А далі – цілковита загадка. Коли час розпаду Радянської імперії пробив, то виявилося, що героїв в Україні майже не лишилося, лишилися самі «Санчопанси». Цікаво, що у горьківському «Данко» – те саме. Коли герой ціною власного життя вивів свій народ із небезпечних хащів, він тихо згас, оскільки виконав свою духовну місію, – добув той «хліб для іншого», за висловом Бердяєва. А порятовані його зусиллям люди – звичайні «Санчопанси» – відразу прийнялися за той хліб, забувши про людину, котра віддала за них своє хоробре серце. Так, власне, часто і буває. Герої здійснюють шляхетні вчинки на користь власного суспільства і гинуть за покращення його життя, а те суспільство користується плодами їхніх звершень і часто-густо не замислюється над ціною, яка була заплачена за цей добробут – і не ними. Виходить, що представники 3D-ментальності постійно жертвують своїм життям за процвітання носіїв 2D-природи і переходять у безсмертя. Героїзм – це завжди добровільна жертва, християнське сходження на «чільне місце», на чергову Голгофу.
Отримавши державність в стилі «чи ми пили, чи ми п’яні?», пересічні українці, як здається, начебто й не зрозуміли, що воно таке і нащо воно їм потрібно. І знов, як півстоліття тому, при Дмитрі Донцові, на трон усаджують «голоту», таких собі етичних релятивістів, «різносторонніх», «миролюбних» і гнучких (нині люблять цитувати псевдомудрість про «ласкаве теля» і ставити у приклад хитрих білорусів). Сьогодні в Україні править позанаціональна олігархія. Окремих її спритних представників нагороджують званням «Герой України», тоді як у судовому порядку відміняють присудження цього звання тому, хто його насправді заслужив, – Степанові Бандері. Бо нині в моді інші лицарі, – ті самі, котрі звуть всіх українців повернутись до «об’єднаного раю», без свободи та пізнання, що його так «віроломно» намагався зруйнувати цей «хижак».
Така у нас тепер еліта «Санчопансів». І нині знов є актуальними слова Донцова, як наче сказані про цю державницьку верхівку: «Наслідки правління таких «еліт» були катастрофічними – і в Європі, і в нас. У нас воно привело до пропаганди пацифізму – в переддень і під час затяжного збройного конфлікту з Московщиною, до гамування національного героїзму, таврованого як «шовінізм» і до затьмарення яскравої ідеї самостійності пропагандою нерозривності співжиття з «братнім по крові і духу народом російським», до морального та інтелектуального роззброєння нації і – остаточно до програшу боротьби, яка почалася в 1917 р. і яку еліта, проти власної волі і переконань, була змушена вести, не маючи до неї ні запалу, ні бажання, ні ідеї» (8).
Дійсно, наш український Олімп, як тоді, так і зараз, переповнений «миротворчих» чеснот і сповідування псевдоліберальних цінностей. «Революція зірвала віко з домовини України, – наголошує Донцов, – з неї «загриміла й заторохкотіла» нагло воскресла наша стародавня правда історична, правда народу, ні від кого не залежного і вільного. Інтелігенція злякалася голосу цієї правди. Злякалася навіть довбушівської повстанської стихії, бо бути володарем чи войовником – це значило, в думках мирного легеня – бути катом, або як тепер кажуть «хижаком»! Тоді доля залишила останню можливість – бути плачкою над могилою, лірником, якому прохожі кидають щось в підставлену шапку. Події таки змусили ту інтелігенцію, схильну найбільше до лірництва, грати роль володаря і вести Довбушів у бій, але не було в неї ні серця володарського, ні довбушівського. Не могла вона відважно, без жодних «але» очолити і програмово, і організаційно великий вибух національного духу. Занадто пересяк мозок тієї інтелігенції чужою правдою, правдою дегенеруючого московського лібералізму, яку бралося за дійсність, нехтуючи прадавню мудрість своєї країни… І в 1917, і в 1941 рр. той, хто хотів виграти гру в Україні, програв через те, що занадто по «соглашательски» рахувався з поверхневою дійсністю створеною там чужою рукою, і знехтував напівзабуту, зметену чужою рукою з поверхні, відвічну традиційну українську правду. Програли гру тому, що боялися протиставити існуючій московській правді зовсім окрему, цілковито їй протилежну прадавню правду нашої землі» (9).
А тепер – найскладніше питання: як поєднати між собою два світи – язичницький і християнський? Адже тіло і душа існують разом, а людські світоглядні позиції часто-густо вступають у конфлікт. Звільнитися від чужого панування, сказати своє власне слово людству – це християнська справа. Одначе християнство – вчення пацифістське, що заперечує насилля, органічне для язичницького світу. То як отримати свободу, не застосовуючи те насилля? Як переконати зголоднілого ведмедя у барлозі, щоб він відмовився від улюбленої страви? Бо він живе собі в язичницьких реаліях і непогано влаштувався – принаймні, на сьогодні, – тому й не хоче чути про якісь інакші цінності. І як відкрити його душу для християнського об’єму, тим більше що примусити до цього неможливо? Християнство – вчення добровільне (хоча історія кричить про протилежне, але я маю на увазі справжній стан речей). Воно стає реальністю лише при щиросердому бажанні самої особистості.
Сьогодні християнське вчення перебуває в стадії свого становлення. Керуючись його сьогоднішніми богословськими конструктами, приходимо до висновку, що єдина боротьба зі злом – молитви. Чи допомогли молитви Папі Римському врятувати людство від італійського фашизму та німецького нацизму? Тут можна і не сумніватися, що як ревний представник Всевишнього на цій землі, нещасний Папа дійсно намагався щось робити в цьому напрямі. Він з Божою наснагою читав ті молитви та виголошував промови, вів церковні служби – а що він міг іще зробити (я вже не буду згадувати про боягузливу лояльність і навіть «вимушене співробітництво»)? Одначе Друга Світова війна таки розпочалася. І християнський світ, з його духовними молитвами і ритуальним співом, все ж виявився впень безсилим перед цією здичавілою язичницькою стихією (втім, який він християнський? сама порожня назва).
То як пересічній людині у страшних умовах перманентної війни захистити і себе, і свою націю? Молитви тут безсилі (принаймні, як здається), і звичні християнські догми теж втрачають свою вартість. Давнє християнське правило «не противитися злу насиллям» могло би дати в результаті повну перемогу чи фашизму, чи то комунізму, і поневолення всієї решти людства. Суб’єкт у цих умовах знову став би річчю, яка не має права на пізнання та вільне мислення. Імперії взагалі не поступаються своєю «здобиччю» без бою. Тож не чинити опору агресору – найкращий шлях до рабства і злиденного життя. Йти на озброєного ворога з молитвами чи зворушливими українськими співаночками – тільки радувати його перспективою швидкої перемоги.
На відміну від українського «тихенького ставка», який намагається заколисати завойовника своєю хуторянською етнічною ідилією, з Росії завжди піднімається «рать неисчислимая», щоб показати світові свою «силу несокрушимую». На це працює російська державна машина, офіційна кремлівська пропаганда, а також всі види унікального російського мистецтва, наскрізь просоченого ідеологією. Це – нова Священна Інквізиція, яка під християнською вивіскою готує жорстокий реванш язичництва, чи не найгіршого за всю його історію. Час в цій псевдохристиянській імперії постійно намагаються спинити і пустити у зворотнім напрямку – чи то під гаслом Третього Риму, чи то під гаслом атеїзму, чи то під гаслом «російського миру». Усе це – різні варіанти тоталітарного язичницького «назавжди». Нагадаю, що зло в язичницьких координатах є нездоланним.
