На главную страницу
Статьи

Оксана Ліанова.

Світоглядні основи арійської раси.

 

В книзі під назвою «П’ятий День творіння: Ера Водолія» я писала, що історія розвитку і вдосконалення людства здійснюється за сценарієм біблійних семи днів творіння. Найголовніші сходинки цього духовного зростання у вигляді етапних світових релігій час від часу виникають у наріжних пунктах історичного шляху людської цивілізації, відображаючи поточний стан буття і самоусвідомлення людини і суспільства.

За текстом біблійної Книги Буття, органічний, тобто живий (у даному випадку рослинний) світ був створений лише на четвертий день творіння. На цьому етапі вперше виникло життя. Так само і древньоперсидський Бундахішн («Творення Основ») вважає рослини четвертим (із шести) творінням Бога Ахура-Мазди. А четвертою (із семи) енергетичних чакр є перша чакра другої тріади, що належить до безсмертної душі, – чакра серця анахата. Їй відповідає четверта планета астрологічного септенеру Меркурій, яка сповідує знання та інформацію. Прикметно, що навіть сучасна наукова синергетика початком життя (протожиттям) вважає появу саме інформаційного взаємообміну відкритої (дисипативної) системи з довколишнім середовищем, тоді як взаємообмін речовиною та енергією ще не дає підстав вважати цю систему живою.

В своїй класифікації духовних традицій всі три основні релігії, які відповідають першій тріаді чакр і першим трьом дням творіння, я відношу до язичницького (або дохристиянського) типу людського світогляду. Його характеризує наявність глибокої прірви між «горішнім» духовним світом і «низинним» світом фізичної природи – за рахунок слабкої персоналізації серединної ланки між духом та матерією, яка символізується душею.

Наявність душі у язичницьких духовних вченнях або не визнається, або визнається лише теоретично і розуміється по аналогії з фізичним тілом. Тому язичницька людина перебуває під контролем зовнішніх обставин і під гнітом року. Вона оточена різноманітними табу, причин яких не усвідомлює, оплутана кармічними боргами і обмежена в свободі. Натомість в християнських смислових координатах душа отримує найголовнішу роль в містерії людської долі. Разом з душею відкривається свобода вибору і перспектива змінювати та вдосконалювати власну сутність. А головне – циклічність смертності, яка відповідає ключовим засадам циклічного буття фізичної природи, у християнській семантичній сфері вивершується в безсмертя – до того ж, не поза життям, як в попередніх вченнях і традиціях, – а в самому плині життя, нехай і дещо видозміненому (так звані Нове небо і Нова земля).

Сучасні науковці надають перевагу просторовим вимірам світоглядно-духовної картини світу. Вони воліють розкладати смислову реальність на два контенти: схід і захід. Натомість я надаю перевагу часовому виміру, адже час є більш енергетичною потугою, ніж простір. Це ніби збитий в точку світ («четвертий вимір простору»), його маленька та невидима зигота, чиста потенційність, що має розгорнутися на повну силу в майбутньому. На використанні часових закономірностей ґрунтується так звана хрономагія. Та й будь-яка магія спирається на чинник часу. А найвищий авестійський бог Зерван – то взагалі є ні що інше, як сам Час (і одночасно – Пустота, Хаос або Свобода). На відміну від простору, час є динамічним, і в ньому відбуваються постійні зміни. За розгортанням часу можна вести спостереження і завжди відкривати щось нове.

Оскільки традиційно-вимушений матеріалізм сучасної науки примушує її використовувати статичні методи пізнання світу, не дивно, що сучасні науковці надають перевагу просторовому орієнтиру при дослідженні культурних явищ та властивостей. «Об’єктивна» наукова думка (аналог «мертвої води») звикла орієнтуватися на найбільш зручні для себе форми відображення й осмислення реальності, пристосовані для препарування та аналізу, – їм вона і зберігає вірність чи й не до скону. Матеріалізм останнього століття – свідомий або ні – примушує дослідників вивчати людину в її стані «тут і зараз», – не як суб’єкта, що розвивається, а як об’єкт, що залишається незмінним (умовно кажучи, використовується «поперечний розріз» в певній площині, у відповідності до даних простору). Однак моїм класифікаційним фаворитом є час, позаяк моя увага до окультних вчень звільняє мене від традиційних зобов’язань перед науковим товариством. Поза сумнівами, найоб’єктивнішим підходом виглядає інтегральний підхід, оскільки він вміщує в собі і просторовий, і часовий виміри. Для аналогії: зодіакальний круг спирається на дві осі, – горизонтальну і вертикальну. Відповідно, вертикальна вісь символізує розвиток об’єктного світу, підйом та сходження матерії до духу (язичницький поступ і просторовий вимір), а горизонтальна – еволюцію суб’єкта, формування індивіда, «природної людини», в унікальну особистість (християнський поступ і часовий вимір).

Язичницька історія вимірюється межами перших трьох днів творіння і, відповідно, трьох енергетичних чакр. Науковці в даному випадку говорять про східну філософську парадигму, – і мають рацію, бо, врешті решт, сам Зодіак, об’ємний символ часо-простору, розпочинається зі сходу. Точніше, рух планет по Зодіаку здійснюється з точки сходу на початку знака Овна у напрямі західного знака Терезів, звідки через верхню точку (північ) процес вертається до висхідного пункту. Так само історія цивілізацій починається на сході і просувається на захід, вбираючи в себе як дохристиянський (східний) досвід, так і християнський (західний). За міфологією авестійського Бундахішна, передбачені чотири періоди існування Всесвіту: епоха Творення, яка розпочинається з початком Овна, далі йде епоха Змішування (початок Рака), епоха Розділення (початок Терезів) і епоха Возз’єднання (початок Козерога). На світанку епохи Змішування в цей бездоганний світ вторгається зло, яке повинне бути виявлено і знищено на протязі епохи Розділення.

Вертикальна вісь, тобто вісь об’єктного світу, чия низинна точка (надір) розташована в знаку Рака, а верхня (зеніт) в знаку Козерога, прив’язує людину до світу об’єктів і виховує в ній жагучу потребу у владарюванні над іншими, загалом не характерну для людського суб’єкта. В таких обставинах людина прагне зовнішньої, «об’єктної» вершини, без будь-якого особистісного розвитку, бо не має свободи. У щойно завершену епоху Змішування (язичницький період) добро і зло були доволі відносними поняттями, бо тогочасна людність не володіла вмінням їх розділяти (а деякі матеріалістично налаштовані особи не володіють ним донині). Умовно кажучи, брутальне вторгнення у світ системи зла знищило людське безсмертя і спричинило плутанину: горизонталь була переформована на вертикаль, а любов – на владу та насилля. Суб’єкт перетворився на об’єкт (тим самим повторивши шлях гріхопадіння авестійського диявола Ангра-Манью). Світ захопила хижацька боротьба за існування: добром вважалося те, що йде на користь деякій людині чи спільноті, а злом – все те, що їй перешкоджає, навіть якщо при цьому виграє хтось інший.

Загалом, добро і зло не розділялися і в епоху Творення, коли Всесвіт існував у кришталево-чистому вимірі добра (зло перебувало в зародковому стані і поза межами творіння). Знакові Овна відповідає період дитинства та первинні імпульси, інстинкти, природні риси темпераменту, ще вільні від людських гріхів і, відповідно, будь-якої зрілої рефлексії. У юдеїв жертвенний баран символізує дитячу невинність. Ним жертвують, щоб відкупитися від тягаря гріхів (як правило, язичники від «гніву Бога» символічно відкупаються невинними жертвами). Ця ритуальна невинність стає лише спогадом на початку Рака, в точці півдня (не випадково в деяких країнах віком повноліття і, відповідно, осудності вважається 21 рік). Розпочинається період молодості, а з ним – і набуття гріхів (епоха Змішування). Спокутування настає у точці заходу, в Терезах, коли людина досягає зрілості (42 роки) і проявляє здатність до оцінювання своїх вчинків з точки зору етики й моралі (епоха Розділення).

В науковій філософії цей «шлях пізнання» викладається у межах трьох окремих, хоча й взаємопов’язаних напрямів дослідження. Це вчення про буття (онтологія), вчення про пізнання (гносеологія) і вчення про цінності (аксіологія). Буття – це реальність, яку суб’єкт отримує, за висловом В. Леніна, «у відчуттях», і їй відповідає «дитячий» знак Овна. Цінності – це морально-етичні нормативи, які людське суспільство виплекає в процесі духовного пізнання (знак Терезів, зрілість). Пізнання – це довгий шлях від юної природної людини, що керується стихійними інстинктами, до зрілої свідомої особистості, яка сама володіє стихіями (горизонтальна вісь). Між буттям та цінностями розташоване так зване гріхопадіння (знак Рака).

Отже, зона, що розпочинається з Терезів, є містеріальним місцем боротьби добра і зла, де активним діячем виступає зріла і досвідчена людина. Терези є зодіакальним уособленням християнської релігії, ученням західного світу, спрямованим на подолання зла, – на що не замірялося язичництво, вважаючи його необхідною частиною природної органіки. До християнського дискурсу входить Одкровення св. Іоанна про Страшний Суд, яке практично співпадає з авестійським вченням про Фрашегірд епохи Розділення. Терези є знаком оцінювань, моральних суджень і формулювання абсолютних істин. Добро і зло в координатах християнства – абсолютні, а не відносні категорії, позаяк вони отримують один і той же зміст як для всього людства, так і для кожної окремої людини.

Було би дивно, якби сьогодні не робилося спроб заперечувати християнську есхатологію. Зокрема, у цьому плані дуже відрізнилася футурологічна школа Ігоря Каганця. В бажанні відокремити від арійсько-християнської доктрини ворожі юдейські постулати, вона виплескує з водою немовля, називаючи Апокаліпсис св. Іоанна юдейською фальшивкою. Якщо вже це поважне панство так твердо і послідовно намагається притримуватися арійської традиції, то для початку йому б не завадило з нею ознайомитися – хоча би в загальних рисах. Вчення Авести включає в себе концепцію Фрашегірду – Страшного Суду, – обґрунтовану не тільки філософськи та міфологічно, але й астрологічно. Пізніше вона була успадкована зороастрійським вченням близькосхідних аріїв (лише далекосхідні її проігнорували), а потім дійшла до єссеїв, сучасників Христа, що теж були не байдужими до астрологічних знань (хоча про ставлення самого Христа до астрології нам достеменно не відомо). Враховуючи контакти Ісуса та його оточення з єссеями, які не заперечуються багатьма сучасними дослідниками, він цілком міг бути знайомим з арійською традицією хоча би через них. Та й три волхви, які вітали новонародженого Ісуса в Віфлеємі, були, без жодних сумнівів, зороастрійцями – до юдея вони б ніколи не пішли. Тож вчення про авестійсько-зороастрійський Фрашегірд є цілком природним для християнської доктрини, якщо вже вона є арійською (бо в юдеїв воно відсутнє).

Тут варто зауважити, що запропонована мною класифікація світових релігій (у сенсі головних етапів розвитку людського духу) обмежується виключно арійськими вченнями: маздеїзм, зороастризм, буддизм, християнство. Це не навмисне, – так у мене вийшло. Натомість в шиїтському ісламі подібна ідея (названа гекзамероном, по числу шести релігій) фігурує в різнорасовому складі (сабеїзм, брахманізм, зороастризм, юдаїзм, християнство і іслам). Зокрема, Ібн-Арабі (XI ст.) вбачав у пророках, носіях релігійних традицій, «типізацію ступенів ієрархії людської істоти та Мудрості»; Махмуд Шабестарі (XIV ст.) – «символізацію містичних станів людини», а Семнані (XIV ст.) пов’язував пророків з сімома «тонкими центрами» людини (практично з чакрами). Для мусульман-шиїтів всі необхідні релігійні вчення вже відбулися і вінчає їх, як легко здогадатися, неперевершений іслам («Цикл пророцтва закритий; пророків більше не буде», – захлопнув хвіртку родоначальник задуму, філософ XI ст. Назим-е Хосрав). Та де вони узріли в мусульманстві ту кінцеву досконалість, що навіть буцімто перевершила християнство, я, хоч вбий мене, не знаю. Позаяк іслам є очевидним кроком у зворотній бік, з відвертим западанням у язичництво (автори ісламського проекту навіть християнство розуміють по-язичницьки, називаючи Христа лише пророком). А щодо юдаїзму, то він є вченням суто «для своїх» і пристосованим до унікальних цілей і потреб єврейського народу, тому не може слугувати універсально-людським цілям.

Не залучаючи до головних релігій неарійські, я, звісно, ризикую виглядати упередженою. Однак свій вибір я можу пояснити тим, що саме арійська раса витворила цивілізацію, до якої ми сьогодні належимо і чиїми плодами щодня користуємося (а вже добра вона чи погана – то інша справа). Ця раса є найбільш активною у творенні людського історичного обличчя останніх декількох тисячоліть. А загалом, зороастрійське вчення саме індоєвропейську (білу) расу вважає останньою (тобто наймолодшою) з п’яти існуючих на сьогодні рас і наділяє її місією духовного спасіння людства (Саошиант = Спаситель, тож тема спасіння є суто індоєвропейською) – через вчення про розділення добра і зла, відсутнє в юдаїзмі та релігійних вченнях інших рас. І – додам від себе – через поетапне сходження його, за посередництва тих самих Саошиантів, до широкого людського загалу. Найбільший розквіт арійської раси, що створила західну цивілізацію, має припадати на епоху зрілості (Розділення), тож саме їй належить відкривати двері у безсмертя. Хоча сьогодні вчені б’ють на сполох: «Вимирає біла раса!», однак це не завадить їй завершити свою духовну місію.


Древні авестійці оперували інформацією про дві форми часу – Зерван Карана і Зерван Акарана (Час обмежений і Час безмежний), – в античній міфології їм можна поставити у відповідність Час Сатурна і Час Урана. Натомість науковці історичний поступ людства розділяють на два альтернативних різновиди часу – циклічний, тобто круговий час язичництва, і векторний, лінійний, осьовий час християнства. Язичницька циклічність означає відсутність певної мети, безцільний рух по колу, що відповідає круговороту речовин в природі та живому організмі. Як наслідок, в язичницьких координатах нічого принципово не міняється, – хіба що йде процес накопичення енергії і знань, – маршрут є замкненим і наперед відомим. І звісно, будучи пов’язаним з предметно-речовою сферою буття, дохристиянський світ символізується матеріальним тілом, – духовне мислиться по аналогії з фізичним. Натомість динамічний християнський світ символізується безсмертною душею. Його лінійний час відповідає головній меті – удосконаленню душі, яка невпинно розвивається, від меншого до більшого, від гіршого до кращого, виводячи людину на рівень більшої енергетичної потужності. І, відповідно, в даному випадку фізичне мислиться по аналогії з душевним.

В язичницькі часи практично не було «зв’язкового» між тілом та духом (цю функцію виконує душа), – і не було потреби, бо між фізичним і духовним не існувало принципової відмінності (неоплатоніки взагалі вважали Всесвіт низкою покрокових еманацій від духовного Абсолюту до найгрубішої матерії). А сучасні фізики-матеріалісти відкривають такі закономірності, які несамохіть дають підставу трактувати мікросвіт і макросвіт по аналогії з духом та матерією. Ключова відмінність тут – не якісна, а кількісна, причому кількість, наче за Гегелем, має схильність переходити в якість. Бельгійський філософ Дені де Ружмон доволі влучно назвав дохристиянську (його вустами, – «східну») парадигму, як дуалістичну в баченні світу і моністичну за метою містику. Під моністичною метою в даному випадку можна розуміти прагнення людської свідомості злитися з Абсолютом, розчинившись в ньому, як окрема одиниця. Відповідно, і уявлення про вищу любов (так званий Ерос) на Сході складалося з ідеї поглинання меншого більшим (в енергетичному сенсі), а фізичного – духовним, що призводило до неминучої смерті тіла. Та й, власне, ні за чим було шкодувати, адже в очах язичників матеріальне приречене довіку носити на собі тавро неліквідного зла («як зараз, так і завжди»). Тож Ерос був одним з ліфтів між смертним, просякнутим злом фізичним існуванням та безсмертним блаженством у дусі. Незрозуміло тільки, на якому етапі гомогенного шляху від фізики до духу зникають зло і смертність (хіба що по краплі, як раб із Чехова, видавлюються). Тут можна зробити на полях примітку, що макросвіт переходить в мікросвіт десь на рівні атомної оболонки, що захищає цілісність найменшого у світі автономного утворення. Так само і душа. Це автономна область, що має власну волю і самосвідомість – не тіло і не дух, а саме душа, головний гравець християнського часо-простору, що здатен побороти зло. Утім, все це дуже умовно: не варто надто покладатися на фізичні нормативи при складенні метафізичної картини світу.

Позначений Дені де Ружмоном «дуалізм у баченні світу» є причиною того, що язичницька людина відчуває прірву між собою, безнадійно хворою на смерть, і безсмертним Богом. Зокрема, юдейське вчення сприймає Бога Ієгову як деспота, «ревнителя», що розпоряджається людськими долями в залежності від настрою чи інших, невідомих людям, міркувань. Він жорстко контролює дії своїх підопічних, а за найменшу провину вимагає жертв (і не тільки безневинними баранами). Цей Бог показує їм приклад нелюбові, і вони наслідують його (хай пробачать мене певні люди, бо йдеться про християнське розуміння любові). «Окремий індивід – це болісна помилка – повинен простувати до повного розчинення у божественній досконалості, – пояснює ментальність Сходу Дені де Ружмон у книзі «Любов і західна культура». – Людина не повинна прив’язуватися до інших людських істот, бо вони позбавлені вищих чеснот, і, як окремішні елементи, містять лише вади буття» (стор. 64). Тому людині Сходу глибоко чужа любов до ближнього. Не вбачаючи в собі та ближньому чеснот і права на любов, вона зневажає світ фізичного буття і – свідомо або ні – насправді прагне смерті. Платонічна любов античного світу, а слідом за нею і споріднена з нею куртуазна любов-пристрасть пізнього Середньовіччя, була трагедією для людини. Вона відкривала їй вічність через смерть і закривала життя через нездійсненне кохання. На землі кохати не було кого.

Натомість на християнській смисловій орбіті вічність вже не потребує смерті – за смертю слідує воскресіння в просвітленому тілі. Тож християнська любов (так зване агапе) дає надію на щастя вже в цьому житті, через просвітлення душі і тіла (зняття прокляття Ієгови) і перехід людини в безсмертя. Дені де Ружмон говорить про «засадничу прірву» між Богом та людиною на Заході, яка, на його думку, робить неможливим сутнісне єднання і злиття, притаманне релігіям Сходу. Як на мене, навпаки, колишня прірва між Богом та людиною за християнства значно зменшується – хоча б через всиновлення людини Богом і появу вищої любові агапе.

Очевидно, тут справа не в парі людина-Бог, а в іншій парі – матерія-дух. Якщо в язичницькі часи людина асоціювалася з матерією, а Бог асоціювався з духом (в ісламі – також) і був «страшно далеким» від свого творіння, то в християнстві (у моєму розумінні) Бог є Душею (звісно, не в сенсі «світової душі» Платона і не в сенсі вередливого «психічного» сучасних психоаналітиків). Згідно з принципом «об’єктної» вертикалі, найвищим досягненням матерії є дух, а згідно з принципом «суб’єктної» горизонталі, найвищим досягненням душі є Душа. Тому пара людина-Бог стає мономорфною, завдяки появі «спільної ланки» – Душі. Щодо бога Ієгови, – жодних сумнівів, що мова йде про чоловічу стать (символічно – дух), натомість християнський Бог є андрогіном. Це Бог-любов і Бог-свобода. Не дух і не матерія, а вільно діюча Душа, Божественний Суб’єкт-Творець, носій інформаційного контенту. Двома найважливішими потребами в живому світі є потреба в їжі (енергія-матерія) і потреба в розмноженні (генетична інформація). Причому ексклюзивним постачальником генетичної інформації стає кохання – у тому чи іншому вигляді. Будучи вченням про отримання безсмертя, християнство посилається на інформаційний простір і любов до ближнього.

«Існує аксіома: інформація формує енергію, енергія формує матерію», – писав лікар-інформотерапевт О. Філатович в книзі «Живе слово творить життя» (стор. 29). Душа є інформаційним зв’язковим між духом і матерією, координатором їх взаємодії, а відтак, організатором-творцем. Згадаймо фразу з Євангелія від Іоанна: «На початку було Слово, і Слово було у Бога, і Слово було Бог». Згадаймо також відому зороастрійську тріаду: «блага думка – благе слово – благе діло», що означає три світи: світ духу Міног, світ душі Рітаг і світ матерії Гетіг. Нагадаю також, що синергетики вважають саме інформаційний обмін ключовим при виникненні життя. Ні речовина (духовне), ні енергія (матеріальне), чий дует символізує вертикальну (об’єктну) вісь, не можуть замінити інформації (душевного) в процесі створення першожиття. Ось головні причини, що дають підстави ототожнювати Бога-Творця не з Духом, а з Душею. І, відповідно, людина є образом і подобою Бога, в сенсі вільного і творчого суб’єкта, живої автономної системи, що здатна до самоорганізації і здійснення інформаційного взаємообміну з довкіллям. Дені де Ружмон висловив цю думку іншим чином: «Жодне злиття і сутнісне єднання [людини з Богом в західному світі] неможливі. Можливе лише спілкування, зразком якого служить шлюб Церкви та її Пана. Це передбачає переживання просвітлення, або перевтілення, сходження Ласки, що йде від Бога до людини» (стор. 64). Що ж, при бажанні можна й так сказати. Божественний і людський суб’єкти, мовою де Ружмона, не зливаються у нероздільну суміш, як на Сході (де матерія зникає в дусі), а поєднуються через посередництво шлюбу – а отже, душі. Але ж і сама людина з язичницького посуду матерії та духу під впливом християнської переоцінки цінностей переливається в посудину душі.

Язичницька статика спричиняє тяжіння людини до уявного Абсолюту і, відповідно, презирство до конкретної людини, яка лишається далекою від досконалості. В той самий час, християнська динаміка не виключає любові до людини ще в земних координатах, оскільки, з одного боку, вона (людина) є образом Божим на землі, а з іншого, перебуває в стані безперервного наближення до свого Взірця (можливо, християнський Бог також не є статичним, а розвивається і вдосконалюється – у т.ч., людськими зусиллями). Щоправда, Дені де Ружмон характеризує християнство по аналогії з язичництвом, – у рамі статики: «Християнин приймає світ таким, яким він є, а не таким, яким він його собі уявляє» (стор. 300). Це – враження науковця (див. вище), до того ж, наче не знайомого з символізмом та сюрреалізмом. Натомість мені видається крайньою сміливістю припущення, що християнська людина, вже сама по собі, є поблажливо-милостивою, в той час як язичницька – непримиримо-принциповою. Точніше, християнська «поблажливість» має окреме пояснення, і я його вбачаю в динаміці душевного розвою християнського суб’єкта. Ця «поблажливість» є, образно кажучи, авансом на майбутнє, тобто вірою в майбутню досконалість кожної людини.

Язичницькому фатуму і необхідності християнство протиставляє любов і свободу. А свобода породжує відповідальність, – відтак, залежність людської долі від самої людини. Суб’єкт отримує перспективу змінити не лише оточуючий світ, але й себе самого. І хоча християнство з’являється за 2000 років до початку епохи Розділення і космічної активізації знака Терезів, проте Другий прихід Христа відбуватиметься саме в цю епоху. Пророчий Апокаліпсис св. Іоанна сповіщає про часи Терезів, коли здійсниться остаточний космічний Суд, в ході якого, за текстами Євангелій, всі зерна істини будуть відділені від куколю брехні і людська душа очиститься від зла, після чого, як я можу припустити, розпочнеться новий творчий етап – вже без поміх і помилок.

Християнство стало першим сходженням на землю Бога – практично власною персоною – і одночасно першим проявом справжньої Людини (Боголюдини, якщо за В. Соловйовим). Христос символізує саму сутність Творця – через інформаційний простір Слова (нагадаю, що планета християнства – Меркурій). І. Каганець в своїй фундаментальній праці «Пшениця без куколю» сердито зазначає, що початок Євангелія від Іоанна – юдейська вставка, «автограф Філона Олександрійського», юдейського філософа другої чверті I ст. н.е. і великого шанувальника геллена Геракліта. В своїх духовних пошуках Філон об’єднував юдаїзм з гелленською філософією. Вважається, що поняття Логос (Слово), тобто світовий Розум, належить саме Геракліту. Йому ж належить фраза: «Споконвіку було Слово, і з Богом було Слово, і Слово було Бог». А враховуючи те, що деякі вчені (Дж. Корнер та ін.) мають певні підозри щодо участі Філона в претензійній «корекції» Євангелій, вони не вірять «філонівському» Іоанну. Так одна із двох найвидатніших, на мій погляд, євангельських думок, висловлених саме Іоанном, була піддана безапеляційній обструкції. Між тим, у тезисі про Слово – квінтесенція християнського вчення. Звісно, Євангелія містять безліч юдейських вставок, – у т.ч., в стилі Філона, – але навіть якщо припустити, що вищезгадана фраза також належить юдейському філософу, у ній немає жодного юдейського сліду. Адже Геракліт не був юдеєм. Його філософія, по суті, була вільним викладом зороастрійського вчення. На думку Геракліта, першоелементом Всесвіту є творчий вогонь, і Космос утворився з великого вибуху (це ні що інше, як сакральний зороастрійський зерванізм). З усіх філософів античної доби Геракліт був найпослідовнішим провідником арійської духовної моделі. Якщо його думки проникли в текст Євангелій – чи то з подачі Філона, чи то за авторства самого Іоанна – це, як на мене, дуже позитивний факт. Вони там мали бути, інакше християнство не було би християнством. Я можу тільки зауважити, що інколи найдостовірніші і найпотрібніші знання виринають із таких джерел, від яких ми їх ніколи не чекаємо.

Головною засадою релігії Христа є свобода, хоча, сама по собі, вона не дає гарантій щасливого буття, – хіба що принциповий дозвіл на автономний пошук щастя. Загалом, Свобода (ірано-арійський прото-Бог Зерван, у індо-арійських буддистів – Нірвана) – наріжний камінь побудови Всесвіту в традиціях арійської Авести. Зерван породжує Ахура-Мазду, що здійснює безпосереднє творення. Взаємодія авестійських Зервана та Ахура-Мазди, греко-римських Хаосу і Космосу, а також політико-ідеологічних анархізму і державності, математико-синергетичних свободи і порядку тощо – це ключова модель функціонування Всесвіту. Міфологічний принцип світобудови повторюється і примножується в численному асортименті фізичних та біологічних закономірностей, а також різноманітних історичних форм діяльності людського суспільства: в науці та мистецтві, фінансовій та економічній сферах, політичних рухах, релігійних вченнях тощо. Ми можемо спостерігати чергування гармонійних і дисгармонійних рухів скрізь, де є життя. Адже потяг до сталості (рівноваги) і потяг до змінюваності (порушення рівноваги) – це імпульс для будь-якого розвитку. А простір хаосу (свободи) – джерело нових, оригінальних креативів. Усі стабільні, врівноважені епохи закінчувалися періодами хаосу і невпорядкованості, в яких зароджувалися нові стабільні цивілізаційні форми. Так само і в світоглядній системі Геракліта впорядкований Всесвіт періодично народжується і гине в хаосі всесвітнього пожару. Нещодавно вчені виявили, що гігантські чорні діри у Галактиках – це не тільки небезпечні гравітаційні вирви, що заковтують з кінцями будь-яку речовину або енергію, але й материнські матриці для будівництва самих Галактик (те, що народжує життя, спричиняє і смерть).

У більш широкому перегляді антиномією тотальної упорядкованості і свободи я називаю дві антагоністичні епохи – язичницьку і християнську (а в християнській, відповідно, можна виділити дві протилежні Церкви – Петра та Іоанна). Їм відповідають два біблійних періоди – до і після гріхопадіння в райському Едемі. Свобода невіддільна від динаміки, тому з появою християнських перспектив людська історія набула процесуального характеру. Якщо язичницький світ цікавився виключно субстанцією першоелементів Всесвіту, то християнський перейшов на вивчення зв’язків між ними і на динамічний розвиток та вдосконалення самої людини. Відповідно, найяскравішим представником язичницького стилю в античній філософії був основоположник формальної логіки (і всієї матеріалістичної науки) Аристотель, чия улюблена фраза звучить сьогодні вкрай загрозливо: «Для вирішення проблем треба обирати розчленування та розділення». А «першим християнином» в античній філософії був згадуваний вище Геракліт, який вважав: «Усе тече, все змінюється, і не можна двічі увійти в одну й ту саму ріку». На відміну від Аристотеля, Геракліт розглядав все світове буття не з точки зору предметно-речового змісту, а з точки зору безперервного процесу. Історична солідарність наукової спільноти з редукціоністом Аристотелем і, відповідно, недооцінювання нею спадку Геракліта – яскравий прояв слабкості і недорозвиненості в християнському суспільстві власне християнських динамічних рис.

Виникнення християнства відслідковується просто в тексті юдейської Книги Буття (хоча самі юдеї навряд чи з цим погодяться). Мова йде про революційний шлях пізнання, на який ступили першолюди, чим вкинули в шаленство язичницького Бога. Біблійне Дерево пізнання є ні що інше, як зороастрійський Зерван (дошкульна втрата ортодоксального християнства). Свобода – поза межами розділення добра і зла. Там, де є свобода і немає досвіду пізнання, формується джерело зла (але й добра). Цікаво, що голландський художник Босх (XVI ст.) дотепно відтворив біблійний сюжет в картині-триптіху «Сад насолод», де на лівій стулці написав Едем, в якому проростають перші зародки зла у вигляді «фонтану життя». В основі цієї споруди лежить пустотіла сфера зі злісним пугачем або совою (символ мудрості!) всередині. Язичницьке добро – загрожуване і цілком умовне. Ця умовність забезпечена різноманітними табу («цього не можна, того не можна, і не питай, чому»). Язичницька людина – ще більше тварина, з «пультом керування» зовні. Вона стає людиною, коли наважується на самовільний вчинок, відкидає «пульт», натомість пропонує – чи не пропонує – свою руку, стає на шлях свободи, позбавляється табу і починає усвідомлювати всі відмінності між добром і злом. Як наслідок, вона стає творцем – або руйнівником. Свобода має тільки два кінцевих адресати: один веде до Бога, інший – до диявола.

