В середині минулого сторіччя відомий теоретик українського націоналізму Дмитро Донцов (1883-1973) обурювався з приводу повальної героїзації в українській культурі та побуті слабкої людини, що останнім часом стало вважатися правилом гарного тону. Закінчилися – писав він – справжні герої, натомість на перший план повиходили різноманітні «уніженниє і аскарбльонниє», люди з похилими спинами і рабською свідомістю. Саме вони тепер диктують цивілізаційну та духовну моду. «Вбивається героїчна концепція життя, – писав мислитель у статті «Проти Антихриста – знак Христа», – бажання боротьби за вищі ідеали, яка включає в себе ризик і жертву. Прищеплюється натомість концепція життя вигідного, рослинного, вегетативного, концепція «капусти головатої» (Шевченка), де для людини ціллю життя є їжа, спокій і забава, плекання фізичної сторони людської істоти, плоті, гігієни, калорій, культ – помешкання, меблів, автомобілів, грошей...» (12).
Чому українцям нав’язують ці язичницькі цінності, цю «мертву воду» для «суспільства споживання»? Бо язичницька спільнота – денаціоналізована спільнота, без почуття власної гідності і без готовності відстоювати свою духовну ідентичність. Розніжені й безвольні члени «суспільства споживання» полюбляють плекати свої вади, шкідливі звички та звичайні людські слабкості. Вони бажають, щоб їх любили «такими, які вони є», з поблажливою посмішкою поплескували по плечу, вибачали за численні недоліки і не вимагали від них «неможливого». І справді, чого там можна вимагати від «малої людини», з її, за висловом Донцова, дрібними халепами і радощами – «переважно альковного чи кулінарного характеру»?
Яскравими ідеологами цього «духовного взірця» мислитель називає сучасних йому письменників, зокрема такого собі Самчука. «Коли йому кажуть, – пише Донцов у статті «Ідеологи голоти», – «не можна сполучати добро і зло, тепле і холодне, мудре і немудре, – він відказує, що «ці речі в парі живуть у нас самих, в наших душах, і якраз тому ми можемо бути тим, чим ми є – людьми»… Це створення фіртки для голоти, а точки над і розставляє Шерех-Шевчук. Той вже зі злобою відкидає всяку «романтику» і «героїку», не лишає їм ніякого місця в царстві «малої людини», цебто людини пересічної. Ця остання має надавати тон всьому нашому життю! Маємо приймати людину такою, якою вона є – і у злетах, і в падіннях, маємо спиратися в будівництві суспільнім не лиш на позитивних шарах нації, а й на негативних, аж «до найглибших», якими би вони й не були; маємо брати людину «в усій широті її духового й фізичного існування» – і шляхетного, і підлого, «черпати сили і з гидоти життя», бо «і з гною ж виростають чудесні квіти». Лише тоді коли людина з’єднає в собі ті добрі і «гидотні» чи «гнійні» елементи, буде вона «цілою людиною», цілим, не одностороннім чоловіком» (10). Така собі маніхейсько-язичницька статична «мудрість», коли в одну велику купу скидається все, без жодного розділення, як наче так і треба, так завжди й було. Між тим, «живу» і «мертву» воду треба розділяти, – у цьому, власне, й полягає містерія зодіакального знаку Водолія і тісно з ним пов’язаного Другого Пришестя християнського Спасителя. Християнська мудрість полягає в умінні відділити істину від фальші, а добро від зла, і саме так виховується сильна особистість, гідна власного Творця.
Сильних духом і готових до відважних вчинків особистостей нова соціальна мода називає «орденцями», вважаючи їх членами умовного небезпечного товариства, що вимагає від своїх представників відповідальності, самопожертви й відданості незрозумілим для «голоти» ідеалам. Відмовляючись від «Ордену» та «орденської містики», ідеологи «голоти» єднають між собою всіх, «і тих що кажуть Так, і тих що кажуть Ні, і тих хто вірує в Бога, і тих (треба бути толерантним!), хто вірує в чорта; і тих що хочуть боротися з чужою Правдою, і тих, що не є односторонні і узгоджують свою Правду з «правдою» диявола або чужинця. І Авелів і Каїнів, і апостолів і фарисеїв, бо «діяти за категоріями однієї якоїсь доктрини більш ніж наївно». Так постає наївний культ механічного, бездумного «об’єднання» (все одно хто, з ким і для чого!) партій, груп і клік, без суворого добору членів, без перевірки, без твердих вимог для тих, хто входить в таке «об’єднання», без видалення і покарання елементів непридатних і непевних, без яскравої ідеї – політичний дивогляд без ясної творчої думки, без духу комбативності, без людей сили, волі і характеру… Голотський ідеал свободи – це «право вільного переходу від нації до нації (М. Шаповал). Правда, як це вигідно? Кожний має право переходити до «нації» (і до армії) наїзника, коли надумає, що так вигідніше…» (11).
Героїзм у нашому суспільстві ще в часи Донцова став вважатися підозрілим, непотрібним, нерентабельним і навіть небезпечним. Певно, людина героїчних вчинків створює навколо себе такі могутні вихрові потоки, що вони стають загрозою спокійному і безпечному життю оточуючих, тому її щосили намагаються спекатися. «Ніякої виключності ні в ідеї, ні в чині, ні в способі поступу» (Самчук), – ідеологія слимака, – виголошує на це свій вирок Донцов («Московська почвара і дурні Швейки»). – Ненавидить він людей «однієї доктрини», людей «односторонніх», має він вже досить тих «конкістадорів», «доктринерів», досить «орденського засклепіння». Він хоче на простір з пут одного пориву, однієї віри, однієї надії, однієї думки; він хоче «свободи» – мандрувати з однієї стежки на другу, з другої на третю, в залежності як зложиться «реальне життя», як зложать те життя сильніші за Швейка, аби поклонитися їм. «Життя ускладнилося до такого ступеня, що говорити чи діяти категоріями якоїсь однієї доктрини, більш ніж наївно» (Самчук), – треба мати «про запас» одну доктрину або й дві. Ідеал – це не якийсь там «герой» чи «лицар», не «хижак», а людина «розщеплена в собі» (як учить учитель Швейків, Сартр), без «обов’язкового культу однієї доктрини», без «віри в чудо». Головно – «узгіднити існуючі протиріччя» і стати «над суперечкою», збоку від ворогуючих сил, нейтрально – ану ж тоді помилує нас та, яка переможе (Шерех)» (11).
Головне – самому вижити. Це хрестоматійний лозунг язичництва. Бути «малою людиною» і прикривати свою слабкість теревенями про «розщепленість в собі» та «зламану тонкість», про релятивність та відносність сущих істин і духовних категорій – то найлегша справа. Така спокуса є досить сильною. Добро і зло – відносні категорії в язичницьких координатах, в яких добром є те, що вигідно для вибраного племені, а злом – що вигідно для конкурента. У християнстві ж категорії добра і зла є абсолютними. Добро – добро для кожної людини, і зло є злом для кожної людини. Бо в християнстві особистість розкривається у глибину і не задовольняється якимись поверхневими слабкими преференціями, що означають у язичництві добро…
Д. Донцов не пристає до середовища пристосуванців до релятивності суспільного життя і не приймає тих нових «героїв часу», що всаджені на трон під брендом «цілі люди». Він сповнений аристократичної відрази до різноманітних Швейків, котрі впали в рабство до своїх біопотреб і не бажають підніматися над ними ні на п’ядь, формуючи свій кодекс поведінки та моралі на поталу дня. «Тактики похилої спини, – пише він, – не зносять очевидно людей дисципліни, людей волі, тих, які знають, що для проводу спільнотою – треба бути людьми «особливого гарту», треба загнуздати розслаблюючі нахили, кріпити дух, мати віру… Це ж «орденці»! а для ідеологів голоти всякі «еліти», «ордени» і т.п. це «фальшиві» теорії й вигадки. Тим часом, це не фальшиві теорії, ні взагалі жодні теорії, тільки дійсність. І в старому Римі, і в давній Елладі, і в Гетьманщині, і в Англії ще донедавна – правляча верства власне була «орденом», «кастою», до якої доступ дозволявся після великого і старанного вишколу ума і характеру, з особливим добором. Приймали таких, від яких не несло Швейківською мудрістю і безхарактерністю. Навпаки, мусили це бути люди характеру, віри і честі. Щоб виконати своє велике завдання, що стоїть першим, – провідна верства нації не має стелитися перед тою чи іншою силою як рядниночка, а ламати її! Провідна верства – як вчив Шевченко, як вчив Франко, як вчить вся історія наша і не наша, – повинна складатися з осіб окремої породи, вищих духом людей, коли спільнота не має згинути під чужим фараоном» (10).
Герої (християнський тип) і пристосуванці (язичницький тип) були завжди. Але лише нещодавно акцент суспільної поваги змістився із героїв на пристосуванців (певно, «визріло» суспільство). Повсюди стали прославляти не людей твердої волі і характеру, як раніше, а людей із гутаперчевим духовним світом, що вдало змінюється під впливом зовнішнього середовища. «В письменстві старому, в Україні так само як загалом в Європі і в мистецтві теж, – пише Донцов у статті «Ідеологи голоти», – предметом адорації були: Божество, Діва Марія, святі, герої, люди високого духу, характеру. Коли йшло про людину, як героя, то цікавив передусім її Божеський первень, те, що підносило вгору» (10). А тепер – що? Змінилися часи. Змінилися й ідеологи. За словами мислителя, велику яскраву ідею вони тепер «висміюють як «вузьке доктринерство», героїзм – як «авантюризм» (коли не «бандитизм»), а найгіршого ґатунку угодовство вихвалюють як політичний «реалізм» (8).
Нещодавно на «інтернаціональному» каналі «Інтер» з’явилася нова програма – «Школа доктора Комаровського». Веде її, як видно з назви, такий собі добродій Комаровський, пересічний дитячий лікар. Як він з’явився в нашому ефірі? Дуже просто. На тому ж каналі «Інтер» він виступив у рейтинговім шоу з підтримкою так званих починань нової влади, направлених на здачу власності держави Україна чужим державам в обмін на дешевий газ для олігархів (мовляв, для народу), або і просто на привітне ставлення у світі до нових та малолегітимних керманичів країни. Наприклад, це угоди про відмову від українського збагаченого урану – вочевидь, він представляє чималу загрозу для навколишнього світу, коли знаходиться в руках у українців, – а також про продовження перебування російського Чорноморського флоту на території Української держави, з перспективою на створення так званих спільних підприємств з Росією чи не у всіх можливих галузях (читай: банальне поглинання іншою країною українських науки й економіки, а там – чим дідько не жартує?..).
Обурену реакцію «національно стурбованої», як висловлюються росіяни й «малороси», української спільноти на готовність влади прислужитись чужоземним владарям кмітливий лікар Комаровський поспішив відразу охрестити ефектом магнезії. Себто, всьому виною – опозиція. Вона й накручує людей, щоб виступали проти «прогресивних» кроків президента-русофіла. Бо людям, за словами лікаря, доволі байдуже і до урану, і до флоту, і до Нафтогазу, і до авіабудування, і до свободи слова тощо – не байдуже лише до… щеплення дітей (як виявляється). Оце і є єдине, що повинно турбувати людність. А якась національна гідність, честь, економічна й політична незалежність – то все казки для недужих, така собі магнезія, що призвана відволікти увагу української громади від болючої проблеми… медицини й цін у магазині. Бо головне для наших громадян, на думку лікаря, – це просто вижити. А вже в якому статусі – українця, росіянина, раба чи вільного – це не важливо. Бо ми – не нація, а пересічні місцеві громадяни, такі собі «тутешні», мешканці незрозумілої землі, що для різноманітності була колись охрещена Україною, одначе це не має значення. Не дивно, що сам лікар розмовляє «інтернаціональною» російською. Але, як запевняє Комаровський, це лише збіг. Його промови, за його словами, далекі від якогось політичного підґрунтя, він просто вийшов погуляти... і прибився до каналу «Інтер», куди не так-то просто зазвичай потрапити…
А найсмішніше – те, що у часи правління «помаранчевих» про пана Комаровського і його магнезію взагалі ніхто не чув. Чомусь він не спішив умиротворювати громадян дотепними теоріями медичного ґатунку і спірні дії «помаранчевої» влади не амортизував розмовами про виживання «піпла». Ефект магнезії – це витвір «русофільської» доби. В «прозахідні» часи про нього ми, на жаль, не мали щастя чути. Хоч він цілком міг стати у нагоді, зокрема, у ситуації з приготуваннями до вступу в НАТО, – хіба дитяча медицина не гідна більшої уваги, ніж мобілізація всіх проросійських сил із істеричним застереженням про надзвичайну шкоду НАТО для Української держави? Чи взяти попередні газові угоди із Газпромом, по котрим пішки, «аки посуху», гуляла опозиція і ставила народ на вуха. То де був в ті часи пан Комаровський із його магнезією? Чи не в Росії?
Тепер наш «позаполітичний» лікар зацікавлений, аби історія держави Україна переплавлялася у географію (майже за Гоголем) і ця країна стала неідентифікованою і деперсоналізованою територією, де переймаються хіба що виживанням, – такий собі язичницький проект. І він багато в чому має рацію, бо після трьох голодоморів за одне лише XX ст. українці дійсно стали більше перейматися не духовними питаннями, а, передусім, біологічними. Комаровський лише радісно оголосив й затвердив цей страшний діагноз українського суспільства. Діагноз, що його, як лікаря, безмежно тішить, позаяк він має право цю хворобу і не лікувати, тим більше що у зціленні народу аж ніяк не зацікавлене українофобне керівництво і, тим більш, його російські покровителі. І ось – розв’язка п’єси: за всі свої старання новоспечений ідео-технолог виживання «швейків» отримує ефір на найпопулярнішому українському (чи то російському) телеканалі і стає таким собі Задорновим (малоросійський варіант). Бо слабкість нині в моді: Україну знову сватає її одвічний угро-фіно-ще-й-татарський наречений з руським псевдонімом. І, як кажуть, далі буде…
Споживацьку ідеологію «хліба з маслом» просуває також «наднаціональний» видатний митець радянського співочого мистецтва – Йосип Кобзон. В одному з інтерв’ю він піддає нещадній критиці позицію грузинського актора й співака Вахтанга Кікабідзе, який у відповідь на напад росіян на Грузію відмовився від виступів на території Росії і від російських офіційних нагород. «Ти не правий», – безапеляційно заявив йому Кобзон. Мовляв, якби поводився інакше, не робив нервових рухів, не відмовлявся від російських пряників, то був би зараз в повнім шоколаді (бо, бачте, саме щедра Федерація усе життя і годувала Кікабідзе (!), – а він не працював? – без неї він помре: які ж там заробітки в тій злиденній Грузії?). А так – друзяко, нарікай на себе. Немає в тебе більше тих минулих статків. Вже, певно, і жалкуєш, що повівся по-дурному, але пізно, все, немає більше шансів вивернутися із злиднів і доповзти до «братнього» кордону за матеріальною підмогою.
Тут найсмішніше те, що пан Кобзон упевнений: його грузинський опонент уже гризе собі з досади лікті, жалкуючи, що сам себе позбавив «хліба з маслом» по-російськи. Бо нескладна свідомість «інтернаціоналіста» не уміщає в себе розуміння психології грузинів, котрим притаманні власна гідність, християнська гордість, честь і лицарське достоїнство. Очевидно, пан Кобзон не розуміє, з якого космосу воно береться. Для нього, в силу особистої «інтернаціональності», важливіше «хліба з маслом» нічого немає. А найстрашніше те, що подібний склад думок, цілком пояснюваний для Кобзона, стає все більше характерним для сучасних українців, які потроху піддаються «інтернаціоналізації» від «братнього» народу.
«Боягузство одних, глупота других і нікчемність третіх – приведуть напевно світ до небувалої ще катастрофи, – писав безкомпромісний Донцов. – Коли організм не бореться з хворобою, вона його зжирає; коли народи не бажають боротися із злом, зло нападе на них» (5). Так вважав цей ідеолог лицарства. Так, напевно, вважає багато ще хто, але ще більше ми маємо інших стратегів буття – тих, для кого ідеалом людини є такий собі хитрий й обачливий практик Санчо Панса. Або Кобзон, що «бореться за мир у всьому світі»… під владою найдеспотичнішого хана. «Ідеал пансівської людини, – дивується Донцов, – не герой, не войовник, не людина віруюча гаряче, не апостоли і хрестоносці – їх ідеал це людина без віри, тиха і сумирна, яка не творить життя, а підкоряється йому, мовляв, ліпше живий раб, як мертвий герой» (11). Особливо для його хазяїна. Ці, за висловом Шевченка, «свинопаси» та «плебеї-гречкосії» мають навіть своєрідну власну «гідність», яку до краю ображає сам факт присутності на цій землі людей із іншим складом совісті, яких поет назвав «святими лицарями».
Одним з репрезентантів соціальної турботи про «кобзонівську» людину нещодавно показав себе відомий журналіст, історик та психолог Данило Яневський. В інтерв’ю газеті «Телекритика» він оцінював національно-визвольні змагання українців і назвав їх… політичним авантюризмом. «Якщо ви – відповідальний державний діяч, який думає про долю свого народу, чи ви підете на відкритий (тим більше – збройний) конфлікт із національною більшістю, коли у вас нема ні бази, ні мобілізаційного ресурсу?» – грізно запитав він. А головне – додав – на стороні цієї більшості були всі західні держави. «У вас є розум виступати проти такої сили?», – допитувався цей розумник (15).
Ох, вже цей мені плаский калькуляційний розум, позбавлений християнської благодаті! Очевидно, в очах Яневського таким же безглуздим і авантюристичним виглядає вчинок Нестора Махна, за здійснення якого цю унікальну особистість прозвали українським «батьком». Коли загін повстанців був оточений переважаючими силами австрійців, то замість того, щоб сховатися у лісі і не потрапляти на очі супротивнику, Нестор запропонував своїм бійцям здійснити несподіваний зухвалий напад на вороже військо. Бійці назвали цей план божевіллям. Махно і сам погодився з таким означенням, проте додав у характерному для нього стилі: «Я вважаю, що для мене, – сповненого сил і енергії для боротьби з катами революції, – для мене, при умовинах, що склалися, краще померти в нерівній, але рішучій сутичці з цими катами на очах пошматованого ними трудового народу і цією своєю смертю показати народові, як селянські революційні сини помирають за свою і його, трудового народу, свободу, ніж сидіти в лісі і чекати, доки прийдуть буржуазні синки і наймані вбивці і знищать нас» (25). Яка пафосна промова, – скаже дехто. Але саме ця пафосна промова і спонукала відчайдушних хлопців здійснити запропонований їх лідером «авантюристичний» план. Прорив махновців виявився вдалим. Жоден з них не загинув, а вороже військо було розгромлено й частково взято у полон. Тоді про воїнів Махна в народі пішов поголос, як про видатних героїв, здатних виконати будь-яке завдання, і до війська Нестора Івановича почав стікатися народ.
Героїзм, звичайно, виглядає пафосно, особливо з точки зору нинішніх непретензійних псевдолицарів, чия сумнівна доблесть визначається умінням кому треба поклонитись та чимсь своїм (читай: суспільним) поступитись за щось преференційне виключно для себе. В таких принизливих координатах сьогоднішні провладні ЗМІ підносять українському суспільству навіть захист національних інтересів, коли насправді відбувається їх здача. А якщо хтось жертвує своїм життям заради власного народу, його нерідко звинувачують не мало не багато, як в прагненні прославитися, що начебто для нього важливіше за життя. Коли на польському суді учасникам національно-визвольного руху Лебедю й Бандері оголосили смертний вирок, вони прослухали його спокійно, а потім вигукнули: «Хай живе Україна!» Із цього приводу такий собі П. Балей пізніше написав: «Одне є певне: щоб увійти в історію національним героєм, реалізатором «величної ідеї» – батьком української державності, Бандера був готовий прийняти тричі смерть на ешафоті. Ту саму готовність він хотів бачити в кожній українській людині» (6). «Що ж, – відповіла на це письменниця Г. Гордасевич, – про людину можна судити тільки по справах, бо їх видно. А ось про мотиви дуже рідко залишаються якісь беззаперечні свідчення. Бо так будь-яку людину, яка вчинила щось велике і прославилася, можна звинуватити, що вона це зробила винятково заради слави» (6).
Очевидно, пані Гордасевич не знайома з працями буддійських вчителів. Їх погляди її би дуже здивували. І те, про що вона висловлюється іронічно, як про вияв крайнього абсурду, для них є формулою «no doubt». Ці погляди, звичайно, розділяють всі «маленькі люди» із язичницького табору. Нерідко – навіть досить щиро. Бо їм ніколи не збагнути всієї глибини мотивів сильних особистостей. Вони все міряють на свій мілкий аршин, пояснюючи героїчні вчинки із запасників своєї психології, бо іншої не мають. Їх надзвичайно звеселяє екзистенційний пафос тих, хто йде на смерть в ім’я свободи. Але коли людина відмовляється від рабського життя і обирає волю, вона відразу піднімається над біологічним животінням і постає на щабель вище за пересічних людей, які цілком задовольняються своїм приниженим становищем і навіть не задумуються про шляхетне. Єдине, що їм залишається у цих умовах, – це кепкування над тендітними в язичницьких координатах персоналіями із християнською свідомістю, що мають сильний дух, але вразливе тіло.
Героїзм пов’язаний з максималізмом. Людина ставить виключно найвищі цілі і впевнено крокує до втілення цих цілей у життя. Її духовні чинники переважають чинники фізичні. Як вірно висловився М. Бердяєв: «Хлеб для меня – это материальный вопрос, хлеб для другого – это духовный вопрос». Відстоювання права на власну долю для народу – це відстоювання його права не лише на культуру, але й на хліб. Турбуватися про матеріальний стан громади є духовною програмою тих самих «орденців», про яких писав Д. Донцов. Але й народні маси мають бути гідними своїх героїв. Герої не народжуються в порожнечі. Вони народжуються лише в такому середовищі, де склалася потреба і готовність звільнення від пут безплідного підлеглого життя. Це значить, що в суспільстві мають – тим чи іншим способом – пропагуватися духовні цінності, а також особиста сила волі, власна гідність і самоповага.
«Мегаполіс виходить з фальшивої матеріалістичної засади, що в здоровім тілі здорова душа, – зауважує Донцов. – В дійсності, якраз зворотна засада є правдивою. Лише в здоровому дусі здорове тіло. Дух людини – є першопричиною її вчинків. Але чи в модерних велетнях-містах думають про плекання і скріплення духу так, як думають про плекання тіла атлета? Чи роблять дух сильним і відпорним до шкідливих і розкладаючих дух впливів, бодай так, як гартують тіло проти шкідливих фізичних впливів? Чи роблять душу людини відпорною до спокус і підступів? Чи навпаки, підпорядкованому своїм егоїстичним інстинктам, що не раз спідліють душу? Чи роблять дух міцним і витривалим у змаганні за життя, щоб ні невдачі його не зломили, ні успіхи не розледачіли? Чи виховують в пошані і любові до речей великих, до високого, шляхетного, героїчного, в погорді до дрібних «ідеалів» матеріалізованої «вільної людини»? Ні, місто-велетень, що занедбує культуру духу, женучись лише за матеріальними «благами» для одиниці і спільноти, не тільки робить з людини двоногу худобу, робить її розніженою, нездібною до спротиву, знеохочену до ризику і боротьби, нездібною горіти вогнем ентузіазму. Позбавленою віри в себе і мужських первнів, нездібною жертвувати сучасним і дочасним для майбутнього і вічного. Така людина і таке суспільство стоять безпорадно перед ордами нового Магомета, для якого є щось вище за життя, за добробут, за ідилію і за матеріальне «щастя», – а саме свідомість його місії, місії лжехриста» (12). Дійсно, «орди нового Магомета» (хай пробачать нас мусульмани!) далеко не добробут і багатство собі ставлять за мету. Їх приваблює інше – влада. Немає більшого щастя для слабкого духом світу, ніж можливість панувати над людськими душами, відчуваючи тим самим свою силу, зверхність і фізичну перевагу.
Якщо в язичницькому світі головним є вибратися на вершину і звідти керувати іншими, то в християнському – почути іншого, навчитись спілкуватися з людьми на їхній мові, вміти співчувати і співпереживати. Християнство тісно переплетено із особистісними почуттями та свободою окремої людини. Унікальність і неповторність кожної людської особистості співвідноситься із унікальністю і неповторністю кожного існуючого на землі народу. Тож боротьба народу за свою державу є, по суті, християнською діяльністю.
Світ поневолених людей чи націй, навіть в межах християнської за статусом імперії, – це ні що інше, як вже згадуваний язичницький проект з суворими табу, які під страхом смерті заборонено порушувати. У випадку нації чи етносу в якості табу стоїть питання власної окремішньої ідентичності, що не збігається із ідентичністю пануючої нації. Порушення цього табу і підняття питання власного коріння, власної історії, мови та культури (згадаємо приклад України), – це той самий християнський вчинок, який дає народові можливість стати, за словами Ієгови, «одним із Нас», отримати свою державність. Пізнання добра і зла на рівні нації, яка звільняється від колоніального приниження, – це усвідомлення своєї особистості, відділення себе від іншого народу, – поневолювача, – і повернення собі своєї власної землі, а разом з нею – долі.
Якщо метою вчинку, здійсненого даним етносом, є звільнення від штучно створених, ворожих для його окремішнього існування міфів, а також відкриття своєї індивідуальності, то це є християнський вчинок, що повертає йому втрачену мету суб’єкта, активно діючого на історичній сцені самостійного гравця. Звичайно, самостійність є тяжкою ношею, що накладає на народ, який був нещодавно звільнений від колоніальної залежності, чималу відповідальність за його подальшу долю. Не так-то легко особистості, яка тривалий час жила під інспекційним наглядом і діяла хіба що по чужим вказівкам, навчитись самостійно правити своїм життям. Одначе лише так можливо вибороти і особисте щастя, і право на безсмертя.
Боротьба за власну долю, за можливість залишатися собою у тяжких умовах повної уніфікації має всі ознаки героїзму. Тут духовно-особистісне на рівні нації піднімається над меркантильно-груповим на рівні деперсоналізованої імперії. Герой, за словником С. Ожегова, – це видатна своєю хоробрістю, доблестю і самовідданістю людина, яка вчиняє подвиги. А подвиг, в свою чергу, визначається ученим як героїчний, самовідданий вчинок. Тож героїзм – це направленість на жертовний, самовідданий вчинок на користь спільноти, рідної для даної людини по певному критерію. А оскільки здійснення такого вчинку є характерною ознакою революційної епохи християнства, героїзм є християнським явищем. І хоча античні міфи переповнені героями, однак самі герої проривали той язичницький світогляд, закладаючи його майбутню зміну. Вони випереджали власний час і належали по духу до наступної історичної доби.
Національно-визвольна війна в колоніях на самому початку, нібито, приречена на невдачу. Надто мало ще сил у бажаючого звільнення народу, надто небагато ще його представників готові жертвувати собою задля цілої спільноти. Всі визвольні змагання починалися із ледь не самовбивчих акцій спротиву невеличких груп, що вимушені були брати на озброєння терор. Ті відчайдушні хлопці та дівчата твердо знали, на що вони ідуть і що їх чекає. Але життя народу довше за життя окремої людини. Одна особа зробить лише крок, наступна, що прийде за нею, зробить другий, і, врешті решт, хтось з даної спільноти все ж дійде до омріяної цілі. А щоб її дістатися, потрібен той найперший крок, якщо він навіть видається несуттєвим, зайвим та безглуздим, в масштабах цілого шляху. «Дорогу осилит идущий», – виголошує російське прислів’я. Навіть невеликий внесок у загальну справу докладає віри й сподівання на здійснення кінцевої мети. Як писала Леся Українка у «Contra spem spero»: «Так! Я буду крізь сльози сміятись, серед лиха співати пісні, без надії таки сподіватись, буду жити! Геть, думи сумні!» І уявляю, яке обурення у «санчопансівських» людей викликають слова духовного «авантюриста» Івана Франка: «Отак ми всі йдемо, в одну громаду скуті святою думкою, а молоти в руках. Нехай прокляті ми і світом позабуті! Ми ломимо скалу, рівняєм правди путі і щастя всіх прийде по наших аж кістках» («Каменярі»).
Для організації людей на боротьбу за власну долю багато важить героїчний приклад. Люди піднімаються «з колін», у них пробуджується власна гідність, свідомість власної – у даному випадку національної – особистості. Звичайно, історії визвольних рухів далеко не вичерпуються переліком доблесних перемог окремих героїчних спілок над арміями їх численних ворогів, – це були хіба що одиничні ситуації, – але саме вони, найбільшим чином, і давали наснагу й завзяття бійцям, сповнювали їх вірою в кінцевий успіх своєї боротьби. А віра і наснага – то велика духовна сила, без якої неможлива остаточна перемога. Віра у власні сили – християнське почуття. Вона сповнює душу динамікою внутрішнього росту і створює підґрунтя для здійснення шляхетних вчинків на користь рідної спільноти. Не випадково Дмитро Донцов у якості фундаменту для перемоги українців у визвольних змаганнях із людиноненависницькою атеїстичною імперією ставив християнську віру.
«Ні матеріалістичні ідоли сучасного мегаполіса, – писав мислитель, – ні староеміґрантські видива Санчо Пансів про «телячі задки», ні програмки, списані з програмок соціалістичних ощасливлювачів людства, не зможуть служити зброєю проти червоного ісламу. Не є цією зброєю теж ні ідеалізація мирного щастя хлібороба, ні наївна адорація машини, Дніпрельстану й інших пірамід московських фараонів в Україні, які недотепні землячки беруть за нове слово нашого «прогресивного» віку. Вірі адораторів лже-христа мусить бути протиставлена віра, та, яка колись лягла в основу всього нашого національного світогляду, як моральна підвалина установ нашої національної спільноти, починаючи від родини і громади, а закінчуючи нацією і церквою. Віра, яка унапрямлювала всю структуру нашої цивілізації і культури – відношення до себе, до ближніх, до Бога, до матерії і до диявола. Коли б цей давній дух християнської культури був живий в нашій провідній верстві – не схиляла б вона голову перед ідолом утопії матеріального добробуту, не мріяла б видивами їжі і питва, не била б поклони перед – хоч би й «прогресивними» божками варварів, не робила б компромісів між своєю великою Правдою і дрібними лжеправдами визнавців мамони. Коли б у нашій провідній верстві горіла та давня, вічно нова, віра, знала б вона, що є щось вище від «фізичного збереження нації» і від шельменківського «гуманізму», і від припадання до ніг перед «малою людиною», а це щось – це власна, і нації, честь і Божа справедливість. Коли б наша провідна верства горіла тою вірою, не називали б в нас принизливим ім’ям «фанатизму» і «нетолеранції» велику любов до свого ідеалу і непримиренність по відношенню до зла. Тоді б ця нація жила концепцією життя героїчного, не вегетативного, ідеєю віри, боротьби, примату ідеалу над матерією, Бога над мамоною» (12).
«Переможців не судять», – є такий вислів. Якщо людина відчуває свою силу і готовність битися за волю, а також близькість перемоги, то має право ризикнути – без ризику немає революцій – і здійснити той відважний крок. Але хто може передбачити заздалегідь всі наслідки тієї боротьби? Не завжди все виходить так, як ми бажаємо. Від помилок ніхто не застрахований. Для прикладу, Махно, що самовіддано боровся за соціально-політичне визволення свого народу, здійснив ряд помилок, які практично не дозволили йому отримати кінцеву перемогу. Окремі битви він програв, окремі виграв, одначе результатом його жертвенної боротьби скористалися ворожі сили і занапастили те, за що він так відважно й самовіддано боровся. І що? Не треба було братися? Він вірив в себе і в свою спільноту, тож мав великі шанси вийти з поля бою переможцем. А от пророків серед нас, на жаль, не так багато…
В сучасні зважені часи пани дослідники сидять собі по кабінетах і розмірковують: чи варто було тій чи іншій персоналії іти на той чи інший крок? «Мала людина» із язичницького стану оцінює героя з точки зору історичних результатів, ще й піддає суворій критиці його шляхетні задуми, якщо їх не вдалося втілити в життя. На це потрібно відповісти: християнський вчинок не дає гарантій, тому підходити до нього із раціональними язичницькими мірками не варто (нагадаю, що перед самою смертю зірвалося із вуст Христа: «О Боже, нащо Ти мене покинув?»). Все гарантоване – чуже, не наше. Лише міфологічний предок людства мав гарантований добробут із одним «не можна», і йому це не сподобалося. Християнство – вчення не заслуг, а благодаті, не пласких математичних накопичень, а благодатного об’єму і небаченої нової якості. Буває так, що віра і наснага можуть дати набагато більше, ніж елементарна перевага у чисельності. Буває, що перемагає той, на чиєму боці правда. А буває – ні. Але сам факт готовності вступати в боротьбу за правду є однією із підвалин віри та наснаги для наступних перемог прийдешніх поколінь.
Розповідають, як колись рішуче сперечалися поет Сергій Єсенін і танцівниця Айседора Дункан. Єсенін заявив, що танцівниця не може стати великою людиною, бо її слава живе недовго і помирає разом з нею. Зате поет живе в віках, бо після нього залишаються його поезії (чомусь Єсенін геть забув про кінозйомку, завдяки якій і танці можуть споглядати всі наступні покоління). Далі – з розповіді перекладачки, за книгою Станіслава і Сергія Куняєвих «Сергій Єсенін»:
«– Ні, – заперечила Айседора. – Танцівниця, якщо це видатна танцівниця, може дати людям те, що назавжди залишиться з ними, може назавжди залишити в них слід, адже справжнє мистецтво непомітно для людей міняє їх.
– Але ж вони померли, Айседора, ті люди, хто бачив її, і що? Танцівники, як і актори: одне покоління пам’ятає їх, наступне читає про них, третє – нічого не знає… Ти – просто танцівниця. Люди можуть приходити і захоплюватися тобою, навіть плакати. Але коли ти помреш, ніхто про тебе не згадає. Через декілька років твоя велика слава випарується. І – ніякої Айседори!
Все це він сказав по-російськи, …але два останніх слова вимовив на англійський манер і прямо в обличчя Айседорі, з дуже виразним насмішкуватим жестом – ніби розвіваючи останки Айседори на всі чотири сторони…
– А поети – продовжують жити, – продовжував він, все ще посміхаючись. І я, Єсенін, залишу після себе вірші. Вірші теж продовжують жити. Такі вірші, як мої, будуть жити вічно.
У цьому глузуванні і піддражнюванні було щось надто жорстоке. По обличчю Айседори пробігла тінь… Несподівано вона повернулася до мене і голос її став дуже серйозним:
– Скажіть йому, що він не правий, скажіть йому, що він не правий. Я дала людям красу. Я віддавала їм душу, коли танцювала. І ця краса не помирає. Вона десь існує… – У неї раптом виступили на очі сльози, і вона сказала своєю жалюгідною російською: – Красота не умирай!» (24).
І свобода теж «не умирай». Власна гідність «не умирай». Звичайно, боротьба за незалежність не завжди увінчується успіхом: ллються ріки крові, а результати – нульові, чи навіть гірші. Це й дає вагомий привід отаким дослідникам, як пан Яневський, розмірковувати про шкідливість та безперспективність революції Хмельницького, національно-визвольних змагань Петлюри чи Бандери. Адже ж – жодних результатів. Чого ж то, буцімто, було і братися? Сиділи би собі по норах і «берегли людей». Тих самих, що ніколи би й не стали в цьому разі справжніми, відповідальними суб’єктами, що здатні на рішучі дії. Лишились би об’єктами, зате живими і здоровими. І діти б їх, і внуки, й правнуки були б об’єктами. Але хіба таких людей замислював Господь – не іудейський Ієгова, а Господь Спасителя Христа?
Ми – «іскри Божі», а не вегетативно-анімаційні сутності, і на роду нам не написано для когось слугувати річчю. Натомість ми повинні опановувати власну долю і творити кращу дійсність, інакше вся людська історія не має сенсу, – так, власне, і вважається в язичницькому світі, але ж то – інфантильний світ! Не можна вічно залишатися дітьми! Боротьба за незалежність в сприйнятті Яневського – це зрада (певно, Польщі і Росії), а сам Степан Бандера – «політичний авантюрист, що розколов український національний рух, який існував у Польщі» (12). Він, буцімто, «віддав ту частину народу на заклання» (12). Що ж, найперші люди у Едемі, певно, теж були авантюристами, не кажучи вже про Христа. Бо скільки тих, хто жертвував своїм життям за християнську віру, налічує людська історія? І всі вони, як видно, були віддані Христом на те страшне заклання. То нащо нам тоді та клопітка Христова віра? Чи стоїть гра свічок? Натомість пан Яневський вихваляє фінського керманича генерала Маннергейма за те, що той звернувся до свого народу з «неавантюристичними» словами: «Ми програли, ворог виявився сильнішим. Ми капітулюємо» (20). Так і хочеться додати: «Ура, товариші!» «Він це зробив, – захоплено підстрибує Яневський, – аби зберегти народ. А Бандера погнав частину співвітчизників на зовсім безглузду бойню. Це був наказ керівника, який загнав народ під землю. А сам Степан Бандера в цей час сидів в концентраційному таборі Заксенхаузені (Себто, прохолоджувався. – О.Л.), і разом з ним ще 300 соратників, з яких вийшли на свободу 299» (20). Он як врахував! Напевно, сам сидів там з рахівницею…
Тепер прокоментую легковажну фразу пана журналіста. По-перше, генерал Маннергейм міг собі дозволити на деякий час розслабитися: світова спільнота не дала би Йосипу Віссаріоновичу заковтнути повністю його країну. В Європі би завжди знайшлись захисники Фінляндії. А хто вступився би за Україну? Хіба що дід Піхто. Її могли обороняти тільки українці – так вже історично склалося. А по-друге, організація українських націоналістів (ОУН) не кидала народ на бойню. На бойню, якщо вже пану Яневському так подобається це слово, вона кидала своїх власних членів – тих, хто обрав для себе небезпечний шлях національно-визвольної боротьби. Тих, хто взяв на себе всю відповідальність за долю власної землі і власного народу. Насильно в цю організацію ніхто нікого не тягнув. Це був той самий Орден, про який писав Дмитро Донцов – ідеолог «авантюризму», з точки зору «санчопансівського» табору.
І справді, в організацію ОУН не брали аби кого. Кожен її член прекрасно усвідомлював, куди він йде і у яких умовах перебуває українська справа. Сам Степан Бандера вже з дитячих літ загартовував свій дух і вчиняв собі важкі випробування, аж до тортур. Наприклад, дізнавшись про те, що в польському поліційному відділку була до смерті закатована молода учасниця українського визвольного руху Ольга Басараб, 15-літній юнак зробив те саме, що польські слідчі застосували щодо неї – повстромлював голки собі під нігті. «Як мене будуть поляки мордувати, чи я витримаю такі тортури?», – пояснив наляканим рідним свій дивний вчинок юнак (13). В подальші роки, як згадували його знайомі, він ще не раз загартовував свій дух подібним чином, причиняючи собі фізичні муки, і все – для того, щоб підготуватися до неминучих поліційних екзекуцій. Здається, щось подібне робив один з героїв Чернишевського, російський революціонер-підпільник. Але ж то був вигаданий персонаж, а тут – реальний чоловік.
Звичайно, з точки зору «малого Санчо Панси» такі знущання над собою – повне божевілля. Може, воно й так. Для когось божевіллям був і вчинок Іісуса, що наче сам просився на той хрест, хоча і міг цілком уникнути цієї участі. Божевільними були й Адам із Євою – чого їм у раю не вистачало? Жили б собі в Едемі, як у Господа за пазухою, – в прямому сенсі цього слова. Але ж їм захотілось більшого. Так само і Бандера, – він знав, що робить. Бо мав – і тут Яневський має рацію – практично божевільну у своїм максималізмові програму: звільнити Україну з-під польського, німецького й радянського ярма в умовах, коли, крім неї, це нікому не було потрібно. Перед собою і своїми однодумцями він ставив надзадачі, які потребували справжніх надзусиль.
У цьому місці я зроблю маленький відступ, аби пролити світло на питання, котре дуже непокоїть деяких відомих діячів російської імперської ідеології. Зокрема, один з прихильників «братерського єднання трьох слов’янських народів», астролог П. Глоба, роздивившись посмертну маску «клятого націоналіста» Степана Бандери, зловісно заявив, що Степан Андрійович був цілком безвольною людиною, тому корився німцям, «зраджуючи» свій народ. Я зараз не про те, що Глоба зовсім не посвячений у тонкощі бандерівського руху і оперує лише тим, чого навчився у радянськім інституті – принаймні, щодо української історії. Я про те, що пан астролог роздивився на Степановім обличчі маленьке («скошене») підборіддя, що зазвичай указує на відсутність сили волі і характеру людини. Крім того, він доповнює свій висновок даними Бандерової космограми, де планета Сатурн (чомусь він пов’язує її із волею) знаходиться у знаку Овна, в так званому падінні. Сатурн має чималий цикл обертання – майже 30 років – тому на рух по кожному із знаків Зодіаку витрачає по два з половиною роки. Представити, що на протязі часу, коли Сатурн іде по Овну, вся людність поголовно народжується слабодухою і з маленьким підборіддям, є досить складно, а простіше – то є нісенітниця.
Насправді світова історія доволі мало знає персоналій із такими якостями духу, незламного характеру і впевненої життєвої позиції, які мав Степан Бандера (тут Глоба просто не «в матеріалі»). І якщо вже пан астролог взявся аналізувати риси зовнішності українського націоналіста, то, окрім підборіддя, йому би варто було кинути уважний погляд і на міцно зімкнуті губи, що вказує на твердий чоловічий характер, і на сильний вольовий погляд (для когось фанатичний). Навіть аналізуючи космограму Бандери, знаходимо чимало даних, які суперечать Глобовській «підгонці» під бажаний для нього результат: планета волі Марс у Скорпіоні в своїй обителі, а також три планети в Козерозі, які «працюють» на Сатурн – Сонце, Меркурій та Уран. Крім того, в гороскопі Провідника ОУН повинен бути сильним X дім, який суттєво зміцнює того ж таки Сатурна. Цього вже досить, щоб не перейматися особистим положенням цієї планети в космограмі, бо афетика у неї, умовно кажучи, була божевільна. Однак… Бандера переймався. Я поясню, що маю на увазі.
Справа в тому, що далеко не кожна людина стане так ретельно працювати над зміцненням своєї витривалості з дитячих літ, як Степан Бандера. Починаючи з 11 років, коли він намагався вступити до дитячої військово-спортивної організації «Пласт», але через ревматизм колінних суглобів не був спроможний виконати всі фізичні вправи, необхідні для складання іспитів, на протязі двох років хлопець переборював свій біль, вчився заново ходити і старанно готував ті вправи. В 13 років він добився неможливого, успішно здав фізичні іспити і був зачислений у «Пласт». І з цього успіху яскраві перемоги хлопця над своїми немочами тільки починалися. Я можу припустити, що Бандера відчував себе невпевненим у власних силах (можливо, завдяки положенню Сатурна), тому із самого дитинства став працювати над собою, над зміцненням свого характеру. Тому й досяг таких великих успіхів у подоланні власних слабостей, тоді як це лишилось недосяжним для багатьох осіб із «сильним підборіддям», які не мали стимулу для подібної роботи.
Як відомо, планета у вигнанні або в падінні – це не тільки знесилена у власній енергетиці планета. Вона є носієм великих комплексів, тому є потенційно найсильнішою у космограмі, завдяки так званому ефекту гіперкомпенсації. За визначенням того ж таки Глоби, якщо людина виведе свою планету із падіння, то досягне таких вершин, які й не снилися планеті у обителі чи навіть в екзальтації. Але для цього треба працювати, довго і старанно, – що буває надзвичайно рідко. Проста пересічна людина йде шляхом найменшого спротиву і ніколи не влаштовує собі випробувань, воліючи вирішувати всі проблеми «по мірі їх появи». Це – позиція безвідповідальна. І тільки дуже вмотивована особа стане намагатися міняти свою вдачу, як це робив Бандера. З положення Сатурна (котрий управляв його «особистісним центром» – Сонцем), вочевидь, ми можемо зробити висновок, що початково хлопець – не те що був не вольовим, – він просто підсвідомо відчував свою невпевненість: «Я можу не витримати важких випробувань і зрадити. Чи маю я право йти на ризик?» Ось звідки фраза: «Згинути, але не зрадити!», – що стала найголовнішим його гаслом у житті. А з огляду на шлях, який Бандера, завдяки своєму батькові, колишньому капеланові війська ЗУНР, обрав із самого дитинства, він не міг собі дозволити лишатися слабким. Тяжка робота над собою – це також подвиг, щоденний подвиг, котрий хлопець здійснював заради чітко усвідомленої мети. Він з самого дитинства знав, чому повинен присвятити все своє життя, і розумів, чого це буде коштувати. Тому не покладався на «Бог дасть, не упіймають» і повсякчас влаштовував собі суворі перевірки (то прикладав долоні до розпеченої лампи, то прибивав собі дверима пальці, то затискав між пальцями ребристі олівці). Тим більше що сонячний знак Зодіаку – аскетичний і самовідданий Козеріг – давав усі можливості для цього.
Тому – пробачте, пане Глобо, тут Ви дещо не догледіли. Бандера вивів із падіння свій Сатурн – а це буває дуже рідко! – і якраз-таки здійснив те «чудо», яке рекомендують здійснювати всі астрологи: трансформував свій «мінус» в «плюс». Одначе визнати, що це зробив ідейний опонент, не кожен може. Хоча для цього визнання цілком було б достатньо значно менших вольових ресурсів, ніж їх мав Бандера, однак для Глоби навіть цей доволі скромний рівень виявився недосяжним. Тож він ніколи і ні за що – принаймні, при сьогоднішній російській владі – не погодиться із думкою, що «зрадник» трьох імперій здатен був реалізувати вищий рівень власної планети у падінні. Так само як не визнає, що у нього проявився третій, і найвищий, рівень Чорного Місяця (або Ліліт) у Діві. Все трактування космограми і доволі сумнівного, у сенсі ректифікації, гороскопу (Бандера народився 1 січня 1909 р., а у Глоби – 31 грудня 1908 р., більш ніж за годину до початку наступного дня) підганяються під «зрадництво» і «підхалимство» (бо іншого пан Глоба про свого «клієнта» не знає). В статті із лінгвістично самовбивчою назвою «Прощальный плевок Ющенко Украине» Павло Павлович назвав Бандеру «подхалимом и услужником» – і навіть не за Чорний Місяць у Діві (що було би, принаймні, теоретично логічним), а лише за точку сходу, яка, на думку Глоби, знаходиться у Терезах. Що може бути «підхалимніше», ніж точка сходу в Терезах?
Утім, можливо, ця стаття написана й не Глобою, бо він там згадується в формі третьої особи, як це робили індіанці Фенімора Купера, і авторство статті конкретно не зазначено. Однак стаття знаходиться на сайті пана Глоби і, без сумнівів, поміщена туди з його благословення. Тож далі братимемо за основу, що це таки його стаття – допоки не отримаємо спростування.
Трактовка гороскопу українського націоналіста Глобою (або його духовним учнем) являє собою гірший приклад того, як астрологію використовують в брудних ідеологічних цілях. Всі показники даються виключно у їх найгіршій інтерпретації, щоб показати, що перед нами – повне «исчадье ада». Ще б пак, – людина воювала проти «братського єднання» галичан із росіянами у «братському» Сибіру! Руйнувала месіанський міф «великої Росії» («Святої Русі») про спасіння світової людності через «спасительну» російську «інтернаціоналізацію» (читай: деперсоналізацію). «Поєднання Ліліт з Юпітером у знаку Діви, – розповідає нам астролог, – є вказівкою на хибні авторитети, яким людина готова служити… Це вказує і на спокушення свободою (про це свідчить 11 Дім гороскопу, в якому знаходиться Ліліт), до того ж в тригоні (гармонійний аспект) до ядра планет у Козерозі, тобто Степан Бандера легко погружався в ілюзії та спокуси долі. Схильності до лихого в гороскопі сприяла також зірка Альгораб на Сході…» (22). Ну, і т.д. В хід пішов і 9-й місячний день, і Нептун нібито в Зеніті, і Уран нібито в надірі (це чомусь у Глоби також означає зраду батьківщини – очевидно, Польщі, хоча Бандера вважав себе українцем), і Місяць у знаку – ні, не Тільця, бо це ж чудовий показник! – а Кита (хоча для включення цього «поганого» знаку верхнього Зодіаку – жодних приводів, по тій же теорії Глоби). І таке інше.
Посваривши Бандеру за «погану» зірку Альгораб на Сході (хоч це – цілком на совісті астролога, бо не відомо, коли Степан Андрійович насправді народився), Павло Павлович (або людина, котра з ним перебуває «на зв’язку») свідомо не згадав про «гарні» зірки Міцар і Бенетнаш (збивають, бачте, тенденційну інформацію). Вказавши на тригон від Чорного Місяця до планет у Козерозі (потрактувавши це як домінанту Чорного Місяця), він геть «забув» про такий же тригон від Білого Місяця до Сатурна, який би мав, як мінімум, допомогти боротися з «безволлям» заради здійснення високої мети. Намагаючись продемонструвати свою професійну об’єктивність, астролог милостиво «спускається» до розповіді про «світлі сторони» особистості Бандери. Адже, за законом астрології (і це потрібно похапцем проговорити!), «не буває поганих гороскопів, бувають люди, що роблять неправильний вибір» (22). А Степан Андрійович, мовляв, зробив невірний вибір. Не вибрав «найсвітлішу» і «наймиролюбнішу» країну Рад, не вибрав Польщу і не вибрав Німеччину, – вибрав Україну. «Географічні новини», як висловлювався Маяковський. От тобі й Уран в 4-му домі (якщо він дійсно там).
«Білий Місяць – показник світлого начала в гороскопі, – поблажливо віщає Глоба, – знаходиться у знаку Стрільця. Він пов’язаний з духовним водійством, авторитетом, організаторськими здібностями. Але (О, це мені «але»! – О.Л.) Юпітер, який управляє знаком Білого Місяця, сам знаходиться в поєднанні… з Чорним Місяцем» (22). Так пан Глоба заперечує свої власні слова про те, що не буває поганих гороскопів, буває лише поганий особистий вибір. Бо тут він, очевидно, вибору Бандері «не залишив». До речі, згідно з афоризмом, що посудина може бути як напівпустою, так і напівзаповненою, так само фразу Глоби про положення Юпітера можна вистроїти протилежним чином: Юпітер знаходиться в поєднанні з Чорним Місяцем, але при цьому управляє знаком Білого Місяця! У будь-якому разі, як фразу не будуй, але останнє слово – за людиною, за її духовним вибором. Чому у пана Глоби тригон між Чорним Місяцем й планетами у Козерозі означає виключно розхитування, ослаблення і демонізацію цих планет, а не, навпаки, – дисциплінування по позиції Ліліт та велику допомогу у свідомій вольовій роботі над комплексами по знаку Діви; чому Ліліт тут виступає головною, коли вона, по об’єктивним даним, тут навіть не є найсильнішою, – для мене повна загадка.
Не менш зворушливо виглядає акцентуація астрологом уваги на «сатанинському» 9-му місячному дні і цілковита байдужість до зовсім непоганого 16 сонячного дня (дня Митри). Бо нащо Глобі той 16-й сонячний (лицарська боротьба за справедливість), коли до його послуг – такий доречний 9-й місячний? Відомо, що в цей день над людиною згущаються темні сили, які занурюють її в туман дезінформації, а також зваблюють і спокушають, воліючи перетягнути на свій темний бік (до речі, саме це вони й робили у відношенні Бандери). Нюанс лише у тому, що примусити до цього неможливо. І навіть Глоба у своїх роботах необережно стверджує, що та особа, котра народилася в 9-й місячний день, цілком є здатною не піддаватись негативним впливам, хоча у цьому разі їй доводиться проходити через важкі випробування і страждання. А варто зауважити, що життя Бандери не було веселою прогулянкою по встеленій трояндами алеї під схвальні оплески властей…
Астрологічні показники універсальні. Вони безпомилково вказують як на внутрішній стан людини, так і на зовнішні обставини її життя. Якщо вона не піддається злу на внутрішньому рівні (перший рівень Ліліт), воно нерідко настигає її зовні (другий-третій рівень). Умовно кажучи, потенційні гріхи людини – це актуальні гріхи її оточення, з якими вона бореться, тим самим опираючись своїм латентним негараздам. В часи Бандери українська нація перебувала в оточенні відразу трьох імперій, жодна із яких не визнавала її права на будь-яку культурну і, тим більш, політико-економічну автономію. Принаймні, дві із цих імперій є найстрашнішими за всю людську історію – насамперед, по людиножерському показнику. Це тоталітарні «Третій Рейх» і «Третій Рим» (в найвищій своїй стадії під брендом «Третій Інтернаціонал»). Із ними намагалася конкурувати Польща, яка й собі хотіла відродити велич «Речі Посполитої». Щоправда, виглядала Польща на їх фоні, як той Брежнєв з розкладушкою у Мавзолеї у старому анекдоті. Проти цих імперіалістичних режимів виступала вільнолюбна Україна, на чолі з Бандерою. От вам і 9-й «сатанинський» день. Російський Антихрист плюс німецький Вельзевул плюс, на додаток, польський «мілкий бісик», який і по сьогодні не позбавився своїх брудних імперських мрій (про це – пізніше) – ось коротенький список «друзів» України, – більш ніж достатньо, як на 9-й день! І якби Бандера з ними не боровся, це стало б свідченням того, що він піддався сатанинській звабі і пристав на сторону «сильнішого». Під тотальним тиском всіх «принад» 9-го місячного дня Степан Андрійович навряд чи міг уникнути окремих помилок і прорахунків, але він самовіддано боровся з Темрявою, в її найгіршій формі, – як тільки міг, на межі власних сил і, певно, навіть поза межами. А інші взагалі нічого не робили. Деякі боролися з нацизмом, а проти комунізму не наважилися виступати, бо ця отрута – найпідступніша, тому і найсильніша. Не кожен здатен витримати погляд смерті «велелюбного» російського «інтернаціоналу». Тому він і тепер «живіше всіх живих».
Для Степана Бандери, як людини з асцендентом в Терезах (якщо пан Глоба не помиляється), питання вибору в житті мало першочергове значення. «Хірон (правитель Терезів, – О.Л.) дає можливість обирати, він пропонує людині різні напрями, і Степан Бандера, – запевняє Глоба, – обрав далеко не найкращий варіант своєї долі» (22). Доведеться повірити астрологу на слові… До речі, саме на обертанні Хірона Бандера був вбитий «тими, хто зробив правильний вибір», а на наступному обертанні Хірона був нагороджений званням «Герой України» – цей вчинок Віктора Ющенка Глоба і назвав «прощальним плювком». А також заявив, що «дане рішення визвало вкрай неоднозначну реакцію як на Україні, так і за її межами» (22). Розумієте, про що він? Про яку «на Україні» і про які «за межами» він каже? Натомість в самій Україні («в Україні») реакція була приязною і схвальною. В тій самій Україні, за яку Бандера і боровся.
