Доволі слушну думку висловив історик Володимир Комін у книзі «Нестор Махно: міфи і реальність»: «Думається, що в Бутирках Махно не стільки розмірковував про те, що таке анархізм, скільки про те, що треба зробити для перемоги його сил» (90). Коли Махно звільнився з тюрми, він з головою поринув у вир революційної боротьби за здійснення своїх комуно-анархічних задумів. «С убеждением, что свобода, вольный труд, равенство и солидарность восторжествуют над рабством под игом государства и капитала, – пише він у «Спогадах», – я вышел 2 марта 1917 года из ворот Бутырской тюрьмы. С этим же убеждением я бросился на третий день по выходе из тюрьмы, там же в Москве, в работу Лефортовской анархической группы, ни на минуту не покидая мысли о работе нашей Гуляйпольской группы хлеборобов анархистов-коммунистов, работе, начатой ею одиннадцать-двенадцать лет тому назад и, несмотря на величайшие потери передовых ее членов, продолжающейся, как мне друзья сообщали, и сейчас» (105: стор. 30).
Повернувшись після каторги додому, Нестор Іванович був тепло прийнятий односельцями: він був єдиним на все село політкаторжанином, якого звільнила Лютнева революція і який пройшов ідейно-вольову підготовку в холодних царських казематах. Наступного ж дня всі «крестьяне и крестьянки» прийшли провідати Махна, «воскресшего из мертвых», як вони висловлювалися із приводу його повернення додому «з того світу». «Земляки зустріли каторжанина привітно, – пише І. Чижов в статті «Грані української історії. Доля батьки Махна». – Не забули. В очах молоді Махно був героєм. Обрали головою сільради, пізніше – очолив раду робітничих і селянських депутатів. На початку високих посад стидався, якось навіть направив до Москви телеграму і запросив анархіста Кареліна, мовляв, «чи можна мені, противнику безвладдя, займати керівні посади?» Цей факт згадував з посмішкою. Казав: «Перш за все я – революціонер, а вже потім – анархіст. Основні керівні посади повинні займати свої люди – і тільки!» На одному з перших з’їздів, – говорить Петро Аршинов, – ми записали, що «з’їзд засуджує претензії уряду… Народ – сам уряд. Самоуправління – його давня мрія, і тепер настав час мрію втілити в життя. Віднині всі землі, фабрики й заводи належать трудящим людям. Селяни – хазяї землі, робітники – хазяї заводів і фабрик. Нам не потрібна щаслива держава! В щасливій державі не може бути щасливого народу, тому що влада завжди прибере до рук найліпші шматки» (144).
По прибутті додому Махно відразу заходився будувати свій омріяний суспільний лад, без держави та її «сатрапів» (так тоді висловлювалися), де єдиним правителем є сам народ. Селяни відразу розпізнали в ньому ту людину, на яку можна покластися практично в усіх питаннях, і він миттєво здобув заслужений авторитет. «Мабуть, під час будь-якого історичного катаклізму, – намагається пояснити популярність Нестора Махна дослідник Комін, – коли майбутнє неясне, а сучасне повне трагічних протиріч, люди прагнуть об’єднуватися навкруг таких людей. Їх твердість і рішучість гіпнотично діє на маси, з’являється упевненість у тому, що обраний шлях єдино правильний. Історія знає чимало прикладів, коли бунт чи повстанський рух або зовсім затухали, або набували цілковито інших форм після зміни ватажків. Тут важливо добитися перших успіхів, адже будь-який, хай навіть вельми скромний успіх, окриляє. І тоді той, хто організував його, користується любов’ю і повагою народу» (90).
Із молоді, яка приймала свого часу участь в «ексах» і прагнула «у революцію», Нестор організував загін (анархістську Чорну гвардію), розпустив земську управу, натомість сам очолив земство і став комісаром Гуляйпольського району. На осінь 1917 р. Махно обіймав вже 5 громадських посад, від чого навіть трохи застидався. По-перше, судячи з тюремного прізвиська, він був людиною скромною (хоч дехто має протилежну думку), а по-друге, він був анархістом, безвладником. Як сумістити владу з анархізмом? Особливо в тому разі, коли людина по своїм задаткам є доволі владною (на що вказують планети в Козерозі), вміє й любить керувати і відчуває в тім своє призначення. Взагалі-то, з огляду на космограму, притримуватися демократичної позиції Нестору було не так-то легко, але він йшов на цю аскезу заради щастя тих людей, які йому повірили, – принаймні, так йому вважалось.
Тут варто зауважити, що, попри всім відомий хист Махна-воєначальника, сучасні аналітики, у першу чергу, відзначають його рідкісне управлінське («антианархічне») мистецтво. В Україні Махна називають батьком українського самоврядування, бо він представив селянським громадам найдосконалішу форму місцевої організації і виживання в умовах кризи. Зокрема, історик Запорозького національного університету, професор Федір Турченко відзначив його здатність «відкидати крайнощі й шукати те, що об’єднує людей» (2). «Рівновіддалений від крайнощів», – зауважує Андрій Багнюк («Повернемо Україні «батька»), – Махно зрозумів: найдужче селяни прагнуть того, аби їм не заважали чесно працювати і на рівних умовах ділитися плодами своєї праці. Він дав людям таку програму – і за ним пішли. Махно не відбирав – йому давали! Є маса історично доказаних фактів. Відомо, приміром, що за добу його армія могла долати 50-100 верст: люди охоче давали коней для заміни. Масові грабунки і бандитизм махновців – міф історіографії» (2).
На думку Турченка, запропонований Махном статут професійних спілок був зразком самоврядування, коли місцеве повністю домінувало над центральним. Він створив реальний механізм самоуправління, здатний працювати в екстремальних умовах війни та революції, і показав, як треба організовувати громаду, життєвий, соціальний та економічний простір, аби народ був задоволений. І справжньою трагедією українського народу професор назвав той факт, що винайдений Нестором Махном «рівновіддалений від крайнощів» механізм самоврядування так і не був реалізований після фізичного розгрому махновщини.
Звісно, організаторський талант погано уживається з анархічним принципом безвладдя. «Він фактично став диктатором, – розповідає опонент усіх симпатиків Махна, автор статті «Рух Махна», – забувши на певний час про свої анархічні ідеали. На докори сподвижників Махно відповідав, що це вимушена тактика, необхідна для завершення перемоги революції, – «по силі можливості треба викидати буржуазію і займати пости нашими людьми» (80). Автору статті заочно опонує махновський анархіст П. Аршинов-Марін: «У Махна була різка, тверда рука справжнього керівника. Йому чужі були владні тенденції, але в умовах рішучих дій він завжди проявляв необхідну твердість, не вносячи при цьому в рух деспотичного начала і в той самий час відводячи його від небезпеки розпилення» (64). Такий собі хард-анархізм в умовах війни. І дійсно, у військових умовах будь-який анархізм неминуче набирає форм авторитаризму, інакше все іде під хвіст тварині. Без командування і організації жодна армія не виживе.
Цікава особливість: сучасні анархісти у більшості своїй вважають Нестора Івановича справжнім анархістом, не виставляючи йому рахунків з приводу авторитаризму чи деспотичного стилю керування, натомість за «чистоту анархістської крові» зворушливо виступають представники найменш демократичного в людській історії політичного табору. Про невідомого автора «Руху Махна» не скажу – не знаю, – а ось щодо «вихованого комуністами» історика В. Волковинського, то тут спостерігається парадоксальна ситуація. «Виступаючи проти диктатури пролетаріату, – пише він, – жонглюючи при цьому демагогічними гаслами про демократію, Махно у своєму війську і на зайнятій ним території запроваджував єдиновладдя» (6). Інша річ, очевидно, – Комуністична партія. Ось у кого Нестору Івановичу не заважало би повчитись демократії! Такої ж думки була спеціально створена комісія ВУЧК, яка винесла щодо нього свій вердикт, із задоволенням цитований Волковинським: «Відношення селян до Махна цілком позитивне. Він продовжує користуватися у них авторитетом і великим впливом. Його ім’я вважається священним, і слово – законом. Сам батько – людина великого екстазу і сили волі; здатний на найбільш відчайдушні вихватки з карколомною швидкістю. Здатний на красиві справи, але з такою ж швидкістю готовий витворити найзгубніші справи, не задумуючись наперед. Велінням долі він робиться «ореолом», оточивши себе зграєю таких же головорізів, які лестять його витівкам, і піддається їхньому впливу. Заради цієї зграї він готовий порвати в один момент з анархічними групами, з якими до того рахувався» (6).
Натомість син колишнього білогвардійського офіцера О. Скирда має іншу думку: «Що стосується ролі Махна, її трудно визначити в цей період, – не дивлячись на всі його доручення і його інтенсивну діяльність, на нього дивляться, як на якогось радника №1, тобто у нього завжди питають його точку зору і опінію, але їх далеко не завжди автоматично приймають, і в анархістській групі, де їх піддають критиці особливо молоді члени, і в комітеті захисту революції. Одним словом, на ньому велика відповідальність, але влада його мала. У цьому він, звичайно, послідовний анархіст» (135).
Як бачимо, тут є дилема: одні дослідники (переважно анархісти) вважають, що Нестор Іванович був демократичним керівником, який дав поштовх для розвою народного самоврядування, інші (соціалісти й комуністи) – що він був диктатором і лише прикривався розмовами про необхідність і тимчасовість такого стану речей. Певно, кожен вбачає в ньому щось своє. Але хто тут правий? Як на мене, мають рацію перші, однак немає сумнівів, що інколи у «батька» прокидалися «звірячі» інстинкти можновладця, які він успішно поборював зусиллями своєї анархістської волі.
Хоча більшовики обіцяли роздати селянам землю, але Махно був і лишився єдиним, хто дійсно це зробив. Більшовики багато обіцяли, але в результаті відібрали навіть те, що було. Те, що проповідували комуністичні діячі з трибун, Махно без зайвого самопіару втілював у практику життя. Більшовицька націоналізація, яка віддавала землю до рук держави, і махновська соціалізація, яка ту землю віддавала сільській громаді, – то є дві кардинально різні стратегії економічної політики. І селяни відчули різницю, – щоправда, лише згодом, коли перемогла комуністична влада. А до того часу вони ще несміливо вірили, що Махно із комуністами є ледь не рідними братами.
