У мене складається враження, що нас, українців, «вели» від самого моменту отримання нашою країною незалежності, в благословенному 1991 році. «Вели» куратори російського назадницького (є таке слово) руху під умовною назвою «рашизм» (інакше, «русский мир»). А перед тим була Перебудова. Вона змінила наше уявлення про державу, в якій ми жили, перманентно (і мов в тумані) рухаючись в напрямку незнаного комуністичного Едему, але при цьому загрузаючи все більше в гливку соціалістичну трясовину. Всі громадяни СРСР з дитячих літ засвоювали від свого оточення – батьків, вчителів, чужих дядьків, авторитетів, дикторів телерадіоефірів тощо, – тверде переконання, що наша країна є єдиним анклавом світла в морі суцільної темряви, її звідусіль оточують зубасті та ікласті вороги, котрі тільки й чекають, як би вгризтися в її делікатне тіло, але попри все, у них не вийде, вони подавляться і згинуть в прірві небуття, а ми, наперекір всім силам зла, увійдемо всім нашим райським станом у світле передове майбутнє, освячене наукою і технікою, ракетами і космонавтами, а також звільненими від оков капіталізму неграми та індіанцями обох Америк, – і далі, за текстом підрихтованої Марксом-Леніним біблійної симфонії від комуністів-інтернаціоналістів у косоворотках та вушанках з загадковою російською душею.
Однак інформаційна підтримка Перебудови створила у нас зовсім інший світоглядний мікроклімат, в якому колишній ворог №1 – кривавий Захід з хижими кликами та кігтями, з яких стікає кров негрів та інших світлих та порядних душ гуманістичної статури, а в руках стирчать атомні бомби з-під Хіросіми і Нагасакі, як стверджують сатиричні малюнки комуніста-карикатуриста Херлуфа Бідструпа, тепер виявився доброзичливим простором свободи, справедливості, добробуту, приємних людей і високих технологій, які поліпшують людське життя (шкода, Бідструп не дожив!).
Натомість Росія, як та «ізбушка на кур’їх ножках», зненацька обернулася «країною з непередбачуваною історією», кривавим і сфальшованим минулим та безрадісним теперішнім, яка завжди гнобила правду і вільну людську думку, але при цьому прихитрилася лишити за собою право на все те ж сакраментальне #світлемайбутнє, яке (тепер вже точно!) мала нам забезпечити новоукладена дружба (цього разу) з Заходом. Якщо раніше героями наших днів були партійні вожді, ветерани різних війн та ударники різних праць, то тепер на передній план повиходили дисиденти – одні ті, хто відсидів в таборах і тюрмах «за політичними мотивами» і багато що розказував цікавого (і взагалі, в світоглядному плані), інші ті, хто повернувся з-за кордону і приніс нам «благу вість» про краще життя, про яке ми не мали уявлення раніше, і навіть без втіленого на практиці марксизму-ленінізму (свят-свят!). В їх сенсаційних розповідях Захід обертався протилежним боком, світлим і гуманістичним, по мірі того як оберталася на протилежність наша власна «ізбушка», занурена тепер, зусиллями балакучої Гласності, у інфернал жорстокої реальності.
Але сама Москва, як і раніше, «блистала». Її іміджевим центром була Останкінська вежа, і звідти розгонисті хвилі ефіру турботливо доносили до найвіддаленіших куточків «необъятной Родины» нові порції Євангелія від прозрілої перебудовної Росії, а слідом за нею прозрівали і «перебудовувалися» й ми, шаліючи від нових можливостей, вільного підприємництва в безсоромно буржуазному ключі, перспектив великих та швидких грошей, поїздок за кордон («по делу срочно» або просто зирнути), інформаційного достатку (зокрема, на тему СНІДу, проституції та наркоманії, екстрасенсів, контактерів, підприємців, мільйонерів, кіллерів та рекетирів з утюгами, фраз типу: «рейган_был_прав», «я_вас_в_Афганистан_не_посылал» і, звісно ж, миру у всьому світі). І все це – на фоні галасливої рок- та поп-культури з брейк-дансом, хіп-хопом та іншими витворами мистецтва прогресивних негрів, (і тут – зненацька!) віри в Бога («православного відродження») та зухвалих виступів з трибун новонародженої демократії (а хтось по Україні вже навіть починав ладнати древка під жовто-блакитні прапори, розробляючи дизайн нашого гордого тризуба, – я вже навіть не кажу про країни Балтії). Москва ще диктувала нам свої правила гри, генерувала нашу точку зору та формувала нам порядок денний, але тепер багато що змінилося: те, що раніше вважалося хорошим, стало геть поганим, а те, що вважалося поганим… – все перевернулося, як в карнавальній веремії, за публіцистом Бахтіним.
О’кей, ми це взяли і прийняли. Керуючись «новим мышлением», ми чемно вийшли зі складу Радянського Союзу (бо так було можна!), щойно з’явилася нагода, під благовидним приводом уникнути реваншу старої остогидлої системи (коли одним серпневим ранком вона зустріла нас по радіо знайомим до болю зверненням: «Юноши и девушки!», – ми зрозуміли, що пора, бо буде пізно). На той момент Москва ще залишалася постачальником найактуальнішого на «пост-совку» інформаційного продукту, але тепер вона повчала нас – буває ж таке! – чесності, порядності, потребі мати власну думку (!!!), юридичним тонкощам, правам людини і громадянина та іншим трендам і новаціям пострадянського соціально-інформаційного комплекту. А ми приймали це із вдячністю, засвоюючи новомодні течії. Тепер в мейнстрімі була правда: розповідали все, як є, нічого не приховували. І чим більше негативу та «чорнухи», тим навіть краще, аби лише не пропустити повз увагу чогось особливо осоружного, якихось темних сторін життя, які ніколи не висвітлювалися в парадному «совку», а от тепер, на радість нам усім, нарешті маємо таку можливість.
Попри офіційне узаконене «розлучення», між Україною та Росією ще довго залишалася ніби – як би це сказати? – нерозрізана пуповина. Я навіть не про змішані шлюби та історію останніх, «скованих одним ланцюгом», трьох з половиною століть – щоправда, сюди ще неодмінно пристібалося не менше семи століть «сімейного життя» (на ділі, неіснуючих), в обсязі накинутого нам фальсифікату від істориків кремлівського бомонду. Я в даному разі говорю про психологічну залежність: українцям був нав’язаний нездоровий комплекс «меншобратства» – щось на кшталт «любовного привороту» і «стокгольмського синдрому» в одному флаконі, позбутися якого дуже важко, позаяк він скріплений «скрепами» московських побрехеньок про наше нібито споконвічне полюбовне співжиття в одній державі, з різними під-державними колінами – «Русями», від Київської до Суздальської (бо ж скільки людей, стільки і «Русей»!). І він, мовляв, нас зобов’язує… (насправді, ні).
Хоча Росія в стадії Перебудови вже почала скидати свої маски, але, на жаль, не всі. Остання маска, яку вона ще має скинути, стосується її походження та середньовічних сторінок її життя, – що є великою таємницею, насамперед, для росіян. Це маска її тотожності (чи навіть ідентичності) з Руссю – на щастя, лише маска, і не більше, але вона загрозливо розмахує нею у всі сторони, як громила арматурою на трасі чи ножем бандит у підворітні. Тому і не втрачають актуальності чиїсь (ніхто не знає достеменно, чиї) мудрі слова: «Російська демократія закінчується на українському питанні» (і, чого гріха таїти, на ньому вона також починається). Перефразовуючи їх, я додам, що російська ідентичність теж закінчується на українському питанні (як і починається).
Ідентичність – це, образно кажучи, голка Кащея для Росії, якщо триматися символіки слов’янських народних казок, які так любить привласнювати ця країна, починаючи зі спритного збиральника чужого фольклору Афанасьєва. Її (я маю на увазі: голку) буде зламано в останню чергу, в кінці усіх часів (часів Росії, звісно). А до того моменту агресивна самозванка буде триматися за Україну (як єдину наявну Русь, бо інших не було) всіма можливими своїми абордажними крюками, гаками, гарпунами, гаусторіями (вибачте за грізне слово) і фальсифікаціями. Бо така вже природа паразитарного організму, який не може існувати без своєї жертви – організму-хазяїна, позаяк отримує від нього всі життєво необхідні речовини.
Виходячи з таких сумних реалій, ми можемо розрізняти три види (стадії) брехні: малу, велику і російську, – і жодна з них не безкінечна і не непереборна. Зрештою, останній вирваний із тіла України абордажний крюк стане останнім же кілком у серце номінальної Росії (пошуковик Google на введений нейтральний вислів «кол в сердце» видає чомусь продовження: «…России» – вочевидь, у цьому таки щось є!) – сурогатної країни азіатського походження і формування (дякувати Перебудові за можливість відкриття очей!).
За кілька років галопуючого Прискорення, добряче пошматована безжалісною демократією Федерація, тримаючись актуального напряму думок, відпустила всіх бажаючих у вільне плавання (ну як всіх? по мінімуму: лише союзні республіки). Політичний клас Росії мав свої проблеми і задачі й особливо не тужив за втраченими територіями: час «фантомних болів» ще не розпочався. І тут вступив у дію несподіваний гравець. Як би його коректніше назвати? – «сакрально-окультний обком». В часи «розвиненого соціалізму» він боязко сидів в запіллях та підвалах і носа не показував назовні – паузу тримав. Удар був нанесений звідти, звідки ніхто не чекав, і прийшовся на найбільш вразливе місце – засіяну зубами імперського дракона і збризнуту, для вірності, пульверизатором з отрутою безпам’ятства, самосвідомість українців. Поки керівні особи «осиротілої» Російської держави займалися розбудовою нової (ресурсо-залежної) економіки, починався повзучий захват ноосфери України новою об’єднавчою ідеологією – містичного рашизму (у різних номінаціях: євразійства, «русского мира», нео-авестизму, духовно-гумористичних «задоринок», численних різновидів ченнелінга «в інтересах Росії», імперсько-фентезійного «реставраторства» тощо). І його першим (чи одним із перших) місіонерів на Київській землі був керівник Авестійської школи астрології «Пал Палич» Глоба.
Прибувши до Києва на початку 90х в престижному статусі «гонимого пророка», з легким присмаком дисидентства та ненав’язливим бек-граундом дипломованого історика (теж тільки присмаком), «Пал Палич» м’яко вписався в поворот вітчизняної історії, маючи неабиякий кредит довіри, позаяк вже встиг «примелькатися», запам’ятатися і стати геть своїм у всіх домах: на той момент його показували жирно і багато, навіть, якщо не помиляюся, в такій солідній телепередачі, як «Клуб кіноподорожей». Тож українська публіка зустріла героя з розпростертими обіймами, в очікуванні нових цікавих викриттів у царині всього і всіх, – про кого завжди хотілося, але боялися.
Крім суто Авестійського учення, хоча й у власній авторській транскрипції (повіримо йому на слові), пан Глоба просував у маси свою ідеологію російського авесто-зороастро-євразійства, згідно з місією древніх аріїв (і їх московських нащадків) та духовно-політичних (бувають і такі!) завдань Росії у нерозривній зв’язці (нікуди ви не дінетеся!) з її колишніми колоніями (тобто, нами), особливо в межах «трьох братсько-слов’янських народів», котрі мають, за (не підтвердженим ніким) сценарієм древніх ірано-індо-(русо-туристо)-аріїв, сурово протидіяти триклятому («и снова здравствуйте!») Заходу.
Тут, як то кажуть, за що боролися, на те і напоролися. Оновлену рашистську риторику про святу Росію, оточену з усіх сторін диким Заходом, який тільки й мріє знищити її духовність (у попередньому варіанті, – соціалістичні надбання), я вперше почула не з вуст російських політиків, «володарів дум» чи публіцистів, а від цього, начебто ж, ображеного радянським режимом (в чому полягала образа, – невідомо, але її вловимий флер буквально витав над московським гостем) провідника арійсько-авестійського потоку світла знань. І це не має дивувати, адже допоки Росія відчуває брак у коштах і отримує матеріальну допомогу від Заходу (гуманітарку, техніку і технології, інвестиції і консультації і т.ін.), вона поводиться на міжнародній арені дуже чемно і пристойно, як прохач у вестибюлі бюрократа. Але щойно вона спинається на ноги і набирає в свої засіки достатньо нафтодоларів, відразу ж береться за старе: імперський статус / двополярний світ (давай-давай!). Відповідно, з її вуст починає литися загарбницька риторика, змащена товстим шаром нацизму-шовінізму, – на адресу тих народів, які вона вважає своєю здобиччю, за прикладом того, як Шерхан завжди заводить свою пісню про Мауглі: «Это моя добыча!» Бо так склалося історично.
А за риторикою слідують дії, які Росія кваліфікує як «звільнення народів» – від когось/чогось, небажаного та неприємного для неї, – як правило, від них самих (з останніх прикладів, «Звільнимо Україну від українців!», – у виконанні «військового реставратора» Стрєлкова/Гіркіна). А оскільки в пост-перебудовний період ця стадія ще не почалася, роль російського Шерхана грав Глоба – перший із перших, крайній із крайніх, піонер come back-у великої імперії (все або нічого, і ніяк інакше). Ще Росія не отямилася від фатального удару Гласності, ще вона не зорієнтувалася, куди їй бігти і що кричати, а Глоба вже знав, що буде далі і куди понесе її «рок событий». А він поніс її назад, в минуле, – де було їй так добре і приємно.
На той момент ми ще перебували в полоні сіамських ілюзій росіян про себе і про нас як їх незмінну «братську» тінь, котра не має власної суб’єктності, а заразом, і волі, пам’яті, інтелекту, перспектив майбутнього, – все це (розуміється) делеговано нами росіянам, (не інакше як) для спрощення обертання планети. Ну так простіше і зручніше обертатися (полегшимо роботу Творця!). За цією ж сіамською легендою, ми маємо лише виконувати всі настанови та вказівки [Великого брата], а самим не рипатися, позаяк він краще за нас знає, чого нам треба, і подбає про нас, нетямущих, бо ми самі не здатні.
Це вже було, цьому нас вже вчили («никогда такого не было, и вот опять»), тож увійшовши в цю знайому ріку вдруге, ми, між ділом, легко спростували Геракліта (виявляється, можливо все). Відтак, після тривалої промивки мізків водами «братсько-слов’янського» Стіксу і короткого «вільновідпущення» Перебудови, ми (принаймні, частина з нас) потрапили «из огня да в полымя» псевдоарійської доктрини Глоби, де українці продовжували (хай негласно) бути другим сортом «русских» і не мали інших перспектив, а також мрій, бажань, ресурсів та можливостей, позаяк без «русских» вони би взагалі не вижили у цьому світі – Захід би зжер миттєво. Ну як би зжер? Впровадив би у нас таку ж шалену бездуховність, як у себе, розпестив би до краю своїм розніженим життям у побуті – а цього ніяк не можна: треба жити важко і суворо, у всьому відчуваючи нестачу і потребу, твердо тримаючись іміджу «голодних, але духовних», що поважають старших (чи то пак традиції) і наперед у жодному разі не висунуться, бо мають совість.
Лишатися обнесеним колючим дротом заповідником рашистської «сакральності» серед океану західного «сатанізму», як то: політичних свобод, юридичних процедур, терпимості, толерантності, матеріального достатку, високих технологій та інших соціально-технологічних підлостей та зухвалостей, – тільки так і треба, тим і порятуємося, коли постанемо перед Всевишнім в кінці усіх часів (якщо хочеш дізнатися, чого хоче Бог, спитай про це у Росії) – ось, коротко, вся суть арійсько-авестійської доктрини для українських слухачів від визнаного майстра жанру. А далі йшли подробиці. За версією Глоби, СРСР розпався не просто так, а його розпали. Хто? Звичайно, Захід. Чому, за що? Ну ви – як діти: із заздрості, звичайно. До чого? – Як до чого? До духовності! І тут не заперечиш, бо коли нема чого пред’явити в якості здобутків чи досягнень, завжди в запасі є духовність – як дірка від бублика або, ще краще, – як І, яке лишилось на трубі.
