Нещодавно кілька пострадянських країн гучно відсвяткували перемогу над «німецько-фашистськими загарбниками» у Великій Вітчизняній війні. Росіяни та комуністи залюбки позиціонують цю подію, як духовну, Богом висвячену перемогу комунізму над нацизмом і, відповідно, щедрого, безкрайнього і велелюбного інтернаціоналізму над вузьким, тупим, егоїстичним націоналізмом.
Насправді, як на мене, у Великій Вітчизняній (так само, як і в Другій світовій) не спостерігалося якоїсь особливої боротьби ідеологій. Комунізм не воював проти нацизму, і нацизм не воював проти комунізму, хоча лідери цих двох ідеологічних течій, коли була потреба, постійно наголошували на своїх відмінностях і, відповідно, запевняли у наявності саме ідеологічного протистояння у російсько-німецькій війні.
Одначе зіткненням ідеологій тут навіть не світило (тим більше що на боці комуністів воювало декілька некомуністичних держав). Відбувалося лише змагання двох форм імперіалізму за так званий життєвий простір, і до цього хижацького протистояння ситуативно приєдналися історичні союзники цих двох могутніх конкурентів. Кожна із воюючих сторін боролася не за перемогу власної високої ідеї, а за традиційне володіння світом – під гаслами тієї ідеології, яка для неї в той момент була найбільш прийнятною. Німеччина хотіла розширити ареал фізичного існування своєї нації далеко за межі німецької території. Так само і імперія СРСР хотіла ще більш розширитися, «звільнивши світ»… від нього самого. В результаті переміг не той, хто був «милішим Богу», а той, хто був на той момент фізично більш потужним: краще озброєним і набагато чисельнішим.
Отже, жодної «Божої руки» у перемозі російських «миролюбних» сил навіть з космосу не проглядається (принаймні, з точки зору наслідків для народів-переможців, які мешкали в СРСР, та кількох «звільнених» ними народів Європи). Бог не дуже переймається кримінальними стосунками двох павуків у банці і не підтримує жодну із сторін («Розбирайтеся, хлопці, самі»). Більше того, варто зауважити, що в численних війнах людської неспокійної історії, як правило, перемагали не більш достойні, чесні й благородні, а більш підступні, агресивні та цинічні. Заради справедливості, – слова нацистів жодним чином не розходилися з ділом, тоді як комуністи, за славною традицією російського «народу-богоносця», завжди були найочевиднішим зразком державного лицемірства: на словах проголошували одне, а в житті реалізовували протилежне – ефект «потемкинских деревень» (краще б навпаки: нацисти би брехали, а комуністи би казали правду, але вже як було, так було). Тож якщо російський народ називав себе «богоносцем», то за антитезою неважко здогадатися, ким він був насправді.
Російська і малоросійська пропаганда безапеляційно заявляє, що подолання комуністами та їх військовими союзниками «коричневої чуми» врятувало світ від катастрофи рівня Апокаліпсису – звісно, в тому вигляді, як це прийшло у снах жерцям комуністичного культу. Більше того, вони настійливо впроваджують в суспільство божевільну думку (з нахилом у своєрідний екзистенціалізм «совкового» зразка), що якби не перемога над Німеччиною, то нас би з вами, громадяни, взагалі на світі не було. Тобто, ми б не народилися. Так само і про Леніна в часи СРСР казали, що якби не він, ми б не жили. Все б вимерло упень на території Російської імперії. Як варіант, лишилися б одні багаті, бідні б не народжувалися (а ми, звичайно, бідні). Ото мав бути жах! Моя мала сестричка в той період винесла із дитсадка тверде переконання, що своїм народженням вона зобов’язана не мамі з папою, і не лелеці, навіть не капусті в огороді, а – хто би сумнівався? – дідусеві Леніну. «Мене тоді ще не було, – уточнює вона про час, коли вона ще не прийшла у світ, – мене тоді дідусь Ленін ще не зробив!»
Смішні, однак, у матеріалістів склалися уявлення про принципи людського втілення на цій землі. Смішні, зворушливі, але подекуди… клінічні. Але нехай. Хай скільки ще подібних знавіснілих забобонів вкидається в інформаційний простір, проте найбільш ймовірно, що в разі перемоги у Другій світовій війні заспокоєна та вдоволена «нація поетів та філософів» не стала би тривалий час притримуватися самовбивчої ірраціональної віри в свою вищість над іншими і рано чи пізно прийшла би до тями, а Гітлера оголосила неосудним (російською – точніше: «невменяемым»). Німецький народ завжди був виваженим і поміркованим, лише невдача в Першій світовій війні, що спричинила величезний економічний і моральний спад, могла привести його до «зміненого стану свідомості» і такого нерозважливого кроку, як витворення примітивної нацистської ідеології, що не витримує жодної філософської критики. Так само, власне, як не витримує її й комуністична. Але відповідні політичні режими таки сформувалися, позаяк на той момент Росія і Німеччина мали нагальну потребу в найбільш екстремістській та екзальтованій формі своєї традиційної імперської ідеї, бо інші форми в тих умовах практично втратили свою ефективність.
