Пам’ятаю, в серпні чи вересні 1982 р., коли я щойно закінчила школу, ходила на незвичайну, як на ті часи, картину тогорічного Московського кінофестивалю. Назви я, на жаль, не запам’ятала. Це був філіппінський чи індонезійський фільм про юну дівчину-хілера, яка лікувала людей шляхом накладання рук. Кожного ранку вона виходила з дому, щоб зустріти схід Сонця на природі, молилася Діві Марії і наповнялася сонячною енергією, а в другій половині дня вела прийом і зцілювала хворих, від багатьох з яких відмовилася офіційна медицина. Дівчина вела життя святенниці, просякнутої Божим духом. І саме ця її одухотвореність давала їй цілющі сили в лікуванні всіх недужих, для яких вона лишалася єдиною надією на порятунок від хвороби чи навіть смерті.
Від самого початку фільму в сюжеті відчувався якийсь надлом. Відразу було ясно, що цій чудовій дівчині не дозволять довго насолоджуватися своєю янгольською роллю. Її намагалися спокусити, демонізувати, повернути обличчям до «реального» життя, якого вона щосили уникала, спілкуючись з духовним світом. Десь у чомусь вона зробила помилку, поклавшись на людські чесноти, а ті виявилися не на висоті. На жаль, не пам’ятаю, чим скінчився фільм і чи вижила героїня (зазвичай такі особи ні в історії, ні в літературі не виживають), однак криваву сцену наприкінці картини пам’ятаю виразно. По збуреним хвилям натовпу, що складався з прихильників та спростовувачів дару героїні, пливла скривавлена людина в білому одіянні, на якому так яскраво проступає червоне одкровення крові. Здається, то була та сама дівчина. І здається, вже мертва…
На мене в ті часи атеїстично-матеріалістичного формату (в т.ч. в моїй власній свідомості) цей фільм справив враження такої собі ненаукової фантастики. Пам’ятаю, що спочатку я була розчарована, бо ніколи не любила фантастику (хіба що в ранньому дитинстві, та й то – лише про космос). Однак поступово неприємне враження зникало, натомість у моїй душі народжувалося щось нове, невідоме мені самій, але доволі-таки бажане й приємне. Лише уявивши на хвилинку, що це могло бути реальністю, я відразу захотіла бути тією дівчиною, що віддає своє життя за зцілення всіх хворих та стражденних. Таке несподіване прагнення якоїсь євангельської самопожертви було цілковито новим для мене почуттям. Можливо, не таким вже й несподіваним. Позаяк на протязі десятиліть радянську молодь методично виховували (точніше буде сказати: натаскували) у дусі готовності до жертовного служіння комуністичним («народним») ідеалам. Однак це виховання часто викликало протилежні інвективи – цинізм, пофігізм, прагматизм і бандитизм, якими прославилося пострадянське суспільство, вирощене на «високих ідеалах» радянського. І хоча я вірила у світлу есхатологічну місію російського (пробачте, хто хоче – «радянського») народу, що мав привести всі народи світу до райського життя «поза часами», але не пам’ятаю за собою жодних рис комуністичного ідеалізму. Слабка-бо я, егоцентрична і негідна. Не розуміла абстракціонізму суспільного «раю» і завжди сторонилася суспільств. Така вже в мене фобія.
Погано це чи добре, але радянський народ завжди виховувався на «палаючому серці Данко». Це ж так піднесено, морально, а головне – красиво! Я теж захоплювалася цим героєм, однак палати серцем за комуністичну віру не була готова. Натомість за життя конкретних людей, що з великою надією зазирають в твої очі, – хоч зараз, без жодних спонукань. Моє дівоче серце захоплювала легкість, простота і добродушність, з якими дивовижна героїня фільму позбавляла людей багатолітніх страждань. «Якби ж у мене був такий дар! – фантазувалося мені. – О, тільки би мені цей дар, то я б своє життя без жодного жалю віддала за інших…» Служити людям просто так, без дару, – то якось нецікаво, необов’язково. Ні, я маю жертвувати тільки через дар. Якби це було щось буденне, тривіальне і доступне всім, то не було би й сенсу цим ділитися. А дар, що є лише в мені, належить не одній мені. Він – через мене, – дається всім. Чому ж-бо саме я його отримала, як не тому, що зможу ним розпорядитися найкраще: не проп’ю – не прогуляю, не приховаю «для своїх» абощо. Хто, як не я? І т.д., і т.п.
Скоріше за все, – бо закладатися не стану, – в цій напівдитячій мрії було найбільше від егоцентризму, естетизму, самолюбування тощо. Позаяк діяння героїні фільму виглядали надзвичайно вишуканими і красивими. А для мене естетичний вимір завжди був важливішим за етичний, тим більше що вони походять з одного джерела (Терезів). Напевно, моє прагнення самопожертви мало, передусім, естетичну підоснову. Хотілося краси – від себе та від інших – позаяк її завжди бракує нашому егоїстичному та неврівноваженому людському світові, разом зі мною. Подумалось: коли вже я вродилась не така, як всі, то хай би не тому, що гірша, як мене завжди запевняли всі оточуючі, – а я й вірила! – а тому, що краща. Ну, хоча б не гірша. Так не хотілося бути поганою! При цьому бути доброю у розумінні комуністичної дидактики хотілося ще менше. То ось і вихід – «третій шлях»… Але поки що то були лише фантазії на ґрунті безнадії.
Я завжди вважала, що унікальні здібності мають не персональну, а суспільну приналежність. Людина просто змушена реалізовувати свій талант, бо відчуває відповідний запит у суспільстві, подібно тому як боржник відчуває себе винним перед кредитором. І часто саме цей талант стає причиною смерті свого «приреченого» носія. До цієї думки я ще повернуся, а тепер – про інше.
Моїм останнім на цей час мистецьким шоком є картина англійського художника-прерафаеліта Вільяма Холмена Ханта «Козел Відпущення». На ній художник зобразив продовження біблійного сюжету про щорічне принесення в жертву двох козлів, які символізують дитячу невинність. Один з цих двох козлів, за процедурою, має бути зарізаним на місці, а з іншим поводяться ще більш жорстоко. Спочатку священик накладає йому на голову свої обидві руки, тим самим символічно переносячи на нього всі гріхи юдейської громади (напевно, ті, що накопичилися за рік), а потім козла відпускають в пустелю, де він має загинути в тяжких тривалих муках – передусім, від спраги.
На картині Ханта козел написаний вже десь, мабуть, на другий день свого вигнання. У всій його постаті та виразі обличчя (чи то морди) відчувається нестерпна мука і почуття приреченості – він вже все зрозумів. Минули ті години, коли він ще надіявся на краще. Надіявся на воду, їжу та зелений луг за обрієм. Напевно, його вивезли на возі кудись углиб пустелі, а потім висадили і поїхали собі, лишивши бідолаху в «центрі лабіринту», щоб йому не вистачило сил і часу вибратися на зелене місце. Бо інакше б всі козли, «відпущені» на смерть, опинялися б на волі і чудово почувалися. А це не входить в плани виконавців ритуалу. Не для того вони відпускають козлів, щоб вони рятувалися. На картині Ханта все вже має скоро закінчитися. Козел не має шансів. Його лапи підгинаються, хоча він з останніх сил намагається встояти, – вже навіть не йде, не має сил іти. Його рот (чи що там у козла – ротова порожнина?) відкритий від пекельної задухи, а в блискучих пропасних очах читається зневіра і чекання найгіршого. Одного тільки там немає – радощі спокути за людські гріхи і задоволення в зв’язку з благополуччям його колишніх хазяїв та їхнім черговим «порозумінням» з Богом. Не розуміє він цього. І хай яким побожним не був художник, хай як не переймався духовними питаннями, вчиняючи подорожі до Палестини та інших релігійних місць, однак йому вистачило сумління написати тварину саме в тому емоційно-вольовому стані, в якому вона за природою і мала бути. Жодного духовного піднесення.
Натомість справжній сенс картини виявляється, передусім, в пейзажі. Ось як побачив витвір В. Ханта мистецтвознавець Р. Мутер в своїй «Історії живопису в XIX ст.»: «Кожен волосок його [козла] шерсті написаний з неймовірним терпінням, що доходить до маніакальності, і все ж у фосфоричному блиску його ока є дещо неземне, трансцендентальне, що знищує будь-який натяк на комізм (Який комізм? – О.Л.). Вражаючий сповнений глибокого настрою фіолетовий пейзаж складає фон картини. Над головою пурпурне світло східного сонця згущається в містичне сяйво. Глибоке мовчання та самота переривається тільки жалісним меканням страшної тварини».
Тварині байдуже до людських проблем чи радощів. У неї є свої. Точніше, були. Тепер їх немає. Тепер вона лягає жертвою – чи то людської духовності, чи то людського мракобісся. І що б на це сказали сьогоднішні захисники тварин – то вже окрема тема, якої ми не будемо торкатися. Припустимо, так треба. Все ж краще, щоб козел, а не люди… Хоча козел якраз ні в чому не винний. І якраз невинність обраної жертви викликає найбільше обурення у здорового спостерігача. Це, взагалі-то, чорна магія (!). Так-так, це саме магія, і саме чорна. А чорна магія з якогось дива особливо полюбляє дитячу безневинність. Вона її просто обожнює на сніданок. Тож нещасного козла ритуально позбавляють його козлиної сутності і вкладають іншу – безневинної дитини, якою жертвують, як найдорожчим скарбом (у язичницькому середовищі від статусу речі не застрахований ніхто), заради певних преференцій від бога Ієгови. Картина Ханта супроводжується цитатами із Ветхого Заповіту: «І понесе козел на собі всі беззаконня їх в землю непрохідну, і пустить він козла в пустиню…» (Лев. 16:22); «Але Він взяв на Себе наші немочі і поніс наші хвороби; а ми гадали, Він був вражений, наказаний і принижений Богом» (Іс. 53:4). В першій цитаті мова йде про козла, а в другій – про… юдейського месію, стражденного раба Господнього, описаного біблійним пророком Ісайєю.
У повній відповідності до ортодоксальної християнської традиції, сам Хант вважав козла відпущення прототипом жертви Ісуса Христа (жертвенного Агнця), який для багатьох асоціювався з юдейським месією (хоча це помилка). Але тут є деякі відмінності. Язичницька жертва несвідома, це жертва «річчю», у даному випадку – твариною, яка нічого не підозрює і просто не розуміє, «за що». Звісно, в перший момент прибуття на «місце страти» козел починає роздивлятися навколо, шукаючи собі порятунку, тим самим ігноруючи покладене на нього духовне завдання – померти за людське благо. Натомість християнська жертва не тільки свідома, – вона сама є ініціатором спокути. Тому і не надіється на порятунок, обравши хресний шлях. Хоч як не намагався Понтій Пілат виправдати та звільнити Ісуса, однак останній сам собі виніс вирок, у відповідності до своїх «сотеріанських» планів. Отже, в першому випадку жертва є пасивною (об’єктом) і несвідомою, а в другому – активною (суб’єктом) і свідомою. Людина сама приносить себе в жертву з певною метою. Суб’єктність та поінформованість – головні засади власне християнської духовної традиції.
Натомість язичницька об’єктність жертви пов’язана з «колесом повернення». Вона примушує громаду виконувати цю магічну процедуру знов і знов – як ритуал. Христове ж розп’яття не є ритуалом, а є, так би мовити, кінцевим вчинком, після якого людські гріхи цілком і повністю знімаються і більше не накопичуються. Ну, як не накопичуються? Строго кажучи, це не так. Ніщо там, звісно, не знімається. Просто людство переходить в інші смислові координати і отримує іншого Бога (звичайно, кому до вподоби старий, той з ним і лишається). В нових координатах людина отримує перспективу (дозвіл) на відновлення безсмертя – за умови її власної активності у цьому напрямку. Кінцевість дії забезпечена її суб’єктним виконанням.
До честі юдеїв, варто зауважити, що вони, принаймні, приносили у жертву козлів та баранів (хоча Авраам поривався вбити Ісаака, але тут сам Бог «не дав»), тоді як безліч інших язичницьких племен «платили» Богові людьми. Цей факт стосується і слов’янських племен, і кельтських, і африканських, і південноамериканських індіанців часів конкісти, і навіть витончених та високочолих еллінів та їх не менш «продвинутих» малоазійських сусідів. Антична міфологія зберегла для нас окремі приклади такої поведінки. А зокрема, відомий міф про Іфігенію, яку збиралися принести в жертву – хоча й не за людські гріхи, а для уникнення військового кровопролиття (щоправда, там не зовсім склалося). Ще більш відомий міф про Андромеду, прикуту до скали у жертву величезному дракону, який тероризував місцеву людність, що прогнівила морського бога (там теж не склалося). Чутливу душу роздирає розповідь про Мінотавра з острова-держави Кріта, якому щорічно присилали «на обід» зо два десятки молодих красивих еллінів. І вони не опиралися, бо знали, що так має бути: своєю смертю вони продовжували життя своїй громаді. Вибір жертви в даному випадку, хоча й нагадує історію Христа, але при цьому обумовлений не рішенням самої жертви, а рішенням громади: тут немає добровільності. Добровільно в справу втрутився лише Тезей, та й то лише для того, щоб зламати цей жорстокий звичай.
Міф про Тезея та Аріадну практично містить у собі момент революційного перевороту з заміною язичницького світогляду на християнський. Це драматична розповідь про те, як волею людини темряву сліпого фатуму прорізав промінь свободи. Вочевидь, духовна революція закладена не тільки в юдейській Біблії та в арійській книзі Зороастра, а навіть в давньогрецьких текстах. Античний герой Тезей не змирився з язичницьким законом і вирішив його скасувати. Прийнявши на себе роль жертовного Агнця, він поїхав разом з іншими приреченими (у даному випадку – дійсно язичницькими жертвами, які змирилися зі своєю долею) до крітських берегів, аби здійснити «віроломство».
Мінотавр знаходився десь посередині Кноського лабіринту, який називався Абсолюм. Прикметно, що це слово близьке за звучанням до Абсолюту – так алхіміки називали Філософський Камінь. Не дивно, що одним з найбільш поширених елементів готичних соборів, котрі містять безліч алхімічних елементів, є лабіринт. А в центрі лабіринту старого Шартрського собору колись можна було добре розгледіти сцену боротьби Тезея з Мінотавром (нині вона майже стерлася). Алхімік Фулканеллі назвав цей факт ще одним безперечним свідоцтвом проникнення язичницьких сюжетів в християнську іконографію і, як наслідок, наявності міфо-герметичного сенсу, вкладеного в готичні храми. За його словами, образ лабіринту символізує повний цикл Великого Роблення і дві його найбільші труднощі: пошук шляху до центру, де дві субстанції вступають в алхімічне протиборство, і пошук шляху з лабіринту. Першу трудність вирішує сам Тезей, діставшись Мінотавра і вбивши його, а другу йому допомагає подолати Аріадна.
Грецьке слово Аріадна має спільний корінь з арахні, що означає павука. Нитка Аріадни – це нитка павука (священної тварини древніх аріїв). Повернення назад за ниткою – це відновлення первісної природи, своєрідний шлях в минуле. Здолавши Мінотавра, Тезей повертається до виходу з лабіринту, тримаючись за нитку, яку він сам провів раніше, йдучи до центру споруди. Отже, символічне спасіння і очищення від гріха пов’язане з поверненням до безпечного і гармонійного минулого. «Хіба наша душа не павук, ще тче наше тіло?», – питає Фулканеллі. І, до речі, так само вона може ткати християнське «тіло слави». Тож Аріадна є прообразом душі, яка виводить з лабіринту язичницької безнадії. Вона рятує приречених «козлів» та «баранів» від смерті – але лише тоді, коли серед них з’являється лідер, що бере на себе відповідальність Спасителя і своєю волею ламає фатум. На жаль, нещасному козлу з картини Ханта не був дарований Спаситель. Не час. І не місце.
Розмірковуючи про «несповідимі путі» юдейської традиції, одна моя родичка задалася запитанням: «А чому так? Чому, приносячи в жертву двох козлів, їх страчують по-різному? Тут має бути якийсь духовний сенс». Я спробую відповісти на це питання, але не певна, що моя відповідь співпаде з трактовкою самих юдеїв (без сумнівів, вони її і справді мають). Зарізаний козел – це в прямому сенсі язичницький об’єкт, без жодних автономних «прав і свобод». А ось з козлом, що відпускається в пустелю, справа трохи інша. Теоретично, він все ж має шанс на порятунок. Йому дають можливість врятуватися. Тож він є деяким прообразом суто християнської жертви – не той, якого заколюють, а цей, якого відпускають.
