б проголосована махновцями. Ну, звісно. Проголосували би, напевно, Волінський проект – годувати ледарів.
«Лідери махновщини щиро вірили в людей, яких захищали (Від кого і яким це чином?! – О.Л.) і вважали себе їм завдяченими, – захоплено пише Азаров. – …Рухові стихійного анархізму, що спалахнув і вирував по Південній Україні, теоретики «Набату» запропонували своє ідейне оформлення і корекцію в теоретично продумане русло. Повстанці довірилися ідейним анархістам (На щастя, ні. Як показала емігрантська «чорна рада», вони не мали життєздатної концепції побудови анархічного суспільства. – О.Л.) і винесли їх, як лідерів, на гребінь народної хвилі. Звісно, Волін з товаришами вважали себе зобов’язаними цим людям, вважали справою життя довести, що в них не помилялися. Що вони не збираються черговим політичним словоблуддям осідлати народ і в’їхати на його горбу на вершини влади, а будуть лише радниками й помічниками, як цього і потребує анархічне вчення (Щось це більше скидається на виголошення політичної платформи самого Азарова, ніж на думки й переживання «Воліна і Ко». – О.Л.» (59).
Вочевидь, Азаров повірив на слово Аршинову, чия книга «Історія махновського руху» написана в дусі традиційної російської (в даному випадку – комуно-анархічної) пропаганди і більше нагадує анархістську агітку, ніж розповідь про справжні події. До речі, радянський журналіст Кубанін вважав її написаною «в слащавому стилі і повною брехні і наклепу на радянську владу» (102). Щодо першої частини фрази, я цілком погоджуся з Кубаніним, а щодо другої – хай дасть свій висновок майбутній Нюрнберг-2 (я сподіваюся).
Ніякими своїми лідерами південноукраїнські хлопці анархістів із «Набату» не вважали. Останні могли тиснути хіба що на Махна, та й то – до певної межі, за якою вже Нестор Іванович тиснув їх на місце. І на «народну хвилю» їх ніхто не виносив, – принаймні, якщо вірити самому «батькові», який висловлювався з цього приводу цілком категорично (про це – пізніше). Та й було би дивно, якби слова Аршинова (пробачте, Азарова) мали рацію, оскільки народні маси, як правило, не надто переймаються різноманітними теоріями. Вони дослухаються хіба що до окремих ватажків, якщо їм до вподоби їх програма.
Риторика Азарова віддає цілком очікуваною і зрозумілою цеховою солідарністю із Воліним, Аршиновим та іншими «ідейними анархістами». Як той народ з його статті, він відзначає їхні світлі сторони і починання та ігнорує помилки й проколи. На мій не-анархістський погляд, таке відверте посилання на «набатівців», як на головний дороговказ для руху Нестора Махна, є не дуже вдалим. Та й сам Махно в своїх статтях постійно наголошував на «дальности расстояния» міських учених анархістів від народу. «Існує твердження, – пише В. Волковинський, – що в основному він займався військовою справою, а ідеологічну роботу за нього вели члени анархістської організації «Набат» – Аршинов, Волін, Барон, Тепер та інші. Однак це не так. У 1918 році, коли теоретиків-анархістів і близько не було серед повстанців, агітаційно-пропагандистську роботу вів сам «батько». Ставши комбригом, пильно стежив за політичним життям на Україні» (6). Тому вплив організації «Набат» на Махна і повстанський рух є сильно перебільшеним. Вона могла, висловлюючись мовою Азарова, хіба що «осідлати» той народний рух, але рулити ним – вже зась. В цих несприятливих умовах анархісти-теоретики поводились, як той казковий цар, який казав своїм підлеглим, що навіть Сонце вранці сходить за його наказом, кмітливо здогадавшись «не наказувати» Сонцю сходити увечері або вночі.