А отже, духовність була! Вона буквально ширяла з арійського Гомо советікуса направо і наліво, спокушаючи «країни, що розвиваються» перейти на той же світлий шлях добра, і змушувала дядю Сема скрипіти в ярості зубами і леліяти розвал «сім’ї народів», яка могла переманити на свій бік «все прогресивне людство» і лишити Америку ні з чим. А знищивши оплот всіх сил добра – СРСР, той самий дядя Сем розвалив і Югославію, зробив нещасним ще «один-народ», якого змусили розпастися, за кулуарним рішенням американо-масонських лихварів, що ненавидять всі слов’янські нації, бо заздрять їх – знов-таки! – духовності. Проте, за тією ж легендою, все не так погано, оскільки цей злочин їм (лихварям) так просто не минеться. Прийде час – і ми, слов’яни-арії (хто хоче, хто не хоче – нікого не спитають), зіб’ємося знов докупи, в один міцний кулак (ясна річ, всіх сил добра), і як вмажем з усієї сили! – то й клятий Захід відлетить кудись за небокрай (як варіант, остаточно загниє чи випарується куди-інде з нашої блакитної планети, яку зігріватиме ясне арійське сонце і поливатимуть рясні арійські води з діамантових небес).
Ви зрозумійте правильно: нічого особистого, тільки бізнес, і то «арійський» бізнес. Якщо раніше #світлемайбутнє нам обіцяли в позолоченій рамці комунізму-інтернаціоналізму, то в транскрипції Глоби рамочка змінилася – на расово-етнічну. Але як в першому, так і в другому випадку, йдеться про одне й те саме – виняткове право «русских» на світове панування (ідеологія містичного рашизму, одягненого в «останні сорочки» різного фасону). Декорації змінилися, а прагнення «русских» лишилися ті самі. «Сорочка» комунізму зіткана з ідеї ключового впливу зовнішнього середовища (ким би ти не народився, ти можеш потрапити в #світлемайбутнє, якщо слухатимешся «русских»: вони знають секрет побудови ідеального світу – і тебе навчать), а «сорочка» від Глоби – з ідеї ключового значення расово-етнічного коріння (дії «русских» генетично запрограмовані самим Творцем, тому слухайтеся «русских»: вони поганого не побажають, бо мають смак добра). Інакше кажучи, з яким би не було обґрунтуванням, але спланований «русскими» світ є дзеркалом краси їх власної осяйної душі, тому є апріорі ідеальним (коли б не винесли стільці, але гроші – вперед).
Своєї «расової орієнтації» «Пал Палич» ніколи не приховував. Адже, за його словами, авестійське вчення він унаслідував від діда-перса, який багато знав і поділився з внуком. Тож Глоба присвятив своє життя поширенню отриманих від діда знань і просуванню їх в широкі пострадянські маси. Але головною метою його просвітницької діяльності, як виявилося пізніше (і як воно не дивно), було зовсім не духовне вдосконалення населення колишнього СРСР, як він нас переконував і ми в це щиро вірили, – от з цим якраз не склалося. Центральним пунктом його прагнень і старань була та сама об’єднавчо-євразійська місія: щось на кшталт відтворення великої Персидської імперії часів всіляких -хеменідів на території всієї пострадянської Євразії.
І тут цікаво: в обставинах колишніх греко-перських воєн він підловив чарівну аналогію з буремним сьогоденням, а саме, з холодною гібридною війною між євроатлантичним Заходом і євразійським Сходом. Тут гра така: з одного боку – хижий Захід, уособлений Америкою, а з іншого, – правильне життя, уособлене Росією. Так само в античну епоху роль зла (для персів) відігравала Греція, а в майці добра виступало (ясна річ) Перське царство, при всіх його -хеменідах. Причому, добро наступало, а зло, непокірне і вперте, відбивалося, – не хотіло поважати старших, хотіло жити так, як воно хотіло, совісті не маючи, – не рахуючись з бажаннями та інтересами набагато більш достойних членів ойкумени, що жили по сусідству і їм було не байдуже.
Антична Греція як прообраз і попередник Америки – це (зрозуміло, що) джерело і розсадник всілякої софістики, пащекування, вільнодумства, демократії, писемності і – тут обов’язкова крапка! – гомосексуалізму. Антична ж Персія як праматір і попередник Росії (ну так у Глоби) – це джерело мудрості, святості, усного слова («слухай сюди!»), арійської вищості і взагалі всілякого добра, створеного виключно для керування світом. Чим, власне, антична Персія й намагалася займатися, перманентно нападаючи (ну часи були такі!) на грецькі поліси, встановлюючи там свою «священну» владу і змушуючи надавати громадян (в якості гарматного м’яса) для участі у війнах з метою підкорення інших країн, на славу великій Перській імперії (ну і, ясна річ, Ахура-Мазді, куди ж без нього?).