Пригадаймо історію біблійного гріхопадіння. Адам і Єва спокусилися свободою, не будучи готові ні до тяжких випробувань, ні до відповідальності за свої дії. В результаті їх очам відкрилися відразу дві безодні: темряви і світла. Враховуючи первісний стан людської особистості, яка на той момент перебувала хіба що в зародку, Ієгова жодних сумнівів не мав: вони ще пожалкують! Життя, мовляв, їх так притисне, що не захочуть і свободи. Ще на колінах приповзуть до нього! І т.д., за смаком Ієгови.
Подібного формату гріхопадіння описане і в античній міфології. За грецькими текстами, роль Змія-спокусника виконував титан Прометей, який подарував неосвіченим і темним людям божественний вогонь, а разом з тим – самодостатні творчі сили і знання, – що в перспективі відкривало шлях в безсмертя, тобто до самих богів. Згадаємо, як розпачливо коментував юдейський Ієгова Адамове «нахабство»: ось, відкусив від плоду Дерева пізнання і став, як один із Нас! Відразу в читача напрошується думка: що, коли Адам скуштує ще й плоду з Дерева життя і стане кращим за тих «Нас»? Чи не того злякався Ієгова? Що з’явиться більш досконалий, християнський Бог, і нагадає, ким насправді створений цей світ, а хто його лише узурпував. І виявиться, що євангельський Господь в людських істотах бачить не нікчемно-безпорадних тварин, яких потрібно не пускати в шкоду, випасаючи на соковитому лужку, а мислячих і відповідальних людей, у всьому схожих на свого Творця.
Ієгова та Зевс – язичницькі боги, – хто б там як не відгороджував Ієгову, посилаючись на декларативний монотеїзм юдейської релігії. Це – монотеїзм окремо взятого племені, що протиставило себе решті й оголосило себе єдино-повноцінним і єдино-обраним народом світу. Так само деякі особи вважають мешканців Землі єдиними живими істотами Всесвіту – то й що? Юдейський Бог був переконаний, що люди ще не доросли до самостійного шляху пізнання (а була б його воля, вони б ніколи й не доросли). Так само і античний Зевс був певен, що люди не дозріли до вогню богів. Але якщо біблійний Змій був наказаний прокляттям повзання на череві (от полюбляв Ієгова чорну магію!), то Прометею пощастило ще менше: його прибили до скали і наслали на нього орла, щоб він щодня викльовував його печінку. А печінка, як звернув увагу чи то П. Глоба, чи то хтось з його кмітливих учнів, – символізує Юпітер (зірку королів), тобто самого Зевса. Отже, Зевс намагався позбутися конкурента («популіста»), який міг зайняти його місце, потенційно маючи суттєво більше електоральне поле, бо прихилив до себе людей. І хоча численні покоління язичницьких містиків (навіть тих, що називають себе християнами) проклинають Прометея (мов, ліз «поперед батька в пекло», лише нашкодив бідним людям), однак для мене Прометей близький до християнського Спасителя (християнство також виглядає передчасним вченням).
Але повернемося до «козла відпущення» з картини Ханта. Оскільки біблійні Адам і Єва вдалися до свободи, маючи для цього небагато аргументів, я можу припустити, що козел відпущення юдейської традиції символізує саме їх. Своїм свавіллям вони образили язичницького Бога («Такая-сякая, сбежала из дворца. /Такая-сякая, расстроила отца»). Відпустити козла до пустелі – це дати свободу тому, хто її не вартий. Козел (чи Агнець) – це невинна дитина, якій не можна давати свободу, бо вона ще мала, слабка і недосвідчена. Безпорадність слабкої тварини в очах юдеїв, вочевидь, асоціюється з такою ж безпорадністю людини перед лицем суворого і невблаганного Вседержителя. Зухвальці вирвалися «на свободу», але свобода стала для них пустелею. І вірогідність людського спасіння в очах юдейської громади, певно, виглядає не більш переконливо, ніж вірогідність спасіння самотнього козла в пустелі. Умовно кажучи, юдеї пускають козла на «шлях пізнання» і демонструють ображеному Богові своє щиросердечне каяття – а це те саме, що «приповзти на колінах».
Язичники (принаймні, юдеї) вбачають у гріхопадінні лише горе, не бачать жодних добрих перспектив. Напевно, в образі козла юдеї символічно приносили в жертву свій недоречний християнський зародок (який не міг не бродити десь просторами мозку), свої можливі тенденції до «огоризонталення» стосунків, чиї пагони могли народжуватися в юдейському суспільстві, свій єретичний порух демократії, – все те, що руйнувало ієрархічний лад і сліпо-безумовне плазування перед богом Єговою. Тому й козел відпущення отримує більш жорстоку кару, ніж той, якого вбивають відразу. Цього просто вбивають, віддаючи Богові, як певну цінну річ, а над тим знущаються, провокують на свободу, на самостійний вибір шляху, – а спробуй-но знайти спасіння у пустелі! Ця жорстокість обумовлена тим, що козел відпущення символізує людей, які образили Господа, повіривши у власну повноцінність і життєспроможність, тому самі повинні у своїх стражданнях. А неминуча смерть козла – всесильність бога Ієгови, що був, мовляв, правий, коли не допускав людей до Дерева Пізнання.
На відміну від семітської, арійська раса сформувала інститут саошиантів (спасителів), які допомагали своїй спільноті поступово звільнятися від язичницьких табу і принизливих обмежень. Ці унікальні особистості відрізнялися надзвичайним даром – даром духовного лідера. А лідер, в будь-якому разі, – це «плоть від плоті» самої громади, «типова» особистість, що уособлює в собі найхарактерніші прикмети свого народу. Такий, як усі (чи «перший серед рівних»). Але при цьому обов’язково має здібності, яких не мають інші. Він знає те, про що лише здогадується решта, і має силу та наснагу вести за собою, вказувати вірний шлях, що є привабливим для всіх. В саошианті дещо – від людей і дещо – від Абсолюту. Він добре розуміє, що потрібно іншим, і вміє це формулювати, складаючи нове духовне вчення. Тому він йде на смерть не так, як всі, а незвичайним шляхом свого дару, що сприяє переходу людства від «царства необхідності» до «царства свободи».
Тепер настав час повернутися до стартових позицій. Героїня згаданої на початку даної статті картини цікава саме тим, що ігнорує традиційні закони, знаходячи вихід там, де його не бачать інші. Її щоденна молитва на новонароджене Сонце нагадує процес алхімічного очищення до золотої першооснови (Сонце – золото). У ній є щось від одухотворених лицарів Святого Граалю та золотих майстрів алхімії, названих Фулканеллі «кристалами в насиченому розчині солі». Змінюючи себе, точніше, відновлюючись до стану первісного сонячного золота, духовний провідник ініціює такий самий процес в своїй спільноті, дає початок спонтанному прояву всіх тих людських талантів і здібностей, які до того перебували в непроявленому стані. Ми – такі самі, як саошианти, чисті бездоганні лицарі, алхіміки та маги, але поки що не відновлені до свого «золотого перетину». Тому нас і приваблює проявленість цих здібностей у персоналій, що відповідають нашому уявленню про втрачену гармонію. Даруючи нам нитку Аріадни, вони підказують нам шлях назад, до самих себе.
Суспільна жертва – це завжди щось особливе. Чи це незаймані дівчата, яких топили в водоймах наші предки слов’яни, віддаючи шану богу водної стихії, чи це захоплені в полон відважні вороги, що зазнали поразки в міжплемінних баталіях, чи найвродливіші юнаки та дівчата або навіть царські діти в античному суспільстві, чи найулюбленіші собаки, призначені на жертву племінному богові аборигенами Австралії, – всі ці жертви є освяченими і чимось видатними в очах конкретної спільноти, адже богу не присвячують абищо. Ось і на картині Ханта козел відпущення, замучений спрагою та втомою від невпинного руху в пошуках спасіння, все ж виділяється яскравою міткою – червоною стрічкою, начепленою бідному на голову, – як наче на знущання (чи то вона позначає гріхи, чи це якийсь козлиний знак якості).