Донцов звертає увагу на слова католицького письменника о. А. Анселя із Прадо, який писав, що комунізм несе з собою «фанатичну душу, дух самопожертви, пристрасну, не раз аскетичну душу, скуту дисципліною» (12). Російський більшовизм, за словами Донцова, виступає не стільки проти буржуазної демократії, скільки проти самих основ європейської цивілізації, закладених тисячоліття тому – родини, власності, людини, створеної по образу Творця, її індивідуальності, а також заснованої на вченні Христа системі відносин людини до себе, до ближнього і до Бога. «Чи з цими «дітьми Сатани» можна успішно боротись гаслами та принадами «свобідного голосування», забезпечення на старість чи жіночої рівноправності? Чи можна боротися програмками, списаними з марксистських взірців, лише пофарбованих не на червоне, а на рожеве, з обіцянками різних «благ», хоч би їх і обіцялося у «своїй державі»? Чи можна з більшовизмом боротися видивом минулої «чарівної України» через окуляри староемігрантського Санчо Панси, з насолодою описаним видивом колишніх «підвечірків і вечер аж до рана», з перечисленням «кабанців, телячих задків, солодких пундиків, коли то «всі їли і пили», а потім виставляли «По ревізії» і до дуру співали (В. Приходько в «Часі»)?» (12). Оце «до дуру співали» – просто уособлення безсилої і безхарактерної язичницької «Малоросії», яку так полюбляють інші, хто харчується цією «дур’ю».
«Великий народ», «велика країна», «великі діяння» російського генія, що «піднімається з колін», не залишають українській «капусті головатій» шансу тихо проростати на своїм городі ген до збору урожаю. Комуністична ідеологія в Росії нині поступилася місцем традиційній ідеології російської великодержавності, але суті справи – як прозорливо написав про сучасну нам реальність Степан Бандера – це не змінило. Виховання росіяни отримують те саме, що й в часи минулі. Пригадуючи промову радянського функціонера Жданова, надруковану в «Правді» 21.9.46 р., Донцов наголошує на тому, що більшовицька література, за словами Жданова, «не сміє виховувати молодь «в дусі безідейності»; що шкідливою є теорія «мистецтва для мистецтва»; що більшовицька література має займатися «виховуванням людських душ», виховуванням молоді (очевидно в більшовицькому дусі), що література не повинна «забувати про ідейну роботу». Жданов вважає, що «кожний удалий (в більшовицькому дусі) твір літератури можна порівняти з виграною битвою». Він громить «тривіальну («пошлую»), безідейну літературу і мистецтво, де повно гангстерів, дівчинок з вар’єте, із вихвалянням адюльтеру і пригод усяких пройдисвітів»; він проти замикання літератури «у вузенький світик особистих переживань» або «в розривково порожню сюжетику», вимагає пропаганди героїзму. «Ізвєстія» (13. 9. 46) вимагають від кіномистецтва ідейності (комуністичної), прищеплення совєтського патріотизму і бажання «боротися і перемагати будь-які перепони», нападає на фільми чисто «увеселітельниє»… Як же має виглядати та людина, яку література, мистецтво, театр мають формувати? Та людина, яка служить цій ідеології? Більшовики відповідають («Правда» 19. 9. 46): – «піднесення ідеологічної роботи повинно виразитися в зміцненні більшовицької войовничості, в демаскуванні ворожих соціалізмові явищ у царині ідеології, в різкій засадничій критиці ідеологічних перекручень – безідейності, загумінковості («обиватєльщіни»). Вимагаються «люди з характером» («видєржкой») і героїзмом («Правда», 14. 9. 36); вимагаються люди, які могли би робити «особистим прикладом, що не терпить розходження між словом і ділом». Іншими словами – вимагається від більшовика мати войовничу вдачу, дух комбативності в обороні своєї ідеї і в нападі на ідею чужу, вимагається героїзм, картаються всі вияви «обиватєльщіни», …приниження круга своїх зацікавлень до вузького кола чисто особистих справ… Більшовизм, наш найнебезпечніший ворог – ставить собі за завдання інтенсивно формувати літературою і мистецтвом душі нових поколінь, в одному дусі, в дусі ворожому нам; намагається формувати в цьому же ж дусі і українську молодь, роблячи яничарів з людей української крові» (11).
І зараз – те саме. Зокрема, в позаминулому році Росія шокувала світ указом про кримінальну відповідальність за фальсифікацію історії «на шкоду Росії», натякнувши тим самим на заохочення фальсифікацій «на користь Росії». Хоч в цьому напрямку вже зроблено усе, що взагалі було можливо, і навіть більше. А нині росіяни запропонували новому керівництву України написати новий (насправді вже відомий нам старий) підручник із історії, спільний з українською стороною. Себто, ми – «один народ», тому й історія у нас повинна бути одна. Тож, як мінімум, один шкільний предмет у нас тепер вже буде спільним. Це ж яка економія у креативі! Передусім, в українському. А в новому навчальному 2010 р. російські школярі потрапили на перший, виховний урок, який мав назву «Великі перемоги російського народу». «При цьому, – зауважує С. Грабовський в статті «Великі перемоги чи велика брехня?», – як роз’яснюється в рекомендаціях з його проведення, слово «перемоги» в назві теми уроку має широкий контекст і не обмежується тільки військовими перемогами країни і людей. Це поняття відобразило такі перемоги в різних сферах і в різні епохи, які мають світове та національне значення, а також визначні особисті перемоги, які вливаються в загальний потік перемог росіян… Навіть просте перерахування прикладів перемог Росії справляє на учнів сильне враження, підкреслювали укладачі рекомендацій… За задумом укладачів…, перший урок мав підвести учнів до ідеї про те, що за всієї складності політичних процесів у найважчі періоди своєї історії Росія, її багатонаціональний народ виступали як країна-переможниця, народ-переможець, долаючи важкі випробування. Перемоги Росії складаються з перемог її громадян, дітей великої Вітчизни – цю ідею мали донести учителі до школярів, за словами авторів рекомендацій, «орієнтуючись на потреби учнів конкретного класу, їхній вік, рівень підготовки, попередню роботу щодо цього, плани нового навчального року, культурно-історичний контекст місця, де розташована школа і живуть учні, на історію їхніх сімей та співгромадян» (7). Он як мудро все розставлено! Так виховується гордість не просто за свою безрозмірну країну-імперію і свій абстрактний «багатонаціональний» народ, а й за свою місцевість, за своє найближче оточення, за близьких та рідних, а від них – вже до масштабів «однієї шостої частини суші». «С голубого ручейка начинается река…»
І не важливо, що із перерахованих програмою «великих перемог» суто російських виявилася нікчемна меншість, не кажучи про те, що більшість тих славетних «перемог» були насправді прикрими поразками (так звані Невська, Куликовська битви тощо). «1978 року, – пригадує із цього приводу Грабовський, – по радіо «Свобода» я слухав – через виття та тріск глушилок – виступ Олександра Солженіцина, котрий неквапливо й фундаментально пояснював слухачам, чому перемога у Полтавській битві стала тріумфом Російської держави і водночас катастрофою для російського народу. А двома роками пізніше на тих же радіохвилях Віктор Некрасов своїм глухуватим прокуреним голосом розставляв крапки над «і» щодо Афганістану – чому солдатський подвиг на тій війні перетворюється у вселюдських масштабах виміру на злочин, подібний до злочинів нацистських окупантів на радянській землі» (7).