Бог не має керувати, Він має лише радити. Якщо Він керує, – Він Дух (не важливо, злий чи добрий); якщо радить, – Він Душа (що злою в принципі не може бути). Христос наважився ступити за юдейські «прапорці», здійснивши справжню революцію в свідомості тодішнього язичницького «раю», в очах якого Бог був деспотичним Духом. Вважається, що своїм жертовним вчинком Христос врятував все людство. Проте матеріалісти скажуть, що нікого він не врятував, і будуть праві – в деякому сенсі. Позаяк спасіння – в нас самих. Христове вчення розчахнуло двері для свободи («Пізнаєте істину, і істина зробить вас вільними», – друга найзначніша фраза Іоанна), – отже, для людського само-звільнення, передусім – від смерті. Перед Богом на Останньому Суді відповідатиме не Ісус Христос – за всю чесну компанію, як фахівець-тваринник за свою нетямущу худобу, – а кожен з нас, за себе особисто. Бо кожен з нас є Бог (син Божий) – у власному потенціалі – і по досягненні Божественного Абсолюту може створювати свій власний Космос. Людина має навчитися відповідальності, аби вирішувати свою долю самостійно. Христос – це персональний код спасіння, – але ніяк не рятівник, в прямому сенсі цього слова.

Зривання плоду з Дерева пізнання несло в собі неабияку небезпеку. Поява християнського світогляду була – і є – такою ж небезпекою для людства. Бо то була – і нею залишилася – спокуса свободою. Кінцеву перемогу світлих сил нам ніхто заздалегідь не гарантує, і позитивний результат до певного часу ще залишається під великим питанням. Все залежить від самих людей. Не дивно, що від самого початку існування християнська Церква втрапила в халепу. Коли пласка язичницька свідомість отримала не зовсім зрозуміле – через свій світоглядний об’єм – християнське вчення (багато хто і досі не второпає, що значить воскресіння в фізичному тілі – ніби в тому самому, але водночас в іншому), воно потребувало захисту від більш потужних і міцних систем, заснованих на очевидних і зрозумілих для тодішнього народу постулатах. Цим захистом стала держава. Держава є язичницьким продуктом, тому не здатна увібрати в себе весь об’єм нового вчення, яке – в своїх логічних наслідках – заперечує саму державу. Однак вона щосили намагалася примусити його служити своїм неоригінальним цілям – приблизно так, як дика мавпа у тропічних джунглях пристосовує віднайдений на місці авіакатастрофи ноутбук під розбивання заміцних для мавпиних зубів горіхів чи кокосів.

Отже, християнство стало державною релігією і, відповідно, його внутрішній об’єм лишився для народного загалу невідомим. В скрутні щодо нього часи, коли людство в більшості своїй ще не було готове до безсмертя, християнству довелося пристосовуватися до побутових потреб тодішньої людини, скотившись в зрозумілий, добре відпрацьований язичницький контекст. Християнство є єдиною релігією, чиї духовні стандарти значно перевищують наявний стан людської свідомості, тому їм потрібен час, щоб поступово визріти в самій людській душі. На протязі століть Христове вчення тихо проростає крізь серцевий центр людини, як інтимно-персональний паросток людського самопізнання. На відміну від «ширпотребу» попередніх вчень, що створені «для колективного засвоєння», християнство є «штучним товаром», бо головне у ньому, при всій його задекларованій соборності, – особисте відкриття. Християнство твориться і здійснюється кожною людиною – в персональному порядку.

То чи ми можемо назвати християнство передчасною релігією? Вочевидь, у Бога нічого передчасного немає. Коли Адам і Єва несподівано отримали свободу, з відповідальністю в «нагрузку», вони ще не знали, як нею розпорядитися. Ледь ризикнувши скуштувати плоду з Дерева пізнання, вони не володіли необхідним в цих умовах вмінням відділяти істину від фальші, а добро – від зла. Їх шлях Пізнання (шлях інформації) – це християнський шлях у світ, очищений від зла («Ні, не помрете», – пообіцяв їм «провокатор» Змій). На самому його початку жінка отримала «напутнє» прокляття з вуст язичницького Вседержителя, своєрідну гамівну сорочку язичницького крою («Хай будеш ти принижена перед чоловіком»). Сам шлях Пізнання – це проекція горизонтальної осі астрологічного круга, шлях розвитку і вдосконалення людського суб’єкта. Натомість за прокляття відповідає вертикальна вісь, коли її використовують не за призначенням, намагаючись перетворити суб’єкта на об’єкт, а міжсуб’єктне рівноправ’я – на диктат і примус.

В своїй роботі «По сторінкам Біблії…» я писала, що язичницьке прокляття за свободу (а християнських проклять і не буває) – це аналог історичних і метаісторичних подій після християнського перевороту. По суті, християнська Голгофа і подальше «одержавлення» релігії – це втілення у поступі реальної історії біблійного шляху пізнання. І те, і інше веде людину до безсмертя, але через страждання (через кару на Голгофі за «пізнавальні гріхи» Адама і Єви). Складається враження, що християнство хтось елементарно прокляв. І враження таке, що цим кимось був юдейський Ієгова. Підстави – більш ніж очевидні. Від самого початку нова релігія була «відредагована» єврейськими переписувачами євангельських текстів, в результаті чого суть її була спотворена, – багато в чому, так би мовити, юдаїзована. Це трохи дивно, з огляду на те, що самі юдеї від 66 р. н.е. були практично прокляті – спочатку язичницьким Римом (за повстання проти нього), а потім християнський Рим довершив справу (за вбивство Христа). Юдеї в ті часи були майже поза законом. І, тим не менш, формулювання християнської ідеї відбулося наче під диктовку зневажених «дітей Ієгови». Пан Каганець вважає, що фальсифікат був складений ще до юдейського повстання, але навіщо людям було правити чужі духовні тексти, які на той момент не представляли жодних релігійних перспектив? Невже вони були настільки мудрими й далекоглядними, що передбачили наступний злет нової віри? Це питання, котре залишається без відповіді. Інша справа – коли в IV ст. Христове вчення потрапило під захист Риму, – тоді і в юдеїв могла з’явитися причина зацікавитися цим «проектом».

Втім, питання все одно не в тому, навіщо представникам єврейства знадобилося коригувати тексти «конкурента» (вочевидь, щоб максимально зблизитися з панівним світоглядом, прибрати найпомітніші відмінності, тим самим зменшити можливий остракізм і репресивні римські наміри щодо єврейського народу). Питання в тому, як їм це вдалося. Чому саме їм до рук потрапили сакральні документи християнства – куди дивилися Христові учні-галілеяни, що зберігали документи про діяльність Вчителя? Як саме їм (євреям) поталанило отримати, умовно кажучи, ліцензію на виклад християнських знань? Більше того, як євреям випало підкласти до Євангелій («Нового Заповіту») – ніби «першим томом»! – власні релігійні тексти, відрекомендувавши їх у якості першоджерел концепції Христа? Відтоді в християнських школах власне християнське вчення викладається укупі із «увесистым» юдейським «Старим Заповітом», який своєю міццю та об’ємом ледь не повністю перекриває делікатність невеличкого «Нового Заповіту». Звідси – безліч різночитань та язичницьких спотворень вчення Ісуса, що в результаті призвело до шабашу й розгулу мракобісся, «полювання на відьом» та інших негараздів у християнській Церкві. То як юдеям вдався цей злочинний «мікс»? Адже римське керівництво було проінформоване про всі розбіжності між Іудеєю та Галілеєю – етнічні та ментальні, а відтак, культурні, релігійні тощо. Чому ж воно дозволило змішати різнорідну інформацію? Напевно, справа в тому, що римські імператори самі були зацікавлені в такому варіанті християнства, яке не позбавляло їх міцної влади, а, навпаки, примножувало їхні «геополітичні» надбання. А справжнє християнство їх цікавило найменше.

Мав бути хтось, хто боронив би християнське вчення від його занадто заповзятих «адаптаторів», які відверто захопилися ідеями всеохоплюючої теократичної державної системи. У відповідь знайшлося вдосталь єретично налаштованих «антисептиків», що прагли захистити чистоту християнської віри, навіть ціною власного життя. Зокрема, в XII ст. з’явилася так звана катарська єресь, яку офіційна католицька Церква нищила з таким запалом, як наче у її особі на Землю прилетів сам Сатана. Звичайно, катарів навряд чи можна назвати виконавцями янгольських пісень. Бо хай як викривально щодо гріхів тодішнього понтифікату не були налаштовані катари, але вони й самі по-маніхейськи плутали поняття добра і зла. Нагадаю, що маніхейська єресь виникла на ґрунті перського зороастризму і була його своєрідною перверсією. В зороастрійській міфології обидва світи – духовний і матеріальний – були створені єдиним богом Ахура-Маздою, після чого у матеріальний світ ввірвався злий дух Ангра-Манью і спотворив творіння свого брата, зробивши всіх мешканців цього світу гріховними і смертними. Проте всі «потерпілі» залишаються творіннями Божими, і їх божественна природа переважає руйнівну диявольську потугу, тому вони ще зберігають здатність до відновлення свого первісного безсмертя. Натомість в версії пророка Мані лише духовний світ був створений Богом, а матеріальний, бачте, – вже злим духом (чи злим богом), тож добрий Бог, мовляв, не владен над творінням злого. А звідси – маніхейський постулат, що все матеріальне по означенню є злим, тому не піддається жодному духовному очищенню чи лікуванню. Виходить, щоб очиститися, людині варто лише позбавитися тіла. Простіше – вмерти. І якщо в християнстві, як органічному продовженні зороастрійської традиції, людина вважається здатною досягти безсмертя (насправді, його просто відновити), то в маніхействі і його різноманітних відгалуженнях, включаючи катарське вчення, при всіх благих стремліннях, вона є смертною – і крапка. А всі гріхи – від тіла. Такий собі матеріалістичний погляд, сповільнюючий рухи. Прикметно, що злого Ангра-Манью зороастрійці називають «сповільненим у розумінні» – простіше кажучи, трошки дурнуватим.

Ахура-Мазда докорінно відрізняється від Ангра-Манью. У першу чергу, тим, що він є Богом, а Ангра-Манью – духом. Бог – андрогінна сутність (а відтак, Душа), що здатна здійснювати творення. Тому вона є Творцем обох світів – духовного і матеріального. А дух – це дух, і тільки. Крім того, душа належить до горизонтального простору суб’єктів, а дух – до вертикального простору об’єктів. Тож Бог є демократом (будь-яка людська душа має змогу підвестися до рівня Бога і створювати власний космос), а диявол може бути тільки паном. Маніхейські побрехеньки про те, що Ангра-Манью здатен щось творити, не мають за собою жодних аргументів. Його парафія – захоплення, привласнення та окупація того, що створено Іншим. Звичайно, на початку міфологічної історії Ангра-Манью, брат-близнюк Ахура-Мазди, також був сутністю (і звався не духом, а богом), але відмовившись від праці (йому належало створити другий за порядком світ – матеріальний), втратив андрогінну цілість і переродився в дух, який вже дійсно не здатен творити. Я називаю це гріхом об’єктивації (по суті, мова йде про перше гріхопадіння «по-арійськи»). До того ж, він реалізував містерію юдейської «сочевичної юшки», коли поспішив народитися першим, – умовно кажучи, здійснивши зсередини кесарів розтин. Насправді першим мав народжуватися Ахура-Мазда, якому випадало створювати духовний світ (і справді перший). Проте його брат, «несостоявшийся» творець матеріального, зруйнував всі попередні плани і спотворив дійсність, поставивши матеріальне попереду духовного. Така основа всіх арійських релігійних вчень.

Тим не менш, ця нібито й проста зав’язка зороастрійської міфологічної драми чомусь не дісталася свідомості «пророка» Мані (II ст. н.е.) та його послідовників. За це від рідних зороастрійців він отримав смертну кару з попереднім здиранням шкіри живцем, як перси люблять. Його «героїчно-жертовна смерть» стала приводом для уславлення бідахи і популяризації його ідей серед не вельми інформованих язичників та християн. Матеріальний світ в їх розумінні перетворився на творіння диявола, завдячуючи чому сам зміст поняття «диявол» суттєво змінився. Це став якийсь на диво креативний диявол. Сучасні «церкви Сатани», вочевидь, походять від катарсько-маніхейського джерела, хіба що прославляють протилежну силу, проте органіка – та сама.

«Природа – Церква Сатани», – сказала героїня фільму Ларса фон Трієра «Антихрист». І кинулася втілювати в життя своє «природне», після чого наприкінці картини сама лягла трупом. Звісно, для фон Трієра, з його явним ухилом в матеріалізм («Я людина не релігійна і все більше відчуваю себе атеїстом»), цілком передбачуваною є фраза: «Я справді не думаю, що наш Бог – найкращий Бог у світі». Отже, світ в його очах розцвічений маніхейсько-язичницькими барвами, і Бог, що створив природу, – не більше не менше, як Володар пітьми. В картині «Антихрист» кінокритики знайшли найбільш яскраве відображення горезвісних «женоненависницьких» рис фон Трієра, їх, так би мовити, бенефіс. На перший погляд, так воно і є. Це проступає вже в стилі написання назви фільму: в останньому «t» доволі легко вгадується символ Венери, з кружечком угорі, – начувайтеся, мовляв, дівчатка. Сам режисер висловлюється з цього приводу напрочуд «діалектично»: «Я дивився документальні фільми про відьом. Це приголомшливий матеріал. Я не вірю в відьом і не думаю, що жінки з їх сексуальністю є зло, але все це мене лякає… Полювання на відьом, звичайно, страхітливе. Але самі образи відьом відкривають простір уяві». Мовляв, загалом, я в це не вірю. Але ж, якщо дати волю уяві, то у-у-ух!..

Художник є художник. І уява є уява. Тож він і пішов за своєю послужливою уявою. Пішов, аби набратися страху, як на кушетці психоаналітика, бажаючи зцілитися через хоробрий погляд в очі своїй власній Медузі Горгоні. Якщо ужити аналогію з образотворчим мистецтвом, стиль фільму «Антихрист» найбільш близький до експресіонізму, з усіма його конвульсіями, стражданнями, страхами та… відвертим сатанізмом. Розповідають, що фон Трієр знімав його, коли знаходився в глибокій депресії і відвідував психоаналітика, тож матеріал для фільму був перед очима і гріх було його не обіграти. «Цей фільм був тим, за що я чіплявся, коли намагався вибратися з депресії. Він був подобою знаряддя», – розповідав режисер. І можна не сумніватися, що згадана картина була не лише сповіддю фон Трієра, але й практичним записом його особистого психоаналітичного сеансу. Недаремно він назвав її найзначнішою в своїй кар’єрі. Вочевидь, проблема, котра шматувала душу режисера, в результаті була вирішена.

Звісно, особисті негаразди відомого митця не входять до області досліджень даної роботи, тому не будемо на них окремо зупинятися (хоча, мабуть, було б цікаво). Зосередимось на фільмі. Героїня «Антихриста» працювала над дисертацією на тему інквізиторських знущань над жіноцтвом в епоху Відродження. І робила це – тут треба зауважити – на мальовничій природі, в дачному будиночку у лісі (це місце вона назвала «Едемом»), причому – що також важливо – наодинці, за відсутності свого чоловіка. Яскраві емоційні враження, набуті жінкою в процесі поступового просочення всього її єства живою, неокультуреною природою, химерним чином перепліталися з інформацією, що відкривалася їй в процесі наукової роботи, – а це були сумновідомі праці інквізиторських «професіоналів». Повчальні опуси із «екзорцизму» в обрамуванні дикого ландшафту справили на неї настільки сильне враження, – вміли ж-бо писати, фахівці! – що поступово вона вже починала у самій собі знаходити ті сатанинські вади, які вбачали у жінках збожеволілі від тривалого утримання «монахи у законі». Так само герой Дж. К. Джерома, читаючи лікарську енциклопедію з детальним описом симптомів всіх існуючих хвороб, знайшов у себе всі описані хвороби, – чомусь за виключенням запалення колінної чашечки, – і відчув себе найхворішою людиною на світі.

Можливо, це й не досить вдале порівняння – фон Трієра з Джеромом, трагедії з комедією, – але з тією жіночкою сталося те саме, – із пісні слів не викинеш. Робота над дисертацією доволі швидко втратила для неї сенс, – вона була вже там, у якості одної із сторін, – тому останні записи розпливалися непевними карлючками: вона дияволіла, втрачаючи людське обличчя і перетворюючись на безособову злу природу. «О так, я відьма, я сексуально одержима, і моя сексуальність руйнівна для оточуючих…» Першою жертвою стала її власна дитина. Ні, вона її не вбивала. Дитина померла від нещасного випадку, коли героїня займалася любов’ю з чоловіком. Сексуальне задоволення і смерть найдорожчої людини злилися в підсвідомості в одне: «Я клята відьма». Звісно, чоловік намагався розділити її провину: «Я теж там був». – «Ні, це я винна. Ти не знав, що дитина останнім часом стала прокидатися дуже рано і сама вставала з ліжка, а я це знала. Я мала це попередити».

А чоловік був непростий: йому потрапило, на його ж нещастя, бути психоаналітиком. «От зараз я тебе вилікую від скорботи в два моменти. Ти чого боїшся? Ах, «Едему»? Ну, все зрозуміло. От туди ми й поїдемо». І поїхали лікуватися в саму гущавину страху, у кращих традиціях Фрейда. В процесі лікування героям відкрилася сакраментальна істина: «Природа – це мати, яка пожирає своїх дітей». Ще б пак! В астрології материнський знак Рака інформує, водночас, про місце останнього заспокоєння, простіше – могилу. Дійшовши цієї трагічної думки, героїня впадає в стан непримиримості зі своєю жіночою суттю (природа – жіноча стихія), яка постійно вимагає сексу, не рахуючись з почуттями інших, навіть з життям її власного сина. В результаті жінка здійснює самооскоплення, за зразком окремих африканських племен, які так креативно запобігають жіночій розпусті (бо чоловіча їх не обходить).

Всі психоаналітики є, так чи інакше, язичниками. Слідом за майстром Фрейдом, на самий низ людської підсвідомості вони поміщають злісне природне «воно», а зверху нагромаджують хиткі морально-етичні надбудови, які людина самостійно створює для себе ціною надзвичайних вольових зусиль. Здається, варто тільки ляснути в долоні – і всі благі труди розвіються на дим. Природа, мовляв, сильніша за будь-які «святенницькі» моральні викрутаси, тому завжди бере своє.

Пан Ларс фон Трієр, звісно, не збирається виходити за межі цієї траєкторії язичницьких паліативів. Він заповзято борсається в темних глибинах людської підсвідомості, – практично так само, як свого часу це робив письменник експресивного «надриву» Достоєвський. Вони і дійсно мають дещо спільне – стиль. Однак відмінності також суттєві: Ларс фон Трієр – язичник, а Достоєвський – християнин. Якщо язичники обмежуються двома шарами підсвідомості, то християни орієнтуються на три. За другим шаром темряви вони вбачають ще один, найглибший шар – первісного Божественного світла. Людина дістає розраду не від нагромаджених суспільством прапорців язичницьких табу, бо християнський Бог – так само, як зороастрійський, – є Творцем обох світів. Природа – це не тільки закодоване на зло знаряддя у руках диявола, а, передусім, Божественне творіння, що перебуває в окупованому стані. Настільки кепському і довготривалому, що зовні здається, ніби це і є її нормальний стан (та й сам фон Трієр – не нацист, – він просто любить «невдалий чорний гумор»).

Християнський принцип воскресіння – це наслідок зцілення матеріальної (тілесної) природи від тліну та смерті. Сама історія життя Ісуса свідчить про його суттєво інше ставлення до жінки, ніж це демонстрували «Петрові пташенята». Серед учнів Христа було багато представниць «слабкої» статі, і він не вважав їх «меншевартісними» або неповноцінними. Ці жінки не менше за чоловіків тяглися до духовних знань, і християнський Вчитель їм ніколи не відмовляв у навчанні. До того ж, вони були першими, хто прийшов до спорожнілої могили і засвідчив Христове воскресіння, а потім першими зустріли і самого воскреслого. Напевно, це не випадково. На жінці зафіксоване прокляття всього людського роду, але сама вона не є джерелом зла. Задачею Христа було зняття міфологічного прокляття Ієгови для повного очищення оскверненої злими силами матеріальної природи. На жаль, Петрова Церква просочилася юдейським духом і не змогла здійснити справжню християнську магію (у авестійців слово «магія» означає «очищення»), тому перетворилася в напів-язичницьке створіння – до певного часу.

На перший погляд, Ларс фон Трієр дійсно виглядає женоненависником, який усю провину людства звалює на світ природи і, відповідно, на жіноцтво, тісно з ним пов’язане. Ця тема колись вже прозвучала в одному радянському мультфільмі… про Синю Бороду (оце так! Ларс фон Трієр зняв рімейк на радянську «Синю Бороду»!). Сюжет мультфільму переконував, що в жодному із «епізодів» вбивця був не винний. Бо він вбивав своїх дружин у стані, так би мовити, афекту. Перетворюючись на протязі подружнього життя на знавіснілих диких фурій, ці милі дами доводили бідаху до стану неосудності, – доволі дивний поворот сюжету, як для цнотливої комуністичної моралі. Тож зло завжди було покаране, і чоловік – також завжди – не винен.

Це – чітко вироблений почерк Святої Інквізиції. В радянському мультфільмі драма «чоловічого гріхопадіння» була змальована у жартівливому ключі: розважайтеся, мовляв. Але нема такого жарту, який би не скидався на повтор трагедії («історія програється двічі: спочатку у вигляді трагедії, а потім – фарсу»). Для СРСР – і поготів. Ця країна мала свою «держ-безпекову» Інквізицію, в порівнянні з якою блудодіяння ренесансних монахів-домініканців тягнули хіба що на непевну «трієчку». А загалом, сюжет і дійсно страхітливий, бо доволі впізнаний в очах колишніх мешканців СРСР. І в фіналі картини «Антихрист» головний герой мимоволі перетворюється на інквізитора (вона його просто змусила!) і вбиває жінку, як «исчадье зла». Вбиває і спалює – щоб не відходити далеко від канонів «екзорцистської» методики.

Методика цілком язичницька: вбити, стерти, відштовхнути, заперечити, забути, викреслити з життя. Хоч це – й не вирішення проблеми. Те, що знищується фізично, залишає своє страждальницьке посольство у душі і продовжує, з подвійною силою, шматувати небораку зсередини. У відповідь він знову прагнутиме вбити, шукатиме десь нових ворогів, аби заглушити свій внутрішній біль. І справді: помучивши удосталь та під кінець спаливши якусь нещасну і отримавши від того «духовне» задоволення, скажені інквізитори не позбавлялися своєї хіті і спрямовували свою непогамованість на іншу, – така вже в них сублімація. Апетити з часом збільшувалися. Їхні нинішні кримінальні наступники – так звані маніяки (мабуть, новітні інкарнації тих самих інквізиторів) – також не вміють зупинитися і потребують все більше і більше жертв. Щось генетичне є у тому, що значна частина маніяків схиблена на релігійних темах. Зависли вони десь між часами…

В інтернеті є безліч відгуків на фільм «Антихрист» – і професійних критиків, і пересічних глядачів. Один з рецензентів побачив в епілозі фільму символічне примирення чоловіка з матір’ю-землею (герой збирав і їв лісні ягоди), тобто «зцілення материнського архетипу в собі самому». Мені лише незрозуміло, коли і як саме він встиг з тим архетипом примиритися. Вбивши жінку? Малопереконливо. Водночас навколо чоловіка проходять натовпи жінок у позаісторичному одязі, символізуючи одвічну відновлюваність міфу женовбивства. Себто, так було колись, так є тепер, так буде завжди. Безкінечний кругообіг речовин в природі. Натомість автор вищезгаданої рецензії побачив в цьому епізоді повстання з «материнської матриці землі» всіх знищених жінок, які буцімто привітно збираються біля зціленого чоловіка. Це, на думку автора, символізує воскресіння творчих сил природи. Він побачив в них оновлену жінку, «помножену в рази», – як безліч творчих імпульсів, що повстають із мертвих після хвороби. Мене цей погляд дуже здивував, бо я, натомість, маю протилежне враження: жінки у цьому епізоді зовсім не виглядають ожилими. Вони взагалі не виглядають живими. І не складається враження, ніби вони йдуть назустріч герою (та й нащо йому стільки жінок – чи творчих імпульсів?). Скоріше, їх безплотні тіні йдуть крізь нього і скидаються, у більшій мірі, на воскреслу пам’ять про минулі злочини проти жіноцтва, «чорний список» чоловічих гріхів («Oops! J did it again»). Можливо, в даному контексті, мова йде не стільки про злочини проти жіноцтва, скільки про «заслужені покарання» за злочини самих жінок. За діло, мовляв.

Вочевидь, у цій розбіжності глядацьких вражень полягає головна принадність мистецтва. Наприклад, картина Ван Гога «Ворони над полем жита» може мати дві взаємовиключні інтерпретації: хтось зрозуміє так, що чорні ворони летять на глядача і несуть з собою біду, а хтось – що вони, навпаки, летять від нього, тож біда у цьому разі віддаляється. Але загальний фон картини свідчить на користь першого погляду: чекай біди. Так само і загальний фон кінокартини пана Ларса нічого доброго не віщує. І для справжнього примирення з жіночою природою одних лише з’їдених наприкінці чорниць, – принаймні, як на мене, – недостатньо (хоча б похмурі фарби автор замінив на веселіші – тоді б ще можна було про щось дискутувати). Вони лише дають слабку надію на примирення – колись, в майбутньому. Можливо, сам фон Трієр не вирішив для себе це питання остаточно. Мовляв, загалом у відьом я не вірю, але… скажіть-но мені краще самі – що то було?

Тож фінал картини досить неоднозначний: хтось бачить в ньому знак очищення і зцілення, а хтось (як оце я) – фінальну страхітливу коду сучасних трилерів («Тепер так буде завжди, – звикай»). Що хотів сказати сам режисер, і чи взагалі він хотів щось конкретне сказати – це нам невідомо. «Кого, в біса, стосується, що я насправді думаю? – кип’ятився фон Трієр. – Цікаво шукати різні комбінації образів і емоцій. В них відбиваються людські душі і дії. Ось що цікаво». Та й взагалі, основоположник вчення про колективне підсвідоме Карл Густав Юнг вважав, що будь-який витвір мистецтва треба захищати не від критиків, а від… самого автора. Все сказане автором про своє творіння, за словами Юнга, – не завжди найкраще, що можна сказати, а іноді навіть не те, чому взагалі варто вірити. Тому чи так важливо, що хотів у фільмі показати Ларс фон Трієр? Важливо лише те, що він в результаті показав. З’явившись на світ, творіння відділяється від авторської пуповини і починає жити своїм власним життям, не рахуючись з планами свого творця. І кожен бачить в ньому щось своє. Розуміючи це, фон Трієр і не намагається роз’яснювати глядачам детальний зміст своїх фільмів. Скидається на те, що для нього більш цікаво грати і експериментувати, спостерігаючи за «образами і емоціями», які при цьому виникають у «споживачів». Йому цікаві відгуки і віддзеркалення, а не конкретне повне попадання в його задум.

Ні, він не проти жінок. Загалом. «Я повністю відкритий для ідеї рівності статей… Але різниця між статями величезна, і я проти того, щоб жінка займала підлегле становище». Однак чому би не погратися в те, що жінка – відьма? Пожити в «запропонованих обставинах». Багато коментаторів побачили в «Антихристі» конфлікт ірраціонального і раціонального, природи і розуму, в якому розум зазнає нищівної поразки. Гармонійний чоловічий порядок (античний космос) розлітається на друзки перед могутньою силою жіночого природного безладу (хаосу). «Хаос править всім», – демонічно промовляє в фільмі дурна (чи надто мудра) лисиця, сама себе при цьому пожираючи. І сам фон Трієр ніби провокує глядача на звинувачення природи, лихої та бездумної, аж до жорстокого абсурду, як та «людина із підпілля» Достоєвського.

Однак чи виключно природу звинувачує «Антихрист»? Чи одне лише жіноцтво є об’єктом звинувачень автора картини? Зі всіх прочитаних мною відгуків найбільш цікаві записи такого собі Максима з Москви. Він побачив в цій картині (мовою оригіналу, бо напряму це важко перекласти) боротьбу між «испепеляющим хаосом (женское) и мертвенно-леденящим упорядочиванием (мужское)». Одне одного, себто, варті. В результаті (вже переклад) – «майже безнадійна поразка всього світлого, що… й ознаменовано назвою картини» (врешті решт, позитивний кінець, який узрів у фільмі інший коментатор, заперечується назвою «Антихрист»). «Прикметно те, – зазначає автор записів, – що боротьба світла й темряви не прив’язана до конкретних героїв, герої є лише динамічними носіями цих сил. Так, наприклад, першу половину фільму вмістилищем «антихриста» є чоловік зі своєю відразливою, вбивчою раціональністю, яка паразитує на ще живих емоціях дружини. Здавалося, у неї немає більше шансів… але він (сатана) припускається помилки, коли перемога вже практично отримана, – вони міняються місцями (на чому зроблено явний акцент). Жінка впускає його в себе, передрікаючи свою подальшу загибель, але робить це за своєю волею, будучи втіленням всепоглинаючого хаосу. Так жіноче начало дає життя чоловічому. Так сходить в хаос все, що закам’яніло, що висохло, втратило істинність».