Присвоєння Бандері звання Героя – як би він сам до цього не поставився – було, у першу чергу, не вивищенням конкретної людини, а схвальною оцінкою всій українській нації, її свободолюбній вдачі і здатності створити і відстояти свою державу, за що й ризикував своїм життям Степан Бандера. Якщо для України він є офіційно визнаним Героєм – значить, Україна повністю звільнилася від рудиментів рабської свідомості, нав’язаної їй імперськими властями – як польською, так і російською. Реакція на цю подію двох держав – Росії й Польщі – була для них моментом істини. У ній вони продемонстрували світові, і в першу чергу – українцям, – що продовжують вважати Україну своєю здобиччю. Продовжують її вважати історичним непорозумінням, яке не здатне довго протриматися. Це значить, що самі вони до цього часу не звільнились від своїх імперських апетитів. І це – не дивлячись на ліберальні обладунки Польщі (Росія в даному випадку не дивує несподіваністю): панування травить і розбещує, не допускає до духовної свободи і залишає травми у душі на все життя.
В реагуванні на «зухвалість» українського керманича Польща і Росія були напрочуд схожими, як ті сіамські близнюки. «За минулі десять років не пам’ятаю жодної значної міжнародної події, на яку б у Польщі та Росії не було протилежного погляду, – сміється з цього приводу О. Ткачук в статті «Степан Бандера як дзеркало української влади та опозиції». – Якщо в Росії лунає «слава», то в Польщі обов’язково відлунює «ганьба», або все зі знаком навпаки. Що й говорити, у них різна цивілізаційна орієнтація. І раптом сталося диво: офіційні представники обох країн «в один голос» заговорили в негативних тонах – про одне й те саме явище, точніше, особу. Здалося, що політичні полюси зрушили з місця, і над світом зникло силове поле геополітики, упали кордони, і стерлись межі понять ? слон став моською, а моська – слоном. Зауважте, негативне ставлення прозвучало не із приводу якихось антипольських чи антиросійських дій третьої сторони. Воно стосується лише однієї окремо взятої людини ? давно померлої і похованої далеко як від Росії і Польщі, так, власне, і від України. Прізвище цієї людини – Степан Бандера. Формальна аргументація офіційних представників названих країн щодо присвоєння звання «Герой України» керівнику українського національно-визвольного руху 30-50-х років 20-го століття, делікатно кажучи, непереконлива. Тому одразу виникає питання: що насправді криється за такою зворушливою однодушністю? Що є справжнім мотивом синхронної поведінки двох найбільших наших сусідів? Про одне можна стверджувати однозначно: названа особа в мисленні державних еліт наших сусідів сприймається як певний знак, символ, що відображає загрозливу тенденцію для їхніх національних інтересів. І вони намагаються її локалізувати» (18).
Пан Глоба полюбляє трактувати символи, а прізвища людей пов’язує з їх вдачею. Тож – інформація для роздумів: «Бандера» у перекладі із галицького діалекту української (можливо, з гельської) означає «прапор», «стяг». Не дивно, що це прізвище є символом національно-визвольної, лицарської боротьби свого народу проти всіх імперій. До речі, президент України Віктор Ющенко нагородив цю знакову для вільнолюбних українців особистість званням Героя на обертанні Білого Місяця в своїй власній космограмі, тим самим – на проходженні Білого Місяця по радикальному Місяцю Бандери у Тільці, знаку України. Але кого це із астрологів «на тому березі» хвилює? То й що? – сказав би Глоба. – В кожній бочці має бути ложка дьогтю, але не варто про неї згадувати. А якщо згадати, то потрактувати протилежним чином…
Щодо дьогтю. Коли пан Глоба «виносить вирок» Бандері у зв’язку з Ліліт у Діві в поєднанні із Юпітером, що начебто призводить до прислужництва (втім, на прислужництво, якщо читати цю трактовку, вказує практично все, навіть безневинні Терези!), він дуже добре знає, що розповідає: це ж у нього особисто Ліліт знаходиться у Діві в поєднанні з Місяцем, та ще й у 10-му домі гороскопу. Ліліт у Діві і дійсно спокушає рабством, прислужництвом і безвідповідальністю (нагадаю слова Бердяєва про те, що більшість людей не бажає свободи, бо свобода примушує до відповідальності і необхідності «рулити» своєю долею). Тобто рабство є для когось «меншим злом», ніж необхідність приймати самостійні рішення. Це навіть смішно застосовувати до Бандери, який завжди боровся проти рабства у імперій за свободу українського народу та його державну суверенність – рівень «самоспалення» Ліліт у Діві! І пряма, до речі, протилежність особистій ситуації астролога, бо не треба одягати окуляри, щоб побачити, що цей добродій з певного часу почав демонструвати нижчий рівень прояву Ліліт у Діві у «владному» 10-му домі. Точніше, – починаючи десь з 2000-х років, коли до влади у Росії прийшла «нова стара» еліта з давніми традиціями (ФСБ – КГБ – НКВД – ЧК – … – опричнина – …). Тоді Росія, на превеликий жах для всього цивілізованого світу, почала «підніматися з колін», і посипались із дзвоном всі довколишні крихкі предмети…
Посипалась і впевненість цього астролога у завтрашньому дні. Якщо усі роки перебудови Глоба, скориставшись тимчасовим лібералізмом політиків-«перебудівників», оголошував на кожнім розі, що всі політики – мерзотники і йому огидно з ними навіть спілкуватися (це – претензія на третій рівень його Ліліт), то зі зміною координат і поворотом до «ісконної» Росії він відразу подобрішав, залюбив російське керівництво до безтями (скотився на перший рівень), і тепер вже ні в яких архівах не знайдеш тих пам’ятних (на жаль) прогнозів і про «карлика з чорним обличчям» (чомусь пан Глоба не кричить із цього приводу на кожнім кроці, як він це полюбляє: «Я ж казав!»), і про інші неприємні для російських можновладців речі. Тепер у нього всі політики у владних кабінетах є білими й пухнастими. Пухнасті навіть українські протеже Росії. Вже він мовчить про «антихварни» у керманичів держави. Вже Ліліт в Тільці у Януковича – це можливість подолати кризу, а не «гроб для України», як раніше би сказав. Навіть очевидних знаків «антихварни» на «фасаді» українського нового президента він впритул не помічає, хоча, собі на горе, всіх учнів школи астрології свого ім’я навчив це дуже добре помічати… Зате у «вражого націоналіста» Ющенка пан Глоба навіть Білий Місяць у Тільці трактує, як щось украй погане, а трактовки міждержавних договорів, за якими Україна поступово входить під контроль Росії і втрачає власну суверенність, стають у нього все більш схвальними й улесливими. Мовляв, український народ радо вітатиме ці чудові прогресивні зміни. Мабуть, астролог має на увазі той «український народ», який у повному озброєнні більшовики колись везли з Росії в Україну в військових ешелонах «на прохання братніх українців», аби визволити їх від українського правління. Такий «український народ» і справді міг радіти тодішній (а тепер вже й сьогоднішній) децефалізації української економіки, яка поступово входила (і знову входить) у русло річки, що впадала у безальтернативне російське море. І не було вже з тої зяючої глибочини вороття. Один Бандера знав і вірив, що вихід з тої безнадійної безодні є можливим – і виявився правий.
Тому не дивно, що астролог має всі підстави для особистої неприязні до Степана Андрійовича – не тільки через прагнення останнього створити незалежну Українську державу, яка не вміщується в ідеологічний комплекс божевільних російських задумів «спасіння світу», але й, у більшій мірі, через відчуття своєї слабкості на фоні цієї видатної особистості, яка, не дивлячись на провокації Ліліт у Діві, ні перед ким не «стелилася рядниночкою» (цю бандерівську рису пан Глоба називав «упертістю»: так йому було легше). Психологам відомо, що незріла людина більш за все на світі ненавидить тих, хто не піддався спокусі, якій піддалася вона. Наприклад, так звані «манкурти», які пішли у служіння до чужої нації (як правило, більш сильної і агресивної), ненавидять понад усе представників свого народу, які відстоюють свою національну ідентичність. Духовна слабкість завжди ненавидить духовну силу, бо на фоні останньої рельєфніше постають її вади.
Але не тільки революційно-політичні діячі мають бути сильними. Сильними повинні бути й представники окремих інших фахів, – зокрема, астрологи. Бо астрологія – це така професія, яка понад усе любить свободу. Тому вона не любить боягузів. Якщо людина стала на відповідальний шлях, обравши фах астролога, – ні, я не кажу, що треба готуватися, заганяючи голки собі під нігті, – але вона повинна усвідомлювати свою відповідальність за брехню й услужництво, а також всі можливі наслідки для себе у так званому посмерті. Ми знаємо про факт практично поголовного винищення всіх німецьких астрологів в часи Третього рейху лише за те, що вони відмовлялися виконувати спецзамовлення нацистів і розкривали неприємну правду щодо долі і тривалості їх «тисячолітнього» правління. Але не всі астрологи мають мужність не коритися режиму. Колись пан Глоба, криво посміхаючись – нібито напівжартома, але насправді вкрай серйозно, – сказав, що в нього є діти, тому він воліє уникати деяких слизьких моментів в своїх відносинах із сильними світу цього. Як сказала Червона Шапочка полохливому мисливцю: «Та немає у Вас ніяких дітей! Бо якщо б у Вас були діти, Ви б не були боягузом…»
Все, доволі про слабкодухих. Можливо, і Бандера міг стати таким (хоча він має кілька заперечливих показників, які «не помітив» астролог), однак він завжди самостійно опрацьовував можливу неприємну ситуацію, а не чекав, коли на нього зверху посиплеться каміння. Він розумів свою відповідальність і ніколи від неї не відмовлявся. Коли його заарештували польські власті, вони допитували хлопця, за існуючими документами, на протязі п’яти діб, без сну і відпочинку. Але Бандера був до цього підготовлений своєю попередньою роботою над «вишколом душі та духу» і витримав усі тортури. За розповіддю дружини Я. Стецька, поляки довго мучили Степана, але він «…витримав щось одинадцять днів, день і ніч, день і ніч без перерви, таких допитів. Обливали водою, вони мінялися, а той підсудний сидів. Степан Бандера і, здається, пані Ребетова (Це вже пізніше. – О.Л.) дуже багато витримали. І вже йшов одинадцятий день, приходить слідчий, який допитує Степана Бандеру і вимагає, щоб він говорив. А Бандера каже:
– Знаєте, що? Якби я міг виспатися, то я тоді буду говорити.
Ну, його там відпровадили, щоб він там виспався. Він довго спав, вже не пригадую, кілько то було годин. І приводять його. Він каже:
– А тепер я можу дальше сидіти…» (13).
Із гумором він завжди був на «ти».
Чи могла така людина зламатися? Звичайно, ні. А пан астролог Глоба розповідає нам про «скошене» маленьке підборіддя, «зрадливий» Уран у надірі, «підлабузницьку» точку Сходу і «угодовську» Ліліт у Діві (а в голові одне: цей негідник хотів відірвати Київ від Росії! а яка ж вона Росія – без Києва?). Отак і вивчай по корифеям астрологію.
З таким Провідником, як Бандера, молоді оуновці ставали міцнішими – і тілом, і духом. В його особі вони мали безцінну моральну підтримку, а більшість з тих, хто не виніс тортур і дав потрібні слідству свідчення, на суді в присутності Бандери засоромились, зізналися у слабкодухості і відмовилися від власних слів. Він був взірцем для всіх своїх соратників. І справді, переважна більшість членів організації ОУН були людьми твердої волі і ідейного переконання. Вони не просто захищали власні погляди, вони виконували волю українського народу, точніше, тієї його частини, яка ще не зламалася і не забула про власний родовід. Організація Бандери мала неабияку підтримку у народних масах, «замирених» польськими властями. Коли поляки, разом із Яневським, закидають українцям «державну зраду», вони чомусь не згадують, що Польща не виконувала свої власні зобов’язання перед Лігою Націй щодо прав національних меншин. Зокрема, вона не надала українцям культурної автономії, натомість почала активно нищити всі українські навчальні заклади і в відповідь на мирні акції спротиву піддала «зачистці» територію Східної Галичини. Ось тобі й коріння «зради». І Мазепа би не «зрадив» «бідного» Петра, якби той не зробив цього раніше щодо українського народу, в відношенні якого мав, за договором, певні зобов’язання.
Як Провідник ОУН, Бандера віддавав накази не будь-яким пересічним українцям, а лише членам власної організації, які зробили вибір – важливе поняття в житті самого Бандери. Тим самим хлопцям та дівчатам, які своїм вступом до ОУН зобов’язалися, як виникне потреба, принести себе в жертву задля перемоги національно-визвольних змагань. Бо, за визначенням британської енциклопедії, «націоналізм – це вірність і відданість нації або країні, коли національні інтереси стоять вище особистих або групових». Напевно, з точки зору обивателя, таку жертовність можна кваліфікувати, як божевілля. І є чимало громадян, які вважають, що найголовніше для людини – її життя (пам’ятаю, Глоба також це казав). Деякі до цього додають: а також життя іншої людини. І тут вже відкриваються християнські перспективи боротьби за виживання цілого народу.
Тож коментуючи слова Яневського про «політичний авантюризм» Степана Бандери, який начебто заганяв свій народ кудись під землю, я зауважу, що він, скоріше, підносив той народ, піднімав його в моральному відношенні над іншими, які боялися і не наважувалися себе відкрито боронити, чекали слушної нагоди, щоб скористатися з чужої сили, але самі не діяли. Можливо, в їх очах це не було безчестям. Адже в язичницькій та християнській формах світобачення уявлення про честь і гідність дещо різні. Одна людина з легкістю попросить милостиню, а інша вибере скоріше смерть, ніж стане так принижуватися. Так само і народи. І справа тут не тільки в особистій гідності. Тут справа в християнськім виборі і християнськім вчинку. Психологи колись прийшли до висновку, що never не підніметься на ноги і не досягне великих успіхів у бізнесі людина, яка хоча б одного разу зверталася по допомогу до державних органів у зв’язку з безробіттям. «Протягнута рука» і «похила спина» – це психологічний вирок. Отримавши його, людина вже ніколи не запалить інших вірою у власні сили, не стане сильним і відповідальним лідером. Бо той, хто просить, сам нічого життєдайного не створить.
Ідучи на здійснення своїх «жорстоких» дій, а саме – відмовляючись від визнання німецького правління в Україні, – Степан Бандера не міг не відчувати сильної психологічної незручності. Бо він тим самим прирікав своїх соратників, які знаходилися в той момент в німецьких таборах, на неминучу смерть. Ось свідчення на цей рахунок оунівця Петра Мірчука, який тоді перебував в німецькому концтаборі «Авшвіц»: «Під кінець 1944 року німці звільнили з концтабору Бандеру… і поставили Бандері вимогу, щоб очолена ним ОУН стала членом пронімецького Українського комітету, а в нагороду за те будуть звільнені з концтаборів усі інші українські політв’язні. Бандера відкинув таку пропозицію, вимагаючи, щоб німці наперед визнали державну незалежність України і як уряд України УГВР або Тимчасове Українське Державне Правління з 1941 р. Але перед остаточною відповіддю Бандера передав до нас, в’язнів Авшвіцу, листа з запитом, як ми ставимось до такої справи, бо якщо він остаточно відмовиться від участі в пронімецькому комітеті, то нас усіх, що залишаються в Авшвіці й інших концтаборах, жде смерть. «Я глибоко переживаю можливість вашої загибелі в ім’я чистоти перед Історією нашої ідеї», – писав нам Бандера. Після нарад ми всі апробували становище Бандери» (13).
Апробували – значить, схвалили. Інакше й бути не могло. А хтось торочить про «угодовство» і «зраду». Втім, всі українці (та ірландці) – зрадники в очах «своїх» імперій.
У даному випадку ми можемо спостерігати гру Ліліт з Юпітером у Діві, яка дає усі можливості зробити непогану «губернаторську» кар’єру при умові підпорядкування сильній стороні. І це далеко не єдина «спокуслива» пропозиція, які на протязі життя отримував Бандера від «вбитого» Юпітера в падінні, підточеного брехливим Чорним Місяцем. Він відчував «підставу» вже на сенсорному рівні, тому завжди казав, що треба опиратися на власні сили, а не на сильну допомогу зовні: вона є ненадійною. Цілеспрямованість і сила трьох планет у Козерозі завжди в його випадку перевішували гарантовані слабкі принади маріонеткового керівництва в Діві, тим більш «підпорченого». Дехто намагався це пояснювати примітивним «стремлінням до необмеженої влади». Себто, що там йому якесь декоративне правління? Він хотів собі більшого. Але чи були в Бандери шанси здійснення програми-максимум? Набагато вірогіднішою виглядала перспектива «згинути, але не зрадити», а потім бути ошельмованим, оббреханим й демонізованим, як це і сталося, зусиллями обох «ображених» імперій, що по закінченні війни отримали безпосередній доступ до центральної трибуни світу, аби розповідати про «поганого Бандеру».
Як німці не старалися, але Бандера навідріз відмовився ставати українським Власовим. Не дивлячись на те, що у концтаборі був майже повністю відрізаний від інформації і не знав, що насправді відбувається на фронті, він виявив принципову позицію і не дозволив скомпрометувати український визвольний рух. Що не завадило комуністичній владі без жодних документів звинувачувати його в «зраді українського народу» та «українсько-німецькому націоналізмі». Радянські ідеологи повторювала цю формулу, як сугестивну мантру, аж доки половина українців (не кажучи про росіян) не затвердила її, як в більш гуманні й богобоязкі часи – «Отче наш». Ця релігійна формула не потребує доказів, бо замість доказів – одне: «Це всі знають!» І ніби звідкись знають… Лише забули, звідки. Хтось колись комусь казав…
Бандера був із тих, хто не тільки обирав «журавля у небі», а навіть не звертав уваги на «синиць». І дійсно, Юпітер в Діві з Чорним Місяцем – яка тут влада? А інших пропозицій долі він би й не отримав. Але він міг хоча б сказати: «Ні!» – цій хибній владі, проявити вищий рівень «темної» астральної планети, на котрому реалізується її фактичне самознищення. Він зміг цього добитися завдяки умінню правильно використовувати задатки знаку Козерога, з якого черпав сили для роботи над собою, а також із Селени у Стрільці, що наділяла його світлою релігійно-філософською ідеєю, заради втілення в життя якої він був здатен йти на будь-які страждання. Спокуси у житті були – це нам відомо. І найлегшим шляхом було – погодитися на певні пропозиції. Але ж Степан Андрійович привчив себе до вибору не легшого, а відповідального шляху, який відтворював цю релігійно-філософську правду. Інакше – сенсу не було. До речі, після рішення Бандери про відмову підпорядкувати Україну німцям багато оунівців було знищено у таборах, і, зрештою, звільнилися з них зовсім не «299 із 300», як недбало висловився пан Яневський.
Тверезий розрахунок людей сучасної моделі, зрозуміло, входить в повне протиріччя із такою поведінкою. «Не вміли люди жити!» – скажуть нинішні «пристосуванці». Але оцінювати героїчні вчинки з позиції охлялого цинічного часу, такої собі спадщини тривалого язичницького атеїзму, – то є невдячна справа. Тим більше що, наприклад, пан Яневський взагалі воліє заперечити сам факт присутності в історії такого класу, як українська нація, бо й сам для себе, очевидно, він є людиною незрозумілого, «інтернаціонального» походження. Але ж то – його приватний біль. Навіщо з нього виплавляти правило для всіх?
Особисті політичні вподобання Яневського – поза межами Української держави. «Вони програли, – каже журналіст про членів організації ОУН, – тому що не могли виграти. Їх ідея – побудувати національну державу в польському морі і поза цим морем – була порочна з самого початку… А наше майбутнє можливе тільки в спільному інтелектуальному, духовному, економічному, політичному просторах з сучасними Польщею, Литвою та Білоруссю. Ми частини єдиного цілого, це не піддається знищенню» (20). Ось тобі й усе. А останнє речення – як наче вирване з промови «руських» «інтернаціоналістів» на адресу українців, які не дуже прагнуть «братського» єднання з ними у одній, страшній для решти світу, «руській» наддержаві.
Сентенцію Яневського, напевно, варто розуміти так: ми кволі і нікчемні, і взагалі не нація, – лише частина іншої спільноти. Ми геть не здатні утворити повноцінної держави. Хоч маємо свою культуру й свою мову, маємо козацький стан, не знаний більше ні в одній країні світу (хіба що також українського походження), але владарювати на своїй землі і поратись в своєму господарстві ми не вміємо. Пригадуєте, звідки ця цитата? «Страна наша велика и обильна, а наряда в ней нет…» Тож ласкаво просимо, пан Рюрик! Це – з фальсифікованого московськими «спеціалістами» літопису. І хай тепер «распоясавшиеся» українські науковці, які «дорвалися» до істини у суверенній Україні, не розповідають про державність на Русі ще до «цивілізаторів» варягів. Тут не було ні величної Скіфії, ні Сарматії, ні Антського військового союзу. Нічого того не було, бо ми на те не здатні. Не вистачає клепки. Не вистачає сили. Не вистачає волі до життя. Все в дефіциті. Не маємо своєї особистості, бо ми є стертими деперсоналізованими язичниками, не здатними до самоорганізації. А тільки-но хтось з наших здійснює сміливий крок до самостійності – то зрадники, воно не наше! Це ж так шкідливо для язичницького раю!
Можливо, хочете дізнатися, як пан Яневський радить себе вести всім не в міру вільнолюбним персоналіям? Звичайно, так, як він. «Я особисто, – гордо заявляє журналіст, – оголошую режим Януковича незаконним, але не буду бігати на мітинги чи писати відозви. Я кажу: «Не співпрацюю з вами, оскільки я проти будь-якого насильства» (15). Вау! Все геніальне, як то кажуть, просте. Закрий, дитина, очі у ведмежій барлозі і зроби наївний вигляд, що розлюченого хижака не помічаєш. Не співпрацюй із ним і дай тварині зрозуміти, що ти є проти будь-якого насильства. Можливо, тоді вона тебе теж не помічатиме…
Така приватна «доблесть» окремої людини, рекомендована для цілої нації, – плати податки і «не співпрацюй» із владою, – найкращий подарунок для останньої. Ото вона зрадіє! На жаль, ти можеш з нею «не співпрацювати», але ж вона з тобою «співпрацює» і вдало користується з твоєї інфантильної пасивності. Як наче про Яневського й йому подібних – наступна фраза Д. Донцова із статті «Московська почвара і дурні Швейки»: «Наші Панси, де можуть, принижують ідею повстанської боротьби проти більшовизму, бо це «злочинне марнотратство молодечих сил», бо це «гекатомби жертв»..; бо краще ніж у повстання вести молодь – «продати в різницю москалеві» для «лояльної співпраці» (тобто «неспівпраці», по Яневському, – О.Л.) з комуністами і чекістами, бо революція наша це «непотрібний «героїзм», як писав той самий орган Пансів про тих, що згинули в боротьбі з німцями. Ті, що з ними і москалями змагалися і гинули – на думку Пансів, зле робили, бо це тактика «свячених ножів», а замість неї мусимо триматися «реального життя» (Феденко), не чекати на чудо і займатися «реальною працею» в кооперації з ким дасться. Тип героя, людини войовничого темпераменту, твердих переконань, невгнутого характеру, що обстоює свою віру і поборює чужу, – не в моді у Пансів. Це «хижаки», «авантюристи», це «равбріттери», просто бандити, які не потрібні нам, це «однобічні люди донкіхотських ілюзій» (11). А християнське вчення – просто уособлення цієї «однобічності». І хоча історичне християнство залюбки співпрацювало з владою, одначе християнський задум є «хижацьким», «орденським» і «нереальним» – для «малих людей».
На щастя, зовсім іншими, – якимись, як висловлювався Вінні Пух, «неправильними бджолами» були українські оунівці. Були ті дивні люди негнучкими, нерозумними, порочно-відважними, терпіли будь-які тортури і не здавалися на милість сильних світу цього. Багато спогадів про них підкреслюють ці прикметні риси – силу волі і відвагу, а також християнську віру і побожність. Відомо, що в середовищі оунівців було багато родичів священиків (переважно греко-католицького віросповідання). Таким же сильним і побожним був син священика о. Андрія Степан Бандера, – звісно, за словами тих людей, що не були вороже налаштовані до нього (бо інші люблять називати його «зрадником»). На відміну від деяких непретензійних носіїв язичницьких чеснот, Бандера був упевнений в Божественному праві України мати власну державу. За словами о. Йосипа Кладочного, котрий тричі на рік сповідував його в тюрмі, «Бандера був побожний, релігійний, сповідався, приступав до Святого Причастя завжди, коли я був у в’язниці, і хоч ми були під пильним наглядом, – він змушував наглядачів у час сповіді бути на достатній віддалі. Від нього била сила волі і прагнення поставити на своє. Якщо є надлюдина, то він власне був з такої особливої породи, він був тим, який ставив Україну понад усе» (14).
Як колись в українських січових козаків, на першому плані в оунівців була християнська ідея. Можливо, мав таки рацію Глоба, коли поставив в радиксі Степана Андрійовича «християнську» планету Нептун у Зеніті, хоча й трактував цю ситуацію по-своєму – як «фанатичну впевненість у власних діях». Для когось – християнська віра, а для когось – фанатична віра в себе. Кожен розуміє в міру власної «спойлерності». Прикметно, що не тільки Бандера, але й ідеолог націоналістичного руху Д. Донцов характеризував українську ідею, як, передусім, ідею християнську (не православну, як у Російської імперії, а саме християнську). Можливо, тут справа не в загальних гарних фразах, бо коли згадати, звідки родом є діва Марія, мати Христа… Вона родом з Галілеї, а Галілея – територія, яка була заселена народністю, що вийшла з проторуської Галіції і в часи єврейських заворушень у Римській імперії (66-70 рр.) повернулася назад, на землю своїх предків. На протязі близько чотирьох століть всіх послідовників Христа найчастіше називали галілеянами, ототожнюючи християнську віру з етносом, який її створив і передав у світ (як ототожнюють нерідко іудеїв із євреями). Тому й апостол Андрій Первозванний приходив на дніпровські кручі благословляти українську (тоді ще скіфську) землю, – ця земля була християнізована вже задовго до Аскольда й Діра. На неї, як на історичну батьківщину, з Малої Азії у масовім порядку поверталися носії християнського вчення. І навряд чи випадковим є те, що ландшафтна карта Києва (як помітив архітектор Г. Куровський), ще з дольодовикового періоду має чітко викреслені риси профілю людського обличчя, – чого не спостерігається в жодному іншому місті світу.
Тому є всі підстави припустити, що національна (чи етнічна) українська ідея напряму пов’язана із християнством. І звідси постає потреба у свободі, у відстоюванні власного обличчя, а також віра у високі здібності й моральні якості людини. Звідси – і відмова членів організації ОУН від алкоголю та куріння, які принижують людську особистість, роблять її іграшкою в руках імперських властей. Відомо, що на початку своєї діяльності ОУН провела антимонопольну кампанію, спрямовану проти вживання алкогольних і тютюнових виробів, і це допомогло частині українського населення позбавитися шкідливих звичок. Позбавлення від будь-якої шкідливої залежності – чи то зовнішньої, чи то внутрішньої – було одним із іспитів Свободи – знов-таки, як зовнішньої, так і внутрішньої. Це дуже підносить людину, робить її сильнішою, відповідальнішою і свідомою своїх духовних задач.
О. Ігор Цар в своїй роботі із крамольною для декого назвою «За що ми любимо Бандеру» висловив наступну думку: «УПА – явище феноменальне в цілій історії людства. Жодна армія світу не до порівняння з тією жертовністю та високою організованістю, що їх виявили воїни УПА. Знаменитий французький Президент генерал де Голль сказав: «Якби я мав таку армію, яку має ОУН, німецький чобіт не топтав би французької землі» (14). Певно, він знав, що казав. Але що там генерал де Голль для яскравого дослідника Яневського, який вже точно всіх навчив би правильної поведінки? Взірцем останнього був поміркований невдаха Маннергейм і той же, очевидно, генерал де Голль – в момент, коли підписував капітуляцію.
Однак бандерівці, як дехто запевняє, були «авантюристами», «орденцями», «хижаками» і «агресорами», що поливали Україну кров’ю (додам: своєю, а також тих, хто намагався знищити їх націю, як клас). «Тисячі бандерівців, – пише о. Ігор, – йшли на боротьбу з однією думкою – здобудем Україну, або загинем у боротьбі за її волю! Тут хочу висвітлити ще одну сторону боротьби ОУН-УПА, а саме як вмирали бандерівці. Ось що описує Валентина Миронцова, ветеран війни і праці з с. Октябрьське Тульської області в Росії: «Перебуваючи у відрядженні в Рівному, я стала випадковим свідком, коли привезли на автомашині групу бійців УПА і повісили на моїх очах. Усі вони мужньо зустріли смерть, я сказала би, героїчно. Жоден з них не просив помилування. І що мене особливо вразило – всі вони вмирали, приймаючи мученицьку смерть зі словами «Слава Україні!» Блискавично сяйнула думка: хіба можуть так мужньо вмирати бандити, як їх називала комуністична пропаганда? Так ідуть на ешафот лише хлопці, які палко люблять свою землю, свій народ, прагнуть звільнити свою землю від окупантів. І я подумала: то хто ж бандити – ті, що вмирають за вільну Україну, чи ті, що прийшли на цю землю і творять злодійства?» (14).
Існує безліч свідчень того, що в сталінських концтаборах бандерівці приборкали пестунчиків радянського режиму, кримінальних зеків, і встановили там порядок. Вони не раз організовували серед ув’язнених повстання, які, за висловом о. Ігоря, розхитали комуністичну систему і дали поштовх до визвольної боротьби всім поневоленим народам. Політв’язень 1950-56 рр., громадянин Німеччини Артур Фурман пригадував наступне: «Бандерівці! – це був для нас бойовий клич, гасло. Бандерівці звалося полум’я, що його не могла згасити найстрашніша буря терору. Я Бандерівець! Хто міг таке твердити, це був найхоробріший з хоробрих. Бути бандерівцем означало бути «привілейованим». Але цього «привілею» не можна було дістати як подарунок, його треба було вибороти, витерпіти. Одним словом, для українця не було більшої відзнаки, як бути бандерівцем. Бандерівці на фронт! Де не лунало це гасло під час повстань в’язнів у СРСР? Всюди! Там, де спалахували вогні заворушень, бандерівці створювали авангард. Так було на Далекому Сході, в Казахстані, в Сибіру, над Льодовитим океаном. Серцем і мозком революції, що назрівала, були бандерівці. Бандера – наш визволитель!.. Для мільйонів українців обабіч загороди з колючого дроту Бандера мав вартість цілої армії, слава його революційних чинів, блиск його імені й творча динаміка революційної особистості, що впливала на нас із велетенською незламною силою, незважаючи на безмежну географічну віддаль, зрівноважували силу танків і літаків, яких він не мав… Бандера не був провідником тільки одної організації, він був провідником усього народу, поневоленого, але не скореного й воюючого українського народу… Бо Бандера уособлював у собі найкращі й найбільші чесноти українського народу, був для сотень тисяч та мільйонів вимріяним символом волі й незалежності. Ще за свого життя він став національною легендою, героєм, я навіть відважусь сказати: святим. Мабуть, не було жодного барака, заселеного в’язнями чи засланцями-українцями, де не було б його портрета. Цей портрет переховували як найбільші скарби і він ніколи не потрапив до рук чекістів» (14). А найвиразнішим підтвердженням того, що Бандера став символом нескореної української нації, є іменування деякими росіянами і «малоросами» української мови бандерівською. Що може бути красномовнішим за це визнання?
А далі – відповідь на твердження Яневського і Ко про те, що начебто бандерівці програли боротьбу і їх численні жертви були марними: «Чи замах на Степана Бандеру допоміг Кремлю перемогти внутрішній і зовнішній фронт українського народу? Хто переконаний, що так, той не знає українського народу, а бандерівців і поготів! Так само, як московські замахи на Симона Петлюру й Євгена Коновальця не могли припинити української визвольної боротьби, так само вбивство Степана Бандери не поставило на коліна українських націоналістів. Боротьба продовжується аж до переможного кінця. Навіть мертвий Бандера надалі залишається найбільшим і найгрізнішим ворогом Москви. Його дух живе – я глибоко переконаний – всюди, де залишилися його борці: в Україні, у Сибіру, Казахстані й на всіх просторах тиранської імперії, ім’я якій є «СРСР». Він і далі наснажує їх до святої боротьби й перемоги» (14).
Дійсно, з огляду на те, що для радянсько-російської системи Бандера є втіленням абсолютного зла, за яким вже немає нічого – такий собі абсолютний нуль температури (навіть Гітлер не зрівнявся з ним по своєрідному коефіцієнту інфернальності, яким його нагородили росіяни), – він продовжує жити у нажаханій душі імперії, як найнебезпечніше страхіття. Тож Степан Бандера і уособлювана ним ідея української державності є неминучою та невідпорною смертю для імперії і, як наслідок, для всіх її потуг оволодіння світом. Сам факт присутності у світовій історії Бандери піддає великим сумнівам російські перспективи «ощасливити» і «врятувати» світ. Він був людиною, що переконливо розкрила факт підміни деяких понять російської «інтернаціональної» ідеології, назвавши зґвалтування зґвалтуванням, а не «взаємною любов’ю», як наполягали діячі імперії, приставивши ножа до горла поневоленим народам.
Єврейський політв’язень Ідель Коган пригадував наступне: «У совєтських тюрмах і концтаборах бандерівці мали дуже добру славу. Тверді, з’єднані, бойові. Там дуже багато кримінального елементу, «блатні», що тероризують інших в’язнів. Вони пробували взяти під ноги й бандерівців, але дістали болючого прочухана. Боротьба була кривава, але «блатні» навчилися скоро, що «єслі ето бандєровець, нє трогай єво!» Те саме між жінками-в’язнями. «Бандерівець» чи «бандерівка» кожний в’язень совєтських таборів вимовляє з респектом. Дай, Боже, і євреям таких, як Горбовий, Пришляк, Дишкант, Сорока й сотні інших. Горбовий… це фантастичне поєднання глибокого знання і бойової твердості в одній особі. Такої живої енциклопедії я ще не зустрічав. Що не запитаєш його, все знає і відразу відповість. Навіть по-єврейськи говорить і все про євреїв знає… А який твердий! Двадцять вісім років тюрми й концтаборів видержав і не заломився. Його вперто намовляли «покаятися» і засудити український націоналізм і за те його відразу звільнять і високе становище дадуть. А він завжди: «Ні!» Приїжджали з Москви і намовляли мене, щоб я вплинув на нього, щоб «розкаявся». То я їм казав: «А що я можу? Ви знаєте, що Горбовий бандерівець. Скеля! Не розлупиш!» (14).
Фанатик! – скаже Глоба. І тим утішиться (бо більше нічим). Дурень! – скаже Яневський (бо так приємно відчувати себе, хоч і полохливим, зате розумником). Те саме скажуть інші м’якотілі «язичники», хоча на серці таки щось защемить… Те саме стосується інших бандерівських повстанців та їхніх рідних. «14-літній син ген. Шухевича, Юрій, – продовжує Коган, – арештований у 1948 р. і за відмову відректися від свого батька відсидів 36 років і там осліп, Ірина Сеник – 36 років, Михайло Сорока – 36 років і його дружина Катерина Зарицька – 27 років, Одарка Гусяк – 25 років, Галина Дідик – 22 роки. А рідні сестри Бандери – Марта, Володимира і Оксана майже півстоліття мучились тільки за те, що не відреклися свого брата і не пішли на співпрацю з антихристом. У 1953 р. їх привозили з Сибіру до Москви і пропонували там квартиру, авто, вимагаючи взамін звернення до бандерівців, щоб припинили збройну боротьбу. Сестри мужньо вибрали інше – концтабори, бо життя на землі тимчасове, а як душу занапастиш, то що даш взамін на Страшному Суді перед Богом?» (14).
«Она бандеровка и ничего не боится» (17), – роздратовано кинув російський офіцер МДБ, наказавши повернути з чергової екзекуції закатовану юну зв’язкову УПА, яку вже всі присутні емгебісти втомилися бити і залякувати, але «добитись правди» (щодо місця криївки УПА) так і не змогли. Ця фраза дійсно стала таким собі поясненням якоїсь надлюдської сили волі і витривалості звичайних, як здавалося зовні, людей. Вони ніби з іншого тіста були зліплені, анестезовані від болю і страху завдяки своїй високій визвольній ідеї. На цьому ж рівні – християни, яких жорстоко мордували їхні релігійні опоненти – як в древньому Римі, так і в комуністичному СРСР.