Усе це не важливо. Головне – виховувати учнів на рекламі героїчних прикладів, що й роблять у Росії. Моралісти й правдолюби можуть не погоджуватися з такою дидактичною стратегією, але вона виховує російську молодь у дусі вірного патріотичного служіння, формує психологію завойовника чужих земель і невтомного переможця. «Воно наче й патріотично – «народ-переможець», – зауважує Грабовський. – Воно наче і правильно – завжди і всюди шукати виграшні моменти у національній історії, показувати перемогу, образно кажучи, добра над злом. Але який стосунок має такий підхід до реальної історії, тим більше до російської, в якій народ, якщо і здобував великими потом і кров’ю перемоги, то найчастіше перемоги піррові? Якщо цей народ виступав гарматним м’ясом і «табірним пилом» для своїх можновладців? Якщо держава впродовж ряду століть була чимось ворожим для більшості російського народу?» (7). А це вже інша справа. І розмова зараз – не про це. Урешті решт, країна має результат, хоч царство справжнього Христа у ній по-шулерськи підмінене «близнюковою» імперією Антихриста.
І на весь цей ідейний напір ненаситної сусідньої держави українські керманичі відповідають безідейністю, «толеранцією» і готовністю іти на компроміс. Бойовій машині завойовника, нашвидкуруч зовні підігнаній під найдосконаліші християнські стандарти, вони протиставляють розніжену язичницьку замріяність, характерну для «мальовничої України» із селянами на відпочинку на стерні в обідній час. «Більшовицькій силі, силі однієї, фанатичної ідеї, – обурюється Донцов, – Швейки протиставляють ідейну саламаху, повний брак однієї яскравої думки, атракційної і мобілізуючої загал. Більше! – в літературі емігрантській Швейки свідомо пропагують безпринципність або розкладові ідеї, послаблюючи думку і бойову волю загалу. Більшовицькому ідеалові людини фанатика і войовника своєї думки – протиставляють Швейки ідеал «малої людини», ненависть до типу героя і войовника. Більшовицькому червоному Орденові (компартії) – Швейки протиставляють механічне, недисципліноване «об’єднання» гетерономних, чужих собі по духу, людей. Більшовицькій пасії творення свого, наперекір будь-яким «еволюціям» і «волі народу» – Швейки протиставляють невільницьке рахування з обставинами й нагинання до них своїх тимчасових програм. Ідеї, фанатизмові, войовничості – протиставляють безідейність, безхарактерність і «толеранцію»… Знаю, що можуть відповісти Швейки: – «так значить ви за ідейну твердолобість більшовиків! Значить ви за більшовицький партійний «орден»! За більшовицьку «чистку»!? Ні, я за щось інше. Навів приклад більшовиків для того, щоб довести простий факт: так само як глупо виходити з ломакою на ведмедя чи кавалерії проти танків, так само глупо балакати за самостійність, соборність, за боротьбу з червоною Москвою, роззброюючи рівночасно свій загал ідеологічно, морально, волево і чуттєво. Виводити проти фанатиків мілітарної червоної церкви «малу людину», ворожу героїці, без пристрасної віри в свою справу, позбавлену всякої моральної і групової дисципліни, людину принципово безідейну і безхарактерну – це або тупоумство, або злочин!» (11). Одначе так і роблять, у т.ч. в наші дні. Дешевий газ для олігархів та інші радощі життя, як запевняє наша влада, того варті. «Спочатку накорми людину» (не додаючи при цьому: «ту, що біля владного корита»), а потім думай про культуру. Себто, і про особистість, і взагалі про Україну.
В той час як у Росії підносять ідею – у даному випадку так званого «збирання руських земель» з обов’язковою уніфікацією їх різноетнічних мешканців під «загальноросійський» зразок, – в Україні як раніше, так і зараз намагаються спотворити національну сутність, звести всю особливість нації до економічного знаменника, перетворивши її на споживацький об’єкт, легку здобич для жадібних імперських домагань. «Що протиставляє цим зусиллям, – пише Донцов, – українська література на тому малому відтинку, де вона може свобідно розвиватися, на еміграції? На еміграції знайдемо авторів, …які …«під стінку» ставлять в своїх випадах того, хто… домагається ідейності, піднесення, служіння великим ідеям в літературі, хто поборює анархічну теорію «мистецтва для мистецтва». Знайдемо авторів порнографів, що принижують і знеславлюють ідейну героїку в нашій поезії, …пропагують культ… раба всіх своїх найнікчемніших інстинктів (Шерех), пропагують звироднілий ідейний світ безпринципної голоти (сартризм); такі слова як «героїзм», «засади» і «переконання» – ставлять в іронічні знаки наведення (Самчук); пропагують літературу для лоскотання нервів людського шимпанзе («Божественна лжа»), пропагують принципову безпринципність. Роблять цю роботу деморалізації, хаотизації думки ті письменники і критики майже безкарно перед лицем диявольської сили зі Сходу, яка виковує і формує душі наших ворогів і яничарів. І думають, що подібною «літературою» і подібною «критикою» вони можуть дати молоді духовну зброю для самоутвердження і змагу!» (11).
Тут справедливе правило: хто не хоче бути молотом, той стане ковадлом. З позиції ковадла українські лідери і солідарна з ними псевдоукраїнська письменницька еліта ховають по таємних закутках героїв України, засовують їх по щілинам і замазують цементним розчином, аби сусіди не побачили, що вони тут є, і не розсердилися. Бо поки у країни немає своїх героїв, вона – ще територія, а не державна сутність, і її можна приєднати до «справжньої» держави. От наші лідери й підігрують таким оманливим тенденціям своїх можливих хазяїв. Як наче ми соромимось самих себе, соромимось своїх героїв, – оунівців, Бандери, Коновальця, Орлика, Мазепи та Петлюри, – чи боїмось їх визнавати. Усіх, хто виступав проти імперської навали, хто захищав національну самобутність, сьогоднішні керманичі країни піддають зневазі, зате підносять інших, – тих, хто якимось чином прислужився «інтернаціональним» інтересам (Хмельницького та ін.). Наприклад, журналіст, письменник і псевдоісторик О. Бузина поливає брудом поголовно всіх національних історичних діячів, які боролися за незалежність України. У нас – він стверджує – ніколи не було героїв. Втім, – ні! Вони були, – він додає – але, як виявляється, він має на увазі тих осіб, які чудово прислужилися «царю и отечеству». Не Україні. Точніше, Україні, але лише як невиразній та безликій території у складі «материнської» імперії. Самій по собі, Україні ті герої не потрібні. Бо, сама по собі, й Бузині вона практично не потрібна. Оскільки її цінність визначається лише наближеністю до Росії і можливістю їй чимось стати у нагоді. Її ідейність – також – зовні, а не в ній самій. Сама по собі, Україна у фантазіях письменника не має власної ідеї (то все є «дурь і блажь»). Вона – лише репрезентант, один із втілювачів іншої, російської ідеї – Антихристового оволодіння світом. «Прикольно» бачити, як нині по землі славетних запорожців, яка ще пам’ятає стук копит козацьких коней, йдуть ешелони із цистернами нафтопродуктів із Росії, і на кожному з вагонів красується великий штамп із написом: «Русский мир», а поруч – глобус нашої Землі, що ілюструє той майбутній, очевидно, «русский мир»…
Україна, як виходить із подібних «малороських» опусів, не має права на героїв. Її уділ – язичницьке тихеньке животіння. Герої ж створюють самодостатній християнський простір, цементують повноцінну суверенну націю. Країну із героями не можна поневолити назавжди. Тому-то наші «малороси» вибирають у герої лише тих, хто віддавав життя за процвітання і розширення Антихристових володінь, а не за Україну, як самодостатню сутність. Немає України, як цілісної персоналії, ні для Яневського (є лише Польща), ні для Бузини (тут є лише Росія). Признаймося, панове, – закликають «швейки», – подивимося правді в вічі: немає в нас героїв! Давайте визнаємо цей прикрий факт (ну, будь ласочка!) і змиримося з ним, як з даністю. У нас їх і не може бути, бо ми є лише територією, безособистісним придатком до хазяйської імперії. І нумо славити навперегін героїв наших шефів! Нехай приходять і володіють нами! В цих закликах є навіть щось жіноче. Немає «мужських первнів», як писав Д. Донцов. Та це – проблема тих окремих «швейків», а не держави Україна.