Навіть так. Громовідвід. Загалом, в юдейській Біблії перше гріхопадіння – жіночий креатив. Жінка запропонувала чоловіку скуштувати заборонений плід з Дерева пізнання (як на мене, це якраз не гріх, але не будемо відходити від традиційної інтерпретації). Натомість в Авесті первісний гріх не стільки викликаний жінкою або жіночою природою, скільки ця природа стала першою мішенню, яка зазнала руйнування і осквернення від Духа зла. І ось цікаве запитання: якщо саме жіночість стала першою мішенню для ударів Сатани, то чи є вона слабкою, чи, може, навпаки, вона є сильною? Принаймні, не слабкою. Бо з Бундахішну випливає, що в разі вторгнення системи зла в духовний світ вона ним легко опанує, повністю його заповнить і залишиться там назавжди – така вже властивість духовної «суцільності». Тому «дискретність» матеріального світу – єдина повноцінна оборона Всесвіту Ахура-Мазди (той самий громовідвід). Ось – можливий корінь авторського задуму «Антихриста», розкритого паном Максимом. Він – в самій арійській релігійній традиції. Ні, фон Трієр не може бути женоненависником. Я нагадаю фразу з записів Максима: «…Жінка впускає його [диявола] в себе, передрікаючи свою подальшу загибель, але робить це за своєю волею, будучи втіленням всепоглинаючого хаосу. Так жіноче начало дає життя чоловічому. Так сходить в хаос все, що закам’яніло, що висохло, втратило істинність». Цікава в цьому сенсі романтична думка письменника Андрія Платонова: «Жінка – тоді жінка, коли в ній живе вся совість темного світу, його надія стати досконалим, його смертна туга…»

Відтак, не дивно, що всі удари юдаїзованої «святої» інквізиції були спрямовані саме на жіночу частину Всесвіту. Антихрист може втілюватися в чоловіка, звідки здійснювати атаки на жіноцтво, після чого перевтілюватися у жертву і «мститися» своєму кривднику. Ця можливість й спроектована у фільмі, вона ж реалізувалася в історії – неодноразово, в різних варіантах. Але Антихрист – поза статями. Це – принцип руйнування, що вторгається у світ і окупує легкозаймисті, вразливі людські душі, провокуючи їх на ненависть одне до одного. І звісно, знищивши когось, із знищеною жертвою ніяк не вийде помиритися (бо це – двобічна процедура). Хтось з рецензентів фільму може припустити, що вбивство жінки – лише художня алегорія. «Вбивство героїні – це звільнення від архетипу», – пояснював один із вищезгаданих дописувачів (не Максим). Але ж навіщо звільнятися від архетипу, коли його сам автор зацитованої думки (!) так необережно називав «творящим»? І – водночас – хворим (точніше, «запаленим»). А хто сказав, що хвору сутність треба вбивати? Її потрібно лікувати, зберігаючи «творящу» силу. Інакше справа кінчиться анекдотичним лікуванням головної болі шляхом відрубування голови.

У будь-якому разі, перша «інсталяція» гріха в окремих міфологіях асоціюється з жіночою природою. Але історія людських цивілізацій зрадливо вказує на дещо інші витоки «первісного гріха». Найпершою була епоха матріархату, коли суспільство жило в гармонії з природою і керувалося жінками. Ця епоха нагадує безтурботне життя в Едемі, ще до прокляття і гріхопадіння. Його основою були осіле господарство і мирне співіснування різних племінних об’єднань, що не мали претензій одне до одного. А потім з’явилися незвані гості в особі агресивних кочових племен і почали захоплювати землі миролюбних землеробів, грабувати, ґвалтувати та вбивати місцевих мешканців і запроваджувати на чужій землі своє правління, що трималося на силі зброї (це якось всупереч юдейській міфології). Так виникли патріархальні суспільства, що формувалися за протилежним принципом: за принципом повного непорозуміння з природою.

Традиційно землероби (жіноче начало) і воїни (чоловіче начало) відповідають різним кастам індоєвропейського (арійського) суспільства. Землероби в даному випадку – вайшьї, а воїни – кшатрії. Звісно, в умовах патріархату вищими і головнішими вважаються не трудівники (шевченківські «гречкосії»), а військові («святі лицарі»). Вони, бач, захищають. А наш чудовий світ настільки сповнився гріха, що вже потреба в захисті є більш важливою, ніж базова людська потреба в їжі. Без їжі, мовляв, людина ще проживе, а от без «даху» – зась. Принаймні, ця позиція утвердилася разом з перемогою патріархальних цінностей, коли людина людині стала вовком і всі почали одне одного боятися. Чим не знак гріхопадіння? І в даному випадку першоджерелом зла виступає зовсім не жіночість. Тож теорія (чи пак міфологія) – одне, а є ще й практика, яка не квапиться узгоджуватися з патріархальною теорією. І чи не є сама «теорія» своєрідним намаганням захиститися від справедливих звинувачень?

Починаючи з насилля щодо землеробських цивілізацій, світом покотився вал насилля над самою природою. Підминаючи під себе первісну силу матері-землі, чоловіче суспільство передчасно увірувало в свою непереможність і бездоганність свого всепроникного розуму, чия дослідницька спроможність обумовлена лише сліпою практикою препарування. «Аби пізнати певну сутність, її спочатку треба вбити». Умовна міць раціональної науки, з її доволі небезпечним для життя лівопівкульним мисленням, санкціонувала різноманітні злочини проти природи: вирубку лісів, виснаження ґрунтів, ґвалтовне повертання рік у інший бік, позбавлення землі її копалин, отруєння повітря, руйнування озонового шару та ін. І бунт природи проти «розумної» цивілізації є не стільки помстою за своє придушення, скільки органічним наслідком цього придушення. Все, що не має змоги реалізуватися природним чином, згідно з Божим планом, проявляється вже в вибухово-небезпечній формі.

Тож справа не в руйнівному хаосі ірраціональної природи, якого краще не торкатися, інакше пошкодуєш. Звичайно, у жорсткій реакції землі на людську агресію язичницька свідомість має схильність вбачати тільки помсту – за наругу й неповагу. І воно, мабуть, закономірно, адже мститься зле начало, а природа в даному випадку виглядає носієм, і навіть, так би мовити, повелителем зла («Lord of the Evil»). Цей процес дуже точно відтворений у згаданому фільмі фон Трієра. Спочатку чоловік, представник «безпомилкової» науки, настійливо втовкмачує дружині, що його професійність є гарантією успішного вирішення її психологічних труднощів. З позиції «Lord of the Reason» він вважає себе повним володарем її думок, бажань і почуттів. Намагаючись контролювати дружину за оскомною методикою старого Фрейда (який, за влучним зауваженням жінки, помер), він вірить в досконалий результат своїх зусиль. І, відповідно, не вірить в зло жіночої природи (так само як фон Трієр). Точніше, він певен, що немає такого зла, якого «людина з інтелектом» не змогла би подолати силою свого просвітленого розуму.

Виявляється, «є така партія». В якийсь момент героїня виходить з-під контролю «розуму» і підпадає під владу сексуально заклопотаного хаосу («жінка не володіє своїм тілом, ним володіє природа»). Самовпевнений чоловічий екзорцизм не зміг з цим поворотом впоратися і вирішив питання руба: придушив ту кляту відьму. Тим самим розписався у своїй некомпетентності та слабкості. На даному етапі розвитку суспільства жіноче завжди сильніше за чоловіче. Чи не звідси – чоловіча агресія? Бо агресія – спасіння від страху (доведено пацюками в науковій лабораторії). Однак доволі умовне спасіння. Страх завжди лишається. В цьому казус полювання на відьом. І пікантність, як для такої людини, як фон Трієр. То кого тут звинувачує пан Ларс? Жінок – або чоловіків? Та всіх.


Чоловічий світ відчуває свою екзистенційну несправжність – точніше, більшу справжність жіночого світу, ніж свого. Якусь сепаратну коаліцію жінки з природою, в яку не допускають третього. Таємний магічний орден, закритий для чоловіків. Чоловіки стурбовані доволі неприємним почуттям свого безсилля, своєї слабкої поінформованості, некомпетентності, непристосованості, зайвості, негідності і т.п. Увірвавшись до ситого «жіночого Едему», носії патріархальних сенсів були вражені пануванням «вызывающей» гармонії між природою і місцевою людиною. Природний світ такий прихильний до цього суспільства, так щедро засипає його своїми життєдайними дарами, як наче своє єдине законне дитя! – «А ми? Лише нещасні сироти, приречені завжди поневірятися скупими та безплідними степами? Ми теж бажаємо все мати! І якщо ця клята необачлива природа так охоче служить їм, то ми примусимо її служити нам!» Інакше кажучи, Адам без тіні сорому прийняв «божественний» хабар і почалася партія біблійного прокляття Ієгови: «Хай будеш ти принижена перед чоловіком». Ось де початок зла! Чи ні?

Тепер «хай буде вислухана інша сторона». На перший погляд може здатися, що зазначений «страдательный залог» ні в чому не винен. Він просто надто «добре влаштувався» на цій землі, і його родинні стосунки з природою викликають в декого мимовільну заздрість. Заздрість – зовні бездоганний привід для агресії. Але чи вся справа в заздрості? Спробуємо відповісти на це питання. Відомо, що жіноча стать є від природи врівноваженою, впевненою, більш досконалою, ніж чоловіча, і гармонійною. Однак гармонія – не кращий стимул для руху вперед і творчого розвитку. В найгірших своїх проявах вона може редукувати до самовдоволення і прагнення законсервувати застарілий стан речей, спинити поступальний рух і пошук інших варіантів, зашкарублість, задубілість тощо.

Героїня «Антихриста» була невдоволена своїм чоловіком. Їй здавалося, що він приділяє їй та дитині замало часу. Героїня переймалася тим, що він вважає її нецікавою і проявляє до неї інтерес лише тоді, коли вона хворіє і потребує його психотерапевтичного втручання, – після цього вона вже представляє для нього суто професійний інтерес, але, знову-таки, стає не більш цікавою йому як жінка (хоча з огляду на яскравість деяких сцен, у цьому можна засумніватися). Так само і дитину (випадково чи ні, але саме хлопчика) вона незримо прив’язує до себе, надягаючи йому на ніжки протилежні черевички: на праву ногу – лівий і на ліву – правий. Звісно, вона цього не помічає: її дії контролює запалена підсвідомість. Зате після цього дитинка вже далеко не піде, бо їй незручно так ходити. В результаті у хлопчика деформується стопа, а це вже, вибачте, злочин з боку матері. Так жінка намагається втримати в руках свій омріяний затишний світ, в якому вона все розклала по своїх поличках і нікому та нічому не дозволяє самовільно рухатися в неналежну сторону. Умовно кажучи, вона душить в обіймах свою любов.

Пізніше героїня роздратовано звинувачує чоловіка в тому, що він хоче її кинути. Щоб втримати коло себе коханого, вона застосовує силу: спочатку зовсім не по-люблячому б’є його, а потім, коли той втрачає свідомість, вгвинчує йому в ногу важке точильне колесо (своєрідний аналог «не того» черевичка для дитини). Звісно, жінка є хранителькою домашнього вогнища, і їй потрібен поруч і чоловік, і дитина, – саме цей «тріумвірат» забезпечує гармонію в її малому «осередку суспільства», а відтак, і в суспільстві в цілому. Але жахливе відчуття, що вона може в будь-який момент цього щастя позбутися, призводить до трагедії: те, що вона хоче вберегти, прив’язавши до себе силою, травмується або вмирає в її обіймах. Не отримуючи в достатній кількості чоловічої уваги, вона прагне укріплення сім’ї, аж до «повного цементу» і позбавлення її нормального взаємообміну з довкіллям. В її душі наростає патологія сліпого диктату ображеної жіночої природи, і звідси – подальша катастрофа.

Так само, можливо, і благополучна цивілізація матріархату поступово піддавалася духовному «застою» і «заболоченню» (хоча ця версія не є очевидною, але цілком логічно це припустити). Звідси – патріархальна революція, як наслідок бажання міцно сповитої чоловічої статі вирватися з пелюшок, зробити власні автономні кроки у полі самостійних рішень. Психологічно жінка є старшою за чоловіка і вбачає в ньому дитину, яку потрібно опікати, не пускати в шкоду, берегти від небезпеки – навіть інколи ціною нехтування чоловічими пріоритетами та інтересами. Така «любов» може викликати ненависть у відповідь: чоловік (або дитина) прагне випростатися і звільнитися. Чоловіча природа потребує ризику, свободи, відкриттів, експериментів, творчих пошуків тощо. Тому цивілізаційний переворот і створення патріархального ладу були неминучі. Звичайно, деяка частина авторів при дослідженні періоду матріархату зазначають, що то було цілком врівноважене суспільство і чоловіки у ньому жодним чином не пригнічувалися, а сприймалися нарівні з жінками. Можливо, так воно й було. Ставлення до чоловіків в матріархальному «реаліті», що там не кажи, повинно бути кращим за ставлення до жінок в патріархальному (хоча б через жіночу гармонійність). Однак цього було, напевно, недостатньо, щоб вдовольнити чоловічі запити. Тому коли на обрії з’явилися вільні та гіперактивні кочові номади, чоловіча частина матріархального суспільства не дуже їм опиралася: вона давно чекала змін.

Загалом, наш світ заснований на єдності двох протилежностей. Коли ці протилежності узгоджують свою діяльність, ми кажемо про мир та гармонію, а коли з’ясовують, хто з них головніший, настає війна, в ході якої одна з двох протилежностей бере гору. Активність чи пасивність, агресивність чи миролюбство, мінливість чи стабільність, непевність чи врівноваженість, нарешті, чоловіче чи жіноче час від часу одноособово визначають норму поведінки і стиль діяльності у даному суспільстві. Вже навіть на мікробіологічному рівні чоловічі та жіночі статеві клітини кардинально відрізняються одні від одних – не тільки за формою, функціями та біохімічним складом, але й за поведінкою, яка сприяє виконанню саме їм належних функцій. Зокрема, яйцеклітина у людському організмі перебуває в спокої та нерухомості, бо вона, вибачте, одна, а сперматозоїдів – мільйони, тому мусять бути вкрай рухливими та агресивними, щоб витримувати конкуренцію і долати перешкоди на шляху до жіночої яйцеклітини. В результаті виникає нове життя. Можливо, більш досконале.

Так само віроломні напади варварських племен на осілі витончені цивілізації лише з одного боку можуть означати смерть високої культури. Нерідко вони стимулюють її подальший розвиток. Це відбувалося під час великого переселення народів, в результаті чого була витворена не найгірша в світі західна цивілізація. Та й Київська Русь розвивалася за подібним сценарієм. Колись осілі на її землях протослов’янські племена зазнали нападу іраномовних кочівників – кіммерійців, скіфів і сарматів, – і суттєвим чином змінилися, створивши сильні протодержавні воєнізовані утворення. Пізніше збалансована цивілізація русинів зазнала нової хвилі нападу, на цей раз з боку північноєвропейських варягів-вікінгів (за деякими даними, колишніх вихідців з території Русі), і теж не без корисності для себе. Символічне запліднення осілої культури невгамовним кочовим елементом інколи дає вагомі результати. На протязі віків держава Русь (до того Скіфія та Савроматія) вважалася одною з найсильніших і найбільш розвинених держав в Європі. Хоча були і протилежні приклади (не будемо на них зупинятися).

Мабуть, сьогодні важко знайти такий духовний злочин, який би сам не був нервовою реакцією на попередній злочин. Хто перший кинув камінь, нині не знайти. У будь-якому разі, найкращим соціальним устроєм, напевно, може бути не матріархат або патріархат, а щось інтегрально-середнє. До цього стану прямують сучасні демократії, задекларувавши рівні конституційні права для представників обох статей. Так само і окрема людина має досягти балансу між чоловічим та жіночим полюсами своєї холістичної природи. Бо перекіс в одну чи іншу сторону стає причиною появи невротичних станів, які лікуються, без сумнівів, але не звинуваченнями на чиюсь адресу, тим більше, не дистанціюванням від «агресора», аж до повного його знищення – чи в натуральній формі, чи в упаковці архетипу, – а налагодженням з ним рівноправних доброзичливих стосунків, без «вертикального» диктату.


А тепер пропоную знову повернутися до кінофільму під красномовною назвою «Антихрист». Він – про гріхопадіння в біблійному Едемі. Режисер намагався розібратися в причинах та витоках світового зла і поступово доходив висновку, що ці витоки – не в жіночій чи чоловічій природі, а поза ними. Вони – в ототожненні людини зі стихіями, зі світом об’єктної вертикалі: чи то з матерією, чи то з духом; чи з природою («я собі не належу»), чи з розумом («мені належить все»). Прокляття жінки полягало в тому, що чоловік став щодо неї у позицію володаря. В «сухому» підсумку вони обидва втратили суб’єктну сутність і стали легкою здобиччю стихійних духів. Біблійний текст, на жаль, цієї думки напряму не висловив, натомість Ларс фон Трієр не оминув її увагою («…я проти того, щоб жінка займала підлегле становище», – це просто богоборство, якщо під Богом розуміти тільки Ієгову).

В світовому мистецтві ми маємо небагато сюжетів, схожих на відтворений у фільмі «Антихрист», але вони є. І ставлять на меті одну – екологічну – ціль (можливо, навіть не залежну від первісного задуму самого автора): люди, схаменіться! Досить вже знущань над матір’ю-природою. Вона все одно сильніша за вас. В її основі – темний хаос, який ніколи не пробачає своїх образ. І коли ви думаєте, що оволодіваєте стихіями, стихії оволодівають вами, непомітно для вас самих.

Завдяки потугам нашої допитливої та дбайливої науки, за станом на сьогодні наша «блакитна планета» перебуває на межі психологічного і фізичного зриву. Вона катастрофічно хвора, але все ще жива і, без сумнівів, «творяща». То невже, щоб її вилікувати, її треба вбити? Наш вихід – Нібіру? Величезна напівміфічна планета, що мчить на зустріч з Землею, щоб всіх землян відправити на «доопрацювання», – вона і буде нашим екзорцистським «лікарем»? У даному контексті зміст фільму «Антихрист» – оригінальне прочитання Апокаліпсису, на кшталт популярної сьогодні кінопродукції про кінець людської цивілізації, призначений на 2012 рік (вже недовго лишилося). А головний герой, який в фіналі фільму з останніх сил повзе подалі від «Едему» і тягне за собою понівечену ногу, «pick up» по ходу справи якісь суниці та чорниці, – це в даному прочитанні людська цивілізація після катастрофи (ядерної, озонової, бактеріологічної, поворотно-осьової, Нібірово-кометно-астероїдної тощо). І паралельно повстає в очах вцілілого героя фантомний образ людства, знищеного враз цією катастрофою (спричиненою ним самим!). Воно пливе крізь бідолаху ледь помітними тінями, і він дивується: яке ж воно було численне, життєлюбне, гарне та «творяще»! Але – минулося.

У цьому сенсі фільм «Антихрист» сприймається, як попередження. Не варто чекати Нібіру – можливо, після неї людство знов постане, а може, й ні. Не зайве щось робити для того, щоб уникнути цієї доленосної зустрічі. Але – хіба почують? Почують тільки женоненависництво фон Трієра та покартають його за «епатаж». Вже й не такі про це казали (а дехто і хрестився, і плювався), однак що з того?

Хоча у фільмі пана Ларса нема і натяку на спасіння через новітню Церкву Іоанна – було би дивно! – але подібну перспективу ми ще маємо (див. нижче). В цій перспективі жінок не будуть більше спалювати на вогнищах, а чоловіків – лякати темною безоднею. А головне – там вже не буде «скреготу зубовного». Туди й підемо – якщо захочемо.


Отже, маємо наступну картину. Зробивши крок на першу сходинку безсмертя (четвертий день творіння), людська духовна історія натрапила на кардинальне розмежування двох частин християнського андрогінного організму. Це розходження супроводжувалося активним включенням планети четвертої чакри, – Меркурія, що має подвійну статеву природу (на відміну від перших трьох планет – Сонця, Місяця і Марса). Містерія Меркурія і знака Близнюків, яким він управляє, – це містерія двійників, з підміною доброго злим, у будь-якій етнічній міфології. В Авесті це містерія двох братів – Ахура-Мазди і Ангра-Манью, один з яких лишився богом, а другий став дияволом. Вся світова метаісторія розпочинається з їхнього конфлікту. В античній міфології це – розповідь про двох братів Діоскурів, смертного й безсмертного, а в біблійному варіанті мова йде про Ісава та Якоба, сочевичну юшку і продаж права первородства.

В окремих окультних колах християнство сприймається, як подвійна релігія. Її перше представництво – історичне християнство (так звана Церква Петра) – загрузло у язичницькому реалізмі. На думку деяких дослідників (вже згадуваний І. Каганець та ін.), воно володіє лише земною любов’ю (філіо) і виконує функцію командно-адміністративного апарату. Ця Церква домінує на протязі двох тисячоліть, але поступово на історичну сцену має вийти так звана Церква Іоанна – умовно, друге представництво християнства. Вона володітиме божественною любов’ю (агапе) і буде повністю відкрита для божественної мудрості, що сходитиме через неї на людей. Каганець дотепно пояснив цю думку викладом останньої розмови Христа з Петром (з Євангелія від Іоанна). Коли Ісус запитав Петра: «Чи любиш ти мене?», використовуючи термін агапе, він повторив своє питання двічі, і кожен раз у відповідь Петро висловлював свою любов до нього через термін філіо, тим самим встановивши межі цій любові – і своєму розумінню задумів Христа. Урешті решт, Ісус лишив за Петром його блискучу здатність до філіо і благословив сердешного: «Паси овець Моїх», – призначивши займатися управлінськими справами земної Церкви. Після чого додав: «Іди за Мною!» Аж раптом Петро відчув якийсь дискомфорт, обернувся і побачив, що за ними йде Іоанн, якого він вважав тут зайвим. Однак Ісус мав іншу думку. «Господи, а цей що?», – ревниво запитав Петро. Але Ісус нічого не став йому пояснювати. Ти отримав завдання? То й займися ділом, не втручайся в справи, що тебе не стосуються. «Якщо Я хочу, щоб він лишився, поки прийду, що тобі до того?» Так і залишив розгубленого «першого апостола» в стані збуреної невідомості, сповненим роздратування і лихих підозр. «А це ще хто?»

Вочевидь, близнюкова дуальність стосується не стільки двох християнських конфесій, скільки двох Христових Церков. Одна таємна, істинна, глибока, справді християнська, а інша показова, зовнішня, перехідна, просякнута гріхами (язичницьким прокляттям). Ця друга (Петрова) служить охоронним прикриттям для християнського езотеризму першої, хоча сама цього не розуміє і, попадись їй у лиху годину «Та, що йде слідом», підпалила би її власноруч в «праведному гніві», як тих єретиків. Тож вихід назовні Церкви Іоанна ще не на часі. Багато хто пов’язує її зі Святим Граалем, магічною чашею, що дарує людині безсмертя. В ній – сама суть християнства. Святий Грааль є втаємниченою християнською реліквією, яку переховують до певного моменту не відомі нам посвячені. Наскільки вона є справді християнською, – судити важко, позаяк ми знаємо про неї лише зі слів середньовічних гностиків, гностично налаштованих поетів і членів християнських лицарських орденів, окремі із яких користувалися відносною автономією щодо Риму. Через легенди про Грааль зі Сходу на Захід (чи з минулого в майбутнє) проникла ідея куртуазної любові-пристрасті, що обіцяє людині неземне блаженство, натомість на землі несе лише страждання або смерть. І тут ми знову маємо дуальність, але про неї – згодом.


Тут варто зробити невеличкий відступ і розкрити механізми, що призвели до такої несподіванки, як поява в західному середовищі XII ст. куртуазної культури. Провівши аналогію між Сходом і Заходом на загально-планетарному рівні і на рівні локально-європейському, у другому випадку в якості об’єктів обговорення ми матимемо Грецію і Рим. Грецію вважають європейським Сходом, а Рим, відповідно, – Заходом. Перша європейська цивілізація зародилася в Греції, – зі Сходу починається будь-який сакральний поступ, – і з неї настає умовний час історії Європи. Коли ж назрів час Заходу, на грецькі острови раптово вторглися войовничі римляни (для високоосвічених греків – дрімучі варвари) і підпорядкували собі всю Елладу, перейнявши майже повністю її духовний скарб: релігію, культуру та мистецтво. Тож із насильницького об’єднання Сходу і Заходу утворилася інтегрально-інтернаціональна Римська імперія, де материнською складовою слугувала грецька культура, а батьківською – римська державність.

З падінням у V ст. Римської імперії і поділом її уламків на Захід (Рим) і Схід (Візантія) почала розколюватися і зрощена з нею християнська релігія. Цей тріск по швам завершився остаточним розділенням християнства на західну і східну гілки, причому католицтво (римське християнство) мало всі ознаки чоловічої частини, православ’я (грецьке) – жіночої. А оскільки християнська цілість ґрунтується на любові – поєднанні людського і Божественного (так званій боголюдськості – по В. Соловйову), а також чоловічого й жіночого – через андрогінну душу (пан де Ружмон назвав це шлюбом), – то втрата єдності призвела до колапсу всієї християнської системи. Тож ритуально закликаючи громаду до християнської любові, обидві Церкви демонстрували фатальну невідповідність свого «broken» іміджу тому зразку, який вони мали втілювати в життя. З цього моменту християнська Церква практично втратила ключі до безсмертя. Язичницькі пріоритети «корисності свого» диктували норми конфесійної моралі: зло нерідко бачилося там, де його близько не було, добро – так само. Доходило до того, що й наукові відкриття клеймувалися, як витівки диявола. У результаті було створено щось недо-християнське, – погано зрозуміла «спокуса християнством» в реакційно-язичницькій обгортці.

Відповідно, втрата райського Едему також супроводжувалася лише напів-свободою: на жінку і на весь жіночий світ лягло тавром язичницьке прокляття. Воно торохкотіло слідом, як пуста консервна банка на хвості до смерті переляканого кота. Таким торохкотливим причепом для Церви Петра була держава. Ставши офіційною релігією, християнство перейняло імперські риси і розпадалося за імперським швом, який нещодавно розійшовся. Вочевидь, ця ситуація була закладена заздалегідь в проклятті Ієгови. Адже саме приниження жінки в порівнянні з її статусом в общині самого Ісуса було ахіллесовою п’ятою християнства і справжньою причиною того, що Рим духовно втратив Візантію. І саме з ненавистю та страхом по відношенню до жіноцтва пов’язане полювання на відьом у чоловічій Римській Церкві епохи Ренесансу.

Нагадаю, що офіційний розділ Церков відбувся в 1054 р., а вже в 1095 р. був ініційований перший хрестовий похід на Святу землю. Причиною цього походу, за словами його «креативного директора», Римського Папи Урбана II, було тяжке становище східних братів у Христі під гнітом ісламської деспотії. Тож головною метою була не сама Свята земля, а візантійський люд, жіноча складова християнської ойкумени, яку потрібно було терміново повернути «у сім’ю». Це був рух «за поверненням любові», за відновленням християнського статус-кво. Понтифік стверджував, що візантійський імператор особисто звернувся до нього з проханням організувати визвольний похід на допомогу православним одновірцям. Тож керівник всіх римлян був сповнений високих почуттів: у визволенні православних, а в перспективі – у поверненні до Римської колиски цих «заблукалих овець», – він вбачав головну умову воцаріння Царства Божого на землі (принаймні, його власного царства – так точно). Можливо, так би воно й було, але людина припускає, а вирішує Господь.

Натхненний заклик Папи впав на добрий ґрунт, бо на кінець XI ст. вся західноєвропейська людність відчувала величезну потребу в заповненні новоутвореної порожнечі – чимсь рідним і пам’ятним. Неусвідомленою метою хрестових походів – про що б там не мріялось самому Папі при складанні приємних геополітичних комбінацій, – було відновлення порушеної християнської цілості. Заходу не вистачало Сходу, теперішньому – минулого, а чоловічому – жіночого. Жіноча тема була настільки популярною в XII ст., що в Європі навіть запровадили суттєву видозміну шахової гри, індійської за походженням. Чотири королі з первісної версії були замінені на даму (королеву), яка отримала верх над іншими фігурами, хіба що окрім короля, чиї можливості також були суттєво обмежені. Уперше за всю історію християнства в європейському мистецтві з’явився культ ідеалізованої жінки і кохання-пристрасті, що перетворювався на справжню релігію, хоча і єретичного ґатунку. Щоб не опинитись на узбіччі тогочасного духовного життя, духовенство було змушене заповнити лакуну в християнській ортодоксії своїм жіночим культом – св. Марії Богородиці. Відповідно, чернечі чини мимоволі перепрофільовувалися на «лицарів Марії». Але це більше скидалося на безнадійний біг за потягом, який давно покинув перон.

Будучи гнаною й засудженою офіційними церковними колами, гностична «жіноча» єресь через літературу та поезію оволодівала розумом наступних поколінь християнських містиків, які з захопленням читали, особливо у юнацтві, куртуазні твори (св. Франциск Асізький, св. Тереза та ін.), – і «підступно» легітимізувалася вже в офіційному християнстві. «Дивовижне повернення та визнання єресі через відтворення риторики, яку вона створила проти Церкви, і яку Церква запозичила у неї через своїх святих! – сміється де Ружмон. – Підсумуймо етапи подорожі: єресь «досконалих» походить від Еросу та Венери, вона вплітається у цілком світську любовну поезію; спровокована цим плутанина якнайкраще влаштовує природні бажання; в очах обдуреного оманливою чарівністю мистецтва світу, єресь поступово зникає: зберігається тільки поезія; і ось через сто, і через триста років її шати, про приховану природу яких вже забули, відроджуються у християнській містиці і використовуються для означення Агапе!» (стор. 155).

І тут вже проглядає деяка наступність. Язичницький Ерос через кілька середньовічних та ренесансних пасів трансформується в християнське Агапе. Так само і мистецтво Ренесансу було майже безпосереднім відродженням античного ідеалу людини, що являв собою повну рівновагу фізичного й духовного концептів. Краса і довершеність фізичного тіла, на думку древніх, є свідченням краси і довершеності його божественної сутності. І ренесансний ідеал «благородної людини» у багатьох відношеннях був справжньою реінкарнацією тієї гармонії, з одною суттєвою різницею: якщо антична людина була синтезом фізичного начала з язичницькою духовністю, то людина епохи Відродження стала синтезом фізичного начала вже з християнською духовністю (в центрі ренесансного світогляду – сама людина). Водночас відійшов в минуле страшний конфлікт між душею і тілом, що безжально шматував психологію середньовічного аскета, і його місце заступили абсолютні паритет і рівновага. Середньовічна крига несумісності між любов’ю до Бога і любов’ю до людини (яка, сама по собі, відгонює язичництвом) в часи Відродження суттєво скресла і майже розтанула.

З поверненням до платонівського пантеїзму митці Ренесансу наповнили духовним світлом матеріальний простір, очистивши і «облагородивши» його. Тим самим вони фактично здійснили християнський задум зняття прокляття з природи – принаймні, у мистецькій сфері. В образотворчому мистецтві уперше за всю його історію з’явився об’єм – з’явилося життя! Язичницька двовимірність змінилася християнською тривимірністю. Але зароджувався цей тріумф життя ще в «темні» і позбавлені сакральних знань (знання були закуті по темницях) часи Середньовіччя – завдяки неоднозначним Хрестовим походам, які здійснили революцію пізнання, тобто власне християнську революцію. Я б назвала ці два періоди зачаттям (кінець Середньовіччя) і народженням (початок Ренесансу) нової Церкви Іоанна. Це була своєрідна генеральна репетиція Другого Пришестя. Коли напів-язичницький теїзм Середньовіччя замінився гуманістичним антропоцентризмом Ренесансу, це стало найочевиднішим сигналом про народження справді християнського суб’єкта.

Тож хрестові походи дали величезний поштовх для цивілізаційно-культурного розвою західної частини європейського суспільства і для пробудження в ньому справжнього християнського духу. А на рівні політичної історії їх результатом стало друге, тепер часткове і ситуативне, об’єднання Сходу і Заходу, друге завоювання Римом Візантії-Греції (під приводом її особистого прохання, – хоча прохалося про інше). Так само, як і в попередній раз, латинський світ збагатився грецькою культурою, яка так само в багатьох аспектах значно переважала західну. Знайомство з грецькими й ісламськими мистецькими і науковими доробками дуже збагатило молоду латинську цивілізацію. За новітнє відкриття для Заходу напівзабутої античної культури дослідники назвали цей період «Відродженням XII століття». І саме з цим Відродженням пов’язана поява куртуазних почуттів у елітарної частини західного суспільства.

Куртуазний культ Прекрасної Дами підносив жінку над чоловіком, робив її духовним ідеалом, яким неможливо заволодіти (це – саме те, чого не вистачало католицьким парафіянам). Але сам факт її недосяжності – я викладаю думку пана де Ружмона – вказує на її над-персональність, а отже, і поза-персональність. Ця Дама вже не вважалася людиною, яку можна по-людськи любити, – вона вважалася майже божеством, піднесеним над світом, за всіма законами язичницького жанру. Співці куртуазного кохання не переймалися конкретними жінками. Для них вони були лише порталом до нерозчленованого язичницького Абсолюту, де все матеріальне згорає у духовному вогні (або ефірі). «Прощай, моя любов! Спасибі, що була зі мною». Тому це викохане у естетських нетрях почуття, на думку Дені де Ружмона, не можна називати справжньою любов’ю до людини («любов’ю до ближнього»), як в християнстві, а лише любов’ю до любові. Любов’ю до самого принципу любові.

Якщо цілком обмежитися враженням цього дослідника, середньовічна куртуазність була лише стороннім східним впливом на західнохристиянський ментальний простір. Цей вплив він охарактеризував, як гностично-маніхейський, чиї витоки походять зі східного «поганства». «Концепція кохання-пристрасті з’явилась у західній Європі як одне з протиставлень християнству (а особливо його доктрині шлюбу) у тих душах, де збереглося природне чи успадковане поганство» (стор. 69). Освячене Церквою таїнство християнського шлюбу стало чи не найтяжчим випробуванням для «природної людини», що звикла ставитися до шлюбу, як до ужиткової буденності, при цьому маючи позашлюбні зв’язки для власного задоволення. «Візьмемо, наприклад, силоміць навернену людину, – пише де Ружмон. – Людина, попри власне бажання поставлена у християнські рамки, але позбавлена рятівної віри, приречена відчути у собі екзальтований бунт варварської крові. Вона ладна під маскою католицьких форм прийняти будь-яке оновлення поганської містики, здатної дати їй свободу. Тому всі таємні доктрини… розгорнули свою діяльність на Заході у час, коли їх найбільше засуджувало офіційне християнство. А кохання-пристрасть, земна форма культу Ероса, захоплює ґвалтовно навернену психіку еліти, яка страждає під тягарем шлюбу» (стор. 67-68).

Філософ протиставляє маніхейську пристрасть християнській вірності (інституту шлюбу). Пристрасть – зазначає він – це східна спокуса західної культури, і доволі небезпечна. «Наш драматичний шанс полягає у протистоянні пристрасті за допомогою засобів, призначених уславляти її. Такою була постійна спокуса, з якої виходили найпрекрасніші наші творіння. Але те, що творить життя, творить також і смерть» (стор. 299). Цікаво, що куртуазний стиль Середньовіччя виринув в новітній інкарнації літературно-поетичного, образотворчого, ба навіть кінематографічного модерну (символізму) на рубежі XIX-XX ст. Багато в чому він став наслідком негативної реакції на промислову революцію, панування реалізму в тогочасному мистецтві та «науковий атеїзм», що невмолимо насувався на людську свідомість. Катастрофічно не вистачало містики, не вистачало Бога («Бог помер», за Ніцше). Якщо в середньовічні часи проблем із Богом не було (Він існував!), була хіба що туга за втратою «другої частини душі», то наприкінці XIX ст. не було вже навіть Бога. Технічний прогрес на цілий круп опереджав прогрес гуманітарний. Але в цілому ці дві культури – куртуазна та символістська – були досить близькими. Роль недосяжної і бездоганно чистої Прекрасної Дами Середньовіччя виконувала напівсвята-напіврозтлінна жінка-вамп (в технізованому світі не могло бути інакше). Демонічне кохання, оспіване середньовічними трубадурами та новітніми прерафаелітами, прирікало його героїв на смерть (це «гра на двох» для Ероса й Танатоса), але при цьому – і вони в це вірили – відкривало їм нове життя в безсмерті.

Кохання-пристрасть не знає і не бажає знати гармонії, натомість прагне переходити за межі людських життєвих можливостей. Зовні воно виглядає вкрай привабливо і шляхетно (і справді естетично!), але в його основі лежить щось несумісне з життям. Дені де Ружмон був певен, що навіть європейська войовничість заснована на ефекті пристрасного волевиявлення куртуазного менталітету. Як пристрасть, так і потяг до війни він вважав варіантами здійснення концепції бурхливого життя, яка приховує прагнення смерті (так звана обернена, саморуйнівна активність). Філософ переконує, що зовсім не християнство – як стверджують деякі публіцисти – несе відповідальність за сучасну цивілізаційну катастрофу. «Дух катастрофізму не християнський, – стверджує він, – а маніхейський. На це не звертають уваги ті, хто ототожнює християнство з Європою, ніби вся Європа була християнською. Якщо Європа зазнає невдачі від свого злого генія, то станеться це лише тому, що вона надто довго плекала антихристиянську релігію пристрасті» (стор. 299).

Тож «рятуючи світ» від халепи, Дені де Ружмон закликає до відмови від пристрасті, але при цьому робить застереження: «…засудження пристрасті взагалі є бажанням знищити один з полюсів нашої творчої напруги» (стор. 501). Ні, нищити полюси він не рекомендує. Адже Ерос – основа людської творчості. Куди ж без нього? Так, він небезпечний, бо виводить прямо на Танатос. Проте поводитися з небезпечною «гадюкою» потрібно обережно: відбирати отруту і використовувати її в медичних цілях – у мінімальних дозах. Здавалось би, все зрозуміло. Але інакше діяла Церква Петра: «Все язичницьке – в топку». Хоча язичництво зафіксувало безліч інформаційних кодів високорозвиненої «ірраціональної» епохи, коли людство з легкістю оперувало математичними, фізичними, хімічними, біологічними, астрономічними та ін. знаннями, які раціональна аристотелівська наука відкриває тільки зараз, а багато що їй досі невідомо.

Пан де Ружмон запропонував психологічне (якщо не психоаналітичне) пояснення появи куртуазного культурного стандарту в західному світі: як реакцію відштовхування від християнського інституту шлюбу, який вбивав або, принаймні, не враховував любов. І дійсно, спрофанована формалізмом Церкви Петра християнська любов перетворилася на свою протилежність, замінивши свободу насиллям і нав’язуванням чужого та небажаного. Іншими словами, християнська Церква являла собою дивну суміш християнських правил, сприйнятих буквально і перетворених на догми, та суто язичницького примусу. Зокрема, типовим прикладом церковного буквалізму можна назвати впровадження в життя однієї з засад християнської релігії – стосовно шлюбу, який «укладається на Небесах» і має бути непорушним. Цей унікальний шлюб ґрунтується на ідеї возз’єднання двох андрогінних партнерів, – лише вони призначені кохати один одного завжди. Для них цей шлюб – не тільки «філіо», а й «агапе», бо повністю відповідає їх бажанням і жодним чином не руйнує їх свободи (своє завжди бажає свого). Натомість історичне християнство, скориставшись зовнішнім форматом «небесного» шлюбу, взялося застосувати його до інших, цілком язичницьких стосунків, для яких доречнішим мав бути язичницький формат. А загалом, сам догматизм є антихристиянською пасткою, тому церковний мур на протязі століть руйнувався просто зсередини. Втрата жіночої контрарності чоловічим католицьким центром (остаточно оформлена через взаємну анафему східної і західної Церков) призвела до зяючої пустоти в душі парафіян: не вистачало Іншого. Для мирських католиків цим Іншим став безплотний образ недосяжної Прекрасної Дами. Покинувши офіційну релігійно-ідеологічну сферу Риму, жіночий образ повернувся у латинське середовище через неофіційну сферу світського, літературно-поетичного мистецтва, а потім знову влився в католицьку містику.

Але чи був середньовічний культ Прекрасної Дами лише новітнім проявом язичницького Еросу, чи, може, він являв собою дещо принципово інше, християнське? Звісно, якщо сприймати християнство виключно в статичному декорі, то можна цілком обмежитися – і справді – переконливими висновками пана де Ружмона. Мовляв, християнство є таким, яким воно сьогодні є, і заданими формами планує навіки вдовольнитися. На щастя, це не так, бо християнство є динамічною релігією і розвивається разом з людиною. Петрова Церква виконує ту саму функцію, що й зміїна шкіра: в потрібний час вона сповзає, щоб з’явилася нова, – коли тварина виростає, скажемо, на розмір більше.

Як на мене, вищезгаданий дослідник даремно ігнорує той невипадковий факт, що термін виникнення куртуазної культури співпадає з початком походів хрестоносців на Схід. Бо походи на Схід були не просто туристично-мілітарними екскурсіями за враженнями та східними скарбами, і навіть, звісно, не лише люб’язною військовою допомогою братам по християнській вірі. Крім того, сам вислів де Ружмона любов до любові наводить на додаткові «позаштатні» міркування. Хоч зовні куртуазний культ і виглядав поверненням до язичницького ідеалу, але насправді в ньому проглядалося бажання здійснити християнський задум, про який так багато і натхненно сповіщала Церква, сама при цьому залишаючись далекою від нього. Цей культ був поверненням до минулого, але до якого саме минулого? Чи лише до язичництва, в його «кривавому» еквіваленті, чи, може, до ще більш давніх часів – наприклад, «золотого віку»? А може, взагалі до міфологічного минулого, яке зафіксувало світ до вторгнення системи зла? Сучасні зороастрійці вважають, що місія християнського Спасителя полягала в очищенні Майбутнього (з духовним напрямом в зороастризмі, який спирається на форми часу, пов’язана система чотирьох зірок, – у даному випадку мова йде про Сиріус). А Друге Пришестя Христа, відповідно, має стати очищенням Минулого (Антарес). Горизонтальна (суто християнська) вісь суб’єкта сполучає Майбутнє (точка сходу, Овен) та Минуле (точка заходу, Терези) і символізує два пришестя в світ Спасителя Христа. Перший був пов’язаний з розп’яттям і відкрив людині перспективу на Майбутнє, якої вона в язичницькі часи (при пануванні фрагментарно-нерухомого Теперішнього) не мала. А другий пов’язаний з Воскресінням і відновленням пам’яті про андрогінну цілісність первісної людини (зороастр. Гайомарда). Християнський шлях – це шлях пригадування (від Майбутнього до Минулого). Пригадування – своєрідний аналог Воскресіння. Людська душа безсмертна, але теперішня людина цього не пам’ятає через свою засмічену пам’ять. Шляхом очищення цієї пам’яті є пошук і знаходження (через пригадування) своєї андрогінної («комплементарної») пари. Ось з чим пов’язане справжнє християнське агапе – «від Іоанна».

Для християнства Церкви Іоанна актуальним має бути вислів: «Вперед, до минулого!» Бо Церква Петра зруйнувала минуле, оголосивши попередні знання диявольськими і понизивши соціальний статус жінки (як уособлення язичницьких сенсів). Відмовившись від материнської платформи (чим для християнства було язичництво, у даному випадку – вчення Зороастра), християнські богослови не могли пояснити таких очевидних речей, як символіка Страшного Суду, Воскресіння тощо. Християнство втратило свої витоки й коріння і скидалося на пустий набір малозрозумілих і погано пов’язаних один з одним догматів. Тому з’явилася вимога віри, що стала майже синонімом релігії Христа («я не знаю, але я вірю»; «вірю, тому що абсурдно» і т.п.). Знання були зневажені, багато вчених репресовано (за загравання з «язичницьким мракобіссям»). Наче вішальник з вибитою з-під ніг табуреткою, християнство повисло в агонії на гачку під небесною стелею. Чи можна так довго прожити? Якщо під табуретом розуміти знання, забезпечені попередніми духовними вченнями, а під гачком – віру, засновану лише на абсурді, – звісно, абсурдним буде вважати, що така сутність виживе, якщо їй вчасно не підставити стільця.

Тож офіційна Церква, з її внутрішньо суперечливою структурою, виглядала набагато реакційнішою за язичництво, котре цих суперечностей не знало. Але історія поки що мала справу не з християнством, а з його «полегшеним» варіантом. Людська плоть потребує не прокльонів, а очищення – не від життя, звичайно, а від смерті. Петрова Церква часто очищала від життя… Натомість творчість Ренесансу здійснювала те, на що не спромоглася офіційна Церква. Митці Відродження повертали в світ гармонію між духом і матерією, практично спіритуалізували плоть, шукали істину в закономірностях природи, накликаючи на себе ненависть церковних ортодоксів. Бо за знання «відповідала» Церква Іоанна (не випадково Іоанн був єдиним, хто згадав в своєму тексті Слово, тобто «серединний» світ Рітаг, пов’язаний з безсмертною душею) та її різноманітні «епігони» в особі герменевтиків (грецький Гермес – це римський Меркурій), гностиків (від гр. «гнозис» – пізнання, учення) і мистецько-наукових геніїв. Витоком ренесансного антропоцентризму була куртуазна творчість пізнього Середньовіччя, а та, в свою чергу, інспірувалася ідеями гностичних вчень. Але ким були християнські гностики? Чи можна їх назвати носіями справжнього, першоджерельного християнства? Точніше кажучи, чи були серед них ті, кого і справді можна так назвати? Бо переважну більшість – аж ніяк. Позитивним в їх світогляді була підтримка обезціненого Церквою Петра жіночого начала. Але надмірне педалювання на цій темі змушувало їх переходити у протилежну крайність: вони грішили матеріалізмом. Як влучно висловився російський філософ В. Соловйов, всі християнські єресі, так чи інакше, руйнували боголюдську сутність християнства і віддаляли людину від Бога. Чи то вони схилялися в благоговінні перед Богом і майже ототожнювали з Ним Христа, чи то віддавали пошану простій людині, вважаючи Христа лише пророком, без особливих понад-людських якостей, – та в підсумку завжди виходило одне: відновлення язичницької прірви між Богом і людиною.

Тож навіть в царині здогадної діяльності Церкви Іоанна проглядається доволі небезпечна дихотомія. Можливо, справа в тому, що через Церкву Іоанна в людське суспільство проникає сам Зерван (Свобода), а разом з ним включається містерія двох братів, один з яких зробив фатальну помилку. Історичні провідники Церкви Іоанна були дещо скомпрометовані своїми маніхейськими тенденціями. Лишається надія, що справжні її лицарі ще не сповістили світ про себе. Найзагадковішим в історії таємних орденів є Орден Рози і Хреста (розенкрейцерів). Оголосивши про себе на початку XVII ст. публікацією маніфесту під назвою «Слава Братства», він так і лишився «на папері» (чим не Іоаннове «Спочатку було Слово»?). Хтось повірив в справжнє існування розенкрейцерів, а хтось вважав цей документ лише дотепним розіграшем. Про членів та діяльність Братства ми наче й маємо дещицю інформації, але самих «братів» ніхто ніколи в очі не бачив (а якщо хто й бачив, той мовчить). Відомо, що вони були алхіміками – можливо, це і є таємна сфера дії Церкви Іоанна (філософський камінь алхіміків має спільні риси зі Святим Граалем). Бо якщо коріння християнського безсмертя полягає в очищенні та відтворенні так званого «тіла слави», в якому потенційна людська богоподібність стає реальністю для кожної людини, то й золото алхіміків є своєрідним «тілом слави» для неблагородних металів, які переплавляються на золото у алхімічній печі (атанорі).

Якщо розенкрейцери і справді існували, вони існують і зараз. І якщо вони представляють Церкву Іоанна, то їх інкогніто є виправданим (натомість сучасні так звані розенкрейцери, чиї сайти можна з легкістю знайти в інтернеті, не мають до них жодного стосунку, – за виключенням того, що вони є добровільними членами їхнього «фан-клубу»). Алхіміки та гностики походять зі спільного коріння, однак алхіміки найбільш близькі до християнства. «Для гностика, – пише Владилен Каспаров в передмові до відомої праці легендарного вченого-алхіміка початку XX ст. Фулканеллі «Таємниця соборів», – світ не просто у злі лежить, він створений у злі, сам є зло, плоть не просто схильна до гріха, а є дещо принципово вороже духу, що намагається по мірі сил від неї звільнитися. Гностик прагне не перетворення світу і своєї плоті, як його частини, він намагається вирватися з полону, в якому тримає його цей світ, і з темниці, якою є його плоть» (стор. 13). Натомість алхімік «…пропонує не бігти від нечистого, хоча б тому що це неможливо, а перетворювати нечисте на чисте, «блудницю на цнотливу»… Алхімія – це… засіб духовного перетворення плоті, а разом з нею і всього світу. Алхімік виконує більшу частину роботи в справі створення нової землі і нового неба. Він як кристал в насиченому розчині солі. Перетворюючись сам, він ініціює цілий процес, даючи начало спонтанному повстанню до інобуття нових частинок, які до того перебували в непроявленому стані» (стор. 16-17). Алхіміки, за висловом Каспарова, перебувають «в безмовності та мороку, який лише зрідка прорізає блискавка», – вони себе не афішують.

Однак повернемось до медієвістичного XII ст., коли на Заході почали з’являтися перші монументальні виклади алхімії – здогадної діяльності Церкви Іоанна. Це – готичні собори. Деякі дослідники вважають, що термін «готика» походить від давньогерманського варварського племені готів, яке, однак, не вирізнялося мистецтвом створення чогось подібного. Натомість Фулканеллі пояснював, що вислів «готичне мистецтво» («art gothique») – це орфографічне спотворення слова «argothique» (арготик – арготичний), яке звучить так само. Відомо, що арго – це «прамова птахів», яка відкриває людині таїнства природи; секретна мова посвячених певних кіл, куди не допускають сторонніх. В належний час, як стверджує алхімік, Христос надав цю таємничу мову своїм апостолам, через сходження на них Святого Духа (християнське свято П’ятидесятниці). Фулканеллі проводить паралель між арго (символізмом) готичних соборів і аргонавтами, командою древнього міфологічного (чи навіть реального) корабля Арго, який колись пустився в плавання до берегів Колхіди за магічним золотим руном (аналогом філософського каменю). Ця арготична мова зазвучала в повну силу через символізм готичних храмів, – зокрема, вона вчувається в розгортках планів цих церков у вигляді латинського хреста (алхімічного ієрогліфа тигля), в барельєфах цих будівель (лабіринти, павутина, вогонь, колеса-рози т.ін.), вітражах, орнаментах, скульптурах та скульптурних групах, котрі зображають головні етапи Великої Роботи.

Готичні храми – це не просто гарні споруди, в яких дуже зручно проводити церковні служби та виконувати християнські обряди. Процес їх створення підпорядковувався певній цілі, часто незбагненній і незрозумілій для самих замовників. Як таємничі піраміди Гізи дехто вважає архітектурними порталами у трансцендентний світ, космічними «машинами часу», чий принцип дії лишається незрозумілим для сучасних науковців, так само можна припустити, що й «філософські» храми є не просто «застиглою музикою» езотеричних сфер, а й своєрідним атанором – алхімічною піччю для переплавки християнської спільноти на «золото» очищеного від духовних шлаків людства. Самі будівлі цього стилю та їх зміст, що виходить за межі офіційної церковної «програми», є деякою «зачарованою» формою, де в визначений час можна здійснювати певні алхімічні операції. В якомусь сенсі, ці споруди є язичницькими духовними лабораторіями, бо вбирають в себе символізм і магію більш ранніх вчень, відкинуті церковними законодавцями. І саме цим вони в найбільшій мірі є християнськими. Бо справжнє християнство не відірване від мудрості своїх попередників, а вбирає в себе всі їх надбання, підпорядковуючи їх новим духовним цілям. Наприклад, окремі постулати алхімічної науки можна віднайти у Біблії, Ведах, Авесті, навіть китайському даосизмі, але найвищих результатів ця наука здатна досягти у християнстві Церкви Іоанна.

Найбільш довершеним готичним храмом можна, вочевидь, назвати собор Нотр-Дам-де-Парі (Собор Паризької Богоматері), присвячений Діві Марії. Вже оформлення головного порталу фасаду, як зазначив майстер Фулканеллі, свідчить, що споруда створена на фундаменті алхімічної науки і досліджує алхімічний процес перетворення висхідної субстанції, стихійної Матерії (лат. корінь «mater», «мати»). Діва Марія символізує очищену і освячену духом природу, фактично мету алхімічного процесу – та й християнського духовного пошуку. Алхіміки вважають її Вмістилищем Мудрості та головним Суб’єктом герметичної науки. Однак самій Петровій Церкві вона була, як вище зазначалося, чужою, мимохіть нав’язаною через світський куртуазний жанр. Іронія долі: католицька Церква Петра править свої служби у будівлях Церкви Іоанна. І не можна сказати, що католицькі священики цього не знають. Звісно, дещо знають. Певно, це таке в них перемир’я з головним суперником.


Далебі, що би там не відбувалося наприкінці Середньовіччя в християнській Церкві і які б стосунки не складалися між чоловічою та жіночою її частинами, але найбільш очевидно одне: на Заході несподівано з’явилася нова, піднесена порода лицарів. На відміну від попередніх лицарів (якщо їх можна так назвати), брутальних, хамуватих чолов’яг, що розглядали жінку, передусім, як здобич, і не переймалися її думками з цього приводу, це були новітні християнські лицарі з Дамою у серці. Чоловіки, чиєю зоною стремління був ідеальний жіночий образ, що уособлював їх особисту андрогінну пару. Прекрасна Дама слугувала їм провідним маяком на довгому шляху в ледь пам’ятне сакрально-гармонійне минуле. І це – не тільки східний Ерос. Це дещо більше, ніж східний Ерос. У східному світі не існувало традиції поклоніння жінці (звісно, не враховуючи матріархату, де його також не було). Достатньо почитати деякі юдейські тексти, де «на голубом глазу» описується ставлення єврейських чоловіків до власного жіноцтва (по суті, «антилицарське»), щоб волосся від жаху заворушилося на голові. Тож лицарство, засноване на апокрифічному ставленні до «слабкої статі», – суто християнський феномен. На відміну від часів матріархату, де жінка хоча й мала високий соціальний статус, але при цьому жодним чином не ідеалізувалася (язичницька матерія просочена невиправним злом), не кажучи вже про патріархат, який сприймав жінок, як «speaking» худобу, християнське лицарство вбачало в жінці чисте божество, позбавлене будь-якого зла. Це – виключно ознака християнства, причому у його найвищому потенціалі – в Церкві Іоанна.

Куртуазне лицарство не суперечить і не суперничає з християнством. Всі лицарські ордени були християнськими орденами. Жоден з них не повставав проти релігії Христа. Вони лише намагалися здійснити справжнє християнство – у т.ч., через пошук Святої Чаші (сама по собі, вона вже є жіночим символом). Знайти і втримати її в руках, за легендою, спроможний тільки бездоганно чистий і просвітлений лицар (всі недостойні при стиканні з нею травмуються або гинуть). Бути чистим – означає зберігати вірність своєму ідеалу, своїй Дамі серця, – навіть якщо її немає поруч, або її немає взагалі, одна лише безплотна мрія, що малює збудженій уяві лицаря образ другого «я». Бо тільки через поєднання з «другою частиною душі» людина здатна досягнути стану андрогінної довершеності, яка лікує пам’ять і виводить пару люблячих в безсмертя.

Танатос куртуазних почуттів, який прийшов у парі з Еросом, відлунювався реквіємом по релігії любові, яка фактично помирала в офіційному форматі. Хоча – не тільки реквіємом, а й спробою її реанімації. Як Ісус помер для світу і воскрес в оновленій, безгрішній плоті, так і його вчення символічно помирає через гріхи земної Церкви і має шанс воскреснути в новітній формі, коли умовно плотська складова очиститься від зла через любов. Тож можна, слідом за паном де Ружмоном, стверджувати, що вся справа – в нервах та в надто збудженій реакції на християнське агапе (хоч це було, за текстом Каганця, не агапе, а тільки філіо). Але людина християнської доби – не автомат для демонстрації чудес біхевіоризму і, окрім негативного реагування на зовнішні подразники, вона достойна мати позитивні інтереси й побажання, – наприклад, щодо відновлення об’єму, найбільше характерного для інтегрально-християнської душі.


Тож підсумок такий. З розколом в християнській сфері в середині XI ст. закінчилася перша, більш-менш благообразна фаза існування Церкви Петра. І вже з початку XII ст. на історичну сцену почала виходити таємна Церква Іоанна. Чи була вона інституціолізована? І чи існувала певна група християн, в якій би можна було розпізнати Церкву Іоанна? Наскільки нам відомо, ні (про розенкрейцерів ми можемо лише гадати). Звісно, гностики, маніхействуючі християни та інші невдоволені католицькими – та й православними – безчинствами єретики позиціонували себе, як святих і непорочних, справжніх християн. Особливо вирізнялися катари, які, на думку де Ружмона, були творцями ідеологічного підґрунтя для культу куртуазних почуттів. Через район Провансу, батьківщину куртуазної поезії, цей культ проник далеко на північ, заполонивши всю Європу оновленим християнським світоглядом, шляхетним варіантом західного лицарства, спрямованого на відновлення душевної цілості.

Тут варто зазначити, що катарський південь був тісно пов’язаний з бретонськими та галльськими кельтами. Саме від кельтів провансальці унаслідували свої теми для творів Артурівського циклу та інші відомі сюжети куртуазного жанру. Загалом, в XII ст. європейці звикли ототожнювати кельтське з куртуазним. Для релігії кельтських друїдів, що надихала на творчість бардів і філідів, характерна дуалістична картина світу і розуміння жінки, як символу Божественної природи (так звана Біла Богиня). Одначе кельтська міфологія перейшла до куртуазної літератури не так через релігію, як через вельми важливий в кельтському середовищі культ героїв, які поступово витіснили собою богів. При цьому епічний елемент язичницьких кельтських легенд трансформувався у внутрішню трагедію християнського куртуазного роману.

Тепер ми маємо (з подачі де Ружмона) вже два джерела виникнення куртуазної культури в Західній Європі. Один – від кельтів (Ірландія, частина Британії, Франції та Іспанії), інший – звідкись із сакраментального Сходу (Візантія, арабський світ). Загалом, кельтів також вважають вихідцями зі Сходу (зокрема, з території сучасного Ірану), тобто їхні предки мали деякий стосунок до землі, де свого часу панував зороастризм. Отже, навіть кельтська релігія має зороастрійське (арійське) коріння. До того ж, кельтська Церква мала особливий статус у Британії та Римі. А широко відомий кельтський хрест із кругом поєднує християнську символіку з дохристиянською.

Кельтське походження легенди про Святий Грааль чудовим чином синтезує язичницькі і християнські елементи. Випадково чи ні, але галілеянин Ісус був нащадком кельтів (галлів). За гностичними переказами, після смерті Ісуса один з його учнів чи симпатиків, заможний громадянин галілейського походження Йосип Аримафейський, зібрав у Чашу кров померлого і відправився з нею на британську землю, в кельтське середовище. Там він і заховав реліквію – до часу, коли з’явиться хтось, хто зможе з нею «впоратися» і використати її за призначенням – для духовного спасіння людства. І дуже символічно, що саме кельтська генетично-культурна складова об’єднує весь європейський – та й взагалі індоєвропейський – світ. Кельтське історико-генетичне підґрунтя лежало в основі ідеї об’єднаної Європи. У 1976 р. Кур’єр ЮНЕСКО випустив номер, присвячений кельтській спадщині, в якому, зокрема, було зазначено: «Народи Європи, чи походять вони від іберів, римлян, германців і англосаксів, угорців або слов’ян, навіть якщо вони про це вже забули, несуть в собі етнічні елементи та частку культуру, успадковану від кельтів, і ці елементи, серед інших факторів минулого, можуть виявитися ланками знову поверненої спорідненості». Згодом, в 1991 р., у Венеції відбулася грандіозна виставка під назвою «I Celti» («Кельти»), де свої експонати показали понад 200 європейських музеїв, в т.ч. з України. Ця виставка стала неофіційним прологом підписання Маастрихтських угод про створення Європейського Союзу – на ґрунті «знову поверненої спорідненості».

Кельти виявилися найбільш універсальним та дієвим індоєвропейським етносом, що об’єднав в одну спільноту всю арійську цивілізацію. В той самий час, прямі нащадки кельтів, ірландці, відомі на весь світ, як найбільш свободолюбна нація, яка ніколи не корилася жодним загарбникам і завжди відстоювала свою національну ідентичність. По суті, вони не тільки захистили своє право на окрему національну особистість, але й стали головною ланкою для формування особистості більш високого суспільного порядку – індоєвропейської раси. Як на мене, це – найбільш яскраві риси суто християнської нації, яка в багатьох відношеннях може слугувати унікальним прикладом для інших арійських народів.


Отже, висновок роботи я маю дещо парадоксальний: християнство лише тоді є справжнім і найбільш автентичним вченням нашого Спасителя, коли вбирає в себе найважливіші елементи арійського язичництва. На шляху до формування суто християнських цінностей жодне попереднє вчення не було зайвим, – всі вони в тій чи іншій мірі готували людську свідомість до майбутнього духовного очищення. З появою нових світоглядних орієнтирів не можна відкидати все, чим людство користувалося в минулому, щоб з водою не вихлюпнути найбільшу цінність. Християнство – перша релігія, пов’язана з серединним світом Рітаг, тому вона є головним комунікатором між матеріальним і духовним світами, між язичницькими знаннями і сферою абсолютних істин, врешті, між людиною і Богом. Це перша релігія, яка ставить на меті гармонію безсмертя.

Назад

  Вперед