Як німецький нацизм, так і російський комунізм були конвульсивно-істеричними спробами керівників цих двох держав «зі славною історією» врятувати свої любі імперії, що наближалися до неминучого розпаду на фоні витворення національних держав, і вдихнути в них нове життя, під іншими ідеологічними знаменами. Спроби виявилися невдалими. Імперії в XX-XXI ст. приречені на смерть, і час не повернути. Врешті решт, оскільки в світі не знайшлося героя, здатного фізично знищити комуністичну державну машину – «переможця» у Великій Вітчизняній війні, – вона ліквідувалася сама. Так само як неминуче самознищилась би на її місці нацистська – з тією, хіба що, різницею, що відбулось би це набагато раніше (неприховане зло долається значно швидше, ніж зло, заховане під маскою добра). Як не справдився російський задум побудови комуністичного суспільства «завтрашнього дня», так не мав ніяких шансів задум німців по відновленню реліктового Рейха і його тисячолітнього правління. Будь-яка ідеологічна гігантоманія, особливо коли вона опирається на відновлення старих, віджилих форм суспільного життя, приречена на невдачу. Хоча і має ще хронологічний простір для агонії. Щоб всім вже стало зрозумілим те, що ще комусь лишалося незрозумілим…
Однак історія не любить умовного способу, і досить вже того, що відбулося. З поразкою у Другій світовій німецький народ практично вилікувався від ракової хвороби імперської експансії, натомість з перемогою в тій самій війні набагато менш досвідчена у справі творення громадянського суспільства російська нація зцілитись просто не подужала. Після несподіваного суїциду СРСР вона відчула таку саму фрустрацію, як німецька – після програшу Першої світової війни. Як висловлюються з цього приводу окремі росіяни, фантомними болями їй заболіли «ампутовані органи» – втрачені землі, які за короткий історичний час вона вже звикла вважати «исконно» своїми. Тепер російська влада змушена шукати іншого рецепту, на кшталт таких, що вистрелили на початку минулого сторіччя, – щоб відновити своє втрачене обличчя «переможця над всіма» і повернути «свої» чужі території. Вона ще, вочевидь, не зрозуміла.
З такою «благородною» метою, кремлівське керівництво намагається перезавантажити свою новітню націю, що має складатися з кількох народів колишнього Радянського Союзу, які від неї нещодавно відкололися. Це має бути нова інкарнація «великого російського народу» у складі росіян та всіх російськомовних людей за межами Росії (так званий «русский мир», чиї кордони, за висловом дружини В. Путіна, «проходять по кордонам вживання російської мови»). Але одна російська мова тут справи не вирішує. Потрібно щось більш вагоме та емоційно невідчепливе, що не дозволить потенційним ново-росіянам дати задній хід. І філософський камінь був успішно знайдений. Його сутність можна висловити за допомогою цитати з книги українського науковця Івана Діяка під назвою «Українська національна ідея». Перефразовуючи француза Ернеста Ренана, він навів найбільш універсальне визначення поняття нації: «Нація – це велика солідарність людей, що зросла з усвідомлення ними спільних жертв і перемог у минулому та готовності до них у майбутньому». У цьому визначенні – ключ до розуміння планів Росії у відношенні своїх колишніх колоній. Намагаючись створити новітню російську націю, вона береться пов’язати всіх майбутніх «родичів» фактом спільно пролитої крові. І перш за все – у Великій Вітчизняній війні.
Багато сучасних аналітиків сходяться на думці, що нав’язування Кремлем червоного прапора, георгіївських стрічок та спільних військових парадів допомагає нинішній проросійській владі України відволікати увагу населення від наболілих економічних та соціальних проблем. Так само і в Росії. Чим пишніші паради, чим більше пихи у зв’язку з «підняттям з колін», тим, мовляв, електорат охочіше вибачає владі побутові негаразди й жебрацькі пенсії та зарплати. Однак… Кремль звик поцілювати відразу кількох зайців, і ще невідомо, який із них йому видається найжирнішим. Тож якщо компрадорське українське керівництво і дійсно вважає, що з допомогою Росії вирішує свої швидкоплинні фінансові задачі, переводячи увагу на події 70-літньої давності і даючи можливість своєму народу відчути приємні розпаковані емоції з архіву «перемоги над фашизмом», бо порадувати people їй більше нічим, то її кремлівські опікуни вирішують задачі не тактичного, а вже більш потужного, стратегічного масштабу.
Отримавши «зелене світло» від наївно-хитрих «малоросів» в українському парламенті, Росія знову тче павутину бойового червоного прапора (з яким ой як багато пов’язано!) і ніжно обгортає ним трепетно-беззахисні крильця українського безпечного метелика, навіюючи місцевій людності переконання, що вона воювала саме за це. Що той прапор був символом звільнення їх «спільної Вітчизни» від «німецько-фашистських окупантів». Спільні жертви та спільна перемога в цій найбільш кровопролитній війні стають «останнім аргументом королів» в боротьбі за повернення, здавалось би, назавжди втраченого. Перемога у війні поволі проростає у духовний символ національної єдності колишнього «єдиного радянського народу» – тобто, стає чимось більшим, ніж просто перемогою в війні. Хай навіть над фашизмом. А червоний прапор від асоціацій з торжеством над злими ворогами поступово має трансформуватися в потужну силу вже нових асоціацій – зі щастям спільного життя десятків різних національностей в одній найкращій в світі країні, де править сам народ. Щоправда, ця країна названа колись самими ж росіянами «тюрмою народів». Одначе, як відомо, людині притаманно забувати погане і пам’ятати лише приємне. Журячись за втраченою молодістю, красою та здоров’ям, пострадянські люди з ностальгією пригадують свої студентські комуналки, ночівлі на вокзалах чи на лавочках у парках, пиріжки із лівером, плавлені сирки, чай «Біла роза» тощо. Як же воно добре було!..