Ейфорія несподіваного звільнення з тюрми завдяки поваленню ненависного режиму робить з людиною дива. У неї ніби виростають крила, вона стрибає аж до неба і не має сумнівів, що відтепер сама стає хазяїном своєї долі. «То был момент, когда я фантастически горел…» (105: стор. 279), – писав про цей період Нестор Іванович. Тож не чекаючи якихось заходів від влади, Махно став будувати новий анархічний світ на відведеній йому для цих потреб ділянці рідної землі. З маніакальним вогником в очах він рейдував, як та ракета, по селу, виголошував промови на майданах, вів перемови з власниками фабрик, долучався до робот в комуні, керував народними зібраннями, втрачав свідомість і працював на всіх своїх посадах одночасно. Результатом стали створені на одному ентузіазмі Нестора Івановича знамениті гуляйпольські комуни. Напевне, в той період від нього сходило космічне сяйво: він був ущент щасливий і всім на світі задоволений. Навіть спогади Махна про ті часи просякнуті любов’ю, радістю і невимовною ніжністю до людства. Він любив своїх людей, пишався ними, піклувався про них і не бачив в них жодних вад, – то був «просто праздник какой-то».
«Сельскохозяйственные коммуны организованы были в большинстве случаев с крестьянами, в меньшинстве состав коммун был смешанный: крестьяне с рабочими, – зітхає він з ностальгією у «Спогадах». – Организация их основывалась на равенстве и солидарности сочленов. Все члены этих коммун – мужчины и женщины – совершенно сознательно относились к делу, будь то в поле или на дворовой работе. Кухни были общие, столовая также. Пожелание того или другого члена коммуны готовить себе и детям отдельно от общей кухни или брать пищу из общей кухни, но есть ее в своей квартире, не встречало со стороны других членов коммуны никакого возражения. Каждый член коммуны или целая группа могли устраиваться с пищей, как им казалось лучше, но они должны были об этом заявлять своей коммуне заранее, чтобы все члены ее знали об этом, так как это требовало известной переорганизации на общей коммунальной кухне и в кладовых. Практикою требовалось от членов коммуны также вовремя подыматься по утрам и управляться возле волов, лошадей и другой домовой худобы и с другими видами работ. Каждый член коммуны всегда мог отлучаться из коммуны, но должен был предупредить об этом своего товарища, близко стоявшего к его коммунальному делу, чтобы тот за время его отсутствия мог справляться с его работой… Ведение хозяйства всей коммуны направлялось общими совещаниями всех членов ее… Лишь школьное дело коммун еще не было точно определено, потому что старого типа школу коммуны не желали восстанавливать. Из нового остановились на анархической школе Ф. Ферера, …но, не имея подготовленных к ней людей, …старались через группу анархо-коммунистов вызвать для постановки этого дела более сведущих товарищей из городов, и в крайнем случае намечалось первый год обойтись тем, чтобы пригласить в свои коммунальные школы к детям учителей, знающих лишь методы преподавания школьных предметов. Таких сельскохозяйственных коммун в семи-восьмиверстном расстоянии от самого Гуляйполя было четыре. По району их было много. Но я останавливаюсь на этих четырех коммунах, так как организовывал их сам непосредственно. Все их лучшие здоровые начинания проводились на моих глазах. В серьезных случаях – после совещания со мной. Одной из них, пожалуй самой большой, я уделял два дня в неделю своего физического труда: во время весенних посевов в поле за буккером или сеялкой, до посевов и по окончании последних; на домашних работах: на плантациях или возле механика электромашины и проч. Остальные же четыре дня недели я работал в Гуляйполе в группе анархо-коммунистов и в районном революционном комитете. Этого от меня требовали все члены группы и все коммуны. От них же требовал момент революции, диктовавший им свои условия стягивания и группирования революционных сил против надвигавшейся с запада прямой контрреволюции… Во всех коммунах были и крестьяне-анархисты, но в большинстве своем члены их были не анархисты. Однако чувствовалась во всей их коммунальной жизни анархическая солидарность, которую могут выявлять в практической жизни только простые натуры тружеников, не вкусившие еще городского политического яда, от которого всегда несет затхлостью обмана и измены и которым дышат даже многие называющиеся анархистами. Каждая коммуна состояла из десятка крестьянских и рабочих семей, насчитывая по сто, двести и триста сочленов. Эти коммуны взяли себе по трудовой норме земли, т.е. столько, сколько они могут обрабатывать своим трудом. Живой и мертвый инвентарь они получили тот, который в усадьбе был, по постановлению районных съездов земельных комитетов» (105: стор. 197-199).
А далі – взагалі «Волга-Волга», «Цирк» і «Светлый путь» зливаються в одному вінчальному гімні: «И свободные труженики-коммунисты под звуки свободных песен о радости, песен, отражающих собою дух революции, тех борцов, которые многие годы проповедовали ее и умерли или остались живы и непоколебимы в борьбе за ее «высшую справедливость», которая должна восторжествовать над несправедливостью, окрепнуть и стать путеводительницей жизни человека, засевали поля, расчищали сады и огороды, веря в самих себя, в свое искреннее и чистое намерение впредь не допустить более поселиться на завоеванной земле тем, кто никогда на ней не трудился, но по праву государства владел ею и стремился снова завладеть» (105: стор. 199). Аж трохи морозець по шкірі… Настільки знайомі та вщент дискредитовані радянським соцреалізмом слова. Але в вустах Махна, який писав ці пафосні рядки з твердою вірою, вони звучать напрочуд щиро і зворушливо та викликають неабияку симпатію.
Це майже ідеальна держава Платона. Але в урочистих словах Махна про всезагальне людське щастя є щось «не так». «Не так» – у недоречному єднанні одностайності і свободи. В язичницьких реаліях, які у даному дослідженні я вимушена взяти за основу, поняття одностайності і свободи абсолютно не сумісні. Тим більше що в наступному пориві щирості людину просто «понесло»: махновські «вільні трудівники-комуністи», як виявляється, беззастережно вірили у власні «чисті наміри», – а як тоді свобода? Та сама свобода, яка дає людині право обирати як добро, так і зло. Адже до досягнення християнської свідомості, в реаліях якої світло має подолати темряву, нам ще рухатися, як до Марсу на собаках. Тож звідки та кристальна чистота у людях, які так довго «гнули спину» на «експлуататорів» і накопичували ненависть та заздрість до своїх колишніх хазяїв?
Ідея світлого людського співжиття в анархічному раю відразу після злиднів та розрухи, які так довго панували у поваленій імперії (чи одночасно з ними), – це фантастика, але не наукова. Це фантастика ненаукова. Як в фільмі «Кін-дза-дза», де всі подорожують у міжгалактичних зорельотах, які нагадують напіврозвалені іржаві бочки з-під солоних огірків чи помідорів, а паливом для них слугують, – що цілком логічно, – дешеві сірники з далекої Землі. Так само виглядає і «нова людина» анархічного суспільства на фоні всіх страхіть трьох революцій і двох воєн – світової й громадянської, не кажучи про стресове минуле кріпосних часів жорстокої Російської імперії.
Крім того, в будь-якій спільноті є стабільна частка «антисоціальних елементів» та психічно хворих громадян. Таких людей братерська рівність і колективна радість праці під комуністичні здравиці чомусь не надихає, оскільки вони мають іншу пристрасть, для них не менш хвилюючу й цікаву. Скидається на те, що сам Махно про це не знав, якщо під час його роботи в комісії по «розвантаженню» Олександрівської в’язниці він повипускав на волю весь Олександрівський криміналітет. Зате всіх провокаторів та охоронців він не пожалів і виніс їм суворий вирок. Натомість справжні вбивці та бандити безперешкодно повиходили на вулиці, де з насолодою голодних хижаків вбивали й грабували мирних мешканців, впровадивши по всьому Олександрівську свій арештантсько-полосатий – ні, не рейс.
Чомусь Махно до болю вірив, що з перемогою революції трудящих всі кримінальні елементи мають раптом просвітліти і стати іншими, порядними людьми. Бо це ж така велика радість – працювати на коханий колектив! Що може бути в світі краще? У цих умовах вже не потрібні ні поліція, ні суд. «Милиция в Гуляй-Поле исполняла роль рассыльных, а не полицейских» (105: стор. 115), – із драйвом переможця сповіщає Нестор. Це трохи нагадує дитячий вірш К. Чуковського (а чи не був він також анархістом?) «Крокодил» про революційні зміни в анатомії хижих тварин під впливом братерського єднання з людьми:
Мы ружья поломаем,
Мы пули закопаем,
А вы себе спилите
Копыта и рога!
Це пропонує хижакам маленький хлопчик. І вони це роблять! А далі – ідилія:
Вот по бульвару гуляет Тигрица –
Ляля ни капли ее не боится:
Что же бояться, когда у зверей
Нету теперь ни рогов, ни когтей!
Чомусь ті нововведення, які були започатковані Махном у вільному районі, до болю нагадують цю дитячу мрію про спільне життя у місті з упокореними дикими тваринами.
«Цікаве ставлення Махна до тюрми, – розповідає В. Чоп, – вироблене в результаті тривалого перебування в її стінах. У всіх зустрічних тюрмах ув’язнені відпускалися на волю, а будинки піддавалися зносу. При штабі армії навіть була створена підривна команда виключно для потреб руйнування тюремних будівель. Причому підривали особливим способом, щоб населення могло розібрати цеглу для власних потреб. В системі правових норм махновців позбавлення свободи вважалося негідним людини покаранням. Злодіїв та грабіжників тепер попросту чекала смертна кара, причому вельми скора» (143). Отак – просто й, головне, гуманно. Чудовий сценарний матеріал для якогось сучасного пародійного фентезі.
Цитуючи Воліновську «Невідому революцію», де йдеться про «істинне правосуддя», яке, мовляв, повинно бути не організованим (тобто холодним і цинічним), а «живим, вільним, творчим актом співжиття», письменник Голованов досить слушно викликає в пам’яті суд Лінча, який, «..поза всяких сумнівів, є якраз цим самим «живим, вільним, творчим актом співжиття» для всіх, хто приймає в ньому участь. І якщо Франц Кафка в «Процесі» жахається найбільше тій нелюдськості, машинності, в яку в цивілізованому світі перетворилося судочинство (саме як виробництво: слів, параграфів, паперів, перед якими, як перед численними дверми безкінечних чиновницьких кабінетів, людина виявляється цілковито безсилою), то Волін, сам того не бажаючи, видає нам жах прямо протилежного, людського, небайдужого підходу до правосуддя» (76: стор. 216).