Звичайно, кожен автор має право на власну думку щодо махновщини і на відслідковування будь-яких ідейних впливів на цей рух. Але чи можна ставитися до Аршинова чи Воліна, як до вагомих діячів махновського проекту, коли один із них, в кінцевім результаті, зрадив свій безцінний анархізм (відмовившись від попередніх поглядів і назвавши задум анархічного суспільства помилковим), а інший – варто почитати, що про нього пише сам Махно, щоб зрозуміти його враження від спілкування з цим «достойником». Крім того, Нестор сам весь час сварився з анархістами та їхніми організаціями – як по ідеологічним питанням, так і по питанням стратегічним. Тому вважати, що махновський рух мав розвиватися саме в тому напрямку, який йому по-ленінськи вказали Волін чи Аршинов, чи інші анархістські теоретики, є, як на мене, безпідставним. Тим більше – твердити, що сам народ, відзначивши помилки в поглядах Махна, розсудливо та мудро прийме сторону прибулих анархістів. Оскільки не тягли вони на статус ключових фігур у цьому русі, а лише вдало застрибнули на підніжку щойно зрушеного з місця потягу.
Народ ніколи анархістів не читав. І народу було байдуже до всіх теорій, вчень та філософій, разом взятих. Коли з’явилася людина, яка дала народу землю, то він прийняв її, як рідну, а оскільки вона так гаряче агітувала за анархістів, – він був гостинним і до них, як до її найліпших друзів. Те саме можна сказати про Нестора Махна. В його заповітній мрії нема ні слова ні про анархізм, ні про будь-який інший соціальний ідеал. В цій кришталевій мрії він мирно їде ввечері з дружиною з міської ярмарки, везе додому подарунки. Він міг так само їхати з тієї ярмарки при будь-якому устрої, отримавши можливість працювати на своїй землі, щоб вистачало на життя. Насправді людям байдуже, якого кольору кішка, аби вона ловила мишей.
Ідею народного самоуправління вигадали не кабінетні анархісти. Її вигадало саме життя, ще задовго до появи анархістської «моди». Можливо, концептуальний анархізм і виховав, в якомусь сенсі, Нестора Махна (хоча, як на мене, тут більше спрацювали інші чинники), а потім вже сам Нестор взяв його під свою опіку. Бо свій, селянський «батько» був зрозумілішим і ближчим до народу, ніж всі заїжджі носії анархістського знання, якими б не були освіченими. І впливати на селянство вони могли лише за «батькового» посередництва («нажми на кнопку – получишь результат»), а його ж ніяк не назвеш зручною в управлінні людиною (не зовсім справна була кнопка). Цей «напівграмотний селянин» з практичним розумом довіряв лише своєму досвіду і послуговувався своїми міркуваннями, що набагато більше співпадали з думкою народу, ніж теоретичні твердження чужинців, відірвані від справжнього життя.
Аршиновська презентація махновського анархізму, якщо ознайомитися з працею Аршинова, а потім – ще й посилити враження за допомогою її Азаровського переосмислення, є надто ідеалістичною. Анархічне суспільство в цій транскрипції виглядає доволі привабливим, але така привабливість, при наявному досвіді, не є гарантією щастя. Ніщо й ніколи не реалізується в ідеальному форматі. Одначе Азаров настроєний оптимістично. Розповідаючи про махновську республіку, він пише наступне: «У мене б язик не повернувся назвати таку систему самоуправління «державою», тобто апаратом примусу. Так що ж це було? Спроби неанархістів відповісти на це запитання заздалегідь приречені на провал. Показовим є в цьому плані махновське розслідування В. Голованова, який все намагався докопатися, що за життя було при Махнові. «Читаючи Аршинова і Воліна, легко захопитися деклараціями Реввоєнради Повстанської армії і заблудитися в словах про народовладдя і свободу. Але що таке «народовладдя»? Що таке «свобода»? І, відповідаючи на це питання, бачить Голованов не «проект махновщина», не те, до чого махновці прагнули, що починали будувати і за що масово гинули в боях і від тифу. А прикрі, але неминучі перегини військового часу і становлення нового типу суспільної організації: контрибуції, терор проти буржуазії, безчинства махновської контррозвідки, тотальне знищення білого офіцерства. В результаті, так