За всіма законами маніпуляції людською свідомістю, використовуючи емоційні чинники, російські політтехнологи впроваджують в народні маси поклоніння ритуальним елементам радянської епохи, у стратегічнім розрахунку, щоб ті елементи стали об’єднавчим містком між «братніми народами», а в перспективі вже планується і «замах на Шекспіра»: всі нервові ганглії мають злитися в один центральний вузол… як в еволюції комах до стадії кліщів. Асоціюючись з Великою перемогою, радянська символіка має місію надати народам дещо незрівнянно більше, ніж пам’ять про Велику перемогу (росіяни ніколи не скажуть головного, – візантійська школа! – а просто мовчки зроблять). Он бачите, мовляв, яка ми сила, коли разом? І чого-то ми, дурні, колись розійшлися? А й справді, ми ж такі близькі та рідні, ми ж – один народ! А довкола – вороги. Треба гуртуватися. Щоб захищатися… І т.д., за відомим сценарієм. Намагаючись між ділом повернути собі неозорі радянські території і матеріальні багатства «однієї шостої частини суші», Росія має на меті найголовніше – ліцензію на користування брендом «Русь». Позаяк без власне Русі (України) російське володіння історичною спадщиною древніх русів, хоч як ти не викручуй руки будь-яким історикам, а є нелегітимним.
Після зміни влади в Україні з української на антиукраїнську, медійний простір нашої держави оперативно захопив культурний марш-десант із російських носіїв «високої духовності». Майже всі телеканали «збагатилися» російськими ведучими, а рейтингові українські шоу суттєво розжилися російськими публічними особами (у себе вдома – «зірками» третього калібру). Окремі з них, в напливі чистих почуттів притискуючи руки до сердець, відверто заявляють: «Ах, друзья, мы – одна страна, мы – один народ!» Звісно, люди вони милі, але чому б не залишатися друзями? Чому б не дружити домами? Ходити в гості? Навіщо збіднювати цей багатий світ різноманітних мов, культур, національностей і зводити все до обраного кимось варіанту? І на якій підставі обраного? Що цікаво: цю «рідню» зі сходу вперто рекламують, як «таланти країни», «гордість країни», «голос країни» тощо. Не уточнюючи при цьому, якої саме країни. Зрозуміло, мовляв, якої – нашої. І їхньої, звичайно. Бо це – одне й те саме. Так потихеньку у суспільство вгвинчується думка: «Культурно, ідеологічно, фінансово-економічно та, головне, медійно ми вже – одна країна, лишилися хіба що деякі бюрократичні формальності». Розслабтеся, мовляв, бо вже нічого не змінити, і хоча б не відмовляйтеся від задоволення.
Проте неможливо належати до двох націй одночасно. Тому російська пропаганда намагається розірвати внутрішньонаціональні зв’язки всередині окремих своїх колишніх колоній, знищити їхню спільну історичну спадщину, яка зробила їх єдиним народом, і щосили заперечує їхні спільні жертви та перемоги. У випадку України шельмуванню піддається Українська Повстанська Армія, якій приписується спільна з німецькими нацистами боротьба проти Червоної Армії і свого народу (!). Доходить до того, що українців Галичини вже позиціонують, як чужинців по відношенню до українців центру і сходу України. Русифіковані мешканці сходу, таким чином, розуміються, як єдинокровний з росіянами народ, кардинально відмінний від власних сородичів на заході країни. За підставу, вочевидь, береться правило, згідно з яким людина належить до тієї нації, чиєю мовою розмовляє. Дивно лише, що це правило чомусь не заважає русифікованим «малоросам» вважати себе українцями і відмовляти в цій назві… україномовним галичанам. Та ще й при цьому власний український статус особливо не цінуючи. Настільки не цінуючи, що без будь-яких моральних перешкод, як видається, ці українці вже готові стати росіянами, в разі певної можливості. Тоді вже українська нація в їх уявленні, напевно, зникне повністю з лиця землі, хоча і будуть ще лишатися десь на заході країни дивні люди, що розмовлятимуть українською, не будучи при цьому українцями…
А щодо спроб Росії розколоти і знищити чужу їй націю скажу наступне. Із курсу фізики відомо, що найбільш міцні зв’язки – у мікросвіті. На рівні найменшої цілісної одиниці Всесвіту – атому – всі мікрочастинки пов’язані так міцно, що при розриві внутрішньоатомних зв’язків вивільняється величезна руйнівна енергія. Це правило лягло в основу створення найпотужніших знарядь убивства – атомної та водневої бомб. Тому й найменшу автономну одиницю соціуму – націю – доволі важко розколоти, але якщо вже хтось цього доб’ється, то вибух буде надзвичайним, і під завалами серйозно ризикує опинитися сам ініціатор вибуху (особливо якщо він сусід). Або, як мінімум, такий діяч отримає променеву хворобу, що зруйнує його власну генетику. Що посієш, те й пожнеш.
Завзято граючись з вогнем в процесі руйнування інших націй, Росія турботливо плекає свою. «Братні» обійми сумісних парадів та непомірних гордощів за «наше героїчне минуле», за задумом Кремля, повинні стати сильним аргументом для нового об’єднання із «пратівной», «зрадницькою нацією», яка, одначе, має таку непереборну цінність в очах російської, що остання завжди «вибачить» їй все, – я маю на увазі статус (див. вище). Ось звідки, за висловом українського історика Юрія Шаповала, «так багато неправди і фальші, дешевого пафосу і попсової героїзації» полилося на українські бідні голови у зв’язку з відзначенням сумісної з Росією перемоги у Великій Вітчизняній війні. Це вже не минуле, це – майбутнє, перед нами ідеологічний фундамент для майбутнього, якого так жадає російська сторона. І ветерани, яких теперішня українська влада виставляє в якості живого щита (мовляв, це робиться лише для них, бо, бачте, в їх ліричних мріях і фантазіях перед очима витинають гопки виключно радянські символи), використовуються в якості відвертого і цинічного прикриття.