О так, повстанці не були байдужими. До того ж, була поширеною практика винесення вироків сільськими сходами, а махновці при цьому вважалися тільки виконавцями їх рішень. Безпощадність повстанців до ворогів селянської свободи лише піднімала їх авторитет. Селяни підтримували ідею якнайсуворіших покарань для винних. Єдине виключення з вищезгаданого правила «В тюрму нікого не саджати» Махно зробив… для свого колишнього тюремного начальства. Узимку 1918 р., коли сам Нестор був членом Олександрівського ревкому, він розшукав це горезвісне начальство і посадив його в ту саму камеру, де він сидів у 1907 р. І вже яке при цьому почуття глибокого морального задоволення він відчував – це можна тільки уявити (чи стане його хто за це засуджувати?). Адже Нестор був, на думку Чопа, надзвичайно мстивою і злопам’ятною людиною (бо пам’ятати було що).
Зі скасуванням тюрем та поліції селянський «батько» дійсно трохи погарячкував. Однак – цікавинка: українська історія натякає на принципову доцільність подібних дій. Хоча при Несторі Івановичі бандитів на вулицях південно-східної України якщо й поменшало, то не набагато, однак в подібному випадку їх нібито зовсім не стало… в державі гетьмана Богдана Хмельницького. Принаймні, якщо вірити сирійським подорожникам, святим отцям із Антиохії, патріарху Макарію III та його сину Павлу Халебському. Вони із радістю відзначили, що в звільненій та вичищеній до аптекарського блиску від поляків, євреїв та вірменів козацькій Гетьманщині запанував такий достаток, що «через достаток нема в країні козаків ні злодіїв, ні грабіжників» (50: стор. 94). Але ж ця мирна ідилія там склалася ще до того, як на території Гетьманщини, за царськими указами, почали селитися росіяни й прибирати все чуже до рук. В часи Махна їх вже було удосталь. Можливо, Нестор трохи запізнився в часі, надміру покладаючись на давню українську психологію середини XVII ст., яка ще, так би мовити, не встигла збагатитися «братерським» обміном талантів. Тоді як на початок XX ст. вона була збагачена таким добром до краю.
А будівництво «світлого майбутнього» у Гуляйпольській волості, започатковане Махном, тривало. «Большинство трудового населения, – розповідає Нестор, – видело в организации сельскохозяйственных коммун здоровое начинание новой социально-общественной жизни, которое, по мере того, как торжество революции подойдет к своему творческому созидательному завершению, должно будет разрастись и дать толчок применению свободного коммунального образа жизни если не по всей стране, то во всем районе, в селах и деревнях. Свободный коммунистический строй населением района принимался за высшую форму общественной справедливости. Однако переходить на него сейчас же население в массе не решалось, ссылаясь на наступление немецких и австрийских армий, на свою неорганизованность и беспомощность защитить этот строй от новых «революционных» и контрреволюционных властей. Благодаря этому трудовое население района ограничивалось в этой области дела подлинной революции лишь тем, что стремилось всячески поддержать в своей среде отдельных смельчаков, организовавшихся между собой и поселившихся в бывших помещичьих имениях, ведя свою личную и хозяйственную жизнь на свободных коммунистических началах. Нашлась часть помещиков, кулаков-хуторян и немецких колонистов, которая поняла, что так или иначе, но остаться на долгие годы господами, владеющими тысячами десятин земли, эксплуатируя на ней чужой труд, им уже не удастся. Она сдалась сразу революции и занялась на общих основаниях, т.е. без батраков и без права сдавать землю в аренду, устройством своей общественной жизни...» (105: стор. 199-200). Тобто, «спилила копита і рога». І, треба розуміти, була щаслива.
Ідейні однодумці Махна, анархісти з організації «Набат», коли були у доброму гуморі, називали «батька» «другим Бакуніним» і запевняли, що анархістський ідейний вождь Кропоткін вважав Махна своїм послідовником і казав про нього: «Таких, как он, мало в России» (що правда, то правда). Іншої думки були аристократи-монархісти. Як зауважує В. Волковинський, «білогвардійська ж пропаганда, як могла, намагалася відокремити селянського «батька» з його примітивним анархізмом від одного з основоположників цього вчення графа Кропоткіна. Вона вважала, що Махно такий же учень Кропоткіна, як і Пугачов – великий государ Петро Федорович» (6). No comments.
На князя Кропоткіна анархісти в той час дивилися, як на духовного месію і весільного генерала одночасно. Гуляйпольська громада навіть листа йому одного разу написала за авторством Махна. Той лист був, наче звернення до вищої духовної інстанції, зворушливе і ритуальне. Особливої відповіді не чекали, але серця відстукували з особливою надією: а раптом відповість? «Радость в рядах нашей группы – неописуемая, – згадував Нестор про повернення Кропоткіна із еміграції до Росії, обставини написання того листа і наступні події. – Собрали общее заседание группы, которое посвятили исключительно разбору предположений, что скажет нам старик Петр Алексеевич. И все пришли к одному выводу: Петр Алексеевич укажет конкретные пути для организации нашего движения в деревне (Еге ж. – О.Л.). Он слишком чуток, от него не ускользнет теперешняя насущная потребность в наших силах для революционной деревни. Как истинный вождь анархизма, он не пропустит этого редкого в истории России случая, воспользуется своим идейным влиянием на анархистов и их группы и поспешит конкретно формулировать те положения революционного анархизма, которыми анархисты должны заняться в нашей революции (Ще й як поспішить! Ех, молодо-зелено! – О.Л.). Я составил письмо-приветствие от имени гуляйпольской крестьянской группы анархо-коммунистов и не помню точно, но, кажется, отослал его Петру Алексеевичу через редакцию газеты «Буревестник». В этом письме-приветствии наша группа приветствовала Петра Алексеевича и поздравляла его с благополучным возвращением на родину, выражая уверенность, что родина в лице лучших своих людей ждала его как неутомимого борца за идеи высшей справедливости, которые не могли не оказать своего влияния на подготовку и свершение русской революции... Подпись была: «Группа украинских анархистов-коммунистов в селе Гуляйполе Екатеринославской губернии». На наше скромное письмо-приветствие мы ответа не ждали. Но ответа на вопросы момента мы ждали с каким-то особым напряжением; с чувством сознания, что без него мы потратим много сил и может оказаться, что напрасно, может оказаться, что то, чего мы ищем, не ищется другими группами или ищется, но в совершенно другом направлении. А подневольная деревня, казалось нам, ставит прямо вопрос: где тот путь и средства, чтобы завладеть землею и без власти над собой заняться выживанием из своего тела паразитов, ничего не производящих, живущих в довольстве и роскоши» (105: стор. 73-74).
«Спочатку були надії на геній П. Кропоткіна, який повернувся до Росії, – коментує ситуацію В. Чоп. – Якщо він «не направить анархічного руху в бік села, то воно буде цілком для нього втраченим» і його приберуть до рук ставленики різноманітних політичних партій… Передчуття справдилися. П. Кропоткін села не жалував» (143). Який, за висловом моїх сучасників, облом!..
Одначе Нестор Іванович намагається «все зрозуміти – все простити» і робить вигляд, що так воно й було задумано: «Ответ на этот вопрос Петр Алексеевич дал в своем труде «Хлеб и воля». Но массы этого труда раньше не читали. Его читали одиночки из масс. Теперь такой труд массе читать некогда. Теперь ей нужно услыхать на простом, живом и сильном языке самое конкретное из «Хлеба и воли», чтобы она не погружалась в косное раздумье, а поняла бы сразу и получила руководящую нить для своих действий. Но кто скажет все это ей простым, живым и сильным языком? Анархист-пропагандист и организатор, и только он! Но, положа руку на сердце, говорил я: были ли когда вообще у него в России и на Украине анархистские пропагандистские школы? Я такого случая не знаю. Но если они и были, то, спрашивается, где же вышедшие из них передовые наши борцы? Я второй раз объезжаю несколько районов в нескольких уездах, административно принадлежащих к одной губернии, и не встречаю ни одного случая, где бы крестьяне на мои вопросы: «Были ли у вас ораторы из анархистов?» – ответили бы: «Были». Везде отвечали: «Никогда не были. Очень рады и благодарим, что вы нас не забываете» (105: стор. 74-75). Отак «підтверджуються» слова В. Азарова про те, що народні маси підняли своїх анархістських лідерів на гребінь народної хвилі і попрохали очолити їхній рух («Земля наша богата и обильна, а наряда в ней нет. Добро пожаловать, герр Рюрик!»).
Тим часом 14 серпня 1917 р. у Москві відкрилася Всеросійська демократична нарада, і на її трибуну вийшов «уважаемый, дорогой наш старик» – Петро Олексійович Кропоткін. «Гуляйпольская группа анархистов-коммунистов остолбенела (Гуляйпольці вважали той захід фарсом. – О.Л.), несмотря на то что глубоко сознавала, что нашему старику, так много работавшему в жизни, постоянно гонимому на чужбине и теперь возвратившемуся на родину и занятому в старческие годы исключительно гуманными идеями жизни и борьбы человечества, неудобно было отказаться от участия в этом Демократическом совещании. Но эти соображения отходили на задний план перед тем трагическим моментом революции, который понемногу должен был наступить после совещания. Мы в душе осудили своего старика за его участие в этом совещании, думая, что он из бывшего учителя революционной анархии превращается в сентиментального старца, ищущего спокойствия и сил для последнего применения своих знаний в жизни. Но этот суд над Петром Алексеевичем был внутри самой группы, в ее душе, замкнутой для врагов. Происходило это потому, что глубоко, в самых тайниках души группы, Петр Алексеевич оставался великим и сильным теоретиком анархизма. Это подсказало нам, что, не сломи его физически время, он стал бы перед русской революцией практическим вождем анархизма. Правы ли мы в этом или нет, но на тему его участия во Всероссийском демократическом совещании в Москве мы никогда не вступали в спор со своими политическими врагами... Итак, мы с замиранием души прислушивались к тому, что скажет Петр Алексеевич. Мы не теряли веры, что он останется навсегда близким, дорогим нашим стариком, но момент революции зовет нас в свою сторону» (105: стор. 80-81).
