Існують дві суттєво різні світоглядні парадигми, що визначають місце кожної людини у Всесвіті. Я умовно співвідношу їх з двома світами – раннім, язичницьким (умовно – східним) і зрілим, християнським (західним). Обидва мають ряд характерних ознак, за якими їх можна відрізнити одне від іншого. Язичницькі вчення пов’язані з фізичним тілом людини, його трьома найнижчими енергетичними чакрами, а християнське вчення відкриває чакри його безсмертної душі. Язичницький (інакше – дохристиянський) світ існує в реаліях кругового, циклічного часу. Він співвідноситься з об’єктивною віссю символічних координат, за якою вдосконалюється космічний простір. Християнський світ існує в реаліях лінійного, осьового часу і співвідноситься із суб’єктивною віссю, у напрямі якої розвивається людська особистість. Космос вдосконалюється у вертикальному напрямку, від матерії до духу, а людина – в горизонтальному, від природно-стихійного стану душі (схід) до персонально усвідомленого і наповненого сенсом (захід).
В язичницьких світоглядних координатах не існує цілі руху, бо цей поступ відбувається по кругу: весна – літо – осінь – зима – і знову весна. Цей рух є безкінечним. Кругообіг речовин в природі подібний кругообігу речовин у тілі живої істоти. На першому плані стоять «циклічні» потреби – виживання, забезпечення матеріальними зручностями тощо. Все інше – по мірі забезпечення основних, чи базових потреб. У зв’язку з відсутністю кінцевого пункту призначення, рух в язичницькому світі не має сенсового навантаження, це просто рух заради руху: «ціль – ніщо, сам поступ – все». Головне – процес, а не його кінцевий результат, бо кінця у цьому русі не існує. Отже, тут цінується не зміст, а форма, не сенс, а зовнішнє оформлення. Форма у язичницьких координатах має вирішальне значення, тож найвищим проявом духовного становлення людини в цих умовах є мистецтво. Воно пов’язано з фіксованим (чи нерухомим) зодіакальним знаком Лева і спонукає нас до споглядання, множення, ускладнення й пасивного засвоєння чудових гармонійних форм. Найгіршим проявом такого світобачення є самолюбування і пусте естетство, прийняття себе людиною «такою, яка вона є». Досконалість створеного Богом людського тіла наводить на думки про досконалість внутрішнього світу цього «творіння Божого», що нібито також повністю залежить від Творця. Пасивно-споглядальне ставлення до зовнішніх ознак людини призводить до такої ж пасивності у відношенні до її внутрішнього світу: душа сприймається по аналогії із тілом, тому перемагає статика, а не динаміка. Людська особа вдосконалюється на рівні витончення окремих психологічних рис, а не на рівні тих духовно-вольових підвалин, які допомагають позбутися диктату фізичного тіла, характерного для язичницького середовища.
Враховуючи відсутність цілі, цей світ не має перспективи зміни. Тож і добро у ньому нерозривно з’єднано зі злом, – як це ми бачимо сьогодні, – і воювати проти зла є абсолютно неприйнятним та безперспективним. Язичницька свідомість має злиту антагоністичну пару світла-темряви, яку вона сприймає, як непохитну вічну даність. Це – своєрідне Дерево пізнання добра і зла, якого краще не торкатися. Світ пізнання у язичництві є невідомим і багато в чому небезпечним. Згадаймо, із якою підозріливістю буддисти ставляться до людського розуму, самосвідомості й питань пізнання світу. Для них то є ілюзія. З якою зверхністю один із учнів Ошо Раджніша, вчитель східної традиції Ананд пояснює всі героїчні вчинки виключно мілким бажанням деяких осіб прославитися! Себто, всі, хто жертвує своїм життям заради інших, насправді думають лише про те, аби закарбувати своє ім’я в віках. Самозакохані вони, як виявляється, всі егоїсти, яким начхати на людей. Отак і знайте: всі, хто жертвує собою нібито заради інших, той їх не любить. Любить – той, хто думає лише про себе і, в разі чого, рятує тільки власну (нрзб). Його і варто, певно, шанувати. Хоча би за безпосередність та відвертість. Так думають буддисти. Однак чи не занадто дорога ціна для отакої плоскої мети? Чи варто те уславлення життя?