На святковій телевізійній програмі Савіка Шустера один із депутатів провладної партії з красномовно прищуреним і перманентно підморгуючим оком буйно закликав населення шанувати символи радянської доби, які начебто й принесли народу перемогу, і не опускатися до жалю з приводу згорілої між ділом власної хати. Мовляв, все матеріальне є плинним, а в нашого народу є вічні цінності й здобутки, і це – перемога над фашизмом. «Торг здесь неуместен». На невдоволене ремство аудиторії, яка складалася з «дітей війни», що в більшості своїй живуть на межі бідності та поза нею, він гнівно відказав щось на рахунок того, що в студії зібралися ряджені, а не справжні ветерани, бо справжні ветерани схвалюють всі дії керівництва нашої країни, яке їх ніжно любить і піклується про них. Під піклуванням маються на увазі різноманітні урочистості, торохтіння військовою технікою по центральним вулицям, «переможні сто грам – показую» і незабутні символи «на честь великої перемоги». Головне, мовляв, сама ідея, відчуття своєї переваги над ворогом, своєї вищої гуманістичної ідеології над його ницою звірячою ідеологією. Можливо, аскетичний російський народ і дійсно вдовольняється почуттям глибокої самоповаги в день національного тріумфу та блиском вишколених військ і добре змазаної техніки, від вигляду якої ніжно тане серце і світліє на душі («Он які в Росії вояки! Куди там тій Америці!», – це з почутої мною розмови), але український народ виявився на диво безідейним. Подавай йому пільги, збільшення пенсій, додаткових виплат тощо. Одне слово, ряджені.
У відповідь «ряджені» вистроїлися в чергу, аби висловити те найперше, що їм з цього приводу прийшло на думку, своїй надійній владі, в особі вищезгаданого «ідеаліста» з неспокійним оком. Загалом, прагматичний український народ мало шанує символи будь-яких імперій. Відверто кажучи, він мало шанує навіть власні символи – як свої древні, так би мовити, «примордіальні», так і більш молоді, національно-визвольні. На жаль. Але це – тема для окремої розмови (про націю з майже винищеною, асимільованою аристократією та репресованою інтелігенцією). Можливо, справа в тому, що український народ на сьогодні ще не вирішив проблеми свого фізичного виживання, адже в його підсвідомості міцно закарбувався страх голодної смерті – за сприяння тієї самої імперії, символи якої він чомусь тепер повинен шанувати, навіть будучи вже формально від неї вільним. Хай там як, але народ хоче їсти.
Скажу від себе особисто, що духовні цінності, так само як добродій з невловимим поглядом примружених очей, я теж вважаю вищими за матеріальні. Але ті цінності, принаймні, мають бути природними і органічними щодо ментальності конкретного народу, вільно обраними і пов’язаними з почуттям особистої свободи. Радянські символи сюди, на щастя, не відносяться. Тож звільнення українських територій від німецької агресії аж ніяк не означало перемоги кращої ідеологічної платформи або, принаймні, звільнення від насильства чужоземних шовіністів. Скоріше, воно було початком ще більш потужного пригнічення українського населення на його власній землі. Особливо це стосується західноукраїнських територій, які потрапили під владу комуністів лише після відходу німців (не враховуючи короткого періоду між початками Другої світової та Великої Вітчизняної війн) і ще не адаптувалися до нової соціальної реальності. Для мешканців цих місць червоний прапор і комуністична влада означали виключно червону окупацію, загрозу смерті або транспортування до Сибіру, економічний спад, тотальний наступ на всі існуючі громадянські свободи. І звісно, Львів – те саме місто, куди російським і малоросійським емісарам вартувало в першу чергу їхати на свято Перемоги зі своїми пам’ятними прапорами, щоб відзначити з місцевим людом «спільну радість». Де ж іще гуляти з цього приводу, як не у Львові?
Боротьба за поділ світу між двома імперіями – націонал- та інтернаціонал-соціалістів – в подачі переможців (яких, як правило, не судять) перетворилася на перемогу абсолютного добра над абсолютним злом. Але де ж тут абсолютне добро і абсолютне зло? Якщо розмірковувати про наслідки, отримуємо наступну картину. У разі перемоги німців, останні збиралися різко відмежувати свою «високоякісну» націю від націй «меншої якості». Тим самим, як воно не парадоксально, зберегти цим націям життя. Звісно, окрім деяких інших рас, чиїх представників планувалося повністю або частково знищити (як на мене, схаменулися б раніше, ніж закінчили би цей тривалий процес). Перемога ж комуністів спричинила до подальшої асиміляції та анігіляції підконтрольних Росії народів до рівня єдино-неподільного російського народу – і подальше вбивство їх, як націй (що, звісно, не виключало фізичного знищення окремих їх представників – переважно тих, хто не хотів вмирати, як нація). Ще В.І. Ленін планував поступове «відмирання» всіх національностей в Радянському Союзі і редукцію їх до рівня однієї, найкращої, чиєю мовою і мало б розмовляти все населення імперії (а його послідовники вже в 1974 р. взяли цілком офіційний курс на денаціоналізацію і утворення «нової історичної спільноти – радянського народу», якого, звісно, у природі не було і бути не могло, міг бути виключно російський – на чолі русифікованих іноетнічних мас).
Не думаю, що російська є настільки гарна й бездоганна нація, щоб заради її укріплення і процвітання варто було жертвувати кількома десятками інших – хай і «меншоякісних». Про російську я десь вже зауважила, що вона є досить покірною, довірливою і слухняною, тож нею легко керувати, але хіба це означає, що вона є найкращою? Щодо власного її переживання перемоги у Великій Вітчизняній війні, – не мені судити, як вона себе при цьому почуває. Можливо, таки дійсно відчуває присмак волі. Максимально доступної її уяві. Бо уявлення про волю у кожного своє. Якщо одній людині притаманний потяг до свободи, то іншій – втеча від неї. Як висловлювався колись на цей рахунок російський мислитель Чаадаєв, усупереч всім законам людського співжиття, Росія прямує тільки в напрямі поневолення – як себе, так і всіх своїх сусідів, яких сягають її «длані». А улюбленець російських комуністів теоретик К. Маркс висловлювався ще відвертіше: «Московія була вихована і виросла в жахливій та мерзенній школі монгольського рабства. Навіть після свого звільнення Московія продовжувала грати свою традиційну роль раба, який став паном». Такий собі ексклюзивний Водолій «із вивертом».