Як на мене, ця позиція Нестора Махна гідна поваги, навіть захоплення. Ставлячись до Кропоткіна, майже як до гуру, верховного священнослужителя анархістського вчення, яким сам Нестор дихав і жив, він ні на секунду не втрачав здорового глузду і не зрадив своїй духовно-інтелектуальній позиції. Схиляючись перед видатною особистістю «святого старця», він знайшов в собі сили критикувати його і не погоджуватися з ним у деяких принципових питаннях того самого вчення, яке він, насправді-то, пізнав якраз з робіт Кропоткіна. Причому зробив це дуже делікатно (десь глибоко в душі і поза очі ворогів), пояснюючи «помилки» Петра Олексійовича якимись сторонніми обставинами, що не залежать від самого Кропоткіна (похилий вік, утома, негативний досвід співіснування з владою і т.п.), поставився до цього з розумінням і ніби вибачив його.
Українська ментальність завжди була критичною і ніколи не створювала собі кумирів. Українці звикли опиратися лише на себе і не схиляти голови перед авторитетами. Тож як по-українськи звучать ці слова: «Так, мечась в своем стремлении отыскать то большое, что она могла найти в трудах по анархизму Бакунина, Кропоткина и Малатесты, группа пришла к тому, что мы, крестьянская группа анархистов-коммунистов в Гуляйполе, не можем ни подражать нашему движению в городах, ни прислушиваться к его голосу. Мы самостоятельно должны разобраться в этом тревожном моменте революции и самостоятельно помочь подневольной деревне правильно ориентироваться в ней, чтобы политические партии не пошатнули в ней веры, что именно она, а не партии со своим правительством, явится прямым творцом революции в деревне и что от нее самой зависит видоизменить характер и темп течения этой революции. И группа растворилась среди тружеников подневольной деревни, оставив лишь инициативное и посредническое бюро; и словом, и делом она помогала трудящейся массе разобраться в моменте и придать своей борьбе большую решительность...» (105: стор. 84). Тобто, «ми вас послухали-послухали, було цікаво, але далі вже будемо вирішувати самі».
Перебуваючи в Москві, Махно вирішив з нагоди зайти до Кропоткіна. «Махно шукав зустрічі зі своїм кумиром Петром Олексійовичем Кропоткіним, – розповідає М. Кацапов. – Вона відбулася. Махно тягнув престарілого вожака світового анархізму до Гуляй-Поля. Старий відмовився з напутньою порадою: Ви рідкісна на Русі людина, бережіть себе!» (89). Зустріч з князем, чесно кажучи, молодого Нестора не порадувала: аж надто той старий вже був та немічний, якийсь уже не в цьому світі... Як в пісні групи «Тік»: «Сухомлинський і Вольтер не живуть уже тепер, вони давно летять попереду!»
Петро Олексійович, як висловився сам Махно, прийняв його «нежно», як ніхто. А на прощання сказав йому, напевно, для годиться: «Нужно помнить, дорогой товарищ, что борьба не знает сентиментальностей. Самоотверженность, твердость духа и воли на пути к намеченной цели побеждают все» (105: стор. 348-349). І це він сказав людині, яка щойно повернулася з в’язниці, де провела у карцері майже 9 років і ніколи нікому не корилася. Мені це трохи нагадало фрагмент соцреалістичної дійсності, коли глибокий старець Л.І. Брежнєв, вручаючи багаторазовому чемпіонові світу з шахів А. Карпову якийсь державний орден, сказав про шахову корону: «Взяв корону – і держи! Бо знаєш, – за неї потрібно боротися!» Та невже? Хто би міг подумати… До речі, після зустрічі з Кропоткіним Махно взяв на себе піклування про старого анархіста і надсилав йому періодично матеріальну допомогу (продукти і т.п.) до самої смерті князя у 1921 р.
На відміну від більшовиків, Махно був справжнім демократом (хоча він не любив це «буржуазне» слово) і дозволяв різноманітні партії та ідеології в своєму оточенні, навіть у власній Реввоєнраді. У махновському війську мирно співіснували організації анархістів, лівих есерів та більшовиків. Анархісти виконували ідейно-політичну роботу, комуністи (не смійтеся!) – культурно-просвітню. Демонструючи терпимість і толерантність до тих та інших, Нестор Іванович залишав за собою останнє слово і за рахунок міжпартійних суперечок мав підтримку від усіх. Не відмовляв Махно і в діяльності різноманітним профсоюзам. Наприклад, у Катеринославі восени 1919 р. вільно діяли профсоюзи, які перебували під сильним впливом більшовиків: хіміків, фармацевтів, табачників, будівельників, швейників, прикажчиків і т.п. При Несторі Івановичі в Гуляйпольській Махновії (так називалася його міні-держава) виходили опозиційні газети, які могли писати все, що опозиція про нього думає. Махновська Реввоєнрада з цього приводу випустила наступне звернення: «Всім без винятку соціалістичним політичним партіям, організаціям і напрямам надається повна свобода розповсюдження своїх поглядів, ідей, вчень, як усно, так і друковано. Жодні обмеження свободи соціалістичного слова і соціалістичного друку не допустимі, і жодні переслідування в цьому напрямі не повинні мати місця» (124). Зокрема, в Катеринославі виходили такі газети, як орган правих есерів «Народовластие», лівих есерів «Знамя восстания», більшовиків «Молот», «Звезда» і т.п. «Махновська» ж газета «Путь к Свободе» від 5.11.1919 могла лише дозволити собі суворо попередити: «Надаючи всім політичним партіям і організаціям повну свободу розповсюдження своїх ідей, армія повстанців-махновців в той самий час попереджає, що підготовка і нав’язування трудовому народові політичної влади, яка нічого спільного не має зі свободою розповсюдження своїх ідей революційним повстанством, в жодному разі допущені не будуть» (89). Тобто «говори-говори, да не заговаривайся». Так що правий В. Азаров: сил би вистачило (звісно, на придушення).
Але як побудувати той найліпший в світі «вільний устрій» без бюрократів-кровопивць та гнобителів-державослужбовців? Словами Дашкова, «де та грань, за якою закінчується самоорганізація мас і починається «чудище обло, озорно... стозевно» – держава? За відповіддю Махно поїхав до катеринославських анархістів і відразу зрозумів, що потрапив не за адресою» (78). «Я спросил себя: для чего они отняли у буржуазии такое роскошное по обстановке и большое здание? Для чего оно им, когда здесь, среди этой кричащей толпы, нет никакого порядка даже в криках, которыми они разрешают ряд важнейших проблем революции, когда зал не подметен, во многих местах стулья опрокинуты, на большом столе, покрытом роскошным бархатом, валяются куски хлеба, головки селедок, обглоданные кости?» (105: стор. 77-78). Отакої. Так то ж анархісти, – чого він хотів?
Наше пересічне уявлення про анархізм та анархістів цілком кореспондується із тими обгризеними кістками, головками оселедців та розкиданими стільцями. За словами В. Калайди: «Багато десятків тисяч до сьогодні сприймають анархізм як деяку шибайголов-хуліганську ідею. Десятиліття «ідеологічних штампів» не пройшли безслідно!» (86). А ось Нестор Махно був іншої думки. Він не сприймав анархізм у контексті розбишацької нігілістичної культури, як це звикли робити радянські люди під впливом тривалого комуністичного агітпропу. Це дає підстави деяким дослідникам висловлювати переконання, що погляди Махна виходили кудись за межі анархістської ідеології. «На відміну від тих, хто сповідував класичні форми анархізму і не визнавав взагалі ніякої організації і організаційної роботи, Махно завжди висловлювався на її користь» (90), – писав В. Комін. Так, він був організатором, будівником, а не руйнівником «до основанья» без «затем». І що б там не казали, він боровся за цілком конкретні речі і був на диво організованим анархістом, недаремно ж його Ленін із Свердловим похвалили, побачивши у ньому потенційно «свою людину». «Вас, товарищ, я считаю человеком реальности и кипучей злобы дня», – сказав йому Ленін (105: стор. 374). І це в його вустах був неабиякий комплімент. Та Махно на те особливо не вівся. Він завжди пам’ятав, з ким має справу. В його очах комуністи-більшовики були передусім партнерами, спільно з якими він намагався звільнити трудящий люд від експлуататорів-багатіїв, а вже потім дійшла би черга і до них. Головними ворогами революції він вважав монархістів будь-якого штибу: чи то російського, чи то німецького, чи австро-угорського, чи гетьмансько-українського, – без різниці. Бо монархісти захищають буржуазний лад і пов’язану з ним експлуатацію людини людиною. Під час своїх виступів Махно неодноразово наголошував: «Головний наш ворог, товариші селяни, – Денікін. Комуністи – все ж революціонери… З ними ми можемо розрахуватися потім (! – О.Л.). Зараз все повинно бути направлене проти Денікіна» (151).
На соціалістичну Жовтневу революцію 1917 р. Махно дивився, як на перехідний, другий етап (перший звільнив його з каторги) на шляху до головної, третьої революції, яка мала відбутися під Чорним прапором анархії. За задумом Махна, ця революція повинна була йти істотно далі пролетарської і знищити державну владу та будь-яке насилля у суспільстві. Ця Чорна революція мала скасувати тотальну владу більшовиків і віддати звільнену країну в руки анархістів-бездержавників. Тому боротьба між ними була неминучою. «Конкістадори степу» і «нові козаки» типу Махна, Щуся, Каретника вели за собою погано озброєних сільських хлопців проти всіх урядів, прагнучи встановити свій закон і порядок. Вони були охоплені ідеєю та звитягою, романтикою смерті в бою і нескінченними перспективами свободи, що звалася загадковим словом «анархізм» (41: стор. 14), – писав В. Савченко.