Вся справа в тому, що язичницький світ є вкрай пласким. Використовуючи мову сучасних технологій, це – так званий 2D-простір, простір двох координатних вимірів. Тож внутрішні мотиви людини тут не беруться до уваги, це – не потрібний в даній площині об’єм. Враховується тільки те, що видно на поверхні (форма превалює над змістом, а явище – над сутністю) – уславлення героя. Отже, – робиться висновок, – це й є його ціль. Брак глибини в 2D-координатах – це брак свободи, відсутність усвідомленого руху до самовдосконалення, до нової якості й безсмертя. Код язичницького простору – код «мертвої води», а саме двійка. Давно відомо, що симетрія – прикметна особливість побудови неживого світу, світу об’єктів. Людина у язичницькому просторі є концептуально смертною істотою. Вона сприймається, передусім, в координатах тіла, – її душа ще не пробуджена.
Якщо в язичницькім контенті взято за основу, що душа сформована по типу тіла, то в християнськім – тіло створено за принципом душі. Це зовсім інша ситуація. Душа перебуває в розвитку і вдосконаленні, а тіло – ні. На відміну від язичницького, християнський світ є динамічним. Стабільній поза-часовій міфологічності протиставляється дієва і лабільна історичність, рух в заданому напрямку з кінцевим результатом. У християнстві вперше постає поняття цілі, як остаточного досягнення, кінцевої межі більш досконалої, ніж початковий відлік, якості. Одноманітній безкінечності язичницького часу християнство протиставляє прибуткову есхатологічність (чи скінченність). Тут менш важливим є сам шлях, формальний спосіб, у який проходить здійснення задуманого, і перевагу здобуває зміст. Ідея переважає над формальним втіленням, а внутрішнє (сенс) переважає над зовнішнім (форма). І якщо творчість язичницького світу послуговується матеріалом зовнішніх об’єктів, то творчість християнського удосконалює саму людину, піднімає її внутрішню сутність і робить її духовно глибшою та сильнішою. В той час як язичницька мистецька творчість Лева (нерухомий знак) розвиває переважно форму, християнська філософська творчість Стрільця (рухомий знак) головне націлена на зміст, це творчість пізнавального характеру, що проривається у інший вимір простору.
Пізнавальна динамічність християнського світу безпосередньо зв’язана з появою 3D-об’єму («живої води»). Основна діяльність відбувається не зовні, а всередині, у додатковому третьому вимірі християнських координат, що розгортає історичний час, відсутній у язичницьких реаліях. Головна мета християнського лінійного поступу – досягнення кращого порядку, удосконалення існуючого стану справ. У людини з християнською свідомістю є потяг до покращення життя (не плутати з відомим політичним тезисом), до «Нового Неба і Нової землі», де буде встановлена не умовна, а реальна справедливість. Християнський світ не задоволений наявним станом справ і завжди потребує змін та вдосконалення. На відміну від пасивно-споглядальної стратегії буття людини, яка живе в язичницьких координатах, людина християнської доби налаштована на творчо-перетворювальні активні дії, пов’язані з пізнанням та сміливим відкриттям всіх таїн світу. Тож зло в такому світі може – й має! – бути переможеним. Це цілком йому під силу.
В одному зі своїх досліджень я зробила висновок, що людське гріхопадіння, описане у Книзі Буття, і християнська духовна революція є одне й те саме. Язичницький світ – це світ «до гріхопадіння». Адам у ньому постає не активно діючим суб’єктом, а пасивно відчуваючим об’єктом, контрольованим зовні. Його свідомість знаходиться у зародковому стані, він ніби є розпластаним на 2D-площині, позбавленим свободи і життєвого об’єму. Бог Ієгова дав йому закони, яких він не розуміє, але повинен їх виконувати. Зокрема, – закон табу, накладений на Дерево пізнання добра і зла. Адам таки порушив те табу – з подачі жінки, котра пробудила його душу, – суб’єктивне вільне я. Так відкрилася і розгорнулась андрогінна сутність першої людини і наповнилась об’ємом та динамікою самостійного руху до очищеного світу, де не має бути зла.
Персоналістична революція в Едемі була успішною настільки ж, наскільки й історична революція Христа. Довідавшись про людський непослух, Господь Едему (язичницький Господь, – «один із Нас»!) в ту ж мить наклав прокляття на жіночу сутність і принизив жінку перед чоловіком, тим самим повернувши «наглецов» у стан об’єктів, на об’єктивну вертикаль (це називається «поставити худобу в стійло»). Як говорив Господь? Ось – говорив, – Адам тут скуштував плода із Дерева пізнання і став одним із Нас. То як би він тепер, не зупинившись на досягнутому, не зірвав плода із Дерева життя і не отримав ще й безсмертя! А що таке безсмертя? Відсутність зла! І ліквідація язичницького світу, де Ієгова є Господь. Тож і заслав Господь людей на «грішну землю», хоча у їх душі вже запалав «3D-вогонь». Революція в Едемі залишилася незавершеною. Як, власне, й християнська. Не пустили нас до Дерева безсмертя, пригальмувавши християнський поступ на стадії ще Дерева пізнання. Вочевидь, те Дерево пізнання є ні що інше, як Голгофа з воскресінням нашого Спасителя, а Дерево життя – його Нове пришестя з воскресінням всіх, хто йде за ним…
У язичницькому просторі – фактично просторі об’єктів – взаємовідносини людей будуються по вертикалі: хтось є головним, хтось є підлеглим. Усі питання, так би мовити, узгоджуються через примус і насилля. Відсутній діалог на рівних, бо відсутня горизонталь, яка формує психологію суб’єкта. Перемагає той, хто є сильнішим, хто фізичними зусиллями утверджує це «право сильного». Всі сенсові обґрунтування й аргументи другорядні, а добро і зло є категорії відносні. Композиційним центром у язичництві є потреба влаштування і пристосування. Головне – добути собі місце під сонцем, відтіснивши від яскравого проміння інших. А в християнськім часі, котрий починається зі вчинку, відносини між вільними суб’єктами формуються вже на засадах рівноправ’я, що, в свою чергу, обумовлює появу любові. Це – перший крок до безсмертя. Недарма ж Ієгова бідкався: як би це Адам не спробував ще й плоду з Дерева життя (вочевидь, від Бога це вже не залежало)? І якщо в дохристиянськім середовищі головним є зберегти життя, то в християнськім головне – не втратити безсмертну душу. Гідність і достоїнство є притаманними лише суб’єктові, вільній і самодостатній особистості, що здатна на революційно-християнський вчинок.
Життя у християнських координатах є неабиякий відповідальний і складний процес. Набагато легше здатися на милість язичництва. Тому сьогодні ми спостерігаємо численні натовпи паломників із Заходу на Схід. На Сході все простіше. Там за персоналію, яка приїхала на Схід за просвітлінням, все зробить гуру. Він викладе готову релігійну мудрість, як керівництво до духовної роботи, а вона це сприйме на «ура» і зробить так, як треба. Ніяких пошуків, вагань, духовних сумнівів, – все зрозуміло, тож бери й виконуй. Бо східна мудрість є статичною, незмінною й такою, що вже відбулася. А більш пізня й досконала мудрість Заходу, з її діалектичним 3D-синтезом, перебуває в стадії становлення і ще чекає на своїх Колумбів.
Язичництво підтримує й відтворює свій світ, а християнство піднімає світ над ним самим і виводить на інший рівень. Задача буддиста – повернутися в свою Нірвану, покинувши нікчемний та примарний простір майї. У відповідності до принципу кругової нескінченності, ця справа є безсенсовою і несе відтінок виправлення непорозуміння: перед людиною ставиться лише завдання ліквідувати наслідки нещастя її втілення у цьому світі. Іншими словами, язичництво вчить людину уникати болю («пасивний стан», рос. «страдательный залог»). Натомість християнство пропонує рух до радості («дійсний стан», рос. «действительный залог»). Для християнської свідомості в історії є сенс. Вона тече у вибраному напрямку і має чітко усвідомлену мету. Тут виявляє свою силу феномен пізнання. У християнина задача набагато важча і відповідальніша: йому потрібно вдосконалити цей світ і виправдати сподівання Господа. Господь створив людину по Своєму образу й подобі, наділивши її іскрою таланту. Як писав колись М. Бердяєв, Бог чекає від людини продовження творення і сподівається на «творчий прибуток», а зовсім не на повернення до нульових позицій, – у цьому не було би сенсу. Тож все, що нам потрібно – не повернутися назад на точку старту, а рухатись вперед, створити новий світ без зла і перейти в безсмертя.
За власним задумом, християнське вчення є ключем до творення з простої смертної людини безсмертної, безгрішної істоти. А для творення з людини чогось на рівень більшого потрібні надзусилля. Не всі готові їх докласти. Простіше вже звернутися до Сходу, простягнути по-жебрацьки руку і попросити заготовленої мудрості, – на жаль, язичницької. Іслам колись і став таким собі полегшеним інваріантом християнства (проте, на території, яка не знала християнства), залишивши усі язичницькі прикметні особливості. Тому й набув такої популярності. Людині легше жити «під диктовку», ніж йти у гору проти вітру, прокладати трасу через хащі й відкривати щось нове, хоча б воно і стосувалося її розширених можливостей. Якщо суб’єкт є заслабким для самостійної роботи, – не потребує і свободи, щосили уникає вчинків і сміливих дій, направлених на переформування звичного й усталеного простору.
Наш світ існує в двох координатних вимірах – 2D і 3D-формах, яким поставлені у відповідність смертне тіло і безсмертна душа, «мертва» і «жива» вода. А оскільки людина має тіло й душу, вона існує одночасно і в язичницькому, і в християнському сенсових полях. Інколи гору бере одне, інколи – інше. Одначе мислить вона лише в одному з двох існуючих світоглядних ключів – християнському або язичницькому. За цим критерієм і визначається її позиція – чи то язичницька, чи то християнська. Проте досягненню духовних християнських цілей нерідко можуть слугувати язичницькі фізичні засоби (докладніше про це – в частині 3).
Дохристиянське світосприйняття робить людину майже безсилою перед зовнішніми обставинами, – вона детермінується найпершим чином зовні (переважає фатум над свободою). Це спричиняє небезпеку так званої об’єктивації, а разом з тим, деіндивідуалізації, – від особистості у цих умовах мало що залежить. Натомість християнський світ є світом людських звершень, світом особистісного вчинку, світом «штучного товару», якому не загрожує деіндивідуалізація. Особистість в християнстві є сильніша за обставини, бо нею не керує фатум. Лицарство – це християнський феномен, його не може бути у язичництві. Героїчна здатність жертвувати своїм життям заради вищих ідеалів заснована на християнських цінностях.
Тут варто зауважити, що язичництво не є чимсь аж таким поганим. Проблема лише в тому, що людина в цьому сенсовому полі залишається передусім об’єктом і визначає своє місце у суспільстві не в горизонтальній площині, а в вертикальній: хтось – вище, хтось – нижче. Об’єктивація Адама з Євою з подачі Ієгови привела до ототожнення людей із духом та матерією, однак насправді вони є, як сказано у Біблії, «душею живою», тобто вільними суб’єктами, що мають креативні здібності і власне творче мислення. І це – не дивлячись на те, що сам Господь назвав Адама «прахом» (тобто, записав в об’єкти), коли розсердився на нього за його «не-праховий» революційний вчинок.
У сплощеному 2D-просторі відсутня третя складова, яка дає об’єм в 3D-палітрі, – це андрогінна складова душі, носій любові. Як свідчить християнське вчення, любов є тим ключем, що відкриває двері у безсмертя. На вертикалі її немає. Там замість любові – примус чи насилля. В язичницьких координатах прoклятої Ієговою землі постійно йде війна між духом і матерією, між чоловічим та жіночим елементами життя. Враховуючи зміст прокляття, найперший крок на цю «тропу війни» зробила чоловіча сутність. Я нагадаю, що Господь оголосив один із пунктів даного прокляття, адресувавши його жінці: «…І він (Чоловік. – О.Л.) буде панувати над тобою». Панує лише дух над матерією, – вони складають основу об’єктивного світу, – тож згідно з цим прокляттям, первісні люди були зведені до статусу об’єктів і зроблені знаряддям у руках сліпого фатуму. Бо саме рівність у відносинах і спричинила це «гріхопадіння»: Адам прислухався до пропозиції своєї жінки і здійснив неприпустимий для Едему вчинок. Язичницька природа, у особі Ієгови, вчинила їм шалений опір, ліквідувавши рівність у стосунках між найпершими людьми. Розрахунок був простим: при втраті рівноправ’я втрачається й повага чоловіка до дружини – і вже ніякого тобі «гріхопадіння». Це був такий собі хабар, яким купили недалекого Адама. За право бути головним і панувати над своєю жінкою він пожертвував любов’ю і, заразом, своєю власною свободою. А сказав би: «Ні, не хочу панувати!», – і отримав би безсмертя. Ієгова би нічого проти того не зробив, бо ніякий бог не владний над свободою людини.