А що стосується Росії, то вона завжди була язичницьким проектом, і особливо це яскраво проявилося в роки комуно-атеїзму. Бо ще в XIII ст. в цих Залешанських землях укорінився стиль правління ісламізованої татарської еліти, яка домовилась із православним світом Візантії про взаємовигідну співпрацю. Православна Церква у Московії завжди була невідділима від держави. А держава, що б там не казали, є язичницьким продуктом, – в Росії здавна правило язичництво під вивіскою християнства, посилене Антихристовою напівісламською ідеєю. Воно й не дивно, бо цілих три століття Московія була улусом Золотоординського ханства, після чого ще майже два століття продовжувала сплачувати данину татарам Криму. У православних храмах читалися молитви за здоров’я ханської сім’ї («царя й цариці»), і навіть величне звання константинопольського імператора, що вже не мав імперії, перемістилося, зі згоди візантійського священства, до переможного ординського володаря. Тому цілком є справедливими слова Донцова: «Москві йдеться про знищення, про деморалізацію духу нашої цивілізації, її понять про божеське походження людини, про її особисту гідність, незалежність її совісті, її поняття про особисту честь, про недоторкані заповіді її релігії, про примат духовного над тілесним, Божеського над людським. Більшовизмові ходить передусім про зламання духу християнської людини, щоби вона «падши поклонилася» дияволові; щоб зробити з неї людину отари, череди, масового «робота», моральну худобу, що знає лиш своє стійло, їжу та палицю чабана, щоб стала повільним знаряддям в руках апостолів Нечистого. Боротися з цим зможе тільки людина, яка стрясе з себе ганебне шмаття матеріалізму, яка навернеться до тої прадавньої, нашої філософії життя, яка єдина дає міцність душі, силу духові і робить їх непереможними. Цією філософією є філософія християнська. Це є зброя, якою буде переможена навала зі Сходу, вона зробить непереможним меч у руках віруючої людини, вона врятує і нашу націю» (12).
Звичайно, питання російської ментальності потребує окремої розмови. Пояснювати і виводити її зі Сходу – не дуже, як на мене, є коректним. Хоча б тому, що фенотип формується, найпершим чином, з генотипу, із спадкових особливостей, тоді як зовнішні умови здатні вносити у прояв фенотипу хіба що несуттєві додаткові риси. Комусь, можливо, і хотілось би виводити усі російські негаразди від чужинців, – наприклад, від татарської Орди чи Візантії, що буцімто колись занапастили бідну безталанну «північно-східну Русь». Але чомусь у цих агресорів не склалося з «південно-західною Руссю», і не сказати, що не намагалися. Однак – невдача. Інші стартові позиції.
Однак повернемося до «меча у руках віруючої людини». В Одкровенні Іоанна цим мечем є Слово Боже. На тому ж наголошує й Донцов, назвавши зброєю проти «навали зі Сходу» християнську філософію. А як воно в реальному, буденному житті? Тут «Слово Боже» не спрацьовує. Можливо, тому, що воно не є аутентичним «Словом Божим». А от чи справжнє Слово Боже довелось колись почути і промовити простій людині? Християнське вчення на сьогодні ще не досягло своєї досконалості. На відміну від язичницьких доктрин, які даються всім бажаючим, як щось статичне й всезагальне, такий собі продукт без розвитку і змін, учення християнської доби є динамічним і, по суті, персонально-особистісним у власному контенті. Людина в християнстві (як світоглядному комплексі, бо мова тут не йде про офіційно-історичний прояв) уперше має своїм витоком свободу і сама виношує в собі духовно-християнські погляди. Вона їх самостійно розвиває, а не отримує в готовім вигляді, як у випадку із язичницькими вченнями.
Звичайно, надто вільне трактування тезисів доктрини Іісуса не йде на користь самовдосконаленню людської особистості в епоху християнства. Якби Христос дізнався, які криваві злочини вчиняються його ім’ям, він був би дуже розчарований. В ім’я Христа латинські Папи «полювали на відьом», а також штампували індульгенції тодішнім «олігархам» та спонукали лицарство до хрестоносної агресії і відпускали воїнам, які прославилися на війні з невірними, усі гріхи – заздалегідь та оптом. Аби лише прогнали клятих нехристів, чиє життя, мабуть, було прирівняне до життя тварин. Звичайно, це не просто так, знічев’я люди бавилися. Це була доволі гідна відповідь на мусульманське вторгнення на батьківщину християнства, коли арабські завойовники примушували місцевих християн приймати мусульманську віру і створювали перепони для паломників із Заходу, що рухалися до Єрусалиму. І відповідно, згідно із первісним задумом, походи хрестоносців були направлені на визволення поневоленої християнської людності від чужоземних завойовників. Задум, як на мене, був шляхетний і цілком у християнському дусі. Одначе втілення його в життя було далеким від духовних заповідей та ідеалів. Римські Папи розуміли, що молитвою тут не допоможеш. А чим тоді? Немає відповіді…
Всі війни за звільнення народів та за християнську віру не були по формі християнськими. Словом Божим ще ніхто чомусь не воював. Хіба що Ганді, як розповідають, очолив релігійно-пацифістський рух спротиву британському колоніалізмові. Але ж сама Британія тоді знаходилась на грані покаяння за свої імперіалістичні неподобства. На той момент вона була доволі зрілою та мудрою державою і сприйняла індійські вільнолюбні меседжі без зайвої агресії, погодившись із більшістю вимог індійців. Тому, щоб мати успіх у подібних пацифістських починаннях, колонізованому етносу потрібно мати справу із таким дорослим і самодостатнім колонізатором, як Британія чи інші західні країни, які вже культивують справжні християнські цінності. У іншому випадку шансів – нуль. Берись за зброю.