То були приклади язичницьких жертв. Коли ж доходить до здійснення «стрибка із царства необхідності в царство свободи», до моменту переходу від язичництва до християнства, тут особисті вимоги до виконавців (символічних жертв) мають бути набагато вищими. Не будь-яка людина своєю смертю здатна «переконати» Творця в необхідності відкрити людству двері у безсмертя.
Не відволікаючись від теми, розповім про один експеримент, проведений японськими вченими на чолі з доктором Уотсоном в 50х роках минулого століття. Понад 2 тисячі мавп щодня годували обкатаним в піску бататом (батат – це солодка картопля). Вони відпльовувалися, але терпляче їли, не здогадуючись мити пундики в проточній воді. За процедурою експерименту, лаборанти навчали мавп, одну за одною, промивати ті батати. І на 100й мавпі сталося диво: решта мавп, яку ще не навчали, раптово прозрівала сама і починала мити батати. Такий ефект був названий феноменом сотої мавпи (алхімічний «кристал в насиченому розчині солі»). Пізніше виявилося, що це правило працює практично у всіх видів живих істот, відрізняється лише так зване матричне число, при якому вся спільнота «заражається» отриманим навиком. Звісно, найважче ця операція дається першим. Решта її виконує майже автоматично.
Мабуть, це порівняння не дуже коректне, але чи не варто пошукати певних паралелей між духовними спасителями людства (саошиантами) і тими навченими тваринами-першопрохідцями? Насправді унікальні люди не відрізняються від звичайних майже нічим, хіба що їм вдалося раніше зрозуміти важливі духовні істини, – чи то вони раніше до них прийшли, чи то раніше їх отримали. І те, що так важко давалося їм, за певний проміжок повторень в полегшеному вигляді стане доступним решті. Наприклад, можна припустити, що християнський Спаситель переніс величезні страждання, щоб потім його шлях давався іншим людям легше, був для них менш болісним. І чи не в тому полягає «спасительство» саошиантів, що вони адаптують та уможливлюють для інших шлях досягнення духовної мети?
Христос – це Хантівський Козел Відпущення, але з суттєвою відмінністю: він врятувався. Можливо, для загального очищення необхідна критична маса людей, що повторили шлях Христа, – у тому чи іншому вигляді. Такими жертовними агнцями були первохристияни, яких тодішня римська влада піддавала жорстоким тортурам, а потім десятками і сотнями кидала на страту на аренах цирку, площах та в театрах. На позір виглядає так, що їхні жертви були марними: християнська Церква згодом одяглася в язичницькі шати і перетворилася на окремий різновид язичництва, хіба що з малозрозумілими для народного загалу постулатами. Виглядає так, ніби Христос був духовним лідером, що з плином часу втратив свою спільноту. Через дві тисячі років по його воскресінні практично мало що змінилося. Так, світ став трохи гуманнішим. Принаймні, за останнє одне-півтора століття. Тепер вже не страчують на площах, на очах малих дітей. І тортури застосовують до в’язнів дуже рідко, причому вже не офіційно, а крадькома, та й то – лише коли «сумління дозволяє». Але пріоритети все одно лишаються язичницькими: «у кого сила, в того й правда». То що ж тоді відбувається?
Частину відповіді на це питання, напевно, можна знайти в поетичному творі Лесі Українки «Роберт Брюс, король шотландський». У ньому розповідається про благородного лицаря Роберта, який підняв шотландський народ на боротьбу проти англійських окупантів на чолі з королем Едвардом. Спочатку шотландці горіли нестримним бойовим завзяттям, але після шістьох невдалих атак зазнали поразки. Втомившись і впавши у відчай, вони відступилися, а кинутий ними лідер поїхав світ за очі і поселився десь у тихому місці на березі моря. Лежав одного разу на лаві та з тугою згадував колишні славні часи, аж раптом побачив малого павучка, що порався на павутині, намагаючись почепити її між стіною та стелею. Нитка була тонка, сильно розгойдувалася і шість разів обривалася, а павук падав додолу. Проте кожен раз він терпляче повертався до своєї роботи, поки на сьомий раз не досяг свого. Узрівши це диво, Роберт схопився на ноги: «Та невже ж якийсь павук має більше волі та наснаги, ніж лицар?»
Павук підказав чоловіку відповідь. Чого вартий лідер, коли він втратив свою спільноту, зневірився і опустив руки? Тож Роберт скинув з себе неприємний образ страченого козла відпущення і повернувся до рідної Шотландії, щоб з подвійною енергією взятися за справу. За короткий час він зібрав людей і таки добився перемоги. Шотландський народ знову став вільним і відновив свій власний, справедливий соціальний устрій. А допоміг у цьому впертий павучок, який ніколи не здавався, бо знав своє призначення і не сумнівався в своїх силах. То був прообраз «нитки Аріадни», яка врятовує, указуючи шлях назад, до світлого, безпечного минулого.
Не лише літературі, але й історії відомо безліч прикладів таких «козлів відпущення». Для України це Іван Мазепа, Симон Петлюра, Нестор Махно, Степан Бандера, – всі ті, хто воювали за свободу рідної землі, хоча й не досягли поставленої цілі. У нагороду їм «вдячні нащадки», виховані «братнім» окупантом, навісили на них усіх собак, звинувативши у всіх можливих злодіяннях. Оскільки з перелічених осіб один Махно не проголошував ідеї незалежної Української держави (лише південноукраїнського автономного району), сьогодні він найменше потерпає від паплюження і шельмування з боку тих, хто не змирився з існуванням цієї «географічної новини». Проте навіть йому свого часу дісталося від політичних опонентів і аж до розпаду радянської системи, що знищила махновщину, його ім’я обливалося брудом, а інформація про нього перекручувалася і фальсифікувалася. Подібно Брюсові Шотландському з поеми Лесі Українки, він рішуче вів своє селянське військо у бій проти всіх окупантів, поки, урешті решт, воно не зломилося і не полягло на полі бою. Хіба не про армію Махна – слова з поеми Лесі Українки:
Ні зброї вони, ні своїх корогов
Едварду до ніг не зложили,
Та волю й країну свою боронить
Не стало селянської сили.
Одні полягли, а другі розійшлись –
Пішли своє поле орати.
Без війська, без слави зостався Роберт,
Що ж має тепер він почати?
Чи має піти, як шотландські пани,
Едвардові зброю віддати,
Зостатись отут в подоланій землі
Останнього сорому ждати?
Ні, краще не бачить того і не чуть,
Як гинути буде країна!.
«Прощай, моя рідна країно! прости
Свого безталанного сина.
Хотів би я вільною бачить тебе,
Але не судилося теє…
Далеко тепер на чужих берегах
Поляжу за діло святеє».
Власне, це можна сказати і про Мазепу, Орлика, Петлюру, Бандеру та багатьох інших, хто згорів у полум’ї самопожертви, як Горьковський Данко, віддаючи своє серце за народну справу. Але це тільки в Горького все закінчилося щасливо, хоча й не зовсім делікатно: коли люди вибралися з хащі, вони відразу забули про свого спасителя. А одна обережна особа, побачивши в траві згасаюче серце Данко, «допомогла» йому погаснути, наступивши на нього ногою: у безпечні часи суспільство не потребує героїв, вони для нього навіть небезпечні – своєю вибуховою натурою та термоядерним потенціалом. І Данкове серце, незлостиве та щире, навіть не образилося і тихо померло з щасливим відчуттям, що прислужилося своїй громаді.
В реальному житті все часто-густо буває ще гірше. Народні лідери відважно йдуть на смерть за спільні цілі, а їхня рідна спільнота, за першою вказівкою «хазяїна», кляне їх, обливає брудом, називає зрадниками – не себе, а їх! Нещасні люди часто відмежовуються від своїх захисників, щоб догодити переможцю. Роблять їх козлами відпущення, навішують на них усі свої гріхи – легкодухості, наживи, зрадництва, слабоволля, байдужості, раболіпства тощо. Переважна більшість на перший план ставить своє власне життя або матеріальні статки, і мало хто вірить в безсмертя душі, що потребує захисту свободи.
Козлом відпущення також стають через хворобу, хоч це «призначення» – вже не за людською волею. Давно відомо, що надзвичайно талановиті люди нерідко мають вроджені проблеми зі здоров’ям. Цей тезис набув великого поширення на переломі XIX-XX ст., коли європейські інтелектуали зачитувалися роботами Ч. Ломброзо, З. Фрейда та ін. лікарів-психологів. Досліджуючи численні біографії геніальних людей, ловці сенсацій залюбки пояснювали творчість Достоєвського його епілепсією, творчість К’єркегора – імпотенцією, творчість Бердяєва – нервовим розладом, а найменше пощастило Ніцше і Ван Гогу, бо там було багато чим пояснювати. Один із авторів такого штибу (на жаль, не пам’ятаю прізвища) навіть висловив оригінальну думку, що генії – нещасні люди і єдине, про що вони потай мріють, – це стати нормальними, звичайними людьми, такими, мовляв, як ми з вами, любий читачу. Вони нам, друже, заздрять (насправді, в деякій частині, так воно і є). Тому їх варто пожаліти і ставитися до них зі зверхньою поблажливістю. Мовляв, ну що ви нам сьогодні приготували? О, ну це вже краще, краще… Молодчинка! Ось ще трошки – і зовсім з нами дорівняєтесь.
Пізніше ця ідея начебто була спростована представниками арт-терапії, які вважали, що художня творчість є функцією здоров’я, а не хвороби, навіть якщо сам митець є тяжко хворим. Але не все так просто. Звісно, творчість – це здоров’я, нормальна сонячна програма. І звісно, що хвороба лише підточує фізичні сили, перешкоджаючи нормальній творчій реалізації. Але сам напрям творчості, його змістовна ніша – все це в великій мірі координується хворобою. Якби Достоєвський не мав епілепсії, він все одно би був геніальним письменником. Але чи був би він пророком? Чи був би він совістю російської нації? А якщо до цих міркувань додати ще й національний чинник, то варто запитати: що, коли б він вважав себе не росіянином, а українцем? Наприклад, без другого-третього поділів Речі Посполитої, внаслідок яких всі мешканці Пінських земель, разом з сім’єю Достоєвських, несподівано отримали російську прописку, сам Федір Михайлович повинен був стати руським (тобто українським) письменником. А враховуючи православні традиції його сім’ї, що на протязі століть захищала від поляків свою етнічну (чи національну) ідентичність, він цілком міг писати не польською (тим більше не російською), а руською (українською) мовою. Відповідно, і теми були би зовсім іншими. Його б, мабуть, цікавили не тяжкі особистісні гріхи та їх смиренне спокутування (бо це найінтимніша проблема мало-гуманної Російської імперії), а народна сила, здатна розтрощити невільницькі кайдани і вивести людей на шлях відродження своєї державності, адже Достоєвський був свободофілом – і тут-то був би простір для втілення його свободолюбних прагнень і переконань!
Талант – той самий, а напрямок думок – суттєво інший, – ми мали б зовсім іншого письменника. Але якщо вже мова зайшла про гріхи, то український гріх – це надмірний індивідуалізм. Я не кажу, що колективізм – це краще. Гріхом є будь-яка надмірність. Не менш українським є гріх бездіяння, конформізму і «співробітництва з загарбником», тобто колабораціонізму. Крім того, цілком можливо, що в складі Речі Посполитої сім’ю Достоєвських не спіткало би розорення (всім відома здирницька політика «налогообложения» в Росії). І не було би того пафосу «…миру ли рухнуть, или мне чаю не пить?», не було би комплексу «маленької людини», «приниженої і ображеної» тощо. Але було би інше.
Звісно, це все – лише умовний спосіб. Я тільки ілюструю думку, що при формуванні творчого фундаменту людської особистості багато важать всі обставини її життя – не лише здоров’я, але й оточення, громада, земля, держава, мова, освіта тощо. І якщо проаналізувати поезії Лесі Українки, то ледь не в кожній з них відлунює її хвороба. Яким би квітучим та життєрадісним не здавалося природне середовище, якими би щасливими і веселими не виглядали люди, проте у всьому пані Лесі чулося одне: ця радість не назавжди, скоро прийде горе; ця веселість не для тебе, скоро ти помреш; ти не така, як всі; тобі у цьому світі не бачити щасливого майбутнього і т.ін. Відчутно, що поетку турбує не лише психологічна незручність, спричинена хворобою, але й постійний фізичний біль, який ні на хвилину не відпускає її свідомість. Тож стан здоров’я Лесі Українки таки мав вагомий вплив на її творчість, хоч як би хто не намагався цей тезис заперечити. Хвороба, звісно, не дає таланту, але вона вирішує, на що його спрямовувати. Адже будь-яка хвороба є зовнішнім сигналом про внутрішню проблему, яку людина не бажає помічати, і нерідко особисті негаразди митця віддзеркалюються у загальних екзистенційних проблемах його рідної спільноти.
Вже з самого дитинства Леся Українка хворіла на туберкульоз кісток, який пізніше захопив її дихальну систему. Цікаво, що наприкінці XIX ст. туберкульоз був чи не найрозвиненішою хворобою Старого та Нового світу. Вона була настільки «популярною», що в витворах мистецтва ставала модною і навіть – прости, Господи! – звабливо-сексуальною. Найбільш відвертим, навіть стильним гімном туберкульозу був містичний напрям в образотворчому та літературному мистецтві, який називався символізмом. Його ідеалом була жінка-вамп (мало не в прямому сенсі слова «вамп») з блідим кіногенічним обличчям в підозрілих плямах зеленуватого відтінку, під колір мертвої плоті чотирьохденного – не більше – розкладу. Ця безтілесна неземна істота, що, вочевидь, померла від сухот (або від самогубства) і десь застрягла між світами, несла в собі мистецьку чарівливість згасаючих барв та приглушених співзвуч, які співали оду смерті і трансцендентному буттю («О, не журися за тіло…», – писала пані Леся).
Хоч Леся Українка ніколи не належала до цього художнього напряму, однак вона, умовно кажучи, була практиком «сухотного» життя, тож їй поволі передався легкий шарм туберкульозної ефірної естетики. Описуючи в своїх творах зашарілі рум’янцем дівочі обличчя, вона ніколи не знала, як оцінювати той рум’янець: чи то він здоровий і свідчить про гарні справи, чи, навпаки, пропасно-хворобливий і попереджає про близький кінець. Наприклад, в оповіданні «Над морем» вона розповідає про курортну публіку, яка чомусь раділа й веселилася: «Часто сміх той перебивався кашлем, а очі світились і обличчя палали – може, від веселощів, може, від задухи, а може, від сухот?» Все могло бути.
Хвора поетка, хворі всі навколо неї, хворі персонажі її творів. Вражена сухотами молода панянка з оповідання «Приязнь», так само як її подружка-служниця, і лікуються вони одними ліками. Хвороба пронизала все суспільство і вирівняла в статусі всі громадянські стани: вона улюбленців не має. Кого схоче, того і вразить. Адже вірус хвороби витає в повітрі, а повітря спільне на всіх. Тут варто зазначити, що кінець XIX ст. був піком промислової революції. У ті часи більш-менш розвинені країни покрилися густою сіткою промислових підприємств і потонули в фабричному диму, що нищив довкілля і забруднював легені, викликаючи хвороби дихальної системи. Крім того, наближалося найбільш криваве в людській історії XX ст., з його цивілізаційними катастрофами, сатанинськими ідеологіями, світовими війнами та революційними переворотами. Передчуття глибоких тектонічних зрушень викликало сплеск містичних почуттів в наляканого танатологічними перспективами суспільства. У моді був спіритизм, контакт із духами, які охоче сповіщали через медіумів різні заворожливо-страшні та водночас цікаві речі. Тож символізм об’єднував в собі не тільки нехіть до утилітарних цінностей, спричинених бурхливим розвитком важкої індустрії, але й містичне передчуття близької смерті традиційного суспільства.
Якщо скористатися науковим доробком лікаря-психотерапевта В. Синельникова, який виводить виникнення всіх людських хвороб зі стану людської свідомості, то можна зауважити, що найпоширеніша недуга кінця XIX – початку XX ст. – а це вищезгаданий туберкульоз – пов’язана з небажанням людини жити в цьому світі, позаяк він видається їй неправильним і несправедливим. Не дивно, що Європою почав бродити привид комунізму, і вона забилася в конвульсіях різноманітних революцій. Тож маємо відразу дві причини туберкульозного «prosperity» – матеріальну (забруднене повітря) і духовну (назрівання революційного апокаліпсису), причому вони взаємопов’язані.