нічого і не зрозумівши, він підсумовує, що «заходи» махновщини були доведеним до крайнощів революційним варварством. А, проіснуй Вільний район довше, «в силу некомпетентності своєї влада в республічці була б охоча до надзвичайних мір і цілком-таки темна». Таким чином, отримуємо показовий приклад повного нерозуміння махновського анархізму. Що махновщина додала чимало жахливих мазків в криваву палітру громадянської війни – і без нього було ясно. Як ясно і те, що в обставинах всезагального сп’яніння братовбивством інакше й бути не могло. Єдине виключення – ідейні «несопротивленці», анархісти-толстовці тільки підтвердили це правило, коли масово пішли на заріз від рук більшовиків. Будь-які інші фігуранти цієї міжусобної драми, відстоюючи свої ідеали, неминуче підкорювалися логіці громадянської війни, відповідали терором на терор. Тільки для одних фігурантів це було презентацією ідейної суті режиму, який вони будують, а для махновщини – вимушеною зачерствілістю, притупленням гуманізму, що живить анархічне вчення…» (59). О-о!.. – сказали би у відповідь на цю останню фразу моралісти. Але я прискіпуватися не буду. Мені не хотілось би сперечатися, тим більше з анархістом під час його рекламної кампанії.
Різниця між більшовиками і анархістами у вищезгаданому контексті – та сама, що між грішниками та невігласами, – тобто тими, хто лише помиляється. Колись філософ П’єр Абеляр запропонував не вважати грішниками тих, хто грішить унаслідок помилки, а не за власним усвідомленим бажанням. Згідно з цим мудрим правилом, більшовики є грішниками, а анархісти-махновці – лише «вівцями, що заблудилися». Тож я у принципі підтримую Азаровську оцінку сприйняття махновщини письменником Головановим. Більшовики пропонували майже ті самі лозунги, хоча різниця між ними й анархістами, – тут я погоджуюсь з Азаровим, – суттєва. Більшовики лише прикривалися щирими обіцянками народовладдя (хоча насправді хтось із них таки дійсно хотів його здійснити), а анархісти-махновці впроваджували його в життя. Як би воно склалося далі – то вже інше питання, на яке, очевидно, Азаров знає точну відповідь: «Робота ВРРади і Культпросвіту в Вільному районі, ідея їх проекту і способи її реалізації серед цього кривавого хаосу говорять про те, що у махновщини вистачило би сил на подолання всіх безчинств вимушеної військової диктатури, як вистачило їх на придушення ксенофобії і антисемітизму» (59). У більшовиків теж вистачало сил на придушення багато чого, тож аргумент спроможності завдяки «придушенню», як на мене, тут не зовсім доречний.
Тим не менш. Мені би дуже хотілося, аби світлі починання анархістів справдилися. Але справа не в мені. Тут треба «зріти в корінь». А корінь, як то кажуть, вже обгризає жучок. Щоб підсилити відчуття його підземної присутності, додам ще одну цитату: «Повстармія стала периметром, всередині якого можна було вчитися самоуправлінню, спотворити і придушити яке жодна влада не зможе. Повстармія охороняла замкнутість і чистоту експерименту, образно кажучи, була силовим полем, яке дало можливість населенню Вільного району, що знаходилось всередині, набувати безцінного особистого досвіду самоорганізації й самоуправління» (59). Яка може бути замкнутість і чистота у взаємопов’язаному і взаємовпливовому світі? Тут є дуже важливим дружнє зовнішнє середовище (але ніяк не більшовицьке). І як можна насиллям подолати насилля? Тут навіть справа не в євангельських істинах, – в самій логіці. Та й анархісти про це писали.
Голованов дійсно надто ототожнює комуно-більшовицьку реальність із махновсько-анархічною. Це по-перше. А по-друге, він сприймає махновщину занадто по-російськи, тобто – як щось утопічно-нереалістичне. Адже для російської ментальності махновщина є важкою для освоєння субстанцією (нижче я скажу про це докладніше). Азаров, як я розумію, є громадянином України (судячи з прізвища, російського походження). Чи це має якесь значення, чи ні (він напевно хотів би, щоб ні), але навіть не усвідомлюючи цього, він має дещо проукраїнську позицію у сприйнятті цього історичного явища (хоча сам Азаров із обуренням відкинув би ці «інсинуації»).