Нестор Іванович завжди позиціонував себе, як анархіста. Він навіть вважав себе, мабуть, найанархічнішим з усіх анархістів і якось в 1919 р. висловився на той рахунок, що «на Україні є тільки три анархісти – я, Аршинов і Ольга Таратута (це така собі одеська анархістка, яку він дуже цінував, – О.Л.)» (143). Одначе деякі дослідники з цією думкою не згодні. Наприклад, автор статті «Хто він, Нестор Махно?» розмірковує наступним чином: «Наприкінці березня 1917 року вчорашній царський політкаторжанин Нестор Махно закликав населення рідного села Гуляйполе будувати життя на нових, анархічних і безвладних засадах. В результаті ні сам Махно, ні його односельці по шляху безвладдя чомусь не пішли. Скоро в Гуляйполі були створені Рада, Земельний комітет, Комітет захисту революції, які діяли, як типові органи влади. Земельний комітет оперативно провів аграрну реформу в Гуляйпольському повіті, в результаті якої поміщики й великі куркулі залишилися без землі. Комітет захисту революції зайнявся роззброєнням і придушенням контрреволюційних елементів. Гуляйпольська рада обклала буржуазію великими податками. Крім того, в Гуляйполі виникла «чорна гвардія» – озброєна опора нових, революційних порядків. Словом, політика, яка проводилася в Гуляйполі в 1917 році, мало нагадувала безвладдя. «Маленький червоний Петроград» (так назвав батьківщину Махна більшовицький воєначальник Беленкович) скоріше був схожий на революційну міні-державу. Влітку 1918 року, перебуваючи в підпіллі, Махно знову звертається до гуляйпольців із закликом встановити безвладний устрій на розвалинах держави гетьмана Скоропадського. Однак вже восени, вибивши з рідного села контрреволюційні сили, Махно телеграфом повідомляє всій Україні, що «в Гуляйполі відновлюється… Радянська влада». То за що ж насправді ратував Махно – за владу чи безвладдя? Доволі ясну відповідь на це питання дав новий, 1919 рік, коли на контрольованих махновцями територіях півдня України почали скликатися з’їзди селян, робітників і повстанців, які виконували роль вищих законодавчих органів в «махновській республіці». Згідно з рішеннями цих з’їздів, махновці не допустили до себе продрозкладку і не дозволили насильно створювати колгоспи, обмежили владу ЧК, ввели в своїх військах виборність командирів, створили умови для рівноправного існування лівих партій. Пізніше, восени 1919 року, центр махновської влади сконцентрувався в Реввоєнраді Повстанської армії, яка створювала різноманітні комісії – фінансову, постачальну, медичну, культурно-просвітницьку, комісію допомоги малозабезпеченим тощо. Крім того, у Махна була своя армія й таємна поліція (контррозвідка) – невід’ємні атрибути будь-якої державної влади. Махновська армія була типово регулярною, тому що, по-перше, базувалася на обов’язковій мобілізації (Цей тезис, до речі, Махно спростував у статті «Махновщина и ее вчерашние союзники – большевики». – О.Л.), і, по-друге, мала чітку організаційну структуру: корпуси, бригади, полки, батальйони та інші військові одиниці. Контррозвідка «батьки» виконувала поліційні і судові функції, безжально придушуючи різноманітні антимахновські виступи. Всі ці факти свідчать про те, що, будучи анархістом на словах, Махно насправді прагнув створення нової влади і нової держави, складові частини якої були несумісні з анархічною утопією» (95).
Чого насправді прагнув Махно, то тільки йому відомо. Але процитована думка має рацію, якщо притримуватися традиційного погляду на анархію, як на щось утопічно-безвладне. Насправді не варто розглядати цю ідеологію в прямолінійному контексті. Та й сам Махно вважав себе не просто анархістом, а комуно-анархістом, і не приховував, що був за владу Рад. Бо справжній, теоретичний анархізм у чистому вигляді можливий хіба що в одній, окремо взятій голові. Коли ж ідеться про суспільство, без встановлення законів, норм і правил неможливо обійтися. Махно був реалістом. Заперечуючи державу, він заперечував її лише у тому вигляді, що викликав обурення у найбідніших верств населення країни. Одначе він не відмовляв у владі самому трудящому народу.
«Чи була існуюча форма махновського суспільства державою? – намагається з’ясувати В. Чоп в своїй роботі «Нестор Іванович Махно». – Згідно з одними визначеннями, була – володіла суверенітетом і ознаками всезагальної суспільної організації. З іншого боку, принцип організації суспільства був цілковито іншим, ніж у держави, спрямованим не зверху-вниз, а знизу-догори, і не існував державний апарат публічної влади. Однак під час війни його заміняла військова влада. Вона повинна була піти з політичної арени по закінченні бойових дій і, отже, забрати з собою державність. Враховуючи, що зі стану війни махновцям вийти так і не вдалося, правомірно зробити висновок про те, що під час свого існування махновський рух набув форми держави. Її відмітними характеристиками стали: республіканська форма правління, поєднана з певними авторитарними тенденціями, заснованими на високому авторитеті лідера, відкритий характер суспільства, відсутність приватної власності на землю, присутність елементів «ринкового соціалізму», товарне зернове землеробство, а також відсутність чітких кордонів. З цього приводу більшовик М. Равич уїдливо, але вельми точно назвав махновську державу «резиновою». Характерною особливістю також є її воєнізованість і сповідування ідеології, спрямованої на подолання у майбутньому державного стану суспільства. Здаючи собі справу з подібного стану речей, Махно з однодумцями докладав зусилля для приховування зовнішніх проявів державності» (143).
Чи він приховував? Мені це видається так, що він нічого не приховував, а й справді не вважав своє утворення державою. Експлуатації немає? Немає. Свобода думки є? Є. Все інше – у майбутньому. А наскільки це розходиться із принципом державності – то справа третя. І справді, субота для людини чи людина для суботи?
Існують автори, які ще з більшою суворістю оцінюють експеримент Махна. Їм теж «не вистачає» в махновщині прозорого, як та сльоза, «пробіркового» анархізму. Відтак вони обвинувачують Махна у більшовицькому авторитаризмі. «Виникає дивне на перший погляд питання: а чи був Махно анархістом? – починає нагнітати «компромат» П. Талеров в статті «Як Нестор Махно «дружив» з більшовиками». – Справа в тому, що співчувати окремим поглядам і діяти у відповідності до цих ідеологічних принципів є різними справами. Не можна, вочевидь, побудувати анархічне суспільство неанархістськими методами (Це в християнському світі. У язичницькому – напевно, можна. – О.Л.). А у Махна справа обстояла саме так. Ідеологія анархізму від Прудона до Кропоткіна проповідувала свободу без насилля, відсутність влади в будь-якій її формі. Махно ж, створюючи Гуляйпольський селянський союз, «чорну гвардію» і т.д., сам очолював свої утвори, порушуючи тим самим святая святих анархізму, хоча й підкреслював, що керівні органи очолюваного ним руху «не є владою, а є лише виконанням волі народу». З іншого боку, здійснивши свою мрію створенням наприкінці 1919 року в Катеринославській губернії «вільної території», Махно через короткий час був змушений підсилювати репресії, тому що тільки вони могли призупинити ріст невдоволення серед населення і процес розкладу армії (На предмет цього так званого «розкладу армії» Махно теж висловився у вищезгаданій статті. – О.Л.). Становище усугублялося суб’єктивними причинами відсутності достатніх знань і досвіду для здійснення глобальних соціальних експериментів. Є також свідоцтва того, що Махно постійно боровся за укріплення авторитету своєї влади, попереджаючи будь-які спроби замаху на її непохитність (так були знищені «конкуренти» М.О. Григор’єв, М.Л. Полонський). Після розстрілу Полонського всім стало ясно (Кому це «всім»? – О.Л.), махновці створили воєнну диктатуру невеличкої групи комскладу на чолі з самим батькою. Все це дозволяє припустити, що Нестор Махно був скоріше не анархістом, а прихильником більшовицьких методів зміцнення одноосібної влади, проголошених з високих міркувань всезагальної користі. Анархістські тенденції Махнові скоріше заважали. Але обов’язок перед юнацькими мріями і анархістами-набатівцями зобов’язував його робити спроби здійснити анархістські ідеали» (138).
Звичайно, така думка теж має право на існування. Але той експеримент, який Махно впроваджував в життя, був досить нетривалим, щоб можна було у повній мірі оцінити його майбутні перспективи. А що стосується так званого безмежного авторитаризму «батька», то ця підозра у великій мірі заперечується багатьма супутніми обставинами. Наприклад, на факти по справі більшовицького командира Полонського, який служив у війську Махна, існують діаметрально протилежні погляди. Одні історики вважають, що Махно приревнував своїх бійців до популярного більшовика Полонського, який мав начебто всі шанси зайняти місце Нестора (?), тому останній наказав його убити. Інші кажуть, що той червоний командир збирався здати Нестора Івановича більшовикам, тож щодо нього вчасно було вжито превентивних заходів. При тих умовах, в яких перебувала армія Махна, та особистій підозріливості «батька» є зрозумілим, чому він дав такий наказ. З одного боку, він не хотів бути вбитим (а хто б хотів?), а з іншого – не хотів, щоб його чорна армія стала червоною, бо він вже знав, куди ведуть більшовики і що за світле майбуття чекає на народ при їхній владі.
У цій історії є ряд суперечливих моментів. По-перше, щось погано віриться, щоб більшовицький командир мав більшу популярність у селянства (бо махновці – переважно селяни), ніж свій рідний, анархістський (селяни в ті часи по зрозумілим причинам більше схилялися до анархістів: ті давали землю і відміняли «продрозкладку»). По-друге, якщо вже Полонський сподобився такої популярності, то незрозуміло, як насмілився Махно винести йому смертельний вирок, практично на очах його прихильників. По-третє, є цікава інформація про те, що відбулося після страти. «Одного разу при штабі махновців був розстріляний посланець червоних, такий собі Полонський, – розповідає про цей випадок І. Метт. – Деякі члени штабу були незадоволені з цього приводу. І ось, в штаб прибуває Волін, який до того був відсутній, і йому розповідають, що трапилося, а він із цього приводу обмежився лише одним питанням: а з Батькою це все було узгоджено? Мовляв, якщо так – не хочу навіть обговорювати це питання. Вийшло так, що в той момент Махно знаходився в сусідній кімнаті в напівп’яному стані. Почувши розмову, він зайшов в кімнату, де знаходився Волін і сказав: ось як, ти, значить, згоден з тим, що людину розстріляли, навіть не питаючи, з якої причини? А навіть якщо з батькою узгоджено, так що він, по-твоєму, і помилитися не міг, а може, він п’яний був, коли дав наказ розстріляти?» (118). Щось мало це походить на авторитарного керівника. До того ж, ця розповідь відразу дає відповідь на ще одне питання: хто з двох – Махно чи Волін – намагався докладно розбиратися у справах звинувачених? Тут відповідь, напевно, – не на користь Воліна. До речі, є дані про те, що після страти Полонського Махно із жінкою Галиною взяли на себе турботу про його дитину.