Колись філософ І. Ільїн накинувся зі зливою обурення на певних діячів-філософів під кодовою назвою «непротивленці», серед яких він особливо виділяв М. Бердяєва. І аргументи Ільїна – то є практично монолог Священної Римської інквізиції, особливо у випадку цитування Ільїним св. Феодосія Печерського: «Живіть мирно не тільки з друзями, але і з ворогами; проте тільки зі своїми ворогами, а не з ворогами Божими» (23). Отак! Ільїн відгукується їдко і з сарказмом на кволі спроби пацифістів обґрунтувати вкрай бліді й непереконливі у наших непростих реаліях методики духовної війни супроти світового зла: «Як же міг преп. Сергій Радонезький надихати і надихнути Дмитра Донського на криваве побоїще з татарами? Чому він не вважав необхідним чекати всезагального татарського покаяння і навернення? Чи татарська душа не «людська душа»? Чи преп. Сергій не вмів дорожити (подібно п. Бердяєву) «індивідуальною людською душею і її вічною долею»? Адже ж він послав ще двох своїх монахів вбивати татар… Що ж, все те було відпадінням від християнства і від православ’я? І монахи Троїце-Сергієвої Лаври, що встали у Непевний час <на боротьбу> із злодійськими зграями – теж відпали від православ’я чи творили «протихристиянську» справу слідом за преп. Сергієм?.. А коли митрополит Ростовський Кирило разом з князем Пожарським будував і вів ополчення на Москву, то це було з його боку справою любові, притому саме християнської любові, чи справою ненависті та злоби? А відлюдник Іринарх, що закликав князя Пожарського йти на Москву без боязні, – адже він разом з митрополитом Кирилом «роздмухував пристрасті цього руху» і «збуджував морально-духовну атмосферу»?.. А правління Філарета Романова? А суворість Никона? А наші полкові священики, що ходили без меча, але з хрестом в атаку зі своїм полком, благословляючи на смертний бій за батьківщину? Що ж, вони спотворювали християнство і збуджували пристрасті?» (23).
І це ще не все. Далі – ще суворіше: «Подумати тільки, що було б з Росією, якби цар Олексій Михайлович (Найтихіший) став би чекати покаяння Степана Разіна і його зграй і обмежився молитвою за них? Що було б, якби Петро зі стрільцями і Катерина Велика з пугачовськими зграями (які Пушкін цілком об’єктивно і епічно іменує «наволоччю», тобто збродом людським) не «взяли <би> на себе «рішучість скарати» злодіїв від імені православної Росії? Адже вони би виявилися зрадниками своєї країни… А коли вони це робили, то Православна Церква їх осудила за це чи ні? І якби вона їх осудила, то в узгодженні з апостольським вченням чи всупереч йому?» (23).
Ну, і т.д. Ільїн не на жарт розсердився. Він бичує «в хвіст і в гриву» так звану «сентиментально-непротивленчеську інтелігенцію», переповнену «малодушної гуманності», «педантичної моралі» і навіть «крайнощів в добрі», що до добра, за Ільїним, ніколи не доводять. «Це є мріяння про якесь морально-досконале життя, мріяння, що не рахується з наявною трагедією світу або ж рахується із нею як із фактом, а не як з вольовим завданням. Це мріяння є безґрунтовним і оманливим, яке вирощує в душі сліпоту, легкодухість і релігійне дезертирство. Подумайте тільки: російська інтелігенція дев’ятнадцятого сторіччя гуманніша за апостола Павла і преподобного Сергія, милосердніша за апостола Петра і велелюбніше за патріарха Гермогена. І традиція наших великих святих… виявляється традицією «злого добра» (23).
Ось вам, тримайте. Навіть трохи дивно, що пан Ільїн не пригадав іще, для повного комплекту, і святого Костянтина, керманича Великої Римської імперії, що запровадив християнство у своїй країні і, як наслідок, у світі. Ото вже в кого є повчитися традиціям того так званого «добра». Але я не жартую. Бо жарти жартами, але ж… На думку Ільїна, ми, світські люди, не маємо бути гуманнішими за древніх апостолів та преподобних, православних керманичів Росії і, заодно, вже й за римських інквізиторів. Це, як на мене, хибна думка, притаманна класиці оязиченого російського православ’я, найменш християнської частини всесвітньої конфесії Христа. Бо спаяне з державою російське православ’я розглядає людську свідомість в статиці, а не в динаміці, як це належить християнству. Мовляв, вона незмінна. Та це – велика помилка. Якщо апостоли і патріархи церкви колись були буквально по-язичницьки жорстокими, то це не значить, що і ми, у наші дні, повинні бути не гуманніші за них. Бо гуманнішою стала навіть держава, – це фактичне уособлення язичництва! У ті часи вважалося звичайним ділом катування й спалення живих людей на площах, та ще й маленькі діти мали все те споглядати. А зараз, дякувати Богу, все інакше. Суспільство, все ж, християнізується. То чи повинні ми використовувати всі рекомендації сучасників тих кривавих реалій? Навіть в разі, коли це – апостоли і преподобні. Сторінки Біблії залиті кров’ю. Ця Книга Книг розповідає про життя пророків і святих, чиє духовне бачення теж «залите кров’ю»: яке життя, такий і напрям мислення. Напевно, нам не варто буквалізувати їхні заклики і переносити на сьогодення жорстокі норми тих часів.
Тож варто трохи посперечатися із Ільїним. Не кажучи вже про «збрід людський», яким філософ, вслід за Пушкіним, цілком у дусі Православної Росії, поіменував донських козаків, що прагнули лібералізації цієї наджорстокої країни. Це, звісно, не найкраща реклама для язичницьких методів втілення в життя християнських ідеалів. Але ж у дечому пан Ільїн має рацію. Не по фактах, зрозуміло, а по напряму думок. Є такий російський вираз – «сермяжная правда». А що робити, коли іншої в нас поки що немає? Така, за висловом філософа, «наявна трагедія світу». І таке ми нині маємо християнство.
У діалозі на підвищених тонах християнства і язичництва, як правило, беруться на озброєння язичницькі прийоми й засоби. І ті ж оунівці, хоча й були безмежно й щиросердо віруючими християнами, та проти комуністичної й фашистської навали боролися язичницькими методами. А хто би підказав щось інше? Тут креатив махатми Ганді не спрацьовує: не той суперник. Сьогодні комуністи й польські шовіністи полюбляють видавати «мемуари» про «жорстокість» вояків ОУН-УПА, які насмілилися вести з ними збройну боротьбу, і забувають геть про те, що дії цих повстанців були лише закономірною реакцією на ту ж жорстокість польського й радянського режимів. Їм випало виборювати власну незалежність зі зброєю в руках, оскільки їхній ворог йшов на них зі зброєю.
То як тут діяти? Що є правильним? Адже вбивство – гріх. Одначе рабство – також гріх. Із двох гріхів потрібно обирати менший. Менший гріх – напевно, рабство. Та чи приймаються тут до уваги пласкі математичні порівняння? І чи насправді рабство – менший гріх? Воно не відбирає в нас життя, натомість відбирає «образ Божий» і перетворює людину на худобу. Чи це не є образою Творця, оскверненням Його природи, наругою над Божеською суттю? Адже людська душа безсмертна, і зі смертю тіла не кінчається життя душі. А смерть людської особистості – це, звісно, ще не смерть душі, але вже може розглядатися, як найкоротший шлях до неї. І в цьому сенсі рабство виглядає значно більшим злом, ніж вбивство. Чи – як для кого? Як бачимо, на це питання важко віднайти просту й беззаперечну відповідь.