І дійсно, вся людська історія ніби ілюструє ту біблійну оповідь про «гріхопадіння». Відомо, що в далекому минулому на землі царив матріархат, і саме в ті часи усі важливі справи вирішувались «по-жіночому». Матріархату притаманний інтуїтивізм при розв’язанні багатьох проблем, піклування про живу природу, яка символізує жіночу життєдайну сутність, миролюбна і взаємовигідна співпраця всіх племен та ін. (хоча й були недоліки, та зараз не про це). Натомість для патріархального суспільства характерне вирішення всіх питань логічним способом («наукове мислення»), а також агресія та войовниче придбання майна і територій більш слабких сусідів. Замість мирної співпраці та взаємовигідних міжплемінних відносин – насилля, ґвалтування й інші види демонстрації чоловічої сили і зверхності. Патріархальний світ позбавлений любові, вона підмінена тут пануванням чоловічої стихії над жіночою, а в більш широкому аспекті – «лівопівкульного» мислення над «правопівкульним», чоловічих спотворених цінностей владарювання над жіночими цінностями збереження та ін. У результаті маємо понівечену живу природу, викачані із землі ресурси, озонові діри, загазоване повітря, а на обрії – ще й небезпеку ядерної війни чи іншої екологічної катастрофи («Проклята земля за тебе», – сказав Ієгова Адаму).
Саме по жіночій складовій прийшовся головний удар прокляття Ієгови. Однак вона, умовно кажучи, так просто не здалася. Оскільки третього тут не дано, – в 2D-координатах, – вона не стала розраховувати на любов і розуміння, натомість стала намагатися сама зайняти панівне становище. Пригнічена жіноча сутність раз по раз мститься чоловічій за всі приниження і ґвалтування. Звідси – всі численні катаклізми у природі, страшні смертельні епідемії, за допомогою яких планета ніби намагається позбавитися надмірної кількості людських «наїзників», які викачують із неї всі життєві сили. Знесилена хворобою природа жорстоко мститься не менш знесиленій духовною хворобою людині, людській цивілізації патріархального ґатунку, що звикла все потрібне – й непотрібне – брати силою.
У грецькій міфології ця тема постає у міфі про Медею і Ясона, що уособлюють собою дві протиборчі сторони: жіночу, місячну, нічну природу (Медея) та чоловічу, сонячну, денну природу (Ясон). Спочатку, скориставшись допомогою Медеї, Ясон добуває золоте руно і отримує владу в державі. А потім піддає зневазі і понівеченню все, що цінне для жіночої свідомості, – весь нічний магічний простір, де незримо править жінка. А на додаток – зневажає і саму Медею, надавши перевагу іншій. Спеціалісти з міфології сприймають цей конфлікт, як перемогу сонячного первня над відживаючим своє матріархальним світом, де правлять міфи, ритуали, магічні звичаї й обряди. Себто, світ ясного розуму переміг нічну пітьму містичної сваволі, і вона пішла собі в минуле. «Прогресивна» патріархальна влада скинула стару матріархальну владу, і остання нібито здалася, відмовившись від всіх своїх претензій. Одначе – ні! Вона лише вдала, що відступила, а насправді стала готувати свою «холодну страву» помсти. А ось і помста: розлючена Медея холоднокровно убиває свою суперницю, юну наречену Ясона, а потім і своїх дітей, народжених в союзі з ним. Хоча вона і любить тих дітей, одначе ненависть до чоловіка очерствила її душу і сповнила її холодною рішучістю завдати кривднику дошкульного удару в спину. Тому вона не зглянулася над малими, бо, як казав той українець, «хай би вже у мене корова здохла, аби у сусіда не отелилася».
Дослідники міфу трактують ці події, як відчайдушний реванш здичавілої істоти, яка не хоче визнавати своєї поразки і ставати в стійло. Та все одно – вони вважають – історія вже перейшла в добу патріархату і світовий прогрес ні чим не зупинити. Тож скільки би «контрреволюція» не точила собі зуби, прагнучи відновлення своєї давньої могутності, однак вона – ніщо перед всесильною наукою «сонячного» розуму. Хіба що може інколи завдати болючого удару в спину, – як-от у ситуації з Ясоном, – але мілкі окремі випади нічого не вирішують…
Між тим, ці випади були далеко не поодинокими. У тій же грецькій міфології можна віднайти ще добру жменьку міфів на цю тему. Наприклад, розповідь про славного Орфея, розірваного на шматки вакханками-менадами, чи розповідь про Ореста, якого довго переслідували богині помсти еринії, охоронці материнського права. Як відомо, Орест вчинив святотатство – вбив свою матір Клитеместру, покаравши її за вбивство його батька Агамемнона, її чоловіка. Проти вбивства жінкою Агамемнона еринії нічого не мали, бо вона не знаходилася з ним у кровному зв’язку. А от Ореста вони вже мали покарати. Щоправда, саме в цьому міфі зафіксований реальний перехід від архаїчних форм матріархального укладу до нових патріархальних форм, – оскільки Ореста «відмазали» старійшини, згідно з волею Афіни, яка чомусь стояла за головування чоловіка у сім’ї, державі і суспільстві. Пізніше ті зловісні фурії еринії таки поліпшили свою свідомість, перестали уособлювати кровну помсту і перетворилися на «білих та пухнастих» богинь закону й справедливості. Певно, зрозуміли, на чиєму боці сила. Одначе боротьба тривала…
Та боротьба триває й досі. І, як виявляється, не така вона вже й вправна, ця переможна «сонячна» наука, в порівнянні з «місячною» магією. Принаймні, вищезгаданий Ясон у міфі постає, як дурнуватий неосвічений хлопчина, що навіть сам не зрозумів, із чим він мимохіть зіткнувся. Вважав, що володіє ситуацією, що сам вже став сильнішим за Медею, з її містичними талантами й можливостями, а в чому його сила? Хіба що в здатності подобатися видатним жінкам… А також брязкати своєю зброєю, у т.ч. перед вітряками. Однак без магії Медеї Ясон руна би не здобув. Бо можна стерти з пам’яті не вельми добрі спогади, забути про жіночу допомогу, зневажити чиїсь духовні цінності й закони і знехтувати істинами метафізики, але ж вони існують, хоч як би хто від них не відвертався. Із ними можна і «не співпрацювати», але вони й не потребують нічиєї згоди на співпрацю. І в наші дні існує чимале число чоловіків, що намагаються не усвідомлювати своєї одержимості жіночою стихією, і їм це до пори вдається. Вона керує їхніми думками і бажаннями, водить їхніми руками, а вони того не помічають, вважають себе вільними і незалежними творцями власного життя.
В подібному ключі поставлена і кінодрама мексиканського режисера Алехандро Ходоровські «Свята Кров». У ній заявлена тема насилля чоловічої природи над жіночою і, як наслідок, кривавої помсти останньої. Головний герой стає знаряддям у руках своєї матері, яка ненавидить його покійного батька за зверхність та байдужість до неї, як до жінки. Уособленням обрaзи героїні є маленька дівчинка, котру зґвалтували і убили, відрізавши їй руки, щоб не опиралася насиллю. Цю дівчинку вона оголошує святою і будує присвячену їй церкву, яку нещадно зносять поліцейські зі згоди офіційного священства. Урешті решт, ця жінка з ревнощів каструє чоловіка, а він у відповідь відрубує їй руки, – так само, як колись вчинили з дівчинкою, – і сам кінчає самогубством. Тепер єдиним рідним героїні чоловіком залишився її син. Його вона пізніше й обирає для пролонгації своєї помсти, бо ненависть її чомусь «зависла» в часі. Спочатку жінка умовляє сина працювати з нею в шоу і бути «її руками». А згодом цими самим руками вона вчиняє серію кривавих вбивств привабливих жінок, які хоч чимось їй нагадують коханку покійного чоловіка. Я нагадаю, що Медея також з ревнощів убила наречену свого не вельми мудрого Ясона.
Син героїні теж виглядає недалекою людиною, навіть вимушений лікуватися в психіатричній клініці, що теж є вельми символічним, з огляду на те, що сходять з розуму через нестачу сили духу. Втеча в божевілля – найпростіший вихід для людини, яка не може впоратись з існуючою дійсністю, тому воліє краще вже «сказаться хворою». Організм «тікає» у хворобу, коли його хазяїн не в змозі дати собі ради перед лицем тяжких проблем. Тож головний герой відмовився від власної свободи і став зомбованим об’єктом без обличчя, «руками матері». На жаль, хоча із часом він і виявив коріння власної проблеми, але не зміг із нею впоратися. Його проблема – мати, точніше, материнська, чи жіноча сутність. А проблема його матері – чоловік, чоловіча духовна сутність. Це тема прокляття із Книги Буття. За потяг Єви до свободи та пізнання, а також за готовність жінки ділитися своїм знанням із чоловіком, її було покарано, – позбавлено свободи, творчого потенціалу й поставлено на рівень нижче чоловіка. Адам був куплений «задешево». Він спокусився пануванням, одначе хитра й вивертка жіноча сутність заволоділа ним незримо, внутрішньо, для нього непомітно. Позаяк насправді він – такий же легковажний самовпевнений хлопчина, як Ясон. Обидва думали, що виграли джек-пот. А це була звичайна пастка. Чоловіча легковажність Адама сама зробила те, чого не став вчиняти щодо нього Ієгова, бо знав, що той і сам впаде. Не помилився.