Загальна невдоволеність існуючим станом речей була нормою того часу. Всі чекали змін і здогадувалися, що ті зміни – не на краще. Час раптом наче збожеволів і почав викидати якісь диявольські колінця. Десь він стрімко полетів вперед, а десь – неначе провалився в урвище минулого. Щось готувалося страшне – «за гріхи наші тяжкі». Мабуть, не випадково, що картина Ханта «Козел Відпущення» з’явилася саме в цей період і була написана в символічному ключі (прерафаелізм). Людство відчувало себе тотожним з тим козлом відпущення, якого віддали на заклання, не спитавши згоди. Мовляв, грішили всі покоління, а розплата чомусь чекає саме на «туберкульозну» генерацію. Було і справді страшно – страшно жити. Катастрофічно не вистачало дихання. Все руйнувалося просто на очах, навіть віра в Бога. Люди ставали збудженими, легкозаймистими і без зволікань погоджувалися на різні агресивні авантюри. Бо жити по-старому вже було незмога. І як же багато – справді! – їх забрало те «комуно-фашистське» лихоліття!
Однак, за висловом Гліба Жеглова, покарання без провини не буває. Але хто ж там знає про кармічні заборгованості? То надто важко для християнського суспільства, яке, до того ж, щойно відреклося від самого християнства. Згадаю краще ще одну поему Лесі Українки, – «Одержима». В ній авторка виносить несудовий вирок людству, занадто слабодухому, щоб його любити, як любив Христос, і занадто схильному до рецидиву (та й рецидивізму), щоб його прощати, як прощав Христос. Героїня твору Міріам сперечається з Христом і дорікає йому за те, що він віддає своє життя за ницих та пустих людей, достойних хіба що презирства та ненависті. Лише його єдиного вона вважає гідним жертви і сама готова прийняти смерть за нього. Її обурює готовність Ісуса (чи «Месії») всіх простити – і ворогів, і друзів. Це ніяк не вкладається в її уявлення про вищу справедливість. Вона не розуміє християнства. На її думку, полюбити можна тільки за якісь заслуги, а не за «просто так», за образ Божий і потенціал Святого Духу в кожному із нас (який, на жаль, ще не прокинувся). Вона не бачить і не хоче бачити того потенціалу.
Він їм простив. Він їм усім простив,
Вони те чули і на віки вічні
його слова потіхою їм будуть.
А тільки я не прощена зосталась,
бо я не можу їм простить за нього.
Я всіх і все ненавиджу за нього:
і ворогів, і друзів, і юрбу,
отой народ безглуздий, що кричав:
«Розпни його, розпни!» – і той закон
людський, що допустив невинно згинуть,
і той закон небесний, що за гріх
безумних поколіннів вимагає
страждання, крові й смерті соромної
того, хто всіх любив і всім прощав.
Поему «Одержима» пані Лесі писала під час загострення тяжкої хвороби її коханого Сергія Мержинського, який практично помирав – як легко здогадатися, від туберкульозу. Можливо, в її уяві образ Ісуса, що йшов на страту, переплівся з образом Сергія, приреченого на смерть недугом. Та не можливо, а так воно й було. Бо в одному зі своїх віршів вона висловила ледь не божевільне сподівання: а що б, коли її коханий після смерті, як Ісус, воскрес? Кохання легітимізує все, навіть нераціональні сподівання:
То, може, станеться і друге диво
Євангельське? Прийду, як Магдалина,
Тобі віддать останню послугу,
І саме в ту хвилину, як у тузі,
Я буду гірко плакать, що навіки
Тебе втеряла, – раптом я побачу,
Що ти воскрес і просіяв від слави
Життя нового і нових надій…
Цей вірш передував поемі «Одержима», і в ньому – квінтесенція того, що більш розлого потім було сказано в «Одержимій». Поетка, як відомо, мала досить складні стосунки з християнством, поступово схиляючись до гностицизму. Релігію Христа вона розуміла по-своєму, якось по-дитячому безпосередньо переносячи її на власну долю, наче екзаменуючи Христове вчення. Мовляв, якщо зі мною чуда не станеться – то хай йому грець, тому християнству! Для кого ж воно, як не для людей? І хто ж я, як не людина? Так само і в Євангеліях: субота для людини чи людина для суботи? Кому потрібні ті закони, якщо вони на ділі не працюють? Живемо ж-бо один раз!
За прикладом Фоми Невіруючого, Леся Українка вимагає доказів; за прикладом сучасників Ісуса – вимагає чуда, щоб переконатися в духовній силі християнської релігії. І хоча сам Спаситель, поблажливо всміхаючись, надав Фомі потрібні докази, проте зазвичай уникав чудес. Він не хотів, щоб люди вірили лише у надприродне, не хотів приваблювати паству чудом. Бо будь-яке чудо – це наріжний камінь в споруду шахрайства. Христове вчення не є надприродним, воно не має дивувати, натомість має бути зрозумілим всім. У цьому сенсі аргументація коштом чуда перетворюється на поразку.
Однак відсутність безпосередніх «див» від християнського «егрегору» спантеличує поетку і її літературних персонажів, в слова яких вона вкладає часом те, на що, напевно, не наважується й сама. Раз по раз вони бунтують, відмовляючись від християнства, бо не отримують від нього у лиху годину терміново-блискавичної підтримки. Поетка навіть виправдовує Іуду («На полі крові») – принаймні, намагається його зрозуміти. Нещасна він, мовляв, людина… Нещасна і обманута… самим Христом. Щоправда, після розповіді про Іуду вона демонстративно відвертається від нього – мов, згинь, мерзотнику! Але чомусь не квапиться пояснювати, в чому ж злочин. Читач лишається у подиві: де ж саме обвинувачення? «Нет, все понятно. Но что конкретно?» В чому ж гріх?
Читаючи цю драму, не можна не помітити, що в образі «обманутого» Іуди проступають деякі риси самої Лесі Українки. Вона також почувалася обманутою – тим же християнським (хоча й суттєво юдаїзованим, але вона того не знала) віровченням. Так само почувалася й значна частина мешканців Російської імперії – передусім, найнижчі, найбідніші класи. Бо Церква в їх очах з захисника трудящого народу давно перетворилася на виконавця замовлень елітарної частини російського суспільства. Даючи духовну санкцію на нещадну експлуатацію найменш заможних верств населення, вона остаточно себе дискредитувала і не викликала в людях жодної поваги. Хоча для самої Лесі Українки найбільш болючими були не соціальні, а суто особистісні проблеми «неотримання» християнської допомоги. Це стосується її хвороби і це стосується її кохання.
Тут варто зауважити, що, за теорією лікаря Синельникова, туберкульоз інколи супроводжується перерозвиненим почуттям привласнення і небажанням позбуватися «свого». Втрачаючи свою любов, поетка бунтувала проти всіх «примирливих» законів – як релігійних, так і соціально-політичних. Вона не вірила і не хотіла вірити в якесь загробне воздаяння чи відраду в іншому, більш справедливому житті. Вона хотіла «тут і зараз», а якщо потім – то нехай з кимсь іншим, вже не з нею. Вона була готова сперечатися навіть зі своїм коханим (в поемі «Одержима» Міріам сперечається з Христом, заперечуючи християнське прощення та любов до ближнього). Це спричиняло непорозуміння з тим, через кого розгоралася ця шалена драма.
І я впаду в нестямі на коліна,
І руки простягну до тебе, і на ймення
Тебе покличу вголос… Але ти?
Що скажеш ти тоді? Чи може, й ти
Пошлеш мене веселу звістку дати
Твоїм забутливим і потайним друзям,
Що тричі одрікалися від тебе?
І поки я, не тямлячись від щастя,
Носитиму по людях любу провість,
Ти підеш панувать в нову країну слави
І на землі збудуєш рай новий?
Для себе і для тих, кого покличеш.
Чи ж буде місце там для Магдалини?
Однаково, аби вчинилось диво!
Це той вірш, який вона написала раніше. В поемі героїня також кляне слабодухих друзів Ісуса і не приймає його жертви, по факту захищаючи старий язичницький закон:
Міріам
Усі ви допустили, щоб Месія
кривавий викуп дав за ваші душі.
І вам прийнять його було не тяжко?
Віддячились ви, правда, хто сльозою,
хто щирою до ворогів любов’ю…
Старий
Він сам казав нам ворогів любити.
Міріам
А ви й зраділи! так вам безпечніше:
душа врятована та й тіло не загине!
Старий
Хто ти така?
Міріам
Я? «Одержима духом»!
Старий
Благай Месію, щоб зцілив тебе
і визволив від того злого духа
святою силою своєї крові й тіла.
Міріам
Щоб визволив мене ціною крові?
Своєї крові? Та невже ти, діду,
гадаєш, ніби я себе ціную
дорожчою, ніж чиста кров його?
Так слухай же: чи в огняній геєні,
чи в темряві без краю доведеться
мені навік-віків з душею пробувати,
та радощі моєї не зруйнує
сам князь темноти, радощі від того,
що він її за мене не пролив
ані краплини.
Старий
Як могло те статись?
Міріам
Ненависть врятувала від гріха.
Старий
Кого ж ти ненавидиш?
Міріам
Всіх вас, себе і світ.
Старий
За тебе теж пролита кров, та дарма,
бо ти не прийняла святого дару.
Міріам
І не прийму! бо я не Астарот,
щоб мала кров приймати в подарунок.
В таких випадках кажуть: нічого ти не зрозуміла. Але мова не про те. Не тільки в згаданих, але й в багатьох своїх інших творах Леся Українка бунтує проти власної долі, що надто нагадує долю козла відпущення. Вона не визнає ні християнської, ні навіть язичницької жертви («я не Астарот, щоб мала кров приймати в подарунок»), але від того її доля не змінюється: камінь вже кинуто і його не зупинити. Рішення було вже прийняте – нею самою, вона просто забула...
Бунт Лесі Українки проти християнської любові нагадує бунт Достоєвського проти утилітарної ідеї майбутнього людського щастя коштом сльозинки однієї дитини. Але герой Достоєвського з тим якось впорався. Героїня ж Українки – ні. Так само як і пані Леся. Та й важко було втриматись, бо вона й була тією самою дитиною, що плаче, тим коштом, яким купується щастя й воля інших, тим козлом відпущення, який бажає вибратися з пустелі, але не знає, як. «Козли відпущення» за хворобою або за долею, а не за власним вибором, і дійсно потрапляють в ситуацію «а я цього не замовляв». Тут мова йде не стільки про язичницьку жертву (козла), скільки про втрачену пам’ять про християнську жертву (Божого Агнця).
Усвідомлені стремління Лесі Українки виглядали анти-містеріальними, анти-ритуальними, анти-алхімічними, навіть анти-християнськими. Проте як самовбивство нерідко утверджує любов до життя, а бунт проти Бога – віру в Бога, так в анти-християнському бунті Лесі Українки можна почути тугу за справжнім християнством, за очищеним і благородним людством, гідним і достойним свого Творця. Тож вона мимоволі поєднує Спасителя з його спільнотою, намагається їй передати його духовні риси, – хай на антитезі – підвести її до нього, пришвидшити процес її духовного вдосконалення, який йде надто довго й болісно, в той час як вона – і найдорожча їй людина – вже зараз помирає. І нічого не міняється!
Однак облишу вже в спокої те християнство. Не воно, передусім, цікавило пані Лесю. Її головною метою було культурне, соціальне і політичне визволення її рідного народу, відновлення предковічної справедливості у відношенні її землі. Вочевидь, поетка відчувала, що українському Мойсеєві ще довго доведеться водити кругами свій народ, поки з нього остаточно вийде рабський дух (а він ще й досі повністю не вийшов). Ось героїня «Невільничих пісень» мрійливо каже матері з дитиною:
«…Хоч, може, ми і не побачим волі,
Але дитинка ся побачить, певне!
Що скажеш ти на се, малий філософ?»
Дитинка ясно глянула на мене
Розумними, цікавими очима,
А мати шпарко мовила до мене:
«Мовчіть, нехай воно сього не чує!
Ви знаєте, дитиною я часто
Від матері покійної се чула:
Як виростеш, то будеш вільна, доню.
Вона казала се так весело і твердо,
Що я повірила в свою щасливу долю.
І вірила, аж поки не зросла…
Тепер моїй дитині се говорять…
Іди, іди, моє маленьке, грайся!..»
Тут, знов-таки, зневіра. Репродукція картини Ханта з твариною, яка не вибралася з пустелі. А нагадати б авторці про павучка, який умів тримати всі удари долі і ніколи не відступався від мети!
Незадовго до своєї смерті Леся Українка відвідала Київ, де було влаштовано літературний вечір з її творів. В своєму виступі вона говорила, що не мислить свого життя без праці і без боротьби. «Бліда, прозора постать Лесі з квітами в руках і зі смертю в очах», – писали про цей виступ очевидці. Померла поетеса в 1913 р., за кілька років до української національно-визвольної революції, яка закінчилась нічим, а всі її провідники були зневажені, ошельмовані та прокляті. «Ось і борися після цього за народне благо», – сказав з такого ж приводу один митець.
Насунула важка червона хмара,
гула в ній громом братобійна чвара,
вона покрила цілую країну
і повернула всю її в руїну.
Замерк мій дух, і серце заніміло,
і слово з уст озватися не сміло,
бо та країна – то була моя…
Чи не громадянську війну так болісно передвіщала Лесина «Легенда віків» («Legende des siecles»)? Та й наступні роки української історії у складі «дружної сім’ї народів» не часто бували кращими. А далі, напевно, поетка не бачила. Тому й писала більше про неволю, ніж про свободу, про страждання, ніж про радість, – наче боялася наврочити. Вона не хотіла бути жертвенним бараном і не хотіла бачити рабів довкола себе. Їй не вистачало фізичного здоров’я, але нестачу з надлишком компенсувала сила духу. Тому її жертовність була невипадковою, хоча вона й не хотіла цього визнавати. Просто народилася не такою, як всі, і була щаслива та водночас нещасна з того.
Тут варто згадати про загальновідомі чотири типи темпераменту. Лише один із них – меланхолійний, – заснований на «слабкому» типі нервової системи. Принаймні, так його кваліфікують науковці, хоча це визначення потрапляє пальцем в небо. Бо справа не в біологічній слабкості, а в енергетичній тонкості. Тонке завжди руйнується швидше, тому й здається слабким в очах більш «сильного» загалу. Леся Українка народилася під водним знаком Риб – отже, мала той самий «слабкий» тип темпераменту. Водні знаки – останні в своїх астрологічних квадрантах, тож на них містеріально скидаються всі накопичені гріхи попередніх трьох знаків – щоб вони їх ліквідували і перейшли на більш високий рівень самоусвідомлення, а отже, існування. Вони сильніше відчувають у самих собі страждання всього світу. Крім того, вода вважається хранителем пам’яті та інформації – отже, самого життя.
За даними астрологічної школи П. Глоби, Ісус Христос народився з Сонцем в Козерозі, але мав великі скупчення планет у Рибах та Скорпіоні (припустимо, астрологи не помиляються). По водним знакам він і став «козлом відпущення». Звісно, «козлами відпущення» стають не тільки водні знаки (до того ж, далеко не всі представники водних знаків), але енергетика жертовності і справді сходить саме від води. Для водних знаків характерна тонка і чутлива душевна організація, пов’язана з високочастотним характером реагування на подразники, а також здатність до співпереживання, містичність і пластичність світосприйняття, уміння інтуїтивно проникати в сутність багатьох речей і деяке відчуження від матеріальних речей. Якщо особи з грубою психікою (з так званою «сильною нервовою системою») влаштовуються в житті так, що їхні вади зазвичай стають проблемами для інших, то люди з тонкою психікою, навіть не маючи власних вад, стають найпевнішими жертвами гріхів того типу людей, який був названий першим. І в цьому – ключ до розуміння феномену козлів відпущення. Саме люди з тонкою душевною організацією, у першу чергу, страждають від вад інших, наче переймаючи на себе їх гріхи. Абсорбуючи невидиме для решти, вони травмуються від пересічної грубості палких обіймів цього світу. Так мала дитина згарячу хапає в руки тендітного метелика, мимоволі стираючи тонку луску з його легеньких крилець, після чого травмована комашка падає і гине.
Загалом, козел відпущення – це просвітлений персонаж, який підноситься над своїм оточенням, викликаючи в останнього чи то заздрість, чи обурення (не відривайся, мовляв, від колективу!), тому його і намагаються понижче опустити, навісити на нього всіх собак, часто-густо навіть не усвідомлюючи цього. Умовно кажучи, це невинна високоорганізована істота, що страждає через тупість і примітивність решти світу, бо за якимсь містеріальним звичаєм змушена платити по його рахункам. На неї завжди списують всі кармічні борги, тим самим наче позбавляючись їх. Її вразливість обумовлена її інакшестю, яка нікого не лишає байдужим. Всім хочеться або торкнутися, або й «відірвати крильця», або обвинуватити у тому, що людям муляє в самих собі. В цьому «крайньому» суб’єкті пересічна людина підсвідомо відчуває якийсь живий утилізатор, універсальний гріхо-розчинник, здатний позбавити страждань і почуття вини, і навіть перевести все це в потенціал корисності. Адже він має унікальну вдачу трансформувати у собі всі делеговані в нього гріхи. Вода змиває бруд…
Одна лише умова: козел відпущення має бути чистим від своїх власних гріхів. І ось питання: чому чужу провину з такою легкістю перекладають на невинних немовлят? Чи це тому, що немовлята вільні від своїх гріхів і мають «більше місця на диску» для накопичення чужих? Вочевидь, тут має бути інше, більш переконливе пояснення. Невинність дитини – це стан Едему, де мешкають наївні першолюди, які не знають ні добра, ні зла. Дитина не стільки невинна, скільки нейтральна щодо будь-яких гріхів: її свідомість перебуває в тваринно-речовому стані. І саме в статусі об’єкту її використовують в товарно-грошових стосунках з Богом – на кшталт валюти. Наприклад, в античній міфології від розлюченого бога відкупаються людськими жертвами чудовиську, яке їх елементарно поїдає і перетравлює. Тут немає жодного інформаційного обміну, лише обмін речовиною та енергією. Виходить, що невинність є найбільш придатним матеріалом для накопичення чужих провин, які тяжіють до не-інформованості та не-суб’єктності. Язичницька невинність – це найкращий абсорбент для накопичення гріхів.
Отже, перший варіант, – це язичницька жертва. Другий – жертва християнська. Ісус Христос був «невинним Агнцем», але не в сенсі райського Адама. Християнська невинність – це зовсім інше. Тут мова йде про суб’єктно-вольову діяльність, усвідомлене відділення добра від зла при наявності знання і за умови щирої любові – не лише до гідних, а й взагалі до всіх. Християнська любов, яку не визнавала Леся Українка (точніше, окремі її герої, через яких промовляла вона сама), – це найбільш глибоке почуття, коли людина розглядається не з поверхово-зовнішньої точки зору, з якої спостерігаються її конкретні дії, а з позиції найбільш глибинного золотого перетину, що міститься у кожному із нас, єднаючи всіх в одну спільноту – дітей Божих (звісно, не рабів, як в юдейській транскрипції християнства). Побачити людину на такому рівні здатна лише особа, здатна до тонкого, надчутливого світосприйняття.
Сакраментальна фраза: світ несправедливий. Але оскільки в ньому діє закон економії енергії, то й змінювати його ніхто не стане, поки справа не торкнеться його особисто. Лише «козли відпущення», позбавлені елементарних загальнолюдських прав і можливостей, стають головними апелянтами до Вищої Небесної інстанції. Лише їм болять людські гріхи та вади і лише вони зацікавлені у виправленні ситуації на краще. Прикладів – безліч. Якби у Хмельницького не відібрали жінку та маєток, не було б і козацької революції у Речі Посполитій (принаймні, він би її не очолив), в результаті котрої з потенційно найсильнішої країни Європи Польща перетворилася на скромну середнячку, а пізніше – взагалі на аутсайдера. «Хто має силу ходити по гострім камінні, той завжди перейде по ньому до чогось високого, до вищого, ніж звичайно можна дійти рівними та гладкими стежками», – писала Леся Українка.
Це – третій варіант. Не язичницькі несвідомі жертви-об’єкти, і не свідома своєї долі, добровільно-християнська жертва-суб’єкт, а дещо середнє, що фіксує момент тяжкого переходу від язичництва до християнства. Цей третій варіант «козлів відпущення» – вже не язичницький, але й іще не християнський – є найбільш типовим для нашої складної епохи. Наділена таким кармічним багажем особа частково розуміє, що несе в собі чужі гріхи і має мужність спокутувати їх без зайвих скарг, але частково не погоджується зі своєю долею «козла відпущення» і бунтує проти світової несправедливості, тим самим спонукаючи цей світ ставати кращим. Вона ще на шляху пізнання, але вже ближче до його кінця, ближче до Бога. І не важливо, хто це – вчений чи духовний лідер, революційно-політичний діяч чи талановитий митець, – будь-хто в своїй діяльності може активізувати всезагальну справу алхімічного очищення суспільства та людини.
Як стверджував психолог О.Н. Леонтьєв, необхідність і таємниця мистецтва – в тому, що будучи породженим відчуженням людини, воно веде боротьбу проти цього відчуження. Отже, жертва бореться проти самого факту жертовності. І це стосується не тільки мистецтва, а й будь-якої сфери людської вільної діяльності. Хвороба фіксує невирішені проблеми автора художнього чи філософського твору або засновника соціально-політичного чи релігійного руху, а також невирішені проблеми рідної йому спільноти, чи взагалі оточуючого середовища. Приймаючи на себе біль довколишнього світу, через свою природну здібність емоційно проникати в сутність багатьох речей, митець або духовний лідер стає акумулятором цього страждання, нерідко – завдяки хворобі. З одного боку, своєю творчо-пошуковою роботою він допомагає менш талановитим людям знаходити відповіді на важливі для них питання і дарує їм духовну силу для досягнення високої мети, а з іншого, як наче сам вбирає в себе всі людські гріхи, полегшуючи ношу інших. У ньому, як у краплі води, віддзеркалюються біди і негаразди суспільства. Але чи кінчаються на ньому?
Чи допомагали юдеям ті регулярні жертви, які вони приносили Ієгові у відкуп за свої – також регулярні – гріхи? Не смію казати, що то була ілюзія і сліпе язичницьке мракобісся. Я нічого про те не знаю. А також вірю, загалом, в доцільність і вмотивованість будь-яких релігійних дійств та ритуалів – крім відверто сатанинських (хоча й вони не позбавлені своєї доцільності). Чи допомогло Росії літературно-духовне подвижництво Достоєвського і якою б вона була без нього? І що було би з нами, українцями, без Лесі Українки? Що дала вона нам? Хіба ми можемо це достеменно знати? Ми можемо хіба що перейматися її емоціями, співпереживати їй, навіть співпадати з нею у своєму відчутті життя, але нам нічого не відомо щодо її місії на цій землі, у нашому суспільстві. Чи випадково вона взяла такий літературний псевдонім, що уособлює собою всю українську націю? І чи не українська нація стає козлом відпущення для всього світу? Адже саме її історію не можна читати без брому. Її первісну назву, генеалогію та історію привласнила собі чужа країна (хоча у даному випадку більше аналогій з первородно-юшковими справами того ж біблійного формату). Тож чи не стала вона одиноким спасителем для інших, за прикладом того як в очах І. Франка сама пані Леся була «одиноким мужчиною» в тогочасному українському суспільстві?
Козли відпущення – хто вони? Нещасні бранці, що випадково виявилися «крайніми» і постраждали ні за що, чи дійсно наші спасителі? Ті, хто в певний час укривають нас захисним плащем і заради кого на Небі приймається рішення відвести від Землі біду, не направляти в її сторону астероїд чи комету, чи ще щось небезпечне? Тут певним є лише одне: якщо ми відвертаємося від своїх спасителів, відмовляємося від них, – хай навіть вони й програли, але ж їх замір був таким високим, так підносив нас самих! – і зраджуємо їх, заради виживання або якихось преференцій від «торжествуючої сторони», тоді їх жертви марні. Від цього програємо і ми, і наші кинуті напризволяще «козли відпущення».
Без жодних сумнівів, справа нашого спасіння однією лише жертвою Христа не владнається, коли ми самі не хочемо спасіння, боїмося його, відмовляємося від нього. Урешті решт, коли ми не достойні того спасіння. Хто б тоді за нас не йшов на смерть, нічого доброго від того з нами не станеться. На щастя чи на жаль, але в християнських координатах нікого не можна просто тупо викупити, бо ми вже не речі, ми – люди, якими нас замислив Сам Творець. Людині можна лише допомогти позбавитися особистого страху, аби здійснити внутрішнє духовно-алхімічне перетворення. Це – особиста справа.
Це – справді особиста справа.