Мені пригадується англо-ірландський фільм «Вітер, який качає верес». У цій картині також розглядається питання вибору між кардинально різними форматами і проявами добра і зла. Що є меншим гріхом: вбити зрадника, який одночасно є найближчим другом або братом, чи пробачити йому, і тоді його зрада і зрада таких самих, як він, примножиться, як сніжна грудка, і спричинить смерті інших, а в результаті – стане перешкодою для звільнення з неволі усього народу? То що є важливішим: життя людської особистості чи воля власного народу? До речі, героїзм – це саме добровільний вияв вибору на користь усього суспільства. Жертвування своїм життям в ім’я збереження народу, його духовного життя – це також героїчний вчинок. Він, очевидно, зближує людину з Богом. Із Богом зближує її і прощення. Тому питання повисає у повітрі…
Християнське вчення є вченням любові. Однак історія не знає звільнення народів від колоніальної залежності через любов до своїх мучителів. Проте саме так вчинив Христос. Здавалося, що він програв. І християнство згодом в багатьох державах Заходу почали насаджувати силою. Його використовували для цементування язичницьких устоїв. Та чи було це програшем для християнської доктрини? Начебто, і так. Але з’явилося таємне вчення про Святий Грааль, про Чашу християнської любові, яка дарує нам безсмертя. Час її ще не настав. У перспективі християнство виграє, і матеріальний світ очиститься від зла. Шляхом до цього є персоналізація, а отже, – звільнення усіх народів, що мають сили і бажання бути незалежними. Сьогодні нам відомі тільки агресивні збройні методи досягнення духовних цілей – принаймні, щодо націй і народів, – бо протилежна сторона не переконується іншими. А силовими методами ці питання остаточно не вирішуються. Нагадаю, що герой картини «Свята Кров» так наприкінці й не зрозумів своєї матері і не покаявся за спосіб дій у чоловічому, патріархальному суспільстві, не попросив пробачення, не виявив любові. Так вона і залишилася одна-однісінька, відірвана від християнського об’єму, придушена й понівечена його жорстокістю та ненавистю, «поставлена у стійло» – до наступного випадку.
Наш світ перебуває у такому ж стані. Ми ніби зупинилися у кроці від об’єму, ніби боїмось його, і всі свої проблеми уникаємо вирішувати через особистісне порозуміння. Наприклад, та ж Росія не бажає визнати свого фіно-угорського коріння і монголо-татарського минулого. Хоче бути кимось іншим, тому тремтячими руками хапається за «руську» Україну, без якої не відчуває себе повноцінною державою, а росіяни – нацією. В свою чергу, Україна не бажає зізнаватися та каятися в своєму давньому презирливому ставленні до слаборозвиненого «народу моксель», та й Польща могла би віднайти в собі чимало зверхності до українського народу, – мабуть, не без причини. З подібними непорозуміннями стикаємося час від часу і в інших антагоністичних парах. Вина ніколи не буває однобічною, вона завжди – з обох боків.
Слідом за Освальдом Шпенглером, ідеолог українського націоналізму Д. Донцов поділяв всі світові народи на народи-плебеї і народи-пани, по-шевченковому – на «лицарів» і «свинопасів». Це розділення є чисто духовним. Мислитель зазначав, що даний поділ не є класовим чи соціальним, – тут не важать біологічні чинники, – бо він є виключно психологічним, чи типологічним. Це – суто бердяєвські типи «духовної свободи» (аристократизм) та «несвободи» (парвеню), а особисто я їх ототожнюю із християнством та язичництвом. Для світогляду «панів», по Донцову, характерне прагнення до свободи, для світогляду «плебеїв» – прагнення до рівності, навіть під самою жорстокою владою «батюшки-царя» (і тут вже – натяк українця на його «художнє бачення» російського народу). Донцов відрізняв «пана» від «плебея» по його ставленню до влади: «Плебея пізнаєте… по тому, що він недооцінює значення політичного власновладства». Тож «панство» – це здатність народу правити на своїй землі, панувати у власному домі. Коли ж він поступається своїм правлінням чужому володарю і мириться з тим, що на його землі здобувають панування інші – він «плебей». Що значить інші? Припускаю, що мова йде, у першу чергу, про чужу духовну сутність, вороже налаштовану до прагнень і бажань цього народу. Коли європеєць вказує на себе й каже: «Держава – це я», росіянин вказує нагору й каже: «Держава – це вони». Перший відчуває себе «власновладцем» на своїй землі, а другий – «холопом», навіть будучи формально колоністом на чужій землі.
До другого типу, окрім росіян, відносяться народи так званого «третього світу», у середовище яких з відомого моменту потрапили й українці. Але Донцов завжди вважав, що дана ситуація є тимчасовою, відстоював духовне «панство» українців і щиро вірив, що його народ є гідним бути нацією «панською». Хоча б тому, що Україна має «панський» історичний шлях, – тут варто пригадати хоча б епоху Київської Русі, чи Галицько-Волинське королівство, чи лицарську добу Гетьманщини, не кажучи вже про трипільців, скіфів і сарматів. Як і Бердяєв, цей мислитель визнавав «плебейство» й «панство» виключно «в душі». «Плебейська» риса притаманна не лише народам, а й окремим людям в складі того чи іншого народу. «Плебей» – це той, хто зневажливо ставиться до давньої традиції боротьби козаків за державність, називаючи їх «хамами та розбійниками», а також до державницьких традицій Русі, бо руські князі, бачите, – феодали і нероби, насильники й чужинці (насправді вже із князя Володимира Великого – далеко не чужинці), що тільки переводили харчі та різались з кочовиками, не даючи мирному народу працювати. Так ось – відказує Донцов – ці «розбійники» й «експлуататори-нероби» якраз і витворили українську націю та всі її культурні надбання, що мають більше спільного з антропоцентричною культурою заходу, ніж із культурою Росії, що нав’язується українцям, як буцімто щось дуже їм близьке і цілковито гідне замістити власним змістом українську сутність.
Донцов уважно придивлявся до своїх сучасників і з жахом помічав, що серед них все менше зостається сильних духом особистостей, все більше є так званих «реалістів», позанаціональних і позакультурних «лібералів-космополітів». Людина «княжої доби», за словами мислителя, «ніколи не охлявала ні фізично, ні морально, …була вічно на сторожі», не прагнула спокою, але була готова відстоювати права свого народу до останнього. Саме такого провідника бажав для власного народу пан Дмитро. Натомість тип його сучасника, що долучився до національно-визвольної революції 1917-22 рр., був прямо протилежним лицарському ідеалові. Це тип політика «з холопським спритом, замість державної мудрості», без духовних принципів, без великої відваги, зате – з великими приватними інтересами. Тому цей тип був дуже вразливим: його доволі легко було підкупити, обдурити або залякати. Такі політики «характерні для періоду занепаду, в період же відродження такі лідери швидко зникають». Згідно з цією характеристикою, Україна в наші дні переживає черговий етап занепаду і невідомо, коли настане її нове відродження. Останній потяг до відродження відбувся, як на мене, в період 30-50х років минулого століття на галицько-волинських землях України. Нагадаю, що саме з Галицько-Волинського князівства-королівства починала свій життєвий шлях національна держава Україна-Русь (не плутати з шахрайським брендом «Святої Русі» за авторства Росії).
В суто лицарських аристократичних традиціях проблему «рала і меча» («соціальної» і «політичної» волі) Донцов вирішує на користь «меча» і політичної незалежності країни. Якщо провести паралелі з індоєвропейською культурою, то в даному випадку мова йде про касти воїнів («кшатріїв») та землеробів («вайшьїв»). Воїни символізують серце і душу (християнська сфера), землероби – шлунок і тіло (язичницька сфера). Воїни захищають землеробів і правлять ними. Українське козацтво, як одна із форм індоєвропейського воїнства, – це шляхта, каста «кшатріїв», духовна аристократія, що понад усе на світі ставить свободу і етнічну особистість – «душу народу». Вона нічого ні в кого не прохає, а все, що їй потрібно, виборює своїми силами, тоді як «гречкосії» («вайшьї» й особливо «шудри»), за Донцовим, воліють випросити собі право жити й працювати у якогось пана чи царя.
Так ось де сховано коріння християнсько-язичницького сплаву – в древній індоєвропейській традиції ототожнення воєнної аристократії із серцем – християнським центром! «Не мир приніс я вам, а меч, – сказав Христос. І розумій, як знаєш. В дохристиянський час цей меч мав право бути зброєю, а в християнський він став Словом Божим. Але не все так просто. Християнство нині міцно переплетене з язичництвом. І без язичницьких прийомів на сьогодні майже неможливо досягнути християнських цілей – звісно, це стосується лише державних форм. Бо, на відміну від людини, держава є цілком язичницькою сутністю. Держава несумісна з християнською метою.
Однак просякнутість дохристиянським духом у «часи занепаду» робить свою справу. На жаль, ідейні націоналісти в сучасній Україні постають нерідко в якості духовно неспроможних лідерів національного відтинку. Або вони притримуються відверто екстремістських поглядів, що в дечому нагадують нацистські, або являють повну безхребетність та язичницьку замріяність. Все – мимо каси. Як висловився Олександр Ткачук, різниця між справжніми українськими націоналістами і їх сьогоднішніми «послідовниками» ? як між УПА і легендованими під УПА загонами НКВС: вивіска та сама, а нутро – геть інше.
Одні наповнені плебейською агресією і доволі не поштиво відгукуються про інородців – зокрема, євреїв. Насправді це їм дуже заважає примножити ряди своїх прихильників, – людей відлякує відверте хамство і невиправдана войовничість. А помірковані націоналістичні рухи мають протилежну ваду – вони безсилі, пустодзвонні та позбавлені характеру, твердої соціальної постави. Наприклад, «Наша Україна» має всі потрібні риси українського націоналізму – без зайвих екстремістських проявів, – але при цьому її рейтинг сходить до нуля – очевидно, у зв’язку із неспроможністю її «гнучкого» лідера правити країною. Можливо, ця позиція є навіть християнською, – принаймні, зовні, – але в язичницькім оточенні вона заздалегідь є слабшою і постає, скоріше, як пародія на християнство. Коли керманич України напередодні виборів, де балотується на другий термін, з телеекранів прямо заявляє: «Я ненавиджу політику!», – це все одно, якби спеціаліст із будь-якого фаху напередодні конкурсу на виборну посаду заявив би, що ненавидить свою професію. Лікар би сказав: «Ненавиджу медицину!» Чи педагог: «Ненавиджу вчителювання!» То нащо ти займаєшся не своєю справою? І чи довірили б такій людині після цих відвертостей такий відповідальний пост? Довірили б тому, хто дійсно любить цю роботу. І результат наявності проблем в національнім секторі не забарився: тепер до влади в Україні прийшов язичницький проект («ласкаве теля»), – який вже любить свою справу і… представляє інтереси іншої, сильнішої в язичницькому вимірі держави.
Але «у нас була УПА». Були Шухевич і Бандера. А значить, національна думка українського народу насправді здатна бути справедливою і життєдайною. На відміну від Д. Донцова та окремих ідеологів «мельниковської» гілки ОУН (зокрема, Сціборського, – провокатора і зрадника, як називав його Бандера), Степан Андрійович завжди вважав усі народи рівними перед Богом. Тож намагаючись звільнити Україну від чужого панування, він виступав за звільнення усіх народів, які перебувають в неволі, і не підносив власну націю над іншими. Зокрема, в статті «Україна не буде спільницею Москви» Бандера застерігав українську людність від наркотику московської «імперіалізації» та від згоди бути співгосподарем загальної «тюрми народів». «Наш народ завжди прагне волі для себе і бажає її для інших народів, – пише автор статті. – Він боровся і бореться за правду і справедливість. Ми хочемо жити у згоді і взаємному шануванні з усіма народами доброї волі. Такі самі права визнаємо за іншими народами, за які боремося для себе. Не хочемо бути ані об’єктом, ані спричинником поневолення, визиску і кривди. Ми боремося активно за волю і правду не тільки тому, що їх потребуємо для себе, але передусім тому, що Бог дав людям ці скарби і такі закони, а основою нашої волі є йти за волею Божою. Такі ідейно-моральні засади не допустять ніколи до того, щоб Україна була спільницею Москви в її протинародному загарбницькому імперіалізмі» (4).
Як справжній практик, Степан Бандера чудово розумів, що спільна боротьба кількох народів проти власних поневолювачів суттєво збільшує їх шанси на загальну перемогу. «Від цієї боротьби ніхто не може ухилятися. Хто не братиме в ній участи, себто – хто відхиляється допомагати іншим народам, які стоять на першому фронті боротьби з большевизмом, той наражується на те, що фронт прийде до його власних кордонів, а тоді боротьба буде багато важча» (2). Тому Бандера закликав допомагати фінському народові, коли у 1940 р. на територію Фінляндії здійснило вторгнення Радянське військо. За це, у свою чергу, він отримав критику від Мельника, який у ті часи сидів «під німцями», слухняно вторив тільки їм і роздратовано запитував: «Навіщо нам сторонній клопіт?»
Не дочекаєтесь від нас імперської агресії, – сказав Бандера. І хай кожна Божа нація лишається сама собою. Хай кожна з них розкриє всі свої можливості і свій найкращий творчий потенціал, що допоможе їй і всім оточуючим стати вільними, безпечними й щасливими. Без сумнівів, Бандера був знайомий з працями Донцова, але він був на диво вільним від його окремих хибних поглядів. Донцов блискуче міг формулювати священне право українського народу на власну долю й обґрунтовувати необхідність героїчного спротиву імперській уніфікації, проте він мало вірив в лицарські, цілющі сили націй, які обрали «пряник і батіг» (із непрозорим натяком на Росію). Крім того, він вважав, що заслабкі народи «рабського» ґатунку повинні, згідно зі своєю вдачею (бо все – «по-чесному»), служити «панським» націям, які їх завоюють. При цьому я зазначу, що панування над собою – християнська тема, а над іншим (хай і заслабким, хай і таким, що потребує «кришування») – вже язичницька.
