«Свята» Росія. Нічого не маю проти язичництва, але воно там є. Там, де не має бути. Там, де вголос проголошено монотеїзм – не важливо, який. Там, де Бог один для всіх, але на першому плані – інтереси однієї, окремо взятої нації («уберменша»), піднесеної над іншими, проголошеної іншою і під заставу тієї іншої вимагається кредит на красиве майбутнє, вкупі з правом на вбивство, якого немає в жодній монотеїстичній інструкції.
Позиція язичників проста і зрозуміла: є ми – і є вони; ми – центр Всесвіту, світлий і духовний, вони – його околиця, темна і матеріальна; чого хочемо ми, того хоче Бог, чого хочуть вони, того хоче диявол, – категорії добра і зла залежать виключно від точки зору, а точка зору – від місця сидіння/проживання/приналежності. Язичники чесно і відверто зізнаються: маємо свого племінного бога, налагодили з ним стосунки, приносимо жертви, славимо, молимось, звертаємось по допомогу, а він нас опікає, захищає, супроводжує, тож будь-яких інших богів (Кібелу, Ваала, Юпітера, Одина тощо) просимо не турбуватися, зневажаємо всі куровані ними народи як нижчі за себе, бо вони – не ми, а ми – не вони, і цим все сказано.
Ось це є чесно, по-язичницьки. Натомість монотеїсти (а саме ті, що з загадковою російською душею) починають свої перверзії: Бог один, але НАС він любить більше, маємо з ним більш прямий зв’язок, саме НАМ, а не комусь, він довірив ключі для керування світом (правда-правда!), все для НАС, заради НАС і т.ін. Номінальний монотеїзм у комплекті з незрілою, напівдитячою свідомістю – і ось увесь гуманітарний простір розділено на морально-етичні полюси, хоча в межах монотеїстичного світогляду такого бути не повинно.
«Багато званих, але мало обраних», а росіян ОБРАЛИ – і розумій, як знаєш (тут я ставлю вселенський смайлик). Хоча усе, що росіяни взяли від православ’я, за словами Ф. Достоєвського, – це перехреститися перед тим, як зарубати вас сокирою. Сучасні «достоєвські» думають інакше. Щось про «останню сорочку», «широку душу», виняткову кмітливість (щоправда, лише в анекдотах), #світлемайбутнє та решту супового набору перманентного морального безштанька. Ще й вдаються при цьому до геть заборонених в пристойному суспільстві прийомів, але дозволених в умовах «святості». Зокрема, для обґрунтування російської вищості над «західними демонами», той самий Глоба не погребував довільно взятими паралелями з кроманьйонцями та неандертальцями, але це вже настільки низький ступінь, що не варто подробиць.
Винуватити Америку в крадіжці відкриттів і технологій креативної та високоінтелектуальної Росії, як він це зробив у випадку з древньою Грецією, що буцімто поцупила все у персів, «Пал Палич» не став, зате вчинив інакше: оголосив все створене в Америці, та й взагалі на Заході, сатанинським і шкідливим для духовних справ. Вся західна продукція, всі наукові відкриття і технології, правова система, свобода ведення бізнесу і свобода слова, зрештою, елементарна турбота про просту людину, – все це страшна бездуховна пастка, оскільки, нагадаю: жити треба жити важко і суворо, у всьому відчуваючи нестачу і потребу. Духовно-російській людині всі ці санаторії даром не потрібні, а якщо і користується чим, то з великою огидою, примушує себе, лишень для того, аби знати ворога в обличчя і розуміти, що воно таке і як його здолати, щоб не було такого зла в подальшому і наші діти з цим ніколи не стикалися та не втрачали, так би мовити, духовного запалу.
Ментальність Заходу «Пал Палич» описав у категоріях «боротьби за виживання», міцно ув’язавши з нею страх, агресію, закоренілий егоїзм та ненависть до оточуючих, – все те, що жодним чином не узгоджується з принципами сучасної цивілізації (яку, до речі, і створив той самий Захід). Ментальність же «вищої» нації (і її під-націй-сателітів) описав вельми комплементарно: в термінах світлоносності, доброзичливості, моральності, альтруїзму і взагалі всілякої ласки. Мабуть, кількасотлітнє «монголо-татарське іго», опричнина, скажені Петровські «забави», відвічний статус «холопів государя», радянський ГУЛАГ, дбайливо забезпечений «двома мільйонами доносів» і середньовічним способом дізнання, та інші радості російської духовності винятково сприяють формуванню доброзичливості, щирості та безпечності, – все це дуже заспокоює і розслабляє, створюючи приємний мікроклімат любові і довіри між членами суспільства.
Логічно? Ні. Але що та логіка, коли вкидається непримириме протиставлення «ми – вони» і все закручено в воронку #внутрішньонесуперечливоїсистеми? Слова авторитета потрапили на благодатний ґрунт, адже в нашій пост-совковій пам’яті ще продовжували реверберувати сюжети Міжнародної панорами, де згорьовані «бездомні» якоїсь західної країни гарячково риються в смітниках та звалищах і дивляться вовком в камеру, але надіються на звільнення від безнадії дикого капіталізму за допомогою єдиного захисника трудящих і знедолених – СРСР, сім’ї усіх народів (ну потенційно усіх, бо хто ж відмовиться від щастя?). Хоча вже пролунав відбій з російських владних кабінетів і ми дізналися, що то були фальшивки, сценічні постановки для наївного радянського споживача, але варто було Глобі заявити, що нічого не міняється, все в силі, Маркс не помилявся і актуальний, як ніколи, Захід дійсно злий і аморальний, так само заздрить нашій спільній святості, загадковості, генетичній досконалості (арійськості) та, щоб вже напевно! – природним ресурсам (бо природи ж і ресурсів ніде, крім нас, немає в світі), – і вуаля! «Опять 25».