А щодо Григор’єва (справжнє ім’я – Никифор, або Ничишр Серветник), то «батько» ліквідував його з іншої причини. Ось як описує його сам Нестор: «13-го июля в селе Компаниевке я встретился с атаманом Херсонщины (как он себя величал), Григорьевым. Это был плотный, приземистый, говорящий в нос, грубый, самоуверенный, с некрасивым тупым лицом человек, вечно ругающий «жида» Троцкого» (106). До речі, сам «батько» теж був не проти добряче посварити Троцького, однак найліпші перли його лайливої майстерності (якийсь там «мухомор» т.ін.) тактовно не торкалися національності останнього. Бо для інтелігентів це – табу. Це українців можна посварити за їх національні риси, але євреїв – Боже збав. Заборонений прийом. Скидається на те, що в середовищі інтелігенції – не тільки української, але й загальносвітової, – є щире вірування щодо вирішення трансцендентного питання потрапляння після смерті в рай чи пекло виключно в контексті ставлення людини до єврейського народу. Все інше – ніби поза обговоренням. Така традиція.
До речі, і самі євреї інколи безмежно вірять в свою екзистенційно апологічну місію. Є дуже цікаве дослідження такого собі Моше Гончарка на тему «російського анархізму та євреїв», де серед інших «російських анархістів» розглядається і українець Махно. Відомо, що євреї загалом любили Нестора Івановича, бо він захищав їх від всіх бандитів і погромників. Одначе Моше Гончарок!.. Він так захоплено осяяв те питання найприязніших і найвелелюбніших стосунків Нестора з євреями, що в мене особисто склалося враження, що виключно для цього «обраного народу» він і творив, і жив, для нього будував своє суспільство щастя і свободи, про нього, рідного, лише і думав, а до українців ставився, як до чужих, нерідних, абсолютно байдужих йому людей. Такий собі єврейський, а не український «батько» вийшов у єврейського дослідника.
Насправді це повна нісенітниця. До всіх національностей Нестор Іванович ставився однаково спокійно, нікого з них не виділяв, лише до українців мав, як сам і зізнавався, якусь незрозумілу, потайну прихильність (якої він соромився, позаяк виховувався «інтернаціоналістом»), оскільки відчував в них свою власну душу, і це цілком зрозуміло. Але любити своє – то «буржуазне почуття». Інша справа – любити не своє, аби людину не клеймили «буржуазним націоналістом», а поважно величали «пролетарським інтернаціоналістом». От Гончарок в своїй роботі ніби й закликає: якщо вам все одно, кого любити («не свого»), – любіть євреїв і прилучайтеся до пролетарського інтернаціоналізму. Одначе це – не про Махна. Оскільки в ті часи всі протиборчі сторони так чи інакше направляли свої гнів та лють на незахищених євреїв (чи не єдиних, хто не воював), то він ставав на їхній захист, – а зовсім не по тій причині, що за свою найзаповітнішу мету він ставив щастя та добробут особливого єврейського народу.
Напружені стосунки Нестора з Григор’євим, звичайно, не визначалися антисемітизмом останнього, – це був лише додатковий звинувачувальний фактор, який чудово прислужився в потрібній ситуації. У виданій махновцями відозві під назвою «Кто такой Григорьев?» були перелічені всі гріхи отамана-антисеміта, як їх побачили махновці. Йому поставили в провину і «антиросійський дух», і напади на тих, «хто розіп’яв Христа», а також тих, хто «вийшов із московського дна», і знайдені махновськими філософами протиріччя в поглядах Григор’єва. Наприклад, автори (можливо, й сам Махно) писали: «Разве Григорьев не рассказывал с охотой, что когда он взял Одессу, где было 630 000 жителей, из которых 400 000 евреев, был немедленно создан революционный комитет, в котором из 99 членов очутилось 97 евреев и 2 «русских дурака»?» (135). No comments.
Розповідають, що коли Григор’єв прибув до Махна на зустріч, то першим ділом запитав: «А що, жиди у вас тут є?» І дізнавшись, що є, зловісно посміхнувся: «Тож будемо бити». По іншим даним, він заперечував свою причетність до погромів, навіть Нестор Іванович, підписуючи з ним угоду, нібито докладно вивчив це питання: «После четырехдневных политических споров, после уверений и клятв со стороны Григорьева, что он погромов над еврейским населением не чинит, мы пришли с ним к соглашению работать вместе против большевиков» (106). Одначе тут напрошуються сумніви щодо щирості «батькових» слів. Гадаю, він прекрасно знав про антисемітські грішки Григор’єва, але, на жаль для Гончарка та ін., талановито грав у те, що вірить в безгрішність отамана. Для Нестора Івановича головною темою була війна проти білих, і він надіявся на допомогу збройних сил Херсонщини. Коли ж Махно отримав беззаперечні докази зв’язків Григор’єва з білогвардійцями і зрозумів, що діла тут не буде, – відразу став доречним антисемітизм. Якби не адюльтер із білими, Махно би проковтнув той антисемітизм Григор’єва і далі би робив наївні очі, які нічого кримінального не помічають.
Розповідають, що коли Григор’єв прибув до Махна на зустріч, то першим ділом запитав: «А що, жиди у вас тут є?» І дізнавшись, що є, зловісно посміхнувся: «Тож будемо бити». По іншим даним, він заперечував свою причетність до погромів, навіть Нестор Іванович, підписуючи з ним угоду, нібито докладно вивчив це питання: «После четырехдневных политических споров, после уверений и клятв со стороны Григорьева, что он погромов над еврейским населением не чинит, мы пришли с ним к соглашению работать вместе против большевиков» (106). Одначе тут напрошуються сумніви щодо щирості «батькових» слів. Гадаю, він прекрасно знав про антисемітські грішки Григор’єва, але, на жаль для Гончарка та ін., талановито грав у те, що вірить в безгрішність отамана. Для Нестора Івановича головною темою була війна проти білих, і він надіявся на допомогу збройних сил Херсонщини. Коли ж Махно отримав беззаперечні докази зв’язків Григор’єва з білогвардійцями і зрозумів, що діла тут не буде, – відразу став доречним антисемітизм. Якби не адюльтер із білими, Махно би проковтнув той антисемітизм Григор’єва і далі би робив наївні очі, які нічого кримінального не помічають.
«Анархістський лідер» махновщини П. Аршинов з приводу інциденту «батька» з Григор’євим зауважив, що Махно «з притаманною йому різкістю і прямотою вирішив публічно викрити й убити Григор’єва» (64). І пояснювати цю розправу «знищенням конкурента», як це робить П. Талеров, навряд чи варто. Зацитую статтю В. Азарова «Розгром»: «Махно… у с. Компаніївка вийшов на з’єднання з Григор’євим і залишками його повстання… Григор’єв був обраний командувачем, а Махно головою Воєнно-Революційної Ради (ВРР) створеної Повстанської армії. Але наприкінці липня 1919 р. махновці схопили двох денікінських офіцерів, які йшли до Григор’єва з наказом про виступ проти червоних. Це було розцінено як пряма зрада. 27 липня, після пред’явлення Григор’єву звинувачень в єврейських погромах і зв’язку з Денікіним, він і його охоронці були розстріляні махновськими командирами. Більша частина григор’євців стала під чорні прапори Махна, решта була розпущена по домах» (60).
Залишеному без ватажка війську Григор’єва «батько», як завжди в таких випадках, запропонував приєднатися до нього. Хтось записався, хтось – ні. Одначе ті, хто записався, вже мали пристосовуватися до інших «правил гри»: ніяких грабунків, ніяких погромів і т.п. Називати це авторитаризмом та диктаторською владою, звичайно, можна, але ж такі були часи. В умовах воєнного часу, щоб привернути до себе людей, керівник був вимушений приймати негайні найжорсткіші міри щодо тих, хто порушував встановлені правила. За звичайну крадіжку чи присвоєння громадських грошей – розстріл на місці. За вивішений антисемітський плакат – аналогічно. За це голосували самі селяни. Тільки так можна було завоювати їх довіру. Інакше би армії просто не було і владу захопили б білі або червоні державники. Хіба воно було би краще?
«Треба зазначити, що Махно не був якимсь «анархістським диктатором» з необмеженими диктаторськими повноваженнями, – роз’яснює В. Савченко. – Він справді був селянським вождем з великим авторитетом, але, разом з тим, підкорявся рішенням Союзу анархістів гуляйпільського району – справжньому таємному кабінетові, про який з дослідників ніхто не згадує. Союз анархістів гуляйпільського району був таємним колегіальним органом усього того руху, символом якого став Нестор Махно. Цей союз об’єднував селянських лідерів насамперед Гуляйпільської, Пологівської, Новоспасівської та Дібровської анархістських груп – центрів махновського руху. Головні свої рішення Махно координував із цим союзом. «Батько» був рівним серед рівних у союзі, який він вважав головною об’єднавчою силою української селянської революції. До того ж цей союз не входив у Конфедерацію «Набат», і лідери союзу критично ставились до окремих «набатівських зірок». Зовсім не анархісти зі сторони, а члени цього союзу виробляли ідеологію, стратегію, тактику, основні пропагандистські гасла махновського руху. Разом з Махном ухвалювали рішення члени цього союзу гуляйпільці Марченко, Лепетченко, Каретников, Чубенко, Гавриленко; новоспасівці Білаш, Удовиченко, Куриленко, Бондарець, Чуприна; дібровці Щусь, Петренко» (41: стор. 286).
Вибудовуючи свою політику, Нестор Іванович керувався не анархістськими догматами, а конкретними потребами і можливостями часу. Весною 1920 р. він навіть сів за написання нової «Декларації махновців», в якій скоректував свою позицію і майже повністю відійшов від принципів безвладдя, практично нездійсненних у поточній ситуації. «Насамперед нову владу він бачив, – пише Савченко, – у вигляді ревкому незалежної України з урядовими функціями, що суперечило анархістським теоріям. В очевидну суперечність з ними входила й теза про «диктатуру праці», яку треба було встановити після захоплення махновцями частини України. Ця «диктатура праці» уявлялася Махном як перехідний стан до анархістського комунізму. Однак ця «диктатура праці» передбачала широке народоправство, свободу слова, а головне – групову (асоційовану) власність з федеративним ухилом, власність, яка не пов’язана з державою. Ревком передбачався лише як координуючий орган, котрий не повинен втручатися в економіку району. Нове суспільство мали спрямовувати профспілки та ради, керовані анархістами. Однак анархістська рада та штаб командирів не підтримали «Декларацію» Махна. Деякі анархісти навіть звинуватили його в «бонапартизмі», прагненні власної диктатури, називали політичним банкрутом. Махно дуже переживав нерозуміння своїх командирів, котрі вже не хотіли жодної програми, а вважали, що головне в махновському русі – це захист селянства від більшовицького насильства. Після невдачі з «Декларацією» Махно замкнувсь і став писати вірші та революційні частівки. Поза очі впливові командири повстанців підсміювалися над Махном і називали «батька» «наш Пушкін» (41: стор. 358-359).
Отакою суперечливою особистістю був Нестор Іванович. Тож ніхто тут не стверджує, що йому не були властиві нотки владності та авторитаризму. Аж надто сильним виявився в космограмі Козерог. Але йому вдавалося ті риси особистісної владності підпорядковувати намаганню бути справедливим. Як на мене, потреба у встановленні справедливих правил і порядків у підзвітному йому районі геть переважала всі інші особисті характеристики Махна. До того ж, він був людиною доволі вольовою та сміливою і поважав ці риси в інших. Він завжди відчував потребу наполягти на своєму, але ще більше йому подобалося зустрічати прояви гідності, мужності та внутрішньої сили у його опонентів. Таких людей він дуже поважав і навіть здатен був їм чимось поступитися.
Для прикладу наведу історію знайомства Нестора з його останньою дружиною Галиною Андріївною Кузьменко (дослідники не мають одностайної думки щодо її порядкового номеру). Існує маса різних «спогадів», одначе всі вони збігаються в одній деталі у кінці: Галина (чи сам Нестор) щось упускає на підлогу (книжку, документи чи револьвер), на що розгніваний Махно кричить: «Підніми!», вона – «Не підніму», він – «Підніми, це написано кров’ю!» і наставляє на неї револьвера, вона – «Ні за що!», після чого додає, що командиру Повстанської армії не годиться воювати зі слабкими жінками. І начебто впертість, відважність та розсудливість жінки так йому припали до вподоби, що він миттєво в неї закохався.
В той самий час, Нестор Іванович ненавидів боягузів, зрадників та підлабузників, в якому би таборі вони не знаходилися. Він просто органічно їх не переносив. В одній зі своїх статей та в «Спогадах» він описав випадок розстрілу полонених, яких спочатку не збирався страчувати. Але щойно вони почали його благати, принижено пропонувати великі гроші за власне звільнення, його охопила така відраза, що він вже не бачив в них людей і хотів, напевно, роздавити, як повзучих гадів. Наведу фрагмент з його «Записок»: «Я… командиру… и всем его подчиненным заявил, что я революционер Махно. – «Вы не бойтесь, я вас расстреливать не намерен. Вы ведь не отстреливаетесь». Заявление, что я – Махно, всех людей этого отряда по-видимому обеспокоило, и они бросились ко мне с просьбой: – «Едемте, Махно, к нам; мое имение вон там-то; там, сколько хотите, получите от нас денег». Услыхавши это, я приказал всех их расстрелять, как подлых людей, способных в другую минуту при других обстоятельствах казнить своих идейных классовых врагов, а сейчас, когда попались им в руки, хотят их честь подкупить. Приказание было исполнено. Отряд был расстрелян» (106).
Відповідає ця історія дійсності чи ні – тут важко стверджувати напевно. І особливо важко стверджувати те, що «батько» дійсно попередив полонених, що розстрілювати їх не збирається. Бо в цьому разі їхня поведінка виглядає дещо нелогічною. Хоча можливо, що вони йому просто не повірили. Хай там як, але патологічною жорстокістю він ніколи не відрізнявся. Навпаки, у «Спогадах» Махна є безліч ситуацій, коли він захищав заарештованих або захоплених людей від гніву натовпу та власних, більш швидких на розправу соратників. Не схоже, щоб усі ці розповіді були вигаданими. Із цього приводу Ю. Гаєв пише у своїй статті наступне: «Маленьким істеричним злобним чоловічком з довгим волоссям показували Махна книжки і кіно про громадянську війну. Яким же насправді був чоловік, який зібрав навколо себе десятки тисяч людей? «Дійсно, Махно був невисокого зросту, часто носив довго волосся, іноді відпускав вуса, – розповідає Сергій Серьогін, науковий співробітник Гуляйпольського краєзнавчого музею. – Розмови про його жорстокість і патологічний садизм – вигадка. Будеш жорстоко ставитися до людей, – вони до тебе не підуть. Сила махновської армії базувалася на масовій підтримці. Хоча прояви жорстокості були, – революція без крові не робиться. Але невиправдане насильство, мародерство завжди каралися. Антисемітизм махновців, вчинені ними єврейські погроми – теж неправда. Всі існуючі факти говорять про протилежне. Серед командирів було багато євреїв, існувала особлива єврейська батарея. За прояви антисемітизму Махно розстрілював. Відомий випадок, коли розстріляли коменданта залізничної станції, який вивісив лозунг: «Бей жидов, спасай революцию, да здравствует батько Махно!» Сила Махна була в тому, що він виступав за інтереси селянства: наділення землею, правом вільної торгівлі, в політичному сенсі – за вільнодумство» (73).
Вищезгадану історію з комендантом залізниці описав В. Білаш в своїй книзі «Дороги Нестора Махна» – зі слів самого «батька»: «– Двадцать два успеновских погромщика (розповідає Махно, – О.Л.), …мною расстреляны. Возвращаясь из Бердянска, так же расстрелял одного коменданта станции В. Токмак. Сволочь такая, парень был хороший, помнишь, мы, по занятии Бердянска, назначили его комендантом. Теперь он вывесил плакат с лозунгом: «Бей жидов, спасай революцию, да здравствует Батько Махно!» Так я его коцнул» (66).
В. Єрмаков доволі слушно називає махновський рух анархізмом дії. «В цьому принципова відмінність махновщини від анархо-індивідуалізму, анархо-синдикалізму, пананархізму, неонігілізму та інших течій, які погрузли в туманні теоретичні розмірковування і прогнози» (81), – пояснює він. І дійсно, махновський анархізм був виключно дієвим, інакше нащо він потрібен? Більш за все Махна обурювали «теоретики», що замикаються у власній відособленій діяльності, яка обмежується випуском брошур, журналів та газет, а зрідка – мітингами в скверах. «Анархизм по своей природе не приемлет такого блуждания в событиях», – наголосив він у «Спогадах». – На такой путь его можно поставить только недомыслием и слабостью революционного пафоса у его носителей – анархических групп и федераций. Каждое движение, и революционно-анархическое – в особенности, – должно стремиться в моменты восстаний или революции – увлечь за собой трудовые массы» (105: стор. 82-83). Анархізм повинен служити людям! – так вважав Махно. І відмовляти Несторові в анархізмі лише на тій підставі, що він розумів його, як керівництво до прямої дії, навряд чи варто. Не дивлячись на те, що «батько» був людиною, утаєною від решти густим серпанком напівправди, свою мету він бачив досить ясно.
Інша річ – контррозвідка Махна. Про цю політичну поліцію повстанців на чолі з Левом Зиньковським (Левом Задовим) ходять справжні легенди. Однак, за словами Нестора Івановича, цей горезвісний Льова Задов, «с которым шутить не надо», не мав до неї жодного відношення, а керував нею Лев Голик («По поводу «разъяснения» Волина»). Це дещо розходиться зі свідченнями найближчих соратників Нестора – Петра Аршинова, Галини Кузьменко, – які вважали саме Задова керівником махновської контррозвідки (а він був лише начальником особистої охорони «батька»). Зрештою, це не так важливо. Контррозвідка, за свідченням Білаша, володіла розгалуженою сіткою із 5 тис. інформаторів і діяла практично безконтрольно. Багато хто вважає, що вона ні в чому не поступалася ЧК (ледь не у всіх відношеннях) і працювала бездоганно. О. Шубін характеризував її, як «непідконтрольний орган, що допускав свавілля проти мирних громадян» (151). Щоправда, як підкреслював М. Маллет, «всі спеціальні заяви з приводу контррозвідки стосуються міст – Бердянська, Катеринослава, Олександрівська, Нікополя. Жодне з них не торкається сільської місцевості… Часто роблять порівняння з ЧК і денікінською секретною поліцією. Деякі махновські вбивства були так само жорстокими, як і вбивства, здійснені їх ворогами, але не можна сказати, що перші відбувалися з тією ж методичною жорстокістю, що й останні» (148).
А ось слова керівника Воєнно-революційної ради Повстанської армії В. Воліна: «До мене приходили цілі черги людей з жалобами, що примушувало мене постійно втручатися в справи контррозвідки і звертатися до Махна і в контррозвідку. Але бойові обставини і задача культурно-просвітницької роботи заважали мені глибше вникати у зловживання, за словами жалобників, контррозвідки» (151). Чесно кажучи, у цих словах – весь Волін. Не додати, не відняти. «Я постійно втручався, але був надто зайнятий бойовими діями і культурною роботою…» Одначе виглядає надсумнівним, щоб він насмілювався втручатися у те, що входило до компетенції Махна, а також, що він мав хоч якийсь стосунок до «бойових обставин» махновської армії. Сам Волін (певно, на замовлення своїх співбесідників) характеризував діяльність контррозвідки коротким словом «жах». Тут варто зауважити: його співбесідниками в тій розмові виступали слідчі ревтрибуналу червоної армії №14. А на допиті червоного ревтрибуналу, як відомо, люди давали такі свідчення, які ніколи б не дали деінде, окрім, можливо, ще колегії Священної Римської інквізиції. Те саме стосується Білаша і багатьох інших колишніх махновців, які фактично відкупалися від покарань комуністичної влади завзятим очорненням свого «батька» та всього махновського руху.