Звісно, серед українців – і бандерівців також – зустрічалися зрадники. Не в російсько-імперському сенсі цього слова, а в справжньому, загальнолюдському, згідно з яким зрадити можна лише своїх. Простіше кажучи, якщо жертва тікає від маніяка, то це не зрада. Зрада – коли хтось з близьких віддає людину в руки маніяку. Переважна більшість бандерівців були вірними своїм переконанням і витривалими до будь-яких тортур. Як правило, вони не зраджували одне одного. Я пояснюю цю рису вільнолюбною ментальністю українців, яка складалася на протязі століть виснажливої національно-визвольної боротьби цього народу проти чотирьох імперій. Українці привчалися до непоступливості і витривалості, – на відміну від російської народності, яка привчалася лише «долати опір». Упертість в захисті свого життя завжди сильніша за упертість в намаганні відібрати те життя в чужого. Ця відданість високій справі захисту свого етнічного обличчя була кваліфікована росіянами, як зрадництво, але тут має місце семантична помилка. Як влучно зауважив політолог Вадим Карасьов, написати спільний підручник з історії Росії та України, як домовилися нещодавно російська і «малоросійська» влади, є хибним задумом, бо ці країни мають зовсім різні, навіть прямо протилежні, за духовним напрямом, динаміки історії. Російська історія – історія завоювань і підкорень, а українська – історія опору і резистансу. Одні нападають, інші обороняються, – яка тут може бути спільність?
«Історія російської держави – пояснив свою думку Карасьов, – це історія самодержавства (Російська імперія, Радянський Союз). Тут немає місця людині, свободі, суспільству. Тут є місце лише підкоренню державою суспільних просторів і широкої географії. А там, де є підкорення, є й покірливість… Росія не хоче зрозуміти, що українська історія протоліберальна і протодемократична. Це завжди була історія звільнення: національно-визвольних битв, воєн, повстань, рухів, революцій. У цьому сенсі українська історія в центр ставить не державу, а людину, суспільство, які завжди боролися проти авторитарної, а потім і тоталітарної систем інших держав та імперій. У тому й полягає фундаментальна різниця історій України та Росії. Це істотна відмінність, яка поки що не дає можливості, навіть за благих бажань, створити спільний підручник історії Росії та України» (15). Іншими словами, російська історія – це язичницька історія об’єкту, а українська – християнська історія суб’єкту. Але висловлюватись так нетолерантно пан політолог не міг собі дозволити.
Відстоювання свого погляду на історію – це також відстоювання свого національного обличчя, своєї суверенної державності, своєї, врешті решт, свободи і відповідальності. І нині українцям це робити набагато легше, ніж будь-коли в останні три століття. Ми отримали незалежність трохи дивним способом. Більшість націй, все ж таки, її приймали, притримуючи пальця на спусковому гачку вогнепальної зброї. Але це не значить, що українська незалежність є недійсною: за неї кров’ю заплатили наші діди і прадіди, а результат прийшов із плином часу.
З позиції сьогоднішніх більш-менш ліберальних умовин, коли військові конфронтації вже майже повністю відійшли в минуле, доволі легко піддавати критиці відважних, непоступливих людей за їх уявну нерозсудливість. Спочатку треба було, себто, все детально зважити: чи є у вас гарантії досягнення мети, чи ні, а потім вже вступати – або ні – у бій. Вочевидь, якби Господь мав всі гарантії найліпшого світоутворення, то ми би зараз мешкали у бездоганному та безтурботному раю. Бо світовий космогенезис також був доволі ризикованим проектом, без будь-яких гарантій успіху. То може, хтось вважає, що і Всевишній поспішив? Створив щось, м’яко кажучи, малопридатне для життя. А ми тепер повинні пристосовуватися, долати труднощі, страждати й нарікати повсякчас на зовнішні обставини. Але ж ми – люди, а не мила анімація. І справа Бога – дати поштовх нашому розвою, а ми вже маємо самі удосконалюватися та змінювати світ на краще.
Усі благі діяння томy і є благими, що здійснюються лише наполовину. Бо іншу половину забезпечує людська свобода. Без свободи не буває дійсним жодне благо. Добро нав’язане – лише язичницьке добро, зі своїми небезпеками та невирішеними проблемами і складнощами. Вільно обране добро, до втілення якого долучається сама людина, – воно і є, по суті, християнським, пізнаним і зрозумілим, тому і не приховує в собі якоїсь небезпеки. Зло в християнстві є здоланним (не плутати із історичним християнством, в якому відобразились найгірші прояви язичництва). Спочатку діє «вчитель», чи «спаситель», чи герой, що вказує пересічній людині шлях до волі й самоуправління. Але ніхто за неї той духовний шлях не пройде і щасливого життя «за так» не подарує.
Процес людської творчості не забезпечений гарантіями. Нове в науці чи культурі – це завжди є ризик, подолання звичних норм і правил, героїчний шлях спротиву. А культивування обивателів, здування з них пір’їнок, вихваляння бездіяльності – то не найкращий спосіб виправдати сподівання Господа. Це – психологія споживача: я хочу собі того й того – заверніть, будь ласка. Ще й піднесіть пакунок до машини та відкрийте переді мною дверцята. Якщо послухати окремих «гуманістів», складається примарне враження, що світ існує тільки для слабких суб’єктів, більше схожих на об’єкти. А інші ніби мають їм прислужувати: умовно кажучи, носити їх через калюжі, при цьому не розбризкуючи бруду, щоб часом не заляпати їх чистий одяг; виходити із дому вранці по їхнім справам, але не грюкнути дверима, щоб їх не розбудити, і т.п. Як на мене, це несправедливо й геть неправильно. До поліпшення буття усі повинні долучитися – і герої, й обивателі. Свобода коштує немало – напевно, більш за все у цьому світі – і сплачувати дану «послугу» зобов’язані не тільки сильні особистості, які присвячують життя загальній справі, а й пересічні громадяни, – наскільки мають сили та можливості. Свободу їм ніхто не подарує, її завжди доводиться виборювати. «Бери свій хрест і йди за мною», – як сказав Христос.
Коли яскраве полум’я війни між таборами опонентів обпалює стоячих осторонь осіб, вони не мають скаржитись, оскільки те, що відбувається, стосується і їх, в неменшій мірі. Бо з результатів і досягнень «боротьби світів» їм також щось «перепаде», але за це потрібно заплатити. Пригадується, як обурилися вояки із армії Махна, коли міські робітники затребували величезну суму за ремонт їх кулеметів. «Та ми ж віддаємо свої життя за нашу спільну справу і не примушуємо вас іти до війська! Могли би вже у нагороду хоч допомагати нам безплатно!» Але робітники того не розуміли.
Шлях до свободи кожен бачить по-своєму. Навіть українські оунівці свого часу вели уперті суперечки щодо тактики своєї боротьби за самостійну Україну. Одні – частина Мельника – стояли за співпрацю з німцями (а їх духовні наступники у 50-ті – за співпрацю з американцями). Інші – частина Бандери – наполягали на відносному нейтралітеті, із сильним акцентом на власні українські сили. Сучасні дослідники полюбляють сперечатися на тему: хто з них був правий? Як завважила Галина Гордасевич у книзі «Степан Бандера: Людина і міф», якби вона була молодою та гарячою, обов’язково би обрала романтику і примкнула до революційної гілки ОУН – Бандери. А якби була старшою років на 20, її симпатії були б на стороні «більш поміркованої» і «врівноваженої» гілки мельниківців.
«Насправді, – пише син Романа Шухевича Юрій, – то були одні й ті самі люди (Одні, та не одні. – О.Л.)! Лише одні – молоді, запальні, готові у цю ж таки мить кинутись в полум’я революції і, як треба, – віддати своє життя. Без сподівань за заплату, чи навіть подяку. Вони хотіли здобути все негайно! А були й інші, які казали, що відразу всього бажаного не здобудеш, що потрібна довга копітка праця щодо виховання людей, піднесення рівня їх свідомості з тим, щоб колись, у більш сприятливих умовах, перемогти численних ворогів» (6). Симпатії Галини Гордасевич, без сумнівів, були на стороні цих других, – можливо, тому, що сама вона росла в сім’ї прихильників частини Мельника. Не виключено, що й Яневський надав би перевагу саме мельниківському відділу, якби він взагалі вважав українську націю вартою державності, – а він так не вважає. Цей другий стратегічний напрям був більш обережним і виглядав менш героїчно – приблизно так, як виглядає лякливий підлабузницький шакал за спиною тигра Шер-хана в мультфільмі про Мауглі. Для декого це – саме те, що треба.
Чи є некрасива перемога перемогою? Напевно, ні. «Шакальська» позиція має суттєву ваду: вона не має гарантій, має хіба що надію. І якщо мельниківці мали надію, то бандерівці мали віру, – як на мене, в даному випадку це є важливішим. Принаймні, віра опирається на себе, а надія – на обставини й на інших, однак чужа душа, як кажуть, то є сутінки. Тож розмірковувати, хто з оунівців був правий, не має особливої потреби. Бо в остаточному рахунку програли обидва відділи ОУН. В радянських таборах їх поєднали і, врешті, примирили. Одначе символом своєї нації, знаменом боротьби за звільнення свого народу став не поступливий та обережний Мельник, а гордий та відважний Бандера, – цей факт є досить символічним. А з огляду на те, що справжня сила цих повстанців – не в їхніх діях (бо вони не увінчались успіхом), а в ідеях, у духовних настановах для наступних поколінь, то у конфлікті двох гілок ОУН, на мою думку, справжня християнська сутність в більшій мірі проявилася у середовищі революційної ОУН Бандери.
Перемагає той, хто сподівається передусім на власні сили, а мельниківці й їхні послідовники намагалися співпрацювати із чужинцями і покладали на таку крихку опору свої найзаповітніші надії. До речі, це були не перші українські граблі в історії. Колись козаки вже боролися за руську незалежність у домовленості з кримськими татарами, але в останню мить татари їх незмінно зраджували, оскільки їхні власні плани не збігалися у всіх своїх «излучинах» із планами козаків. Нагадаю також ситуацію із громадянською війною на згарищі Російської імперії, коли соціалістичне керівництво УНР щосили загравало одночасно і з Радянською Росією, і з Центральним блоком на чолі з Німеччиною. Щоб не гнівити й не дражнити росіян, «обережні» винниченковці розформовували всі військові сили, які так наполегливо в той самий час утворював рішуче налаштований Петлюра, й принижено обмежували власну українську армію декоративною народною міліцією, а Петлюру взагалі прибрали з керівництва міністерства військових справ. «Дай Бог, росіяни заспокояться і не підуть на нас війною». Однак росіяни не заспокоїлися і пішли – в той самий час, коли вже боронитись було нікому. А потім Винниченко ще й оголосив у всьому винним... того ж таки Петлюру, якому так і не дозволив сформувати сильну армію у слушний час.
Коли на Україну заступили німці із австрійцями, вони заборонили формування українських військ, – аби не мати конкуренції на українській території і розпоряджатися чужими землями на власний розсуд. Ну що ж, коли вже ми такі слабенькі… Центральна Рада із готовністю пішла на ці «шакальські» поступки. І що у результаті? Їй так і не вдалося, мовою Д. Донцова, «вижебрати маленьку й тихеньку Україну від сильних світу цього, або її видурити...» (8). Німці з української землі пішли, а власної більш-менш серйозної військової потуги українці так і не створили, намагаючись щосили догодити своїм ситуативним друзям. Ставили на інших – втратили своє, хоча і мали в розпорядженні велику кількість українського населення, яке б могло, при більш рішучій та відважній настанові керівництва, відстояти державну незалежність. Історія могла би нас чомусь навчити, коли би ми її хоч трохи пам’ятали.
На щастя для Бандери, він чудово знав історію, а також європейську політичну кон’юнктуру. Він справедливо наголошував на тому, що українська незалежність, крім власне українців, нікому в цьому світі не потрібна. «Ми мали два фронти, – писав Бандера, – двох ворогів одночасно й ні одного приятеля – в чужій державі. Той зовнішній світ, з яким Україна мала справу під час війни, це були тільки вороги, які воювали між собою за її шкуру» (1). Тож покладатись на союзницькі відносини із сильними державами – то ненадійна справа: усі вони, по суті, хижаки. Вже ліпше діяти самим: у гіршому випадку, це загрожує поразкою, одначе потім можна провести аналіз помилок, щоб мати змогу виправитися в майбутньому. Це краще, ніж отримати поразку по чужій вині і не знати, як від того убезпечити себе в майбутньому. А нарікати на зовнішні обставини – то справа виключно слабких людей.
Про те, що ставка на іноземні чинники – позиція слабкої духом людини, не здатної створити сильної й цілеспрямованої організації, пише і Дмитро Донцов: «Така механічна, мертва збиранина (як би пишно не називалася), свідома свого безсилля (Автор має на увазі відсутність «орденського» відбору при створенні організації. – О.Л.), мусить шукати опору в чужих силах. Це той чи інший окупант, або кандидат на нього, або – міфічний «народ», якого «суверенною волею» закриваються люди, не маючі своєї волі» (11). В продовження цієї думки наведу уривок із листа Бандери до членів ОУН (лютий 1953 р.). Наголошуючи на основній засаді своєї концепції національно-визвольного руху – «ставці на власні сили», – Степан Андрійович пише: «Зовнішньо-політична робота має на меті з’єднати прихильне відношення і по змозі активну допомогу чужосторонніх сил нашим змаганням і знешкідливлювати діючі серед чужинного світу різні ворожі до самостійности України тенденції. Хоч стараємось всіми силами добитись в тому найбільших успіхів, але ніколи не можемо на тому будувати визвольної концепції, бо відношення сторонніх сил може мати тільки допоміжне значення і це непевний фактор. Зрештою, прихильне відношення чужого світа до наших визвольних змагань може бути тільки наслідком нашої власної протибольшевицької боротьби і залежне від неї. Воно може допомагати цій боротьбі, але не може бути її джерелом, ані її заступати, навпаки, воно відразу вигасло б, якщо б боротьба припинилась» (13).
Степан Андрійович слушно вважав, що повагу світової спільноти може отримати лише той народ, котрий сам за себе здатен постояти. Бо якщо ти сам себе не поважаєш, тебе ніхто не буде поважати і ніхто з тобою рахуватися не стане. «Дурного й у церкві б’ють», – писав він у статті «Третя світова війна і визвольна боротьба», – хіба так можна відповісти на сподівання, що як ми дамо великий вклад у війну західних держав проти большевиків без поважного потрактування ними наших цілей на самому початку, то тим здобудемо собі їх симпатії, зрозуміння, а далі й признання нам наших прав. Чи ж мало нам досвіду свого й чужого? Взяти б хоча науку кількох народів з останньої війни, які наперед мали й договори і торжественні зобов’язання, самостійність яких забезпечувалась у всіх пактах і стояла на першому місці в цілях війни альянтів, а потім ті народи дістали свободу… большевицьку. Польща, Чехія, Сербія дослужились цього спільною боротьбою з тими самими партнерами, в яких ми мали б дослуговуватися, з такою ріжницею, що їм згори давали такі гарантії, які ми мали б щойно собі здобувати» (3).
«Дослуговуватися» Бандера не хотів, та й знав брехливу сутність сильних «покровителів». «И если есть тот, кто ее холит и нежит, так это только тот, кто потом зарежет», – співав А. Макаревич про корову. Чи про Тільця? Державність із чужого «барського плеча» не сприймається серйозно в клубі суверенів. Як нація її отримала, так само може втратити, – від неї мало що залежить. Без жодних сумнівів народові належить лише те, що здобуто ним власноруч, в гідній і безкомпромісній боротьбі (а не в «жебруванні» чи «видурюванні»). Нагадаю, як наприкінці 80-х американські політичні діячі застерігали українців від розриву із Радянською імперією. Вони прохали їх не кидати Союзу! Бо не вважали наш народ, відверто кажучи, державницькоспроможним і не хотіли неприємностей на сході від сумнівних, на їх погляд, політико-національних експериментів. І так було завжди: ніхто нас щиро не підтримував, а тільки грав на наших суперечках з метрополіями, підживлював надії, а потім кидав у найвідповідальніший момент. Оскільки не добилися ще українці ставлення до себе, як до поважної державницької нації.
Піддаючи нещадній критиці шкідливу безоглядну ставку закордонної частини (ЗП УГВР) на американські чинники, Бандера у вже згадуваному листі наголошував на мельниковських прорахунках в Другій світовій війні і пояснював, що його новітні опоненти наступають на старі граблі. Його турбувала і позиція потенційних «опікунів», які цілком могли ще здивувати «підопічних» чим завгодно, аж до підтримки імперіалістичних прагнень у Росії. Принаймні, ставились американці до українців без зайвого респекту. «Якщо б американська політика продовжувала теперішній курс і активно піддержувала російські імперіалістичні намагання, спрямовані проти державної самостійности України, зокрема тоді, аби вони пробували осадовитись на українських землях, у зв’язку з війною проти СССР, – тоді співпраця з американськими чинниками не могла б мати ніякого виправдання. Чи тоді люди з ЗП УГВР змінили б своє відношення? Можна мати поважні сумніви, на підставі їхньої теперішньої постави і того факту, що вони поставили все на американську карту, всю роботу сперли виключно на американську піддержку і задля тої співпраці пішли на розрив з Організацією. Маємо за собою повчальний приклад з мельниківцями, в яких напередодні другої світової війни теж був конфлікт з націоналістичним визвольно-революційним рухом і беззастережна орієнтація на Німеччину, з огляду на перспективу її війни з СССР. Коли ж Гітлер виявився здецидованим ворогом самостійності України, мельниківці вже не спромоглись на те, щоби відірватись від співпраці з німцями, навіть в розгарі нашої революційної боротьби з Німеччиною. Це дуже проречистий прецеденс, а в поставі «опозиції» знаходимо багато аналогій до тодішньої постави мельниківців» (13).
За будь-яку допомогу сильного потрібно чимось платити. Сильний союзник має фамільярність втручатися у внутрішні справи руху і коригувати його в потрібному для себе напрямку, аж до спотворення його реальних цілей. Степан же Бандера не хотів поступатись жодним принципом національно-визвольної боротьби і виступав рішуче проти так званої «реальної політики» безпринципної орієнтації на велику сторонню потугу. «Неправда, – писав він, – що не маємо іншої дороги і мусимо хапатися тієї єдиної, хоч вона й сумнівна. Навпаки. Маємо свою власну, якою йдуть наші визвольні змагання вже третій десяток літ у найнесприятливіших обставинах. Попри всі свої намагання, ворог не міг знищити цих змагань, наша боротьба постійно кріпшає, поширюється, захоплює все нові сили й приєднує нам правдивих союзників. Це шлях власної революційної боротьби, визвольна концепція українського націоналізму. Вона дає розв’язку теж для нашої самостійної політики і власнопідметної боротьби в тій ситуації, яка зарисовується при назріванні чергової світової війни, при даному укладі сил і відношення до України. Намічений концепцією визвольної національної революції шлях не тільки існує, але він єдино реальний і успішний» (3).