В часи своєї найвищої могутності (VI – IV ст. до н.е.) вона охоплювала величезні площі від Єгипту до берегів річки Інд і мала панівне становище у всьому Стародавньому світі. Тим не менше, Еллада змогла відвоювати собі незалежність, спочатку звільнившись від перських -хеменідів, а століттям пізніше ще й зухвало здобувши саму Перську імперію, силами військ династії Македонських, – відповідно, Олександр Великий оголошений Глобою ледь не найпершим сатанистом світу, якому не буде прощення ні тут, ні там, а клята грецька демократія тріумфувала, закріпилася і розповзлася геть по всьому західному світу, отруюючи та спокушаючи його нації та народності на щось украй ганебне і відвертаючи їх від наступниці й дочки Персидської імперії – святої Росії, яка поганого не побажає, але ніхто цього не цінить.
Для Греції остаточна перемога над азійською Перською деспотією стала символом перемоги свободи над рабством, демократії над авторитаризмом, особистості над масою. Відповідно, грецькі поліси були охоплені демократичним рухом, що був на величезному підйомі. Афіни ствердилися в якості великої морської держави і стали політичним, економічним, інтелектуальним і культурним центром Греції. Натомість Персія була змушена піти з чужих земель займатися своїми справами, осудливо скриплячи духовними зубами і леліючи в святій своїй душі жорстоку помсту та розплату. Після втрати численних володінь на суші та на морі, по решті її колоніальних теренів прокотилися повстання закабалених народів під зухвалим гаслом: «А так можна було?!» Всім захотілося свободи, як у греків, ніхто вже не хотів поважати царя, духовність і старших, тож Персія отримала проблему не з дитячих і суттєво занепала. Пізніше вона ще намагалася піднятися, так само конфліктуючи вже з Римською імперією та Візантією – новою інкарнацією Греції, суттєво розбавленою (цього разу) азійським елементом, – але вже ніяк не могла їх подолати. Пройшли часи «торжества добра», без шансів на повернення.
Однак не тільки непокірністю та вмінням дати по зубам агресору («добру») обурювала древня Греція провідника духовних знань з зороастрійським аусвайсом. Бо античні греки, за його словами, – безсоромні крадії і компілятори, не здатні жити своїм розумом, а звиклі брати все чуже. А в кого брати? Ну звичайно ж, в персів. Всі свої теоретичні побудови – науку, філософію, історію, політику, культуру (а заразом, мабуть, і спосіб дихати, любити, говорити, ходити ногами, брати руками, дивитися очами, їсти ротом та нюхати носом – пробачте, коли щось забула), – все це в них виключно від персів, – перевірено. Зокрема, філософ Геракліт свою теорію про створення Всесвіту з вогню в процесі великого вибуху не вигадав сам, а запозичив у перських містиків – за дослівним висловом Глоби, «у нас украв» (тобто, у росіян!), хоч як воно кумедно не звучить. Відразу уявляється картина, як древній еллін Геракліт в своєму VI ст. до н.е. сідає у машину часу і летить у просторі зірок, болідів та квазарів до сьогочасної Росії, де прокрадається в оселю Глоби і цупить з його робочого столу план-схему створення світу з великого вибуху, щоб просвітити і порадувати своїх сучасників древніх еллінів, а Глоба з того не отримав ні копійки, ні навіть свинячого хлястика, за підло вкрадений патент і досі в розпачі та люті, позаяк не має зеленого поняття, до кого звернутися за відшкодуванням збитку.