Сам Нестор Іванович виступав на захист своєї контррозвідки, наполягаючи на тому, що вона була органом, який обслуговував лише армію в її «революційній діяльності». Щодо Воліна, то в статті «Махновщина и ее вчерашние союзники – большевики» «батько» досить іронічно прокоментував його свідчення і піддав їх сумніву, зауваживши при цьому наступне: «Мне почему-то кажется, что Волин не настолько жалок, чтобы мог, попавшись в лапы большевистских властей, сделаться таким подлым субъектом и так подло информировать эти власти о контр-разведке, услугами которой он всегда любил пользоваться, будучи в армии махновцев» (111). Далі він розповів, як саме Волін полюбляв «користуватися послугами» цієї контррозвідки, – це досить некрасива історія, в якій товариш Волін постає у всій своїй красі, як жадібна і ласа до чужих коштовностей особа. Звичайно, Волін в «праведному гніві» заперечував цю інформацію, однак його загальна поведінка, а також інші, всім відомі факти (зокрема, ті самі горезвісні 75 у.о.), свідчать про типовість вчинку, – отже, зайвий раз підтверджують правдивість слів Махна. Урешті решт, наприкінці статті Махно не виключив можливості, що Волін дійсно міг на допиті – і не лише на допиті – сказати що завгодно, оскільки цей ідейний анархіст вже в еміграції поширював брехню про те, що начебто він самовіддано боровся з якимись «махновськими тюрмами», про котрі сам «батько» з подивом дізнався лише з його слів. Крім того, Волін повідав світові ще декілька брехливих «фактів» про самого Махна (про «сексуальні оргії» і т.п.), тож його словам можуть вірити хіба що упереджені особи.
За словами Нестора Івановича, його контррозвідка була конче необхідним армії органом, який займався розвідницькою діяльністю в рядах супротивника (наявні сили, озброєння, переміщення та взаємовідносини з місцевим населенням, а також оперативні плани штабів і т.д.). Такі свідчення особливо важливі для армій партизанського типу, якою була махновська. Адже супротивника потрібно було не силою (на жаль, доволі скромною) здолати, а тактично переграти, поціливши в його найслабше місце. «Но контр-разведывательная работа этих органов, – пояснював Махно, – необходима этим штабам не только для работы в зоне противника, – она необходима и в своей зоне, в особенности, в местах, расположенных близко от фронта. Штабы должны знать, и точно и своевременно знать о том, какую и какими силами ведет противник провокаторскую работу в расположении и около нашей фронтовой полосы. Какое впечатление производит эта работа на психологию масс. И группирует ли он, и для чего именно группирует через своих секретных агентов вокруг себя массы. Наконец, если группирует, то где же именно. Все это контр-разведывательный орган в махновской армии должен был точно знать и давать своевременно о нем различные сведения в штаб, который мог бы вовремя парализовать эту деятельность противника у себя в тылу или прямо под боком. На этом пути… контр-разведывательные органы были уполномочены на обыски в любом доме, расположенном в зоне военного положения и почему-либо заподозренном, а также на аресты и опросы людей, в особенности, когда таковые указываются населением или подозреваются конр-разведчиком в чем-либо, касательно его, контр-разведчика, задач и, при запросе населения о нем, подозрение подтверждается» (111).
Напевно, чистої правди про діяльність махновської контррозвідки ми вже не дізнаємося, бо і Махно, і Волін, і багато інших учасників тих подій були особами не відстороненими і, вочевидь, не дуже об’єктивними. Однак в цій ситуації я більше схильна довіряти словам Махна, адже він не ретушує повністю контррозвідку від темних плям і зауважує, що в її роботі були окремі недоліки: «На пути деятельности контрразведочных органов махновской армии бывали иногда ошибки, за которые приходилось болеть душой, краснеть, извиняясь перед оскорбленными» (111). Крім того, на захист махновської контррозвідки дослідник Шубін зауважує наступне: «Контррозвідники розстріляли декілька десятків чоловік, – що значно менше, ніж відповідні органи червоних і білих…» (123). На що соціаліст Овсянников з обуренням відказує, що кількісний показник тут недоречний. Майже як у Кіси Воробьянінова: «Торг здесь неуместен!» Те саме його однопартійці й однодумці нині кажуть щодо порівняння кількості людей, які загинули від рук УПА і відповідних органів КПРС. Зрозуміло, що комуністи винищили у десятки, навіть сотні разів більше. Цих жертв занесено на їх рахунок у Небесній канцелярії навіть більше, ніж на рахунок партії нацистів, хоча останні взагалі нічого не приховували і не применшували кількість своїх жертв. Одначе – «Торг здесь неуместен!» Дійсно, він недоречний з точку зору християнських цінностей, але ж комуно-соціалісти є язичниками (чи то атеїстами, – а це ще гірше), тож в їх системі відліку число загублених життів насправді має величезне значення. І якби різниця жертв була на їхню користь, вони б завжди підкреслювали цю різницю.
До речі, пан Овсянников, як справжній герой «Соціалістичного спротиву», досить тенденційно підходить до висвітлення теми контррозвідки Махна. По-перше, цитуючи Воліна в своїй статті «Чому загинула махновщина?», він не знаходить необхідним вказати, в яких умовах були дані ці покази, а по-друге, цитуючи Махна, він оминає увагою ті вислови, в яких Нестор Іванович висвітлює напрями діяльності своєї контррозвідки, і виокремлює ті фрази, де «батько» «кається» щодо її огріхів, вириває цитати із контексту, завдяки чому вони отримують вже протилежний зміст і т.п. Тож я підозрюю, що саме у подібних «корифеїв» жанру вчиться вся сучасна «жовта преса», але куди їй до партійних «вожаків»?
А загалом, контррозвідка Махна була організована найкращим чином. Бо навіть після знищення махновщини, як зауважив Володимир Чоп, її колишня агентурна сіть так і не була розкрита чекістськими спеціалістами. При тих умовах, в яких доводилося існувати Нестору Івановичу, контррозвідка була практично незамінним органом: багато хто хотів його смерті. Одні лише червоні організували із десяток замахів на нього, і майже всі вони були попереджені контррозвідкою. Намагались підібратися до Нестора й білогвардійці. Розповідають навіть про петлюрівські недобрі наміри. Одначе всіх в своїй підступності, звичайно, перевершили комуністи. Ще б пак: близька ідеологія (Махно завжди себе вважав комуно-анархістом), близьке соціальне положення (біднота та середній клас), повне відчуття тотожності, ще трохи – і любов… а тут тобі – раз! «Получай, фашист, гранату!» А все – чому? Бо анархістський задум Нестора Махна – це задум нереального (на той момент) та ідеального суспільства, а комуністичний задум – більш ніж реальний, зрозумілий і простий у виконанні будь-якого атеїста. Реальне завжди переможе нереальне, бо за ним «і правда, і сила». Правда і сила людської глупоти і слабкості.
Комунізм в теорії виглядав надзвичайно привабливо. Але на практиці було збудовано щось несумісне з людським життям. В своїй статті «Крестьянство и большевики» Махно з цього приводу писав: «Встав на путь властнического и капиталистического строительства, неоднократно обманув и предав массы, доверившиеся им, большевики отрезали себе всякую возможность служению социальной революции и скоро стали ее фактическими палачами» (110). А в статті «Идея равенства и большевики» він підкреслив: «Большевизм, как идеал своеобразного централизованного пангосударства, явился в русской революции врагом свободному духу революционных тружеников. Путем беспримерных насилий он в корне пресекал его развитие и грязнил все достойное и лучшее в революции. Удачно маскируясь, он в то же время скрывал свое настоящее лицо от взора трудящихся всех стран, выдавая себя за поборника их интересов. Лишь теперь на девятом году своего царства, все более и более сближаясь с международной буржуазией, он начинает снимать с себя революционную маску и перед миром труда ясно обрисовывается лицо хищника и эксплуататора» (107).
Махно уникав називати цей рух комунізмом, – називав більшовизмом, – і до кінця життя вважав комунізм святою ідеєю, лише невірно зреалізованою (як може практика суперечити теорії?). «Анархизм порожден природой человека. Коммунизм – развитием анархизма» (98), – був переконаний він. Однак це була його особиста думка, бо диктат комуністичної партії у тому вигляді, який так не подобався Махнові, протримався в країні сім десятків років, і навіть сьогоднішні комуністи вважають його цілком аутентичним, розповідаючи про видатні досягнення Радянської держави на ниві побудови «суспільства гуманізму» і обурюючись з приводу того, що настільки гарне, сяюче створіння було зруйновано цим злісним «зрадником» Горбачовим.
Якщо вже з комунізмом сталася така конфузія, то чи краще було б при анархізмі? Адже люди – одні й ті самі. Хіба що при владі (як її не назви) були би інші. Але державна влада повністю залежна від народу, хоч дехто вірить, що навпаки. Звичайно, можна виправдовуватись тим, що комунізм/соціалізм (чи більшовизм) пробуджує в людині її найгірші риси, тоді як анархізм (принаймні, в ідеалі) їх дещо присипляє і пробуджує найкращі. Але спровокувати вияв негативу може що завгодно: як не державна влада, так пересічні громадяни у міжособистісних стосунках, чи то непередбачувані зовнішні обставини, як-то: землетрус, комета, буревій, велика посуха та ін.
Підсумовуючи сказане, завершу тим, що на сьогодні науковим простором курсують доволі різні міркування щодо сутності анархії та анархічної республіки. Одні тримаються максималістських поглядів і стверджують, що анархія – це повне безвладдя, без усіляких тюрем, покарань та репресій, і досягається цей лад лише ненасильницькими методами. З цієї точки зору, Махно анархістом не був. А інші припускають деяку організованість в народному правлінні: вільні Ради (колишнє віче), які вирішують усі питання, навіть щодо покарань, а також створення комун, суспільних закладів, їдалень і т.п. Щось подібне вже було в історії козацтва, і вартувало цей яскравий досвід вдосконалити й модернізувати, згідно із потребами нового часу. Саме це і намагався розробити й запровадити в життя Махно. Принаймні, спробувати не заважало. Одна біда – «людський матеріал». Бо головна проблема – не у владних устроях або державних формах, а в виконавцях. Інакше кажучи, – не в нерухомій царині об’єкту, а у дієвій царині суб’єкту.
|
|
|
|