У книзі Голованова (як, напевно, у творах будь-якого професійного письменника) забагато психології. А психології багато там, де не вистачає інформації. Пригадую прочитану в дитинстві книжку Венса Бурджейлі, написану по свіжим слідам убивства Кеннеді (вона називалася «Людина, яка знала Кеннеді»). На момент її написання існувала лише одна версія цього вбивства (точніше, це був заключний висновок слідчих): президента вбив лузер-одинак, який йому просто заздрив. І в даній книжці автор скрупульозно проаналізував уявну психологію того нещасного одинака і всі обставини його нікчемного життя, які могли привести до такого драматичного фіналу.
«Ти можеш бути найбагатшим, найуспішнішим, одруженим з найвродливішою жінкою, – приблизно так писав цей письменник, – одначе в будь-який момент в твоє життя може ввірватися такий знедолений суб’єкт, і вже за мить твоя щаслива казка обірветься…» і т.д. (я точно не пам’ятаю). На сьогодні існує маса доказів того, що задум вбивства президента Кеннеді належав аж ніяк не Освальду, – хоча б тому, що стріляли з різних місць. А отже, книжка пана Бурджейлі і вся проведена ним психоаналітична робота є, в кращому випадку, варіацією «на тему». Однак вона написана. Написана в режимі недостатньої інформації. Приблизно те саме я можу сказати про книжку Голованова. В ній забагато психоаналізу, і читається вона із задоволенням. Але якась частина висловлених в ній думок злетіла трохи не в те небо. По-перше, Азаров звинувачує Голованова у нерозумінні поняття «анархія», і тут я сперечатися не буду, бо хто ж сперечається з анархістом про анархію? По-друге, Голованівські селяни-махновці якісь аж надто дикі та страшні. Аж надто бунтарі «аля-рюс» (у стилі вислову російського поета про «русский бунт, страшный и беспощадный»). Але махновці були переважно українцями, а український тип (тут вже Азаров запротестує, але я продовжу) є набагато, прямо скажемо, цивілізованішим і м’якішим. Та ж миролюбиво-фестивальна Помаранчева революція, приміром, неможлива у Росії, – але зараз не про неї.
Бунт російський (беру в найбільш загальному вигляді) і бунт український суттєво різні між собою. Російський бунт є менш змістовним, ніж український, і має менше сенсу. Його найкраще виражає фраза з Достоєвського: «Хочется по своей глупой воле пожить». В українськім варіанті бунт є іншим, сутнісно-конкретним і предметно-речовим, бо має обґрунтовану мету: заради чого він здіймається (із розумінням, що конкретно треба досягнути), – тобто, завжди ставиться якась змістовна ціль. Бо історично Україна мала Запорізьку Січ, із часом знищену російським урядом, який не зніс «наруги» над абсолютизмом. В сприйманні Голованова (не скажу про всіх російських хлопців, але у даному випадку – ситуація хрестоматійна) махновські вояки є дикі озвірілі варвари, що хочуть викрикнути світові («во все воронье горло») «свою правду», чомусь – що більше всього мене вразило – вустами, покритими коростою. Чому неодмінно коростою? Такий у Голованова асоціативний ряд. Можливо, це щось особисте.
У книзі Голованова – той самий погляд на українське селянство (та й на Україну загалом), який закарбувала у свідомості імперських мешканців російська влада: Україна є провінцією Росії, а її народ – провінціалами, не здатними на щось місцево-ексклюзивне, чого немає у Росії. Мовляв, вони є нібито такими самими, як росіяни, хіба що трохи гіршими, через свою вторинність («малоросійськість»). Представники цієї нації є нібито і «руськими», але в них «мало руського»: не доросли, не дотягнули і т.п. Хотілось би спитати: а чого ж тоді в них більше, коли так «мало руського»? А решта – що, татарське? Чи, може, угро-фінське? Особливо з врахуванням того, що вони – і є та літописна Русь. Вже «більшої» Русі в природі не існує. Та це – до слова. Питання, на які в Росії не відповідають (а у часи недавні ще й кидали до в’язниці).
На щастя, історія Української держави починається не з середини XVII ст., коли на державно-політичному ринзі вона пропустила нокаутуючий удар і перетворилася на московську провінцію. Насправді цивілізаційний рівень України, з огляду на всю її історію, у порівнянні з Росією є настільки ж вищим, наскільки правомірніші претензії на спадок у прямих нащадків власника від нащадків його рабів чи слуг.
Вуста, покриті коростою в асоціаціях Голованова, – це символ безпредметної боротьби лише за те, щоб людину почули і сказали з жахом та відразою: он яке страхіття на світі буває! Щось із книжок Віктора Гюго: він обожнював писати про різних потвор та калік, що, наче те курча із буцімто махновської пісеньки, «тоже хочет жить». І тут я згодна із Азаровим: Голованов не бажає знати, що анархія (тут я знову повертаюся в язичницькі координати) – не тільки, і не стільки істерично-надривний протест, скільки спроба творення реального, урівноваженого та життєздатного світу. Страхіття тут ні до чого. Покриті коростою люди (хоч що б під цим не розумілося) ні на що позитивне не здатні. Вони заглиблені в свої страждання, – як моральні, так і фізичні, – і відходять в інший світ. До речі, цей надмірний психологізм Голованова, напевно, призваний заповнити пусті інформаційні ніші, перекликається з таким же (навіть більшим) психологізмом Гюго. Цікаво, що приховував останній? Розповідають, що він був розенкрейцером. Ото вже було що приховувати! Мене завжди насторожує, коли з двох-трьох емоцій вибудовуються карколомні форми грандіозних сенсових масштабів, – це наводить на роздуми: що за всім цим ховається?
Інша крайність – сучасні «однодумці» Нестора Івановича, схильні бачити в його експерименті прообраз найкращого суспільного устрою. Наведу вражаючий уривок зі статті Петра Рябова під інтригуючою назвою «Людина, яка знала відповідь, але при цьому не була Біллі Гремом»: «Махновський район був… ледь не найбільш «вільною економічною зоною», де існували різні форми землеволодіння (звісно, окрім поміщицького): і комуни, і кооперативи, і приватні трудові селянські хазяйства. Ніхто не заганяв в держгосп, в колгосп чи, навпаки, в фермери: живи, як тобі подобається. В умовах повної економічної плутанини і державної монополії на все – як у білих, так і в червоних – махновці намагалися налагодити прямий товарообмін з містами центру Росії: оминаючи кордони загороджувальних загонів, вони посилали робітникам свої сільгосппродукти, а ті, в свою чергу, розраховувалися промтоварами. Вільний гуляй-польський район не тільки відбивався від противника, але й жив, будував свою систему управління – не придуману кабінетними теоретиками, а породжену самим життям, творчістю людей. Багаторазово проклята і віддана нині анафемі, Радянська влада показала тут, що вона може нормально працювати і не бути при цьому ширмою для парткомів, якщо тільки вона не відривається від міст, не утворює єдиного бюрократичного моноліту, а функціонує так, як було початково: у вигляді зібрань делегатів, що приймають рішення у відповідності до даних населенням вказівок. Звісно, ця безпартійна, вільна, розпилена, самоуправлінська радянська влада – все ще Влада, а не Анархія, але це – величезний крок в сторону Анархії, Свободи, Самоуправління» (127).