І тут конфуз: покравши всі знання у персів, греки спромоглися їх зафіксувати – записати і передати наступним поколінням, а перси жодним чином не записували (бо не вміли писати?), передавали все тихцем на вушко своїм посвяченим (бо не всім воно, бачте, дозволено знати). Та й хіба ж лише перси? Племена дагонів з Північної Африки так само отримали колись сенсаційні знання від своїх богів (чи то вищих космічних цивілізацій), але не знали, що з ними робити, та й писемності не мали, – це для аналогії. Не виникає сумніву, що як сьогодні, так і в античну епоху, між різними країнами існував не лише торгово-економічний, але й культурно-цивілізаційний обмін. Ми можемо припустити, що древні греки були провідниками знань від азійсько-азіатської старовини до молодого західного світу. Чому б і ні? Якщо вони не густо зналися на древніх традиціях, то цілком могли дослухатися до знань країн з більш глибокою культурною історією – Єгипта, Вавилона, Шумера, тієї ж Персії тощо. Інтегрувавши в свій простір єгипетську, ассиро-вавилонську, согдійську, перську та ін. культури, вони створили з них синтетичну суміш на своїй грекомовній основі. З аристократичних, ці знання, в подачі еллінів, перетворилися на демократичні, доступні всім бажаючим, а не тільки «обраним», як у східних деспотій та інших закритих ієрархій. Не варто також скидати з рахунку безперечних фактів культурного обміну греків з «народами моря», мігрантами з території Східної Європи, в т.ч. України. Вочевидь, не тільки перси мали доступ до знань про вибухово-вогняне походження Всесвіту, та й самі вони є прадавніми вихідцями з території тієї ж України, як і решта індоєвропейських народів.
Отримані знання греки творчо розвивали і, зрештою, стали їх носіями, популяризаторами, законодавцями, вчителями для інших країн Європи. Але просвітницька місія Греції не обмежувалася механічною передачею чужих знань. Багато чого можна вважати винаходом самих греків – наприклад, логічне мислення, яким користувалися давньогрецькі філософи. Саме вони заклали перші цеглини до фундаменту сучасної раціональної науки. Вони створили ґрунтовні підвалини західної цивілізації, перейнявши окремі ідеї Сходу і додавши до них свій інтелектуально-абстрактний підхід, який отримав назву наукового підходу. Тож можемо сказати, що сучасна євроатлантична цивілізація виросла з дитячих штанців першої в історії людства систематизовано-писемної культури древньої Греції. Або «все зло походить з Греції», – словами Глоби. Ну що ж, якщо ділити ці слова на Глобу, можна й так сказати.
А от стосовно спільності древньої Персії з Росією – тут вже з’являються питання. На якій підставі «Пал Палич» приватизує для угро-фінської Московії історію і культуру індо-іранської Персії, – крім його власного родинного коріння (якщо таке є) і лютого східного авторитаризму, характерного для обох країн – як для Персії, так і для Росії? Зокрема, знамениті російські «заградотряды» були присутні також і в військово-політичному середовищі стародавньої Персії: згідно з Геродотом, під час наступальних дій, за невільниками зі складу уярмлених персами народів йшли по п’ятам загони наглядачів і били батогами, коли хтось не хотів воювати. І там – і там примушували до війни людей, які не були в ній зацікавлені і були позбавлені громадянських прав.
Виходить, певна схожість є, але цього, звичайно, мало. А головна підстава була обрана у відповідності до міфів і легенд російської історичної науки і звучить приблизно так: росіяни – слов’яни – скіфи – (арії) – перси – то є один народ. Куди ж поділися з московської землі численні угро-фіни, чиї антропологічні рештки, поховальні кургани та предмети культури та побуту були знайдені по всій території центральної Росії, з датуванням у проміжку від VII до XVI ст., за повної відсутності (що характерно!) слов’янських, скіфських чи будь-яких інших знахідок індоєвропейського походження, – куди це все поділося: злетіло в небо й розчинилося в повітрі? Мабуть, що так, бо коли заходить мова про статусно-імперські інтереси Росії, собою треба жертвувати, заради вищих цілей. Вочевидь, це й є окремим вираженням славної духовності великого російського народу угро-фінської природи, що вирізняє його з-поміж інших і підносить на небачені висоти, геть недосяжні для решти. Зректися себе і свого коріння, зрадити своїх власних предків, назвавшись кимсь іншим, привласнивши його – іншого – історію, ім’я, культуру, захопивши його землі, – що може бути більш жертовним і великим, в очах цих збочених істот, що розраховують на володіння світом, в його #світломумайбутньому?