«Правда, – додає він у листі, – незалежна самостійницька акція, сперта виключно на сили й засоби, організовані серед української еміграції, не може під технічно-матеріальним оглядом конкурувати з тими засобами й можливостями, які стоять до диспозиції акції, фінансованій американськими кругами. Але незалежне посилення і правильна політична постановка нашої роботи запевняють їй багато більшу корисність її для визвольної справи від величезних акцій чужими засобами при неправильній політичній постановці» (13).
Золоті слова, хоч і «в три дуги загнуті». «Правильна політична постановка» – це розумний вияв християнського права кожного народу примусити світову спільноту визнати його окреме існування. Без цього визнання жодна держава не витримає перевірки часом. Ця думка Степана Андрійовича була підтверджена самою історією. «Досвід минулої війни наочно показав, – писав він в статті «Питання атомової війни і визвольна революція», – що принцип «ворог мого ворога – приятель» не завжди мусить бути слушний. Бо якщо такий «приятель» у війні ставить собі за мету відбити від давнього поневолювача поневолені народи лиш на те, щоб накинути їм своє власне панування, то надій визволитися не можна покладати ні на «приятеля», ні на «приязнь». Тоді й байдуже, котра з воюючих сторін переможе, а котра зазнає поразки. Зміна однієї неволі іншою, дарма що може принести поневоленому народові певні пільги в одному відношенні і збільшити труднощі в другому, однаково суперечить основному принципові: відновленню самостійності! В такій війні поневоленому народові залишається лиш покладати надію та докладати зусиль до того, щоб війни фактично не виграла жодна з воюючих сторін; щоб обидві, знесилені війною, не мали сили правити тими народами, за які билися. З тією метою він мобілізує свої сили та розпочинає боротьбу на два фронти, не дозволяючи закріпитися на своїй землі жодному з окупантів і не опускаючи погляду з остаточної мети: у слушний момент очистити країну від займанців та приступити до відновлення і зміцнення власної держави. Це і був плян революційно-повстанської боротьби ОУН-УПА в час другої світової війни, плян боротьби на два фронти: проти комуністичної Москви і проти гітлерівської Німеччини» (2).
Шедеври творчої «еліти», зазвичай створені під частий стук нічних зубів, із повним правом можна називати класикою жанру під умовним брендом «Репортаж з петлею на шиї». В перервах поміж стукотом зубів залякані письменники із усією щирістю свого таланту задобрювали владу написанням влесливих гидких оповідань, романів та віршів і тим спасалися від тюрем, таборів та смерті, а на «поміжсобойчиках» плювалися, хрестилися і… висміювали тих, кого боялися. Так вуж на сковорідці весело сміється з тих, хто сів за стіл. Висміювали би вже краще власне боягузтво й слабкодухість! Натомість – ні! Бо кожен з «геніїв» хотів і далі «жити і творити», щиро вірячи, що створений на щастя добрим людям. «Вже краще зараз уклонитися низенько і виконати «соцзамовлення», щоб потім видати якийсь шедевр, подарувати світу свій талант», – приблизно так вони себе при цьому заспокоювали, відстрілюючись від нав’язливої совісті.
Коли поетові Максимові Тадейовичу Рильському та композиторові Левкові Миколайовичу Ревуцькому десь у 1935 р. запропонували створити оду в честь «батька всіх народів» Й.В. Сталіна, митці трусилися, кривилися й вагалися. Не по душі їм, бачте, виявилась ця ідея. Але й відмовитись було тотожно самовбивству. Вони вже знали, що погодяться, – який там вибір? – але потребували деякої апології, яку їм із готовністю доставив інший видатний діяч, музикознавець Дмитро Ревуцький. «Українська культура вже зазнала великих втрат, – патетично почав Ревуцький, – і, хто знає, чи не зазнає ще більших (У присутніх задрижали вуста. – О.Л.). І тому вам, Максиме й Левку, я раджу погодитися на написання пісні, …бо це дасть вам пашпорт у майбутнє життя, а ви мусите залишитися при житті, щоб передати естафету української культури майбутньому поколінню. Бо хто ж зможе зробити це краще, ніж ви! Дайте «Пісню»… і живіть, щоб творити!» (21).
«Занавес!», – як кажуть росіяни (бо українська «завіса» не така театрально-патетична). «Пашпорт» у житті і дійсно прислужився. Створивши гарну пісню про «гірського орла», Рильський із Ревуцьким забезпечили собі гарантії, щоб далі «жити і творити». Як пишуть автори «Таємниць…», «сизокрил-орел» таки вилетів «із-за гір та з-за високих» і кружляв майже два десятиліття, затуляючи своїм крилом авторів – принаймні, Рильському той птах справді кілька разів урятував життя» (21). Зокрема, у 1947-му поета знову намагалися затаврувати, як «буржуазного націоналіста». Тодішній перший секретар ЦК КПУ Л. Каганович, почувши поетичну фразу Рильського «Я – син Країни Рад» (до речі, за цей «шедевр» митець отримав Сталінську премію), дуже розсердився, тупав ногами і кричав, що ще невідомо, яких саме Рад, а раптом – Центральної Ради? А були ще й махновські вільні Ради… Теж не подарунок для Москви. Тож пісня про сизокрилого Сталіна була непробивною бронею для м’якотілого генія. Щоправда, невдячний Рильський одного разу різко обірвав когось із своїх гостей, що мимохіть згадав про цей болючий для його меморіального сумління витвір: «В домі повішеного не говорять про мотузку!»
Повішений… Яка трагедія! Нещасна безневинна людина… Але найяскравіший приклад «езопової» поведінки демонстрував український гуморист-фейлетоніст Остап Вишня. Його історію тим більше варто розповісти, що вона якоюсь мірою стосується питання ОУН-УПА, на якому я вже зупинялася у цій роботі. Відсидівши 10 років в таборах за «петлюрівську» та «контрреволюційну» творчість (тим більше що мав колись відношення до уряду УНР), письменник Вишня відчував своє «вільне» положення настільки хитким і непевним, що завів спеціального щоденника – для можливих читачів-енкаведістів. В щоденнику він «наодинці сам з собою» прославляв Радянську владу і Сталіна, – нібито від щирого серця, хоча допитливий читач знайшов би там іронію. Я наведу один уривок: «А ви знаєте, що я люблю партію! Люблю! Ніхто, звичайно, не повірить мені, але я її люблю! За що? За дерзость, за безкінечну любов до народу…» (21). Такі от чудернацькі одкровення.
Аби завірити комуністичну владу у своїй лояльності, по виході з в’язниці Вишня першим ділом накатав ціленьку книжку гуморесок про «дурних» оунівців під назвою «Самостійна дірка» (1945). Тут мається на увазі омріяна оунівцями незалежна соборна «Самостійна Україна». Тобто самостійна – це самостійна, а дірка – це, власне, Україна. А хіба, на зацікавлений погляд Москви, вона може бути чимсь іншим? Хіба вона здатна бути сутністю? Та ні, вона – дірка, порожнє місце, коли бажає бути чимсь без «братнього» російського народу. Таке «гумористичне» авторське зізнання. Чи може бути щось принизливішим для автора-українця, ще й такого, що відстоював колись цю незалежну Україну? Цього би навіть при наявності великої фантазії не спромоглись придумати російсько-більшовицькі ідеологи. А тут тобі – реальний геній, який засвоїв на відмінно імперсько-хамський стиль, ще й українець, завдяки чому усі його думки із приводу гіпотетичної української державності є надзвичайно цінними – і для українського народу, і для партії. Ось хто вже скаже чисту правду щодо справжніх прагнень рідного народу! Вустами Вишні цей народ «бальзамом на душу» Москві говорить: «Не потрібна нам ця Самостійна Дірка! Там один лише голод, бруд, дурня і німці, – іншого немає». Бо ж оунівці у гумориста, за радянською традицією, є васалами фашистів, – тут без варіантів. Так вони і називаються – «українсько-німецькі націоналісти». Ніби є така національність. Не дивно, що цей витвір «чорного» мистецтва був опублікований за особистою вказівкою Хрущова, ще й «стаханівськими» темпами – всього за два тижні. «Вы, нынешние, нутка!»
Звісно, гіперболізація «чорнухи» у відношенні оунівських героїв гуморесок автора зашкалює за всі можливі межі – розумій у міру власної «просунутості». Влада ті мерзенні веселухи вподобала, не дивлячись на очевидний розумовий дефіцит, продемонстрований їх автором, – напевно, не без «злого умислу»: письменник, очевидно, ставив на меті «читання між рядків». Але якщо і влада не помітила «підміни», то як би міг її помітити пересічний читач? Принаймні, в тому разі, коли це не була людина, що близько знала Вишню і його катастрофічну ситуацію. Однак після повернення із таборів сатирик став напрочуд підозрілим, ховав свої думки і повністю ні з ким не був відвертим. Про справжні міркування Вишні доводилось лише здогадуватися – по жартам, натякам і недомовкам.
Я можу зрозуміти, – як милі автори тих самих «Таємниць…», – що гуморист знаходився в скрутному стані і був готовий йти на певні поступки, але… Але його «капітулянтські» твори читали і читають люди! Ті самі, для яких письменник Вишня був мало не духовним вчителем, авторитетом, – ось в чому сила і підступність антилюдської системи, яка примусила брехати автора, що мав довіру у суспільстві! Де та межа відповідальності митця перед своїм народом? На «інженерах людських душ» лежить значна частина виховної та ідеологічної роботи, тому від них багато що залежить. І Вишня виправдав всі сподівання партії (залишивши собі розкішне право залишатись безпартійним – і не більше).
Товариш Вишня добре спрацював. Не уявляю, як він сам при цьому почувався. Як мирився сам з собою, чим заспокоював своє роз’ятрене сумління? Чи подобалось йому таке життя? Не знаю, чи подобалось, але він якось примирився сам з собою. Ще й роздивлявся навкруги, оцінював колег-письменників, у т.ч. по моральному критерію. Високоморальні – це ті, хто, як і він, прислужував властям нещиро, із огидою, а низькоморальні, відповідно, – ті, хто робив це щиро, з вогником. Ото і вся різниця. В письменницькому світі в цій країні не було добра і зла, були лише полутони: де трошки більше світла, – там добро, де трошки менше – зло. Де жорстокість – там зло, де боягузтво – там добро. Себе Остап записував у «добрі люди». Цитата із щоденника: «Павло Усенко. От кого вона, література, підтримала, виховала, випестила! І за що? За одне слово! Про комсомол! Учасно людина сказала слово привіту комсомолові – і живе! Все життя живе!» (21). О, Боже, де те дзеркальце, щоб простягнути цей предмет людині, яка давно себе зі сторони не бачила?
Сміявся Вишня в гуморесках «на показ» над всім «самостійно-українським», а в побуті з найближчими товаришами, «для душі», – над всім «радянсько-українським». Про це – одна бувальщина: «Павло Михайлович (Остап Вишня, – О.Л.) і Максим Тадейович (Рильський, – О.Л.) зайшли до ресторану пообідати. Вишня прочитав у меню: «Український борщ». «Ні, – обурився, – я такий борщ їсти не буду». «Чому?» – здивувався поет. «Це небезпечно, Максиме! – без тіні посмішки зауважив Вишня й запросив офіціанта. – Принесіть мені український радянський борщ!» (21). Однак про це подвійне дно Остапа Вишні шанувальники не знали. Не знали й школярі, що вчились на його дотепно-нищівних шедеврах і сміялися разом із ним...
Ох, і набралися ж співці щасливого радянського буття гріхів, як Жучка бліх! Не мали, бачте, ці «уніженниє і аскарбльонниє» вибору. Принаймні, так нас запевняють добродушні автори вищезазначеної книги, розводячи розпачливо руками. Для них ці «бранці часу» – гарні люди, які в поганий час потрапили в погані руки – на рівні цілої держави. Це – ті зворушливі «чудесні квіти», що проростають «із гною життя», про що вже вище йшлося. Коротше кажучи, прекрасні люди «в усій широті їх духового й фізичного існування» – і шляхетного, і підлого», котрі «черпають сили з гидоти життя», бо їм більше ні з чого ті сили черпати. І якби Україна не мала своїх воїнів УПА, – можливо, хтось би й повірив, що вибору у цих «домашніх канарок» і справді не було. На щастя, ми їх мали. І популярна фраза «Всі так жили!» – це теж неправда. Так жили не всі. Бандерівці жили не так. Не так, як ті тендітні «моралісти», що їх безсовісно оббріхували, будуючи свої кар’єри і спасаючи свої життя.
Звісно, мова тут не йде про те, що всі повинні груддю падати на дзот, сприймаючи своє життя, як битву до останньої краплини крові. Не всі були однаково умотивовані (багато хто узагалі свободи не хотів, хотів лише «топтати землю» і щоб його елементарно не чіпали), не всі були готові до тяжких випробувань. Свобода багатьом була «не по карману», тому вони погоджувалися на рабське животіння. Хоча якби вона дешевше коштувала… принаймні, українці точно би від неї не відмовилися. Питання тільки в тому, як народ повинен ставитися до героїв, що, на відміну від заляканої маси, були достатньо мужніми, аби приносити себе у жертву в боротьбі за спільну справу. І хай не всі це «здатні повторити», але, хоча би, мають ставити собі завдання цінувати й поважати тих, хто йшов на смерть, відстоюючи християнські цінності. Хоча би не заляпувати пам’ять цих героїв брудом, придушуючи власне почуття неповноцінності! Пересічна людина повинна мати, все ж таки, хоча б краплину благородства, аби зізнатися у власній слабодухості і, відповідно, ставитись з повагою до тих, хто мав ті вольові чесноти і достоїнства, яких вона, на жаль, не має. Не виголошувати із високої трибуни, що то не є достоїнства, – лише тому, що їй самій вони не притаманні, – а чесно і відверто хоча б самій собі зізнатися у власних вадах, не називаючи це мудрістю чи іншими подібними чеснотами…
Присудження звання Героя лідерам українського національно-визвольного руху – це наша дань поваги, захвату і вдячності всім тим, хто жертвував своїм життям заради звільнення з неволі українського народу; це вияв почуття своєї гордості за власну землю, що подарувала нам таких відважних і цілеспрямованих борців, які вселяють впевненість у завтрашньому дні для Української держави. Крім того, це сприяє вихованню молоді у дусі більш високому й шляхетному, ніж випало на долю молоді минулих поколінь, яка зростала на безсутнісних ідеях «пролетарського інтернаціоналізму» і засвоювала «пролетарську» ненависть до своїх братів, що намагалися її звільнити із пітьми «тюрми народів». Присудження звання Героя – чи не єдина вольова ордалія, яка доступна нашій слабодухій політичній владі. Бо в умовах перманентного «постперестроєчного» всотування України іншою державою цей вчинок Президента виглядає, майже як геройство, – у перерахунку на сьогоднішній охлялий час. Шкода, що поряд із Бандерою й Шухевичем пан Ющенко пооголошував Героями різноманітних наднаціональних олігархів, їх жінок та вивертких політиків без жодної краплини совісті. «Знак рівності» між справжніми героями й плебейсько-кримінальним табором особистих фаворитів Ющенка, – хай буде він здоровий! – рішуче перекреслює всі надбання цього «проукраїнського» керманича на теренах відродження українських пам’яті, державності й культури. І саме це – один із проявів відсутності реальної самодостатності і незалежності у нашої держави. Допоки питання про присудження звання Героя учасникам національно-визвольних змагань та визнання УПА воюючою стороною в Другій світовій війні лишається у нашому суспільстві дискусійним, ми так і не отримаємо переконливої психологічної – а також політичної – державної незалежності. Коли ж воно не буде викликати сумнівів і заперечень, тоді ми зможемо сказати, що відбулися, як держава.
Людей потрібно цінувати за їхніми заслугами. І не виправдовувати тих, хто цих заслуг не мав, легендою про те, що буцімто вони не мали вибору. Бо християнсько-лицарська свідомість, на відміну від язичницько-покірної, завжди має вибір. Адже все насправді велике однаково доступно всім. «Чим особисто для мене, – пише автор статті «У нас була УПА», – і моїх однодумців є та Легенда, що залишилася від УПА в нашій свідомості? Гадаю, ключове слово – це слово «ВИБІР». УПА раз і назавжди ламає звичний стереотип «історичної безнадійності», нав’язуваний нам усіма імперськими версіями історії. Немає страшного світу тоталітарних режимів, в якому окремо взята людина нічого не вирішує. Немає відвертої приреченості. Немає сумного вибору між «більшим злом» і «трохи меншим злом», де третього не дано. У Росії, на жаль, було саме так. У Німеччині було так само, якщо не гірше. А у нас була УПА. А значить – був особистий вибір кожної окремої людини. Вибір не між «більшим і меншим злом», а між Злом і Добром. Вибір, відмову від якого не замаскуєш знаменитою фразою всіх боягузів і зрадників: «Ну, знаєте, час був такий, від нас нічого не залежало...» Вибір, за який кожен відповідає сам, перед Тим або чим, у Кого або у що він вірить. Виявляється, можна було не розриватися між співпрацею з наці й смутною покірливістю комі. Можна було відважно викрикнути: «Чума на обидва ваших доми!» і піти в ліс. Піти в УПА» (19).
І веселити Швейків, Санчопансів та Яневських, які упевнені, що спасаючи тіло, спасають і душу. Звісно, якщо вони узагалі щось знають про душу. На думку Г. Гордасевич, у суперечці між двома відтинками ОУН правий був «обережний» Мельник, який відразу заявив: «Самі не впораємося». Як сказав з такого ж приводу скептично налаштованому вождю світового пролетаріату спокійний і натхненний селянин Махно, «вождю не подобает быть пессимистом и скептиком». Одна з найбільших чеснот вождя – віра в себе. Без неї він ніщо, не варто навіть братися за провідну роботу. Тому якби усі оунівці притримувалися «поміркованої» мельниковської позиції, то наступні покоління українців, очевидно, вже не мали би не тільки віри, а й надії.