У відповідь жіноча сутність повсякчас шукає компенсації за своє приниження, й отримує її через насилля по відношенню до кривдника, а саме – до тієї ж чоловічої природи. Та ще й яке насилля! Не те, яким безперешкодно користується чоловіча сторона – просте, як логіка, і примітивне, як ланцетник. Її насилля діє непомітно і невидимо, як речовини гуморальної системи у людському організмі, – це сугестивний вплив, навіювання і природна магія. Втім, інколи вона не гребує й аналогом нервової системи – безпосередньою фізичною агресією. Як правило, – у виконанні чоловіка, який і не здогадується, що він виконує вже не свої бажання.
Отож, історія, що мала б об’єднати у собі 2D- і 3D-формати існування, так і лишилася на рівні 2D-конструкту. Бо замість того, щоб переходити в любов через катарсис, герой картини гнівно відштовхнув свою нещасну матір, а потім вбив її – як наче це в його випадку щось вирішувало. А далі ще й дістав з шухляди пам’ятник-муляж безрукої дитини і люто розтоптав його ногами (цього із нею досі не робили!): «Віднині ти наді мною не владна!» Розуміємо так: жіноча «реакція» скінчилася і гору знов взяла непереможна чоловіча сутність. Худобу – в стійло, чоловіка – на Олімп. Язичницька історія закільцювалася у безкінечність, з якої головний герой так, вибачте, й не видряпався. На язичницькому рівні ці питання не вирішуються. Там завжди йде боротьба за місце на горі. Нагадаю: щоб спростити всі складні питання, потрібно відновити рівність у відносинах, повернувши їх до досконалості Божественного триєдинства. Ось тоді і з’явиться любов. Все, чого хотіла та нещасна жінка, – це відчути себе коханою, відновити паритет із чоловіком, – не важливо, син це, брат, коханець чи будь-хто. Те саме, певно, мала на меті й душа замученої дівчинки. Насилля в даному випадку – тільки спосіб самозахисту, неадекватна форма відповіді на жорстокість і несправедливість, без виходу на інший рівень. І не насиллям можна те насилля подолати. Одначе режисер не дав героям фільму жодних шансів. Він вирішив проблему у античному ключі. Дав інфантильному хлопчині любов такого ж інфантильного порядку – непереконливу і тьмяну пляму світла на переконливому фоні божевілля і демонстративної розпусти, – і вирішив, що вже проблема вичерпана. А ж ні! Бо материнський принцип в підсвідомості героя так і лишився неочищеним, дискредитованим і небезпечним. На християнськім рівні хлопцю треба було відділити темряву від світла і повернути собі зцілену його любов’ю матір. А він її убив – не розбираючись, що і до чого. Проблему знову було загнано у скриню – до наступного випадку.
Тепер давайте пригадаємо, як світова історія прощалася з язичництвом. Язичництво не перетікало непомітно в християнство. Навпаки, дохристиянський світ був революційним чином висаджений у повітря, після чого на його уламках виріс християнський світ. Язичництво не мало в собі жодної можливості піднятися на щабель вище. То було замкнуте маршрутне коло. Як той віслюк, прив’язаний до жорна, понуро плентає по кругу, розмелюючи хлібні зерна на муку, так тихо «перемелювалося» язичницьке буття, допоки остаточно не перетворилося в щось зовсім непридатне для нормального людського існування. Язичницький циклічний поступ – це ставок, позбавлений взаємообміну з довкіллям, який із часом перетворюється на болото, а те, у свою чергу, висихає й розчиняється у часі. Так само замкнутий на себе світ язичництва не міг би дати собі ради і щось змінити з власної ініціативи. Наприкінці дохристиянської доби суспільство повністю вироджувалося: люди майже божеволіли в гонитві за «хлібом і видовищами», а ті видовища були все більш жорстокими й кривавими, мистецтво розсипалося в космічний пил пустого естетизму, позбавленого будь-якого сенсу, повсюди прославлялася й рекламувалася одностатева пристрасть (читай: «любов»), що начебто підносить і просвітлює людину і т.д. За подібне людство, як на мене, жоден бог не дав би на базарі й копійчини. Здавалося, ще трохи – і воно порине у безодню нової страшної катастрофи. А ж ні! В цій ситуації Господь дав людям шанс, пославши їм Спасителя Христа. Шлях його сходження на язичницьку Голгофу – це вихід із кривавого деперсоналізованого простору – через свободу і любов – у інший, християнський світ.
На відміну від язичництва, християнське вчення є творчим, динамічним і… досі не завершеним. Воно складається одночасно із складанням християнської історії. Його можна порівняти із бурхливою рікою, що впадає в море і розпадається на безліч водних ручаїв. І йому вже точно не загрожує застій і заболочення. Думка християнської доби завжди наповнюється творчою енергією пізнання. Через пізнання і взаємообмін із навколишньою дійсністю розв’язуються всі питання. Найбільш серйозні та складні людські проблеми вирішуються виключно на рівні 3D-простору, після виходу в об’єм й відновлення в людській душі первісної структури трійці.
Тут варто зауважити, що язичницькі доктрини даються всім бажаючим, як щось статичне й непорушне, всезагальне і предметно-речове, на кшталт торта у упаковці. Такий собі фабричний бренд-продукт без розвитку й можливих змін. Натомість християнське вчення є рухомим, персональним витвором, що розвивається, проростаючи крізь душу. Людина в християнстві (як світоглядному комплексі) уперше у своїй історії отримує свободу і виношує в собі всі відповідні погляди й знання. Вона їх не отримує в готовій формі, а створює і здійснює сама.
Християнство – це є перший звід світоглядних уявлень і законів, які людина синтезує самостійно, опираючись на власні творчі сили. Взагалі-то, в цьому разі християнське бачення у кожної людини мало б бути унікальним, як будь-який індивідуальний креатив. Проте насправді у душі ми всі єднаємося з Абсолютом. Як писав С. Кьєркегор, «все воістину велике однаково доступно усім». Дороги різні, але пункт призначення один, – так званий золотий перетин. Християнство – вчення золотої середини, бо виходить з андрогінної природи кожної людської особистості. Це – суто наш, людський проект, такий собі аналог «гріхопадіння», перший самостійний крок людини на шляху до творчої реалізації і розкриття своїх божественних основ. Багато що у християнськім понятійнім зведенні для нас лишається незрозумілим, оскільки це є вчення не про те, якими ми сьогодні є, а про те, якими ми повинні бути. Тому настільки є складними для людського виконання норми й правила, пов’язані із цим світоглядом. Вони вивищують людину, тримаючи її весь час в напрузі постійного удосконалення. Перефразовуючи письменника В. Голованова, християнство ставить на силу людини, а язичницькі вчення – на її слабкість.
Звичайно, все, що було тут щойно сказано, стосується не стільки конкретних вчень та релігій – християнської та язичницьких, – скільки самого світоглядного комплексу норм, правил і способів діяльності, які характерні для відповідних часів, а також для носіїв відповідних традицій, навіть в тому разі, коли вони самі цього не усвідомлюють. Є велика кількість персоналій з християнською свідомістю в язичницькій спільноті і ще більша – із язичницькою в християнському суспільстві. Тож справа не в релігії, тим більше – не в офіційній її частині. Бо в езотеричному наску дохристиянської Авести, наприклад, криються справжні постхристиянські істини. Те саме, певно, можна віднайти у багатьох дохристиянських скриптах. А неканонічне вчення про Святий Грааль узагалі багато в чому перегукується з кельтською язичницькою традицією.
Вся справа в тому, що в людській історії змагаються дві духовні парадигми, які символізують вічні антиномії кола і лінії, плоскості й об’єму, статики й динаміки, форми і змісту, безсенсовості й сенсу, об’єктності й суб’єктності, тіла і душі, смертності й безсмертя, множинності і одиничності, кванту і хвилі, макросвіту і мікросвіту, симетрії і асиметрії, слабкодухості і сили волі тощо. Одне виступає окремим випадком іншого. І, відповідно, язичницькі та християнські цінності існують у подібному ж пакеті антиномій, то інколи вступаючи в конфлікт, то мирно співпрацюючи, коли з’являється потреба. Тож витіснення одного із цих двох типів світобачення, очевидно, не йде на користь існуванню нашої спільноти. Алхімічне дійство, як відомо, відбувається в три фази: спочатку діє фаза, що символізується «мертвою водою», а в кінці включається «жива вода». Це цілісний процес, в якому кожна фаза абсолютно незамінна. На сьогоднішній момент ніхто ще не перебуває повністю у християнських координатах, так само як ніхто вже не існує виключно в язичницькім контенті. Проте повинна визрівати внутрішня динаміка революційного перевороту для виходу з язичницького світу в християнський, де розкриваються ті самі «Нове Небо і Нова Земля», про які нам сповіщає Біблія. У цьому – зміст і сенс історії. Тепер перейдемо до другої частини.