Натомість погляди Бандери на духовні перспективи націй були більш динамічними (християнсько-динамічними!), ніж часом «рекетирські» погляди Донцова. Імперіалізм в очах Бандери був найгіршим злом, його «диявольським 9-м днем», і саме в ньому він побачив головну державницьку проблему світу. В статті під назвою «Третя світова війна і визвольна боротьба» він побажав нечуваного досі відчуття свободи і великого людського щастя навіть росіянам, які ніяк не можуть (до речі, по сьогодні) загасити своїх палаючих імперських комплексів. «Росія є тільки одна – імперіалістична, – писав Бандера, – і так буде доти, доки російський імперіалізм не буде дощенту розторощений, а російський народ не вилікується з нього через пізнання, що його імперіалізм приносить йому самому найбільше лиха – жертв, терпінь і падіння» (3). Ось в чому проявилася Селена (Білий Місяць) у Стрільці! Бо імперіалізм – це зло в енергіях Стрільця, на противагу до інтернаціоналізму, якого, звісно, ні в Московії, ні у Росії, ні в СРСР ніколи не було. Я нагадаю, що в армії УПА була велика кількість національних куренів (російський, татарський, вірменський, грузинський, азербайджанський, єврейський тощо), і всі вони боролися за вільну Україну, як найперший крок до волі своїх власних батьківщин. Справжній інтернаціоналізм – це дружба поміж націями, зі збереженням національного обличчя та волевиявлення всіх. А імперіалізм – це елімінація народів та приведення їх до «найкращого» (читай: найбільш покірного) зразка «народу-гегемона».
Як і вина, свобода також не буває однобічною. Панування над іншими нікого не робить щасливим, і краще себе не обдурювати. Тому що фактор панування обмежує творчі можливості будь-якої нації, перетворює її з самодостатнього суб’єкта на слабкий неврівноважений об’єкт, що потребує допомоги зовні у вигляді нових жертвоприношень. На жаль, сьогоднішнє суспільство в Україні, якщо спиратися на результати президентських виборів 2010-го, схиляється до накатаного на протязі століть шляху об’єктивації та існування у режимі допомоги зовні (чи згори). «Тутешність» на поточний час перекриває енергетику «національності». Тож поки що ми взагалі не заслуговуємо на появу в українській політиці нового Бандери. Ми не готові до Відродження, бо обираємо так звану «соціалку» і подальшу, більш глибоку інтеграцію в Росію. Тож нині наша доля – Комаровські, а в якості альтернативи – Тягнибоки. Обирай! Між ними флюгерами обертаються найрізноманітніші Табачники, готові в будь-який момент переписати всю історію країни в один чи інший бік, а потім стерти все і знов переписати, як накажуть. Сьогодні більшість українського народу – на превеликий жаль, Табачники. Даремно пан міністр освіти називав людей, які здійснили революцію в Росії у 1917 р., «бидлом». Позаяк якщо це непоштиве слово до когось і пасує, то виключно до тих, хто, як і він, не має власної позиції і пливе за течією владного мейнстріму. Хто думає лише про власний шлунок і є найкращою моделлю для маніпуляцій із свідомістю. Історики розповідають, що українська нація втомилась від війни та голоду 20-х, втомилися від голоду 30-х, потoму ще від чогось, а тепер – від помаранчевих «розбірок» 2000-х… Вона постійно втомлена і відмовляється боротись за свою свободу. Тож нині має те, що має.
Закінчу драматично: на сьогодні Україна взагалі не має справжньої проукраїнської гуманітарно-політичної організації, яка би представляла інтереси більшості населення і була би здатна до відповідального та ефективного правління. Процес персоналізації загруз у соціальнім трясовинні, що має витоком той підсвідомий страх, який був глибоко закладений в душі української нації на протязі століть залякувань, репресій та повної імперської уніфікації. Тепер одна задача – вижити. При владі – Комаровські.
Хто не має вибору і прагне панування і хто той вибір має і тяжіє до співпраці, – представників цих двох діаметрально протилежних напрямів свідомості я називаю, відповідно, язичниками і християнами. Вони не огороджені одні від одних наелектризованим колючим дротом, а мешкають пліч-о-пліч і спілкуються безперешкодно у суспільнім сьогоденні. Більше того: язичницькі і християнські устремління і тенденції перетинаються раз по раз у свідомості одних і тих же персоналій. Ці два світи нерідко є поєднаними в нероздільну пару: язичницький стає на захист християнського, а християнський, в свою чергу, спонукає до язичницької боротьби. Погано це чи добре, але це так. Вочевидь, цей дивний сплав триматиметься й далі, допоки людство не відкриє таємницю справжнього християнського учення. Однак воно цього не досягне, допоки громадяни Заходу продовжуватимуть тягнутися на Схід у пошуках рецептів від язичницького щастя, допоки не прокинеться їх власна творча сила й почуття відповідальності за власну долю.
Тепер давайте підсумуємо все сказане. Християнізація людини – це її душевна, особистісна персоналізація і звільнення від рабських пут. І звільнення народу від колоніальної залежності є також християнським рухом опору, не дивлячись на те, що на сьогодні він не здійснюється виключно у християнськім дусі. І в результаті маємо національно-визвольні змагання, що послуговуються язичницькими засобами. Чи є це правильним? Якщо пристати до позиції оунівців, які казали, що всю відповідальність за пролиту кров повинні нести ті, хто спричинив до цих процесів, а саме – керівництво тих держав, що намагаються асимілювати і поглинути підлеглі нації, – то в цьому є велика правда, – але чи вся? Чи вся?..
На даному етапі – може, й так. Але не завтра.
Список літератури.
1. Бандера Степан. В десяту річницю створення революційного Проводу ОУН
2. Бандера Степан. Питання атомової війни і визвольна революція
//www.stepanbandera.org
3. Бандера Степан. Третя світова війна і визвольна боротьба. Західня концепція
політичної
4. Бандера Степан. Україна не буде спільницею Москви //www.stepanbandera.org
5. В’ятрович Володимир. Як творилася легенда про Nachtigall //www.dt.ua
6. Гордасевич Галина. Степан Бандера: Людина і міф //www.stepanbandera.org
7. Грабовський Сергій. Великі перемоги чи велика брехня? //www.day.kiev.ua
8. Донцов Дмитро. В чому сила організації? //www.dontsov.blogspot.com
9. Донцов Дмитро. За яку Україну? //www.dontsov.blogspot.com
10. Донцов Дмитро. Ідеологи голоти //www.dontsov.blogspot.com
11. Донцов Дмитро. Московська почвара і дурні Швейки //www.dontsov.blogspot.com
12. Донцов Дмитро. Проти Антихриста – знак Христа //www.dontsov.blogspot.com
13. Життя і діяльність Степана Бандери: документи і матеріали /Редактор і упорядник
Микола Посівнич. Тернопіль, 08
14. О. Ігор Цар. За що ми любимо Бандеру //www.stepanbandera.org
15. Подрабінек Олександр. Що робити зі Сталіним? //www.day.kiev.ua
16. Поліненко Вікторія. Данило Яневський: Теперішній варіант нашої держави –
просто
ганьба. Телекритика. 28.04.10 //www.telekritika.ua
17. Ткачук Олександр. Вистояти і жити //www.maidan.org.ua
18. Ткачук Олександр. Степан Бандера як дзеркало української влади та опозиції
19. У нас була УПА (ранок після маршу) // www.maidan.org.ua
20. Фесенко Ліліана. Інтерв’ю з Д. Яневським. Известия ТСН //www.vidgolos.com
21. Цалик Станіслав, Селігей Пилип. Таємниці письменницьких шухляд. К., 10
22. Глоба Павел. Прощальный плевок Ющенко Украине //www.globa.ru
23. Ильин И. А. О сопротивлении злу: открытое письмо Н.А. Бердяеву //Н.А. Бердяев:
pro et contra (Сост. А.А. Ермичев). Спб., 94
24. Куняев Станислав, Куняев Сергей. Сергей Есенин. М., 97
25. Махно Нестор. Воспоминания. К., 08