«І не важливо, – пише автор «У нас була УПА», – чи були шанси на перемогу. Якщо не було – тим більш відповідальним був цей вибір. Якщо на війну йдуть, математично оцінюючи шанси на виграш і програш, – це військова кампанія. Це ремесло генералів. Якщо йдуть просто тому, що совість не дозволяє не піти – це Священна Війна. Це – справа Громадян. У нас була УПА. А значить – були Громадяни. Громадяни країни, якої ще не було на картах світу. Країни, якої не повинно було виникнути за планом як одних переможців, так і інших. Країни, в якій не було визнаного прапора й герба, держапарату, дипслужби, валюти, регулярної армії, взагалі нічого не було. Були лише Громадяни. І в цих Громадян була своя «саморобна» армія – УПА. Якщо в країни є Громадяни – все інше рано чи пізно «додається». Навпаки – навряд чи» (19).
Враховуючи те, що при орієнтації на власні сили в умовах набагато переважаючих ресурсів опонентів було би дуже важко здійснити свої плани, організація Бандери вимагала від своїх учасників вагомо більшого, ніж маса інших організацій національно-визвольного ґатунку. Самовідданість та жертовність тут були закладені в самій основі руху, – «свобода або смерть». Створення організації ОУН було підготовлено самою історією національно-визвольних змагань в Україні-Русі у складі чотирьох імперій. Надто довго українці надіялись на допомогу зовні і надто марними зазвичай виявлялись ті надії. Останні епопеї із австро-німецькою та польською допомогою 1918 р. і 1920 рр. переконливо підтвердили давно відоме правило про те, що поганому танцюристу завжди щось заважає. Лише одного разу допомога зовні вирішила головну задачу, – коли Б. Хмельницький підписав взаємовигідну, як тоді здавалося, угоду із царем, – та краще би тоді цього не сталося… Із цього приводу доволі саркастично висловився Т. Шевченко, одначе цитувати ті слова не буду…
Враховуючи геть невдалий досвід цих «співпраць», українці мали тільки два можливих виходи: або змиритися з підлеглим та знедоленим становищем, або докласти надзусилля задля звільнення від рабських пут. Бо звичним способом проблему вже було не вирішити. Оскільки кількість українських сил, у порівнянні з опонентами, була на рівень менша (УПА наприкінці війни налічувала не більше 200 тис. вояків), потрібно було збільшити, умовно кажучи, їх персональну якість. Можливо, якби всі оунівці мали таку ж духовну силу й витривалість, які мав Бандера, Шухевич та ін. їх соратники, вони могли би розраховувати на більш успішний результат національно-визвольної боротьби. Але для когось, звісно, «вони програли тому, що не могли виграти». Адже ж насмілились піти супроти розцяцькованої Польщі...
Орієнтація на інших – не найкращі умовини для визрівання самостійності. Адже те, що можна вимагати від себе, не затребуєш від іншого. Одначе кожна сторона тут має власні виправдання і долучає додаткові аргументи. Г. Гордасевич переносить конфлікт між гілками ОУН в психологічну площину, заявляючи, що «більш схильні до різких кроків підтримали Степана Бандеру, а більш схильні до поміркованості залишилися з Мельником» (6). «Це не означає, – спішить запевнити вона, – що останні були менш мужні, ніж перші. Поетка Олена Теліга, розстріляна німцями в лютому 1942 р. у Бабиному Яру в Києві, була «мельниківкою». Але вже не раз наводилися слова якогось німецького офіцера, який начебто був при розстрілі: «Я ще не бачив, щоб хтось так мужньо зустрічав смерть, як ця молода вродлива жінка» (6).
Син бандерівця Р. Шухевича Юрій вважав розкол в ОУН лише «тактичним непорозумінням». «Результатом цього тактичного непорозуміння, – писав він, – було те, що одні творили відділи Української Повстанської Армії, йшли в антинімецьке й антирадянське підпілля, де зчепилися не на життя, а на смерть у двобої з ворогом. Інші йшли в німецьку адміністрацію, в українську поліцію, засновували українські школи та гімназії, культурницькі і спортові товариства. Адже, дійсно, чи можна було віддавати місцеву адміністрацію у руки ворогів, як це зачасту бувало на сході України, – і від того помножувати знущання над народом, щоб в такий злісний спосіб посилити опір німцям? Чи можна було миритися з тим, що не українська, а польська або українська за назвою, але червона за суттю, поліція буде нищити кращих представників нашого народу? Чи можна було в чужі руки віддавати виховання наших дітей?» (6). Питання, на які, напевно, немає простої й однозначної відповіді…
Для Гордасевич протистояння в ОУН пов’язане з так званим конфліктом поколінь: «старші люди завжди обережніші, повільніші в прийнятті рішень, не здатні на вчинки, в яких є хоч присмак авантюризму» (6). За її словами, «діти» із захопленням брали участь в антиурядових акціях ОУН, «чого не можна сказати про деяких батьків і українських політиків поміркованого напряму, які вважали боротьбу за незалежну Україну безнадійною і бачили сенс своєї діяльності у захисті національно-культурних прав українців під владою Польщі» (6). От молодці! Чому ж не захистили? Однак самі оунівці обох гілок постійно заперечували версію конфлікту поколінь. «Прихильники Бандери твердять, – пише Гордасевич, – що чи не головною причиною першого розколу ОУН були особливості характеру Андрія Мельника: мовляв, у нього були диктаторські замашки, він не вмів іти на компроміси. Але, мабуть, ще менше був схильний до компромісів Степан Бандера, та й диктаторських нахилів йому не бракувало. Зрештою, його теж можна зрозуміти: молодий, темпераментний, п’ять років не мав куди прикласти свою енергію, зате мав досить часу, щоб укласти купу планів, а тут йому на всі пропозиції відповідають: ні!» (6).
Станеш тут диктатором. Тим більше в умовах війни. Відомо, що в лихі години люди завжди потребують вождів, на яких можна покластися, яким можна довірити вирішення всіх питань життєвої важливості. У ці часи з’являються герої, і славити їх та пишатись ними тоді ще не вважалося поганим тоном. Томy так екзальтовані численні розповіді сучасників про цих людей – з обох, до речі, таборів: бандерівців і мельниківців. Але якщо Бандера на період 1940 р., коли відбувся цей розкол, вже мав заслуги перед українським рухом і навіть встиг відсидіти шість років у в’язниці, то Мельник, котрий, прямо скажемо, на голім місці відхопив посаду Провідника ОУН при досить дивних, навіть підозрілих обставинах, нічого ще практично не зробив, мав лише наміри й з надією дивився в бік Німеччини. Тож славослів’я мельниківців на адресу власного вождя, як змушена була погодитися Гордасевич, виглядали дещо безпідставними. Якщо не сказати – смішними. Тут сама посада була вагомішою за людину, яка її з такою легкістю отримала.
Гордасевич наголошує на непримиренності обох сторін: «Кожна сторона теоретично погоджувалася на мирні переговори, але… лише і після того, як протилежна «беззастережно капітулює». Мельник вимагав, щоб Бандера негайно розпустив свою «революційну ОУН», а Бандера – щоб Мельник її визнав» (6). Поступатися не хотів ніхто. Певно, то є спільна проблема (або чеснота) українців – не поступатися своєю позицією. Втім, якщо вірити свідченням Петра Мірчука, Бандера вів себе цілком толерантно і зовсім не нагадував диктатора. Диктатором він поставав лише в очах своїх відвертих антипатиків – із зрозумілої причини. Наприклад, на засіданнях Проводу ОУН Бандера висловлював свої думки на рівні з іншими. «Свій погляд у дискусії завзято обороняв, – розповідав Мірчук, – але по закінченні дискусії ставив внесок оформленого рішення на голосування, і коли траплялося, що його було переголосовано, він з респектом приймав рішення до відома як обов’язуюче його і ніколи самовільно його не міняв. Так було, наприклад, у справі розмов з організацією полк. А. Мельника: Бандера поінформував членів Проводу, що він подав полк. Мельникові вимогу офіційного визнання ним, що його становище, що ОУН у своїй політичній дії мусить орієнтуватися на Німеччину та вести українську протибольшевицьку боротьбу в залежності від планів та інтересів Німеччини, була помилкою. Інакше всякі перетракції (перемови) недоцільні. На Проводі після гарячих дискусій його було переголосовано. Бандера прийняв це до відома й уповноважив вибрану Проводом трійку до переговорів. Відбуті зустрічі ні до чого не довели, але коли на Проводі було прийнято нове рішення ніяких розмов більше не вести, Бандера ані словечком не натякнув на улюблене українське: «а я не казав?» (13).
Існує багато свідчень того, що в подібних випадках Степан Андрійович завжди виявлявся правий. Він бачив перспективи будь-якої співпраці і нерідко виносив свій суворий вирок по її доцільності. Як правило, згодом його прогнози повністю підтверджувалися. Тверду позицію Бандери по недоцільності орієнтації на Німеччину, очевидно, розділяв і о. Ігор Цар. «Донські козаки, – писав він, – боролися за волю проти комуни, але у співпраці з гітлерівцями. Така доля чекала б і всіх українців, якби не тверда постава Степана Бандери супроти німецького фашизму» (14). Багато тих козаків Дону були воєнними злочинцями. За даними Вадима Махна, саме донські козаки за наказом німців займалися «зачисткою» українських селищ. Вони підпалювали селянські хати, разом із мешканцями, і проводили масові розстріли населення. Іншими словами, виконували роль катів при німецьких формуваннях. Як відомо, всіх донських козаків, які потрапили на Захід і хотіли там лишитися, союзницькі частини силою відправили в СРСР, де з ними розібрались «по-сімейному». Велика кількість тих козаків перед відправкою на схід кидались в море і топились – одні боялися заслуженого покарання, а інші не хотіли повертатися в «тюрму народів».
Було б неправильним казати, що Бандера зовсім не співпрацював із німцями. Проте на перший план він ставив українські інтереси, а потім вже – німецькі, якщо вони не заперечували інтересів українців. Але співпраця може бути різною і, відповідно, різною стає й її оцінка. У даному випадку співробітництво проявилося в наступному. Прекрасно розуміючи, що добитись суверенності без власних збройних сил не вдасться, керівництво ОУН (р) прийняло рішення про підготовку та вишкіл своїх військових кадрів. Звісно, що ні росіяни, ні поляки готувати українську армію не стануть, – нащо плекати «зрадників»? А німці – залюбки. Тож в лютому 1941 р. по домовленості з німецькою воєнною розвідкою ОУН (р) ініціювала створення двох українських легіонів у німецькій армії (загалом близько 600 чол.). В українських документах вони фігурували як дружини українських націоналістів (групи «Північ» та «Південь»), а в німецьких – як «Спеціальний відділ «Нахтіґаль» («Соловейко») та «Організація Роланд». Очевидно, німці розглядали ці частини, як потенційно німецькі, а українці мали намір скористатися військовим вишколом цих вояків, аби в подальшому вони очолили вже українську армію – що, власне, потім і сталося.
Після втечі енкаведістських частин з території Західної України в перші дні війни з Німеччиною солдати «Нахтіґалю» у формі з українською символікою в ніч на 30 червня 1941 р. увійшли до Львова, випередивши на день німецькі війська. Ці українські вояки надали військове забезпечення для проголошення Акту відновлення Української держави. А далі українські батальйони увійшли в конфлікт з німецьким командуванням у зв’язку із небажанням останнього визнавати незалежність України і, як наслідок, арештом всіх керівників ОУН на чолі з Бандерою. Німецьке керівництво запропонувало Бандері відкликати акт про незалежність України, але ще не знало, з ким має справу. Бандера – не Мельник. Той знервовано вимагав, аби Бандера не чинив «безглуздого» опору «справедливим» домаганням німців, бо хто ж ми такі, без німецької підтримки? Але Бандера розумів, що на жодну державність з ласки німців розраховувати не доводиться – його давні підозри із вступом нацистських військ до України цілком підтвердилися, – тож українцям треба було діяти самим. Він відповів, що даний акт був проголошений за бажанням українського народу, і до чого тут чужа держава? Не їй встановлювати правила.
Командир співочого батальйону Роман Шухевич надіслав німецькій стороні протест, де було сказано, що «внаслідок арешту нашого Уряду і Провідника Легіон не може дальше перебувати під командуванням німецької армії» (5). Німецька сторона спочатку нібито погодилася на українські вимоги, але насправді тягнула час. На протязі близько місяця, поки вирішувалось це питання, українські частини брали участь в боях з радянськими військами на кордоні з Україною та в деяких українських містах (це цілком відповідало українським визвольним планам). Німці то роззброювали їх, то знову виділяли зброю, допоки визначалися зі своїм ставленням до цих, не дуже їм приємних, батальйонів.
Нарешті, 16 жовтня 1941 р. українські старшини «Роланду» і «Нахтіґалю» ухвалили звернення до німецького командування з «Меморандумом українського Легіону». Як пише історик Володимир В’ятрович в статті «Як творилася легенда про Nachtigall», «…у документі містилися вимоги відновити проголошену незалежність України, звільнити заарештованих членів ОУН, забезпечити матеріально членів родин бійців Легіону, українізувати весь командний склад Легіону і направити його на боротьбу з більшовиками, не вимагати від учасників Легіону складати присягу на вірність Німеччині, у разі продовження служби, надати можливість кожному бійцеві підписати індивідуальний контракт строком на один рік. Відповіддю стало переформування в частину охоронної поліції і підписання індивідуальних контрактів на рік служби» (5). Пропрацювавши рік в німецькій охороні (і це була єдина поступка Німеччині – очевидно, хибна), у грудні 1942 р. бійці батальйону відмовилися продовжувати свої контракти: вони вирішили створити свою армію. Старшин за це заарештували, а окремим командирам (зокрема, Шухевичу) вдалося втекти з-під варти. Згодом була створена українська повстанська армія (УПА) – на базі батальйону Р. Шухевича (зі зловісною назвою «Нахтіґаль», яку так люблять з жахом вимовляти комуністи, одначе переводиться вона цілком невинно – «соловейко»: українські хлопці гарно співали). Ця армія, порвавши всі стосунки із Німеччиною, вже відкрито воювала не тільки з радянськими, але й з німецькими окупантами. Одначе по закінченні війни українцям так і не дозволили створити власної держави, бо жоден із оточуючих фігурантів не був у цьому зацікавлений, та й більшість українців у СРСР, сховавши за спиною викручені руки, запевняли, що їм своя держава не потрібна, вони і так щасливі – в «братньому» Союзі.
То чи насправді програли оуновці? Можливо, і програли, якщо дивитися на це питання крізь язичницькі окуляри. Язичництво не має історичної динаміки, тож все, що здійснюється «тут і зараз», автоматично переноситься на «завжди». Ніякі зміни тут не запрограмовані. Однак оунівці насправді виграли в динаміці, у християнському контексті, оскільки наділили українську людність вірою у себе, гордістю за свій народ, що здатен ставити духовне вище за матеріальне й боротися на смерть за втілення в життя високої мети. Як казала Айседора, «красота не умирай!» Так само думає і автор твору «У нас була УПА». «УПА НІКОЛИ НЕ КАПІТУЛЮВАЛА», – підкреслює він. – Так, озброєна боротьба в якийсь момент припинилася, коли всі солдати нашої лісової армії опинилися в безіменних могилах чи в сибірських таборах. Але капітуляції не було. Не було «мирової» з окупантами, визнання легітимності їх режиму. Був лише вимушений перепочинок – поки підросте нове покоління бійців. Генерали можуть здаватися в полон зі своїми регулярними арміями. Громадяни не капітулюють» (19).
Із знищенням ОУН-УПА та вбивством їх керманичів українські національно-визвольні змагання не припинилися, вони продовжувалися і далі, в мирний час, в оптимістичні 60-ті, і пізніше, аж до проголошення країною державного суверенітету. Здавалося, що незалежність впала до українських рук, як стигле яблуко. Але воно ж до того визрівало десь на дереві! Без довгої історії національно-визвольних змагань нікому в Україні і на думку би не спало ставити питання про відокремлення від СРСР.
А ще – як пише автор вищезгаданої статті – УПА таки ПЕРЕМОГЛА. Свідченням цієї перемоги він називає амністію повстанців радянською владою у 1956 р., після засудження культу особистості Сталіна. Вона перемогла в 60-х, коли на зміну лісовим галичанським героям прийшли радянські дисиденти зі східних районів України, «які ніколи в житті не бачили живого «бандерівця». Перемогла і в 90-му, в так званій «революції на граніті», яку здійснили київські студенти. А через рік під тиском власних громадян, які на референдумі обрали для країни головну мету УПА, – Соборну Україну – комуністична влада була вимушена проголосити державну українську незалежність, підняти над Верховною Радою український «буржуазний» жовто-блакитний прапор і затвердити малий герб від святого Володимира – прапор і герб УПА.
«Перемогла, – завершує цей невідомий автор, – 2004 року, коли мільйони людей вийшли на вулиці захистити своє право вибору. Над киплячим морем киян і гостей з усіх регіонів разом з національними прапорами, помаранчевими й жовтими знаменами нинішніх партій гордо майоріли червоно-чорні бойові прапори УПА. Їх тримали люди, мало хто з яких може похвалитися дідом-повстанцем. Повстанці через зрозумілі причини рідко встигали завести дітей. Але ці люди, чиї діди в більшості своїй тихо тягнули лямку законослухняних «совків», все ж чули, що можна було – ІНАКШЕ. Що БУВ ВИБІР. Що були люди, які ВИРІШИЛИ САМІ. І саме тому їх вистачило на те, аби в певний момент зробити СВІЙ ВИБІР і вийти на Майдан у футболках з портретами Бандери й Шухевича. УПА перемагає, коли у відповідь на чергові свинства режиму сотні людей без виклику якої-небудь партії, просто через листування в ЖЖ і Фейсбуці, мовчки вишиковуються вздовж Хрещатика з синьо-жовтими стрічками на рукавах, лацканах, сумочках; приходять під стіни Служби безпеки з «проханням заарештувати себе як носія державних секретів»; збираються під парламентом у день розгляду дискримінаційного мовного законопроекту... У НАС БУЛА УПА. А значить – У НАС Є ВИБІР. Якщо він був у цих хлопців тоді – тим більше він у нас є сьогодні. У кожного з нас. І за це варто воювати» (19).
І справа не в молодості та «нерозумності». Справа в християнському дусі, в духовній зрілості людей, що здатні жертвувати плинним заради вічного. А значить, жодна дискримінаційна щодо українства влада ніколи не зламає його прагнення до волі, до лицарської розкоші мати вибір і лишатися собою.
То є в нас розум виступати проти «сильних світу цього»?