Коротше кажучи, легенда така: Росія пішла духовним шляхом, Захід – матеріальним. Всі західні напрацювання стосуються лише предметно-речової сфери, на інше Захід не здатен. Російських же напрацювань ніде не видно – і це не має дивувати, бо вони духовні, а духовного фізичними очима не побачиш (але воно там є! як «суслик» з фільму).
Відтак, наш новоявлений московський гість одним із перших осідлав стару конячку комуно-радянської антитези «Росія – Захід», якій вже давно не давали вівса після зміни ідеологічного курсу держави. Але при цьому збагатив її раціон додатковою стравою, підхопивши випущений з рук давно покійного німецького нацизму штандарт арійської спадщини – треба сказати, абсолютно не характерний для попереднього російського «богоискательства». Росіяни ніколи не претендували на арійське коріння, обмежившись слов’яно-руським – через проголошення себе «русскими» (наполягаючи при цьому на повній ідентичності «русских» і «русів» – мовляв, яка різниця, іменник чи прийменник, хто там буде розбирати?). Для будь-яких рухів в сторону «арійства» вони просто не мали потреби, – і їх ніколи не було. Аж раптом – нова фішка, нова примара, «новий наряд короля»: вони вже арії, вища раса (нацистський мрець перевернувся в труні, загоцавши в ритмах калінки-малінки).
Але не просто так, а з вигином. «Пал Палич» виклав своє ексклюзивне бачення химерного російського арійства: з евентуальним материком Арктида, «пупом Землі» Уралом, сузір’ям Великої Ведмедиці і просто білими ведмедями, які живуть на російській півночі (навіть тоді, коли там тепло). Все, що входить до цієї гарнітури, – первісно-арійське, а все, що поза нею – вторинне або й взагалі стороннє. І якщо Україна слухається та підпорядковується Росії, то вона (нам для братів нічого не шкода!) – також арійська, а якщо ні – то ні. Тоді бандерівська (а це щось страшне, нелюдське).
Але навіщо Росії арійськість, що вона дає? Судячи з контексту, право управляти світом. Якось так. Чомусь. Вочевидь, для полегшення кровообігу всіх живих організмів планети. Адже Персія ж управляла! То треба зробити так, як було за Персії. Імперія Чингізидів також, можна сказати, управляла, щонайменше, половиною світу, але її вже Глобі згадувати не хотілося: аж надто далека вона від арійськості. Нема престижу. Виходить, з рідною золотоординською спільнотою у росіян – нема спорідненості і жодних схожих елементів, а з далекою Перською імперією – просто #одиннарод.
І коротко про арійськість росіян від Глоби. По суті, це біла раса (те, що ми називаємо індоєвропейцями). Зародилася ексклюзивно на російській Півночі, колишньому материку Арктида, що знаходився в районі сучасного Північного Льодовитого океану. Ну як зародилася? Її принесла з зірок Великої Ведмедиці якась просунута космічна цивілізація. Материк був теплим і придатним для життя. А після катастрофи материка в результаті зміни полюсів чи кута нахилу Землі (варіанти можна обговорювати) пост-велико-ведмежатники переселилися до Уральських гір, де створили в районі м. Аркаїм найпершу (з відомих Глобі) цивілізацію аріїв. Пізніше (ну як пізніше? буквально через 20-30 років після прибуття, але цей факт лишився Глобі невідомим чи просто ним замовчаним) вони знялися з місця і покинули дану місцевість, перебравшись, двома потоками, на схід та південь, на землі сучасних Індії та Ірану. Тому росіяни є нащадками тих самих аріїв, які покинули територію Росії ще в ІІ тис. до н.е., бо це ж логічно (тут у мене науковий смайлик). А українці, відповідно, є бідними родичами тих переселенців і вторинними, у відношенні арійськості, щодо росіян, бо чим далі від Уралу, тим менше ексклюзивної арійськості маємо в своєму розпорядженні.
Воістину, немає в світі більш брехливої науки, ніж російська історія офіційного видавництва. На той момент, пройшло вже більше сотні років після того, як в науковому світі стало відомо про культуру україно-румунського Трипілля (VI-IV тис. до н.е.), старшу від Аркаїму на декілька тисячоліть, тривалішу на ті самі декілька тисячоліть і в сотні раз більшу за площею від маленького Аркаїму та розкиданих навколо нього містечок; півсотні років, як була відкрита Середньостогівська культура (V-IV тис. до н.е.) та культове святилище Кам’яна Могила (петрогліфи періоду від XII до ІІІ тис. до н.е.), ідентифіковане вченими як прямий попередник цивілізацій Шумеру та Месопотамії (датуються на рівні з Трипіллям: від 5500 р. до н.е.). Відомо також про інші європейські цивілізації, значно давніші і розлогіші за скромну і короткочасну аркаїмську. Та й найбільш з них вивчена, крито-мінойська культура є фактичним сучасником Аркаїму (III-II тис. до н.е.), – не молодша. Тож називати Уральську глибинку Росії першим пам’ятником цивілізації білої раси може тільки правовірний рашист – і він це зробив.
Про істотно древніші сліди проживання індоєвропейців поза територією Росії Глоба як дипломований історик – ні, не чув. Хоча культури того ж Трипілля та Аркаїму мають ряд настільки схожих рис, що напрошується висновок: вочевидь, вони споріднені. І хтось з них має бути попередником, хтось наступником. