На главную страницу
Статьи

Оксана Ліанова.

Трохи про ефект метелика (чи його відсутність)
в дусі порівняльної історії.


 

Якщо сплутати причини з приводами, можна легко повірити в ефект метелика. Тобто, в те, що якась випадкова деталь може все змінити кардинально і безповоротно. Але для цього, звісно, треба бути матеріалістом і вірити в ефект метелика. Наприклад, в те, що відкриття Американського континенту було здійснено лише завдяки відхиленню курсу корабля Колумба від шляху до Індії.



Один з моїх улюблених фільмів – «Апокаліпсис» Мела Гібсона. В ньому є епізод, який я називаю моментом істини, і не тільки фільму, але й всієї відомої нам історії тубільних племен Нового світу. Це «німа сцена» появи на морському горизонті незнайомих кораблів, від яких відділяються шлюпки з чужими білими людьми на борту, і над ними, вражаючий, як грім з ясного неба, і невмолимий, як доля, – дерев’яний хрест.


Обличчя незнайомців бородаті і похмурі, їх вираз тупий і стертий, дегуманізований і деперсоналізований, але вже багатообіцяючий – точніше, не обіцяючий нічого доброго, – а хрест над ними височіє дуже показово: іронічно і знущально, з якоюсь сатанинською усмішкою, як перший кредит у банку Мефістофеля, не забуваючи при цьому про суворість і вимогливість, як у колектора у справах вказаного банку.


Цей хрест – рубікон часів і квінтесенція всіх смислів. У ньому враз сконцентрувалася вся попередня історія кровопролитних війн місцевих мешканців за владу і територію, за право на істину і близькість до Бога (чи богів), зрештою, просто за матеріальні ресурси чи за самоствердження, але й, побіжно, їх зовсім відмінне і часом трагічне майбутнє, де їм доведеться вже просто доводити своє право жити на цій землі, рахуючись з прибульцями і почуваючись часом зайвими на власній батьківщині. З появою білого десанту «богів» у шлюпках з хрестом вся історія місцевих індіанців, незалежно від їх субординації, – як агресорів, так і їхніх жертв, – розділилася навпіл: на до- і після-. В цю саму мить вони разом зрівнялися між собою і отримали одну й ту саму долю на всіх.


І ось – «німа сцена», гідна Гоголя, але з куди більш масштабними і далекоглядними наслідками. Після всіх тривалих, на півфільму, перипетій шаленої погоні індіанців «вищої раси» за зухвалим рабом зі складу «нижчої», який не хотів помирати ні на славу їх богам, ні просто так, в якусь вирішальну мить ніби з Неба впала блискавка в значенні «memento mori», – і всі спинилися, вражені дивовижним видовищем, що розгорнулося на морській поверхні перед їх очима. Всі тогочасні ненависть і ворожнеча відразу відійшли на другий план, перед значно більш важливим фактом «явлення Христа народу» – чи ЩО там ще могли узріти індіанці в тих дивних гуманоїдах, кольору їх давнішніх пророцтв?


Так закінчувалася вся попередня епоха узвичаєного буття аборигенів і починалася нова, абсолютно інша, в якій не кожному судилося…



Момент, розуміється, цілком кінематографічний, і ми не знаємо направду, з яким виразом облич постали перед автохтонами Нового світу білошкірі прибульці-конкістадори: можливо, вони тепло і приязно всміхалися, прикладали руки до грудей і привітно підморгували (хоч це вже навряд). Або здіймали над своїми головами дари тогочасної європейської цивілізації – ті самі сакраментальні бусики та брязкальця, про які так багато говорено, – а хрест свій витягли лише в останню чергу, коли дійшло до діла, раніше ж ховали його від очей тубільців, від гріха подалі, позаяк «кто знает, что придет в голову этим пчелам?» Але Мел Гібсон показав новоприбулих так, що сам їх вигляд символізував собою те, що, у підсумку, дало місцевим жителям їх благовісне пришестя – принаймні, в короткочасній перспективі (хоч це – вже за рамками фільму, але ж ми про це чудово знаємо).


Все пояснюється певним фатальним збігом двох обставин. У індіанських племен існувало повір’я, за яким, у давнину на їхню землю спускалися білошкірі боги в зорельотах, поділилися з місцевою людністю своїми глибокими знаннями і технологіями і повернулися додому, пообіцявши прилетіти знову, коли прийде час – аби допомогти їм перейти на вищу ступінь існування, чи до вищого рівня організації, – щось на кшталт цього. Всі знали цю легенду, хтось вірив, хтось не вірив, але коли побачили схожих істот, всі пазли зійшлися, – і новоприбулих прийняли з відкритими обіймами, повіривши в їх божественність і прийнявши їх високу місію. І правду кажучи, хіба легенда збрехала? Адже й справді, європейські прибульці були на той момент представниками більш розвиненої цивілізації і, по факту, повністю змінили життя місцевих жителів, перевівши їх на більш високий рівень – хай не духовного, але технологічного – укладу. То може, саме цих героїв і мала на увазі древня індіанська легенда? Може, помилки й немає? Просто треба вміти розуміти мову, якою спілкуються з нами вищі небесні сили, а головне – що вони хочуть цим сказати. Так чи ні?



Деякі дослідники метафізичної тематики вважають, що завоювання білими Америки (т.зв. відкриття Нового світу) було наслідком морального падіння тубільного населення, покаранням його за гріхи – зокрема, за принесення людських жертв в релігійних цілях. Але так можна сказати про будь-які нещастя, що трапляються з людьми: «самі винні». На мою думку, будь-яку обставину треба розглядати, як мінімум, з двох позицій: не лише з минулого (чому? за що?), але й з майбутнього (для чого? навіщо?), – як з урахуванням причин, так і з урахуванням цілей. Адже еволюція – це очевидний факт буття живого світу. А еволюційні наслідки серйозних змін на Американському континенті широко відомі і не викликають сумнівів. Проте вони жодним чином не пов’язані з місіонерськими забавами заклопотаних чужим спасінням візитерів.


По факту, християнський хрест, немов овеча шкура, якою білі «місіонери» прикривали свої вовчі ікла, став символом не духовного підйому, а справжньої гуманітарної катастрофи серед місцевого населення. За ним слідом пішли численні смерті в ході війн за землю та ресурси, а також від пияцтва, широко насадженого серед простодушних автохтонів лукавими прибульцями, а найбільше – від принесених останніми зі Старого світу хвороб та епідемій, до яких тубільці не мали виробленого імунітету, були вразливими та жодним чином не захищеними.


Обіцянка раю на землі, натомість – зрада і обман, убивства, війни, епідемії, і зрештою – життя в нових обставинах, з новими правилами гри. І хоч поява цих «спасителів» відразу заперечила всю довговічну мишачу гризню між племенами та їх групами, відмінила вбивства ради культу та самозвеличення, але принесла нові біди, вбивства за нових мотивів, руйнування екології та виклики більш високого ґатунку. І з огляду на це, сама фігура хреста, патетично піднятого над головами незваних гостей, вміщала в себе море смислів: іронію, підлість, обман, розплату, великі втрати, ганьбу і приниження, – на фоні зміни віри, а також способу життя і технологічно-господарського укладу. Принаймні, так виглядає зараз, з висоти наших сьогоднішніх знань та уявлень, у світлі яких, власне, і був знятий цей фільм (а як воно було насправді – хто знає?).


Не варто скидати з рахунків також те, що емігранти зі Старого світу багато чого взяли від місцевих народностей, їх соціального укладу та традицій, особливо при створенні своєї власної демократичної системи, суттєво відмінної від тодішньої європейської, – що допомогло їм в подальшому відірватися від своїх європейських родичів і позбутися залежності від авторитарно-монархічної влади Старого світу. Але це вже зовсім інша історія, якої я торкатися не буду.



Мене ж зацікавило питання: якби подібний фільм знімався про Україну, ЩО було би таким вододілом для неї? Який момент її історії є гідним статусу «німої сцени», котра змінила все її життя? Звичайно, далеко не кожна країна має такий досвід, але в даному випадку, він є: було в нас до- і після-. І тут до гадалки ходити не треба, – це Переяславська рада. Хтось жартував на тему пострілу Аврори як зброї виняткового ураження: один холостий постріл – і 70 років руїни. Ефект метелика, як хочете. Так само і Переяславська рада: одна не зовсім легітимна сходка – і три з половиною століття ще більш страшної руїни, для українського народу. Наслідки відживаємо й досі. Власне, для більшого ефекту, можна б було навіть не з Переяславської ради починати, а відразу сконцентруватися на моменті розбишацького набігу одного високопоставленого польського йолопа на маєток тодішнього обивателя без особливих амбіцій, Богдана Зіновія Хмельницького.


І в даному випадку, «німа сцена» виглядала би так: одним нещасливим днем повертається Богдан Зіновій додому і бачить приголомшливу картину: його маєток зруйновано і розграбовано, молодої дружини немає, її забрав собі нападник, а син Хмельницького стікає кров’ю, бо той побив його з великою жорстокістю. От з цього моменту – сказали би прихильники ефекту метелика – і почала розкручуватися воронка, котра згодом призвела до культурно-цивілізаційної, фінансово-економічної, а вслід за тим, і гуманітарної, катастрофи України. Бо пан Хмельницький цього злочину поляку не пробачив. І про наслідки його довелося пошкодувати не лише всій Україні, а й королівській Польщі. Єдиний, хто від цього виграв – самодержавна Московія, строката країна з татарською аристократією, угро-фінським плебсом та «руською» релігією. На радощах, вона навіть назву свою змінила, в ознаменування зміни свого статусу, – на імперський і – гоп-ля! – європейський, – оголосивши себе ні ким іншим, як Росією – тобто, Руссю, в грецько-візантійській транскрипції.



Отже, Переяславська рада. Хіба ще є подія, здатна дорівнятися з цією, в значенні ключового рубікону, поворотного пункту в житті нашої країни? Для відповіді на це питання, спробую зіставити вищезгадану подію з іншими, але візьму не всю історію, – обмежуся періодом, що починається з доби середньовічної Русі, як найбільш нам відомої. Прийняття християнства в 988 р.? Гадаю, ні. Зі зміною культу, в житті місцевого населення не змінилося практично нічого. Ну трохи змінилися релігійні обряди (про впровадження християнства «вогнем і мечем» – літературна байка). І хоча з’явилася чужа, церковнослов’янська мова, але вона увійшла у вжиток не всього населення, а виключно духовних осіб та прицерковних літописців, тоді як звичайних мешканців Русі ця тема не торкнулася.


Йду далі. Напад «князя всіх мерян» (так-так) Андрія Боголюбського з поганським військом його братів-половців на Київ в 1169 р.? Теж ні. Це тільки в російському фальсифікаті вважається моментом переносу столиці Русі із Києва до Суздаля. Нічого не змінилося. Ніхто не переносив ні столиці, ні країни, ні народу. Русь лишалася на місці і жила своїм життям, а Боголюбського через пару років вбила власна ж челядь, вдома в угро-фінському Заліссі, після отриманої ним разючої поразки від Київського князя Ізяслава та його соратників.


Потім було т.зв. монголо-татарське іго, чий початок датується 1238 р. Але це було жодним чином не монголо- (в значенні етноніму), і не іго, – причому, ні для кого із сторін. Для Русі – бо ординці не закабаляли Русі і не оформляли своєї зверхності над нею. Єдине, що зробили, – пройшли в 1240 р. її територією своїм плановим походом на захід (хай руйнуючи і грабуючи все на своєму шляху), з метою зведення рахунків з угорцями та половцями, з якими мали свої давні справи. Ну трохи тиснули і непокоїли руські землі з боку півдня та сходу, але серйозної загрози не було. Для Залісся (майбутньої Московії) – теж ні, не іго, адже залішанські території були відразу включені до Золотоординської держави в якості улусу, отримали нову інфраструктуру і більш досконалий побут, в порівнянні з тогочасним побутом мерян, і отримали нові ефективні приписи для розвитку, в дусі рідних азіатських маргінесів. Зокрема, майбутні московити стали вчитися у своїх нових володарів бути сильною та агресивною державою, – це вміння їм сталося в нагоді, коли вони почали творити свою власну завойовницьку історію, за образом і подобою Ординської.


Тож для Русі, з «татарським ігом» (а насправді, його повною відсутністю), не змінилося нічого. Змінилося для майбутньої Московії. Для неї, вочевидь, події 1238 р. стали тим історичним рубіконом, який розділив її життя на до- і після- (причому, в даному випадку, після- стало розквітом і вищим творчим сплеском, з моменту формування певного імпритингу всього її наступного буття), але мова зараз не про Московію, а про Україну-Русь.


Наступний крок – середина XIV ст., перша втрата незалежності, після припинення (точніше, дезактивації) головної на той момент, галицько-волинської династії князів Русі (там темна історія, позаяк нащадки князівської гілки ще лишалися). Роздроблення країни і розтягування її поміж Польщею, Молдавією, Угорщиною і Литвою, із включенням основного масиву руських земель до Литви. Зміна державного статусу, через оформлення в якості Великого князівства Литовського, Руського і Жамойтського. Для місцевого населення не змінилося нічого. Руська мова у державному вжитку, руська віра в релігійному, той самий соціально-економічний устрій та побут, – все, як і раніше.


А далі – початок негараздів. Наступ Заходу, котрий виявився значно небезпечнішим, ніж Ординська загроза. Під тиском Тевтонського ордену, влада Русько-Литовського князівства була змушена піти на поєднання з Польщею (Кревська унія 1385 р.). Перехід в католицтво литовської частини еліти та населення, різке пониження в статусі руської частини, через її вірність православ’ю та рідній мові, згодом – закріпачення руського селянства. Стан нерівності між католиками і православними поглиблювався все більше, – відповідно, стосунки все більше загострювалися. Тож хуліганський наїзд знахабнілого польського шляхтича на маєток майбутнього лідера визвольної війни українців 1648-54 рр. був лише справою часу. І особистої харизми обох.


Тим не менше, у складі Польщі Україна-Русь лишалася в цілковито звичних для себе, європейських координатах життя та побуту: Магдебурзьке право, маса власних виробництв, численні школи та університети, можливість вільно торгувати з західними країнами, встановлюючи придатні ціни. Зрештою, економіка була успішною, як на свої часи. Найголовніша прикрість – приниження українців перед польською спільнотою, передусім, за релігійною ознакою. Польща робила все, щоб лишатися православним було невигідно і непрестижно. І в даній ситуації, впертість простих українців переважила міркування їх матеріальної вигоди та безпеки. Це можна називати гордістю, можна гідністю, можна дурістю, але вони лишалися вірними собі і своїй вірі (хай в яких би умовах вони її не отримали).



І ось – «memento mori» для українського народу: його горезвісне поєднання з московитами. Спочатку – у вигляді звичайного військового союзу, з правом перегляду, в тому разі, якщо його умови виконуватися не будуть (що й сталося, зі сторони Москви). Хоча основна частина українського населення не горіла бажанням співіснування з московитами, і майже повний склад його православного духовенства був проти, але верхівка вирішила так – і стало так. Тоді все й покотилося у прірву. Хоча в той час ще мало хто міг передбачити біду. Думали: в будь-який момент зможуть вийти з угоди. Але це був квиток в одну сторону, бо підписувати що-небудь з московитами – це себе надурити, а ті, як виявляється, нічого навіть не підписували. Точніше, московський цар дав своє усне слово, яке вважалося в пост-золотоординському краї найнадійнішою гарантією виконання. Чомусь. Традиція така.



Усне царське слово – це як примирливо піднятий над конкістадорами дерев’яний хрестик: щось обіцяється, високе і духовне, лукаво посміхається, перевертається, як в карнавальній травестії, і в результаті приводить до геть-зовсім протилежного. Спільна з московитами православна віра стала тим гачком, на який впіймали українців, щоб під це діло відібрати їх ресурси – людські, економічні, територіальні, – а також спадщину, історію, а під кінець, ще й їх ім’я, – і сказати, що так і було.


Тож вперше за свою історію, українському народові довелося звикати жити в азіатській країні, з відповідними правилами та звичаями. А це – кардинально інше ставлення до людини, ніж в Європі, інший рівень життя та особистої відповідальності. По-перше, всі автоматично стали власністю царя – і тим зрівнялися з рештою «холопів» Московської держави. По-друге, кріпосницькі умови Московії передбачали значно глибший рівень закріпачення (по числу обов’язкових трудоднів), в порівнянні з польським кріпосництвом. По-третє, була зруйнована соціально-економічна система України і переформатована на нераціональний московський лад, а це – величезні матеріальні втрати для мешканців країни. Торгівлю з Заходом було заборонено, дозволялася тільки внутрішня торгівля, за значно нижчими цінами, з дорогим, далеким і незручним транспортуванням і величезними податками, котрі часто робили нерентабельними саму торгівлю. Величезна маса тогочасних українських виробництв та фабрик була частково знищена, частково згорнута і вивезена на територію Московії, нерідко разом з персоналом.