Звичайно, про смаки не сперечаються. Хтось любить тістечко, а хтось – свинячий хрящик. Кожному своє. В сучасному толерантному світі прийнято розмірковувати про різні «свої правди». Кожна країна пише свою історію, що інколи суперечить історіям інших країн. І особливо рішуче – тих, які колись вступали з нею у конфлікт. Бо всі вони в своїх легендах борються за світло на землі – інакше кажучи, за своє державне процвітання, – не рахуючись з тим, що вибудовувати те процвітання їм нерідко випадає за рахунок інших. Ті інші, мовляв, самі того бажають. Самі щосили прагнуть підкоритись «призваним варягам» і вбачають в тому особисте щастя. Бо як же можна не радіти від могутності «свого» хазяїна? Яка ще може бути радість у раба? Свобода? Яка така свобода? Її і ми не маємо, і вам поготів не дамо.
Хай там як, але «своя правда» може існувати тільки в дуалістичному язичницькому середовищі. Там, де існує поділ людства на конкурентні групи «ми» – «вони». «Ми» маємо захищати свої інтереси, навіть якщо для цього доведеться знищувати «їх». «Ми» справжні й повноцінні, а хто вони – нам невідомо і, скажемо відверто, не цікаво. Язичницькі племінні боги і дійсно освячують таке пряме агресивне налаштування своїх підопічних. Зокрема, бог Ієгова, якщо вірити Біблії, вимагав від єврейського племені справжнісінького геноциду «чужих» етнічних груп, які поклонялися «конкуруючим фірмам». І йому за те було не соромно. Його підлеглим, звісно, тим більше.
Все це зрозуміло, адже язичницьке суспільство багато в чому послуговується законами тваринного світу, де довільно перемішані хижаки і їхня здобич. Одні виживають за рахунок інших. Якщо лев не з’їсть антилопу, він помре, тому за Божим задумом лев приречений на здійснення вбивства. Натомість християнський світогляд вимагає від своїх носіїв притримуватися не тваринних законів, за якими в координатах смерті «виживає сильніший», шукати не «своєї» правди, а правди справжньої, універсальної, притримуватися законів загальнолюдських, гуманістичних, пов’язаних із співчуттям, взаємодопомогою і співпереживанням в просторі безсмертя. Саме тому імперії існують лише в язичницьких реаліях, де понад все шанують і підносять силу, а народи, які ведуть національно-визвольну боротьбу за право на своє окреме існування, – вже в християнських (хоча бувають винятки, коли один народ встигає побувати в ролі і хижака, і жертви).
Свободолюбна християнська свідомість не вміщується в прокрустове ложе язичницьких обмежень, субординацій і спущених згори табу. Тому доволі дивно, що деякі історики сьогодні зізнаються, що начебто не можуть у своїх дослідницьких роботах бути об’єктивними, висловлюючи свій окремий, обумовлений їх приналежністю до власної держави погляд на ту чи іншу історичну подію. Історична істина, мовляв, є поняттям відносним. Але ж сам Бог є Абсолютом. Чому б їм в цьому разі не згадати християнські заповіді, що містять абсолютні, а не відносні істини? Хіба професія історика примушує людину до язичницького дискурсу? Скажемо наступним чином: абсолютною цінністю є особистісна свобода. Якщо один народ звільняється від влади іншого, то це в язичницьких координатах – добро, але лише для нього, а для його колишнього господаря це – зло. Натомість в християнському контексті дана ситуація не може мати протилежних трактувань: тут мова йде про абсолютну цінність, і це – свобода. Її отримують як нація, яка звільнилася, так і та, що втратила свого колишнього васала – а отже, також стала вільною. Та й загалом, це не справа істориків – давати морально-етичні оцінки. Їм достатньо викладати хід подій і головні мотиви їх учасників, а висновки хай роблять читачі.
Для язичницької совісті найповажніший чинник – сила. «А скільки дивізій у Папи Римського?», – примруживши хитре око, запитав радянський керманич Й. Сталін у людини, яка йому розповідала про великий вплив Папи Римського на світову спільноту. Ах, жодної? Ну, тоді і зайве з «отцем народів» про пусте теревенити. Сила – це єдине, що втримує підкорені народи у межах імперії. Військові паради на честь перемоги – це також демонстрація сили російської зброї і, як результат, російської моралі – у вигляді ідеї всемогутнього і незбагненним чином святого «русского мира» (про це найкраще знає Московський Патріарх Кирило). Повагу росіян до сили, на яку постійно звертають увагу іноземці, український науковець В. Антонович назвав «ґрунтовним інстинктом народу». «Неоднаково легко, – казав він, – кожну провідну ідею втілювати в життя: трудніше за все ту, що стоїть найближче до людського ідеалу… Найлегше провести в життя ідею авторитету влади, коли народ зрікається особистої волі і віддає себе на волю того, хто зумів у свої руки забрати найбільшу силу… Зовсім трудніше впровадити в життя демократичний принцип. На те, щоб принцип демократизму набрав переважної сили і значення, треба, щоб громадська маса досягла високого ступеня культурного розвитку, …треба ще й поміж усіх громадських станів великих особистих жертв на користь ідеї».
Культурний розвиток та готовність до особистих жертв на користь спільної ідеї, так чи інакше, передбачають високий рівень індивідуальної свободи всіх членів даного суспільства. Формування ринкових відносин в соціумі у великій мірі теж сприяє персоналізації народної громади. Коли в Європі повним ходом йшов парад суверенітетів, створювалися національні держави і міцнів капіталістичний господарчий устрій, «кремлівський мрійник» Ленін планував одним стрибком перестрибнути всі ці «зайві» і «людині нового типу» зовсім не потрібні сходинки, не вдаючись в тривалі хащі ринкової економіки та неминуче формування притаманної їй психології вільного самодостатнього господаря. Відтак – Ілліч бажав потрапити кудись назад, у феодальний «рай», хіба що під оригінальним новомодним брендом комунізму. Як демократична Веймарська республіка категорично не задовольняла керівництво тодішньої Німеччини, що втратила свій статус наддержави і була із цього приводу невтішна, так само й демократична поспіхом Росія зразка початку 1917 р. була відкинута на звалище історії, як той рудиментарний зайвий орган після апендектомії (на чому там закінчується російська демократія?), натомість витворена надімперія СРСР. Як Німеччина, так і СРСР обрали соціалістичний базис, бо на ґрунті демократії не виліпити тотально контрольованого суспільства. Там, де особа зберігає право на власну незалежну думку, не може існувати жодної імперії.
Тепер ще кілька роздумів на закінчення. На протязі кількох останніх століть український народ боровся за право мати власну державу. Навіщо нації своя держава? Тут відповідь проста: лише державна нація відчуває себе вільною, самодостатньою і впевненою в завтрашньому дні. Державність і національність – дві складові повноцінного існування будь-якої автономної спільноти. Це, як не дивно, пов’язано з любов’ю. За однією з поширених класифікацій, виділяють два типи любові: батьківську і материнську. Справжня любов – це ні що інше, як гармонійне поєднання батьківської і материнської любові. Тут можна провести паралель з вертикальною віссю Зодіака, на вершині якої знаходиться знак Козерога, а в низині – знак Рака. Піднімаючись з-під землі до найвищої точки зеніту, наше сонячне світило наповнює теплом усе живе і вповні розкриває всі свої властивості, як найголовнішого гаранта цікавого і динамічного життя. Так само і людська істота здійснює своє еволюційне сходження із «середини ночі» до «середини дня», і отримана нею від народження генетична підоснова збагачується особистісними духовними досягненнями. Знак Рака символізує мати, а разом з нею рідний дім, генетику, національність, батьківщину, пам’ять, історико-архівний шар, а загалом – матеріальну складову. Знак Козерога – батька, професійні та духовні звершення, цілеспрямованість, самообмеження й аскезу, і, зрештою, державу. Інакше кажучи, духовну складову.
Основою життя є материнська любов. Мати любить свою дитину «просто так», без жодних зусиль як зі свого боку, так і з боку дитини. Це любов безумовна, що ґрунтується лише на почутті «свого», на ототожненні себе з об’єктом власної любові. Впевненість людини в тому, що її кохають, якою би невдахою вона не була і яких би помилок не припускалася, є надзвичайною підтримкою, що надає можливість вільно і безпечно розвиватися. Щось на кшталт страхуючого тросу, своєрідної гарантії, амортизатору при можливому падінні. «Хай в мене щось не вийде, але мене все одно люблять і будуть любити, не дивлячись ні на що». Знаючи це, людина вже не боїться оступитися і сміливо йде на ризик, бо має надійний тил. Енергетика материнської любові захищає від страху невдачі, надає людині впевненості і багато в чому забезпечує її кінцевий успіх. Підтримана любов’ю рідних, людська істота стає психологічно більш міцною і, як наслідок, морально надзвичайно сильною. Коли ж такої енергетики немає, їй значно важче даються ризиковані вчинки і будь-яка поразка сприймається, як катастрофа, відтак після невдачі їй досить складно знов піднятися і розпочати щось нове.
Щодо батьківської любові, то її можна назвати любов’ю досягнень. Адже батько стоїть значно далі від дитини, ніж мати. Тож батьківська любов обумовлена нашими зусиллями та успіхами, нашою ретельною роботою над собою і, як результат, підкореними нами вершинами. Її потрібно заслужити. Деякі езотерики порівнюють юдейського бога Ієгову з Сатурном, управителем Козерога. Любов Ієгови до підопічного єврейського народу є виключно батьківською. Він постійно його випробує, перевіряє, підозрює у чомусь, вимагає від нього жертв – як в переносному, так і в прямому сенсі слова. Навіть розп’яття Іісуса Христа було жертвою юдейському богові, – аби звільнитися від його духовної влади, від влади «первородного прокляття». Натомість християнський Бог у людях бачить виключно своїх дітей і ставиться до них із материнською любов’ю, – звісно, в поєднанні з батьківською. Він по-материнськи пробачає їм гріхи без будь-якого «викупу», – якщо вони вже усвідомили свою провину і покаялися.
На перший погляд виглядає, що батьківська любов є любов’ю більш високого порядку, позаяк до неї треба дорости (так само як матерія в еволюційному потоці підноситься до духу), але без материнської цей ріст практично неможливий. Бо страх – не кращий помічник в досягненні високих цілей. Однак, у будь-якому разі, для почуття комфорту і безпеки людина потребує «вертикальної підтримки» у складі як безумовної материнської, так і заслуженої батьківської любові. Так само і будь-яка нація (тобто, материнська складова) потребує державності (батьківської складової), як форми досягнення нею вершини власної реалізації. В той самий час і будь-яка держава прагне бути нацією, щоб мати гарантовану стабільність, спокій і не боятися невдач та підступу від «зрадників».