Коротше, ідилія. Аж трохи страшно. Чомусь такими добродушними панорамами розпочинається більшість фільмів жахів. На початку майбутні жертви одне одному привітно посміхаються, жартують і цілуються перед виходом із дому, ідучи по справам. Аж раптом в їх безхмарне існування вторгається якесь нещастя: чи то війна, чи маніяк, чи нещасний випадок, чи землетрус, чи якась невиліковна хвороба, чи нашестя злих інопланетян. А все чому? «Не все еще спокойно в мире, Маша». Мені також пригадується радянське печиво «Квартет». Точніше, байка Крилова, де є такі слова: «Как вы только ни садитесь, а в музыканты не годитесь». Як би тільки ми не комбінували різні принципи й засади державної чи бездержавної влади, а виконавці залишаються одні й ті самі. Ідеальних держав не буває тому, що, передусім, не буває ідеальних людей. Все зло – у нас самих (тут я знову зриваюся на крик). Та говорити це представникам язичницькому табору, – принаймні, утопічно. Як майже утопічним є той позадержавний устрій, який вони собі будують з цегли власної уяви та фантазії. Можливі тільки більш-менш вдалі протоанархічні варіанти, – як, наприклад, Запорізька Січ, зруйнована зусиллями – відомо, кого. А щодо республіки Махна («республічки», як зневажливо та, разом з тим, співчутливо називає її Голованов, підкреслюючи її неповноцінність, недовготривалість і, можливо, неплатежоспроможність), то вона взагалі протрималася всього нічого.
Махно був першим (і чи не єдиним) анархістом, який, хоч ненадовго, але втілив у життя свої «позадержавні» ідеї. «Восени 1919 року за ним пішло близько 100 тисяч чоловік, – пише Дашков. – Тоді ж він провів унікальний експеримент будівництва анархістського суспільства. 100 днів під його керівництвом існувала Південноукраїнська трудова федерація – безвладна держава на величезних територіях степової України. Вона будувалася на принципах самоуправління і мислилася як полігон майбутнього. Махно мріяв про утвердження анархістського суспільства на всій території України і думав, що вона буде прикладом для всього світу. Треба було народитися «батькою», щоб воювати за це проти червоних і білих, українських гетьманців, проти Берліну, Відня, Парижу, Варшави. Не вивчаючи воєнне мистецтво і жодного дня не пробувши в армії, Махно півтора року вів боротьбу один на один з мільйонною Червоною армією» (79).
«Махновська республіка… не була анархією, анархічним вільним суспільством, – наголошує Азаров, – але була анархізмом в цілеспрямованому процесі будівництва цього суспільства. Підтримку ж Махном лозунгу «радянської української республіки» треба розуміти в контексті часу. «Радянська» – в сенсі «вільного радянського устрою». Що стосується республіки, то оточена державами анархічна територія не може скасувати кордони, значить, до перемоги світової анархічної революції приречена жити в деяких загальних рамках («українська республіка»). Але під цим не можна розуміти українську державу в будь-якій її формі. Це анархічна федерація незалежних громад, керованих «вільними Радами»… Звісно, федерація – ще не безвладдя. Але, згідно… теорії Максимова, слідом за соціальною революцією «почнеться довгий еволюційний перехідний період, в ході якого влада буде все більше і більше демократизуватися (Це «кримінальне» для тодішніх анархістів слово тут явно зайве. – О.Л.), розпилятися аж до повного її зникнення» (59).
Використовуючи лексику Махна, скажу, що я людина малограмотна і про такі складні питання сперечатися не вмію, тим більше з анархістами. Єдине, з чим погоджуся відразу, – що влада буде поступово розпилятися, аж до повної її анігіляції, у людській душі, до того ж – у Кінці усіх часів. Тоді, коли людина усвідомить, що тривалий час займала не належне собі місце на умовній вертикалі, за якою еволюціонує об’єктивний світ, – продукт її діяльності. Еволюція суб’єкту відбувається по горизонталі – від нерозчленованого «ми» – «вони», де він є невід’ємною частиною суспільства, до усвідомленого «я» – «ти», де уособлює собою все суспільство. Тоді й держава зникне, бо людська душа очиститься від зла і держава стане не потрібною. Та перед цим – будь ласка, всі на Апокаліпсис! А в разі, коли хтось не записався (бо атеїст чи хворий), тоді до нього з виборчою скринькою та бюлетенем не полінуються прийти додому. І доведеться вибирати.