Метою московської влади було банкротство України як соціально-економічної структури, створення її штучної залежності від інших частин імперії та збіднення її народу, адже бідні гідності не мають і стають більш слухняними в користуванні. Українці мусили зіткнутися з безглуздою та нелогічною системою зв’язків між виробництвами (сировина в одному місці, виготовлення в іншому, збірка в третьому), за якої втрачалася величезна частина потенційного прибутку, і викривлена логіка в цьому була: для Москви важливою була не економічна успішність та заможність підвладного населення, а утримання під своїм кермом багатьох загарбаних країн та народів, які ніколи не хотіли бути частиною цієї імперії. Українські землі продавалися за безцінь чи просто дарувалися іноземцям, чиє розселення по Україні всебічно заохочувалося (тут же і – важливе для імперії питання схрещення народів, насичення геному московитів «руськими» генами), на це у банках видавалися безпроцентні кредити, тоді як самим українцям кредити видавалися під найвищі проценти (щоб не багатіли). У підсумку, Московія викачувала з України величезні кошти та ресурси, які кидала на нові й нові військові операції за межами імперії, розширюючись з непристойною для будь-яких часів швидкістю, гідною хіба що її попередниці і хресної матері, імперії Чингізидів.


Додам до цього жахливі умови праці, відсутність нормальної європейської техніки для роботи, – московська влада не вважала за доцільне витрачатися на її купівлю для полегшення праці безправних «холопів», – ну і, звісно, «холопам» освіта не потрібна: в Україні було знищено чимало учбових закладів, як вищого, так і середнього рівня. Українці стали вигнанцями на своїй землі, їх мову було майже повністю (і офіційно) знищено, по їх історичній пам’яті проїхалися катком фальсифікацій, в їх свідомість були вбиті чужі формули та постулати, нав’язана ідея єдності з московитами (тепер «русскими»), закладена вірусна модель, яка відтворює сама себе – про обов’язок служити «русским» в їх духовних (тобто, завойовницьких) справах і походах заради розширення «русского мира» аж до меж всієї планети – чого свого часу так і не вдалося зробити Чингізидам, але було делеговано для виконання «русским».



Звичайно ж, «за гріхи наші тяжкі». Ніхто ж не сперечається. Всі винні, крім метелика. Метелик не винен, він лише кур’єр. І хоча можна довго говорити про вину всіх і кожного та її спокутування, але важливіше – про мету і цілі: що з цього всього має вийти. Один з моїх улюблених афоризмів належить польському письменнику Юліану Тувіму: «Кинь щасливчика в воду – і він винирне з рибою в зубах». Розумію ширше: не лише щасливчика, але й будь-яку мислячу особу, котра вміє дивитися в майбутнє і здатна мінятися на краще. Із всього треба діставати зиск і вигоду, навіть із халепи, коли вже так сталося.

Паралель між відкриттям Нового світу і моментом потрапляння України в євразійську «тюрму народів» не випадкова: і там, і там це сталося через введення в оману під прикриттям «духовності» (додам: духовність теж не винна). Але відмінностей, ясно, більше. Зрештою, в першому випадку все склалося на краще, та й історія взаємопроникнення і взаємозбагачення культур на американській землі ще не завершена, можливі нові дивовижні сюрпризи. Тепер нам треба зрозуміти, як на краще обернути своє нелегке становище нам.


Хтось писав про українську національну ідею як завдання відновлення нашої незалежності, з усіма її атрибутами – землею, культурою, історією, мовою тощо. Ну і, природно, обов’язковим чинником, як і раніше, – відірвати чужі кістляві пальці від своєї шиї, бо без цього нічого не вийде. Але хотілось би не просто звільнення як простого повернення до більш-менш благополучного попереднього етапу, а виходу на більшу висоту, прориву в невідоме.


Тому чекатимемо на наступного метелика. Бо на його появу вже працюють вищі сили, – ну і ми, куди ж без нас.


Назад
 

 Вперед