Велика кількість етносів та націй реалізувалися у якості держав (для нас найближчий приклад – Польща). Натомість українці – етнос, а потім нація, що довгий час існувала без держави, не мала своїх офіційних досягнень. Всі наші наукові відкриття, всі витвори культури та мистецтва, військові перемоги у складі інших армій присвоювалися Росією (чи Польщею, Австро-Угорщиною тощо). Ми, мовляв, і так один народ, тому все ваше – наше. Той самий колгосп. Росія, навпаки, була державою практично без нації, «інтернаціональною» спільнотою, тому щосили намагалася штучним чином витворити інтегральну націю: спочатку великоросійську, потім радянську, нині знову російську (за визначенням Патріарха Кирила – «унікальний цивілізаційний проект під назвою «Свята Русь»). «У великоруської нації бачимо, – писав Антонович, – що її провідну ідею становить принцип, пріоритет державної влади, яку народ настільки шанував, що завжди зрікався на користь її всіх особистих вольностей… Тому без полеміки можна сказати, що у великоруського народу провідною ідеєю завжди був абсолютизм, за допомогою останнього цей народ і спромігся організувати міцну державу та підкорити інші нації, навіть і такі, що мали інші провідні ідеї».
Одну лише мав прикрість цей народ: його не любили – не тільки підкорені етноси, але й оточуючий світ. Російська влада ніколи не жаліла мешканців не тільки підвладних земель, але й своїх етнічних територій. Інакше кажучи, Росія ніколи не любила сама себе, була жорстка і непоступлива сама до себе. Вимагала лише служіння, успіхів в «геополітиці» і самопожертви. Нестача материнської любові притупляла в росіянах гуманістичну сутність. І звісно, на відомій антитезі їхні ідеологи рекламували свій так званий унікальний гуманізм, який примушував їх битися на смерть за щастя інших – нерідко проти них самих. Це характерне для Росії силове нав’язування власного «добра» – також прикмета батьківського типу почуттів, практично не підтриманих материнською «подушкою безпеки». Тому, не дивлячись на всі свої досягнення, ця видатна країна ніколи не була щаслива. Звичайно, що Росія намагалася щось виправити в даній ситуації. І зокрема, московське керівництво здійснювало спроби перебрати для свого народу материнську підоснову українців, яку воно чомусь собі уподобало, і поріднитись з ними через Русь, назвавши її «спільною колискою». Але нічого з того не вийшло. Бо генофонд дається від народження, у безумовний спосіб. Його не притягнути зовні. Росії б вартувало повернути собі власну материнську складову, не заміряючись на щось чуже, хай і «найкраще». Позаяк для зрілих особистостей не буває поганих матерів, поганим може бути тільки їхнє ставлення до них. Як наслідок, – до всіх.
Якщо Росії треба зміцнювати свою національність і вчитися себе любити, не потребуючи засніжених вершин у вигляді чужих земель та поневолення народів (хай і під гаслом їх спасіння), то Україні треба зміцнювати свою державність. Адже сам факт червонопрапорної вакханалії у Львові є свідоцтвом слабкості її державного організму (причини, звісно, зрозумілі). Здобуття держави було першочерговим завданням української революції 1917-1921 рр. «Здобудеш Українську державу або загинеш в боротьбі за неї», – ця фраза Д. Донцова стала девізом організації ОУН-УПА в роки Другої світової війни та після неї. Дехто критикує «інтегральний націоналізм» Донцова за примат державності над особистістю і, відповідно, докоряє організації ОУН-УПА за готовність жертвувати людським життям заради здобуття Української держави. Натомість моя думка з цього приводу наступна. Звичайно, в демократичному суспільстві інтереси особистості мають стояти на першому місці. Але це – за умови наявності держави. Коли ж її немає, а є лише нація, що потребує захисту від поневолення і знищення її чужинцями, то в даному випадку інтереси творення держави мають першочергову цінність. Тому жертвувати своїм життям заради відбудови захисного простору для власного народу є, як на мене, не тільки припустимо, але й необхідно. Це – той випадок, коли суб’єкту варто підніматися із власного фізичного контенту до найвищих щаблів духу. Еволюційний ріст національного суспільства до державності є подібним до сходження людини на вершину особистісних досягнень (коли її вже є, за що любити). Духовним змістом тут наповнюється, звісно, не сама держава (загалом язичницький продукт), а та довершеність, свобода і самодостатність нації, які новоутворена держава уособлює. За це і варто битися на смерть. Але – не за підкорення собі чужих народів, хоч як би вони, бачте, про те не «просили».
Якщо Україна була простором безумовної материнської любові, то Росії завжди бракувало цієї «гарантії». Чужі народи її не любили, – ні за що було, а «просто за те, що вона є», – пробачте, хто вона їм така? В цілому, будь-які імперії відчувають нестачу материнської любові і через те завжди не впевнені у відданості власних громадян, з якими відчувають мало спільного. Тому найбільш свободолюбні нацменшини у складі цих імперій позиціонуються, як віроломні зрадники. Але вони – не зрадники, вони лише чужі. Ірландці або ті ж самі українці – не зрадники, а іноетнічні нації, які не хочуть бути знищеними або асимільованими, не хочуть втратити свій материнський простір, першооснову їхнього життя. Так само і Мазепа – не зрадник, а представник чужого для Московії народу, – народу з сильною материнською складовою і майже повністю відсутньою батьківською. Якби Мазепа віддано служив Московії, пригнічуючи свій народ в московських інтересах, він мав би всі підстави називатися зрадником. Бо зраджують лише своє. А своє – це, в першу чергу, материнське, що об’єднує людей в одне родинне коло, зі своїми рисами, талантами, бажаннями та родовою пам’яттю. Мазепа став на захист материнської основи власного народу від чужорідного агресора, що намагався видати себе за батька, але не заслужив поваги українців, бо скочувався в повний «беспредел». Не дивно, що московський «вітчим» справжнім батьком українському народу стати не зумів, бо багато пив, брутально лаявся і бив. Примушував служити чужорідним цілям. І наш народ від того, що московський цар Петро привласнив для Московії його (народу) історичну назву, ріднішим самодержцю та його державі аж ніяк не став.
Тож «зрадництво» колонізованих народів – лише ілюзія самозакоханих імперій, що не бажають подивитися в обличчя реальності. Враховуючи чужорідність завойованих земель, керманичі персидської держави Кір і Дарій, як розповідає Геродот, в своїх військових операціях використовували спеціально навчених погоничів для набраних з колоній воїнських частин. Ті державні фахівці супроводжували іноетнічних воїнів і заохочували їх до битви батогами по спині, аби вони не розбігалися, а воювали. В XX ст. той самий рецепт (за яким, до речі, пізнаються східні деспотії) використовували командири Червоної Армії для штрафних батальйонів: спеціальні загони «погоничів» з НКВД йшли за солдатами і відстрілювали тих, хто не хотів воювати за «папу Джо» та його невеселу команду.
Як це не дивно, але в Радянському Союзі «народна влада» примудрялася позбавляти громадян навіть батьківської любові. Людина могла десятиліттями самовіддано служити світовому комунізму і справно виконувати всі доручення партії, аж до повної втрати совісті й здоров’я, а потім її заарештовували, звинувачували в неіснуючих гріхах і вбивали. Радянський Ієгова був на диво ненаситним і завжди незадоволеним. Мало хто міг йому догодити. А вже щодо материнської любові – то нею і не пахло, хоча без неї жодна автономна спільнота довго не протримається. Розповідають, що кілька днів по нападі Німеччини на СРСР Верховний Головнокомандувач Й. Сталін не виходив на люди і чекав, що його прийдуть арештовувати. Одначе обійшлося. Ніколи він так не любив свого народу, як в дні війни, бо в той момент його життя цілком залежало від нього. Чи захоче принижене та спаплюжене населення захищати цю державу, чи натомість здасть чужинцям власного керманича, разом із його опричниками, з потрухами? Бо було за що, і він це розумів. Тому після виграшу війни товариш Сталін розсипався в компліментах і подяках милосердному та героїчному народові, що виніс на своїх плечах країну з вогнища німецької агресії. Щоправда, він обмежився відзначенням лише російського народу, – знав, кому «дати хабара», – так само, як сьогодні Путін, у традиціях свого комуністичного кумира, вихваляє росіян, що в умовний спосіб, «знаете ли», виграли б війну «на раз» і без допомоги інших націй. Хотілося б спитати: то навіщо ж взагалі було мобілізовувати ті «зайві» нації, якщо вони нічого не вирішували? Тільки мільйони людських життів даремно загубили, – звісно, даний аргумент його би розсмішив. Як відповів колись товариш Жуков на питання, навіщо аж так щедро розкидатися людьми при форсуванні Дніпра, коли ту саму задачу можна виконати зі значно меншими людськими втратами: «Нехай! Чим більше хохлів ми зараз потопимо в Дніпрі, тим менше потім доведеться висилати до Сибіру». Бо це ж, напевно, додаткові кошти на дорогу, амортизацію шляхів та зброї, масу найманого персоналу тощо. «Економіка повинна бути економною».
Підсумую сказане. Щоб мати гармонійну цілісну державу, її громадяни повинні складати єдину близькоспоріднену спільноту, всі члени якої ставляться один до одного по-родинному. Рано чи пізно, всі імперії розпадаються, бо не мають надійного материнського фундаменту. Єдиний їх шанс – це створення умов для штучної редукції ментальності народів і зведення їх до єдиного знаменника, який відповідає рисам головної нації. Така політика Російської імперії щодо українського народу з плином часу дала відчутні наслідки. Коли в 1991 р. була проголошена українська держава, сама нація була розпорошена, розгублена, понівечена і погано розуміла, хто вона на цьому світі є. Частина була повністю русифікована і морально вже належала до «русского мира». Ця «трансцендентна» частина нації стала грати роль Троянського коня, запущеного в українське середовище, щоб в слушний час відкрити свій «секрет». Інша частина, що не пішла в колаборанти і лишилася собою, сприймається тепер «троянокінським» контингентом, як чуже, іноетнічне середовище. Такий розкол в національнім організмі – благодатний ґрунт для втілення в життя проекту перезавантаження Російської імперії. Тому вона собі й буяє на просторах СНД, протиставляючи свою невидиму людському оку «святість» та «духовність» горезвісній «бездуховності» та «сатанізму» західного світу, що лише спить і бачить, як завдати шкоди благодушним гуманістам східного.
Відзначення російсько-українських перемог, які об’єднують дві нації, разом із одночасним шельмуванням та цькуванням тих борців за національну незалежність, що прагли згуртувати власну націю і, відповідно, відділяли українців від їх «люблячих братів», – це єдине, на що сьогодні можуть розраховувати у Москві, щоб підсилити свою державу і, як наслідок, «конечно», допомогти всім світлим силам Всесвіту перемогти зловісну тьму цивілізації «євроатлантів». Принаймні, так це бачать росіяни. Хоча й не всі («в семье не без урода»). Та поїзд вже пішов. Часи змінилися, хоча й не всі це хочуть визнавати. Значна частина «внутрішньоатомних» зв’язків лишиться в українському народі непорушною. Частина, може, й «вибухне», – та не без неприємних наслідків для зацікавленої сторони. Сьогоднішня ситуація в Україні – лише один з останніх спалахів реліктового світла вимираючих язичницьких імперій, конвульсія смертельно враженого хижака перед наступним алхімічним зціленням та перетворенням у вегетаріанці.
Тож будемо дружити домами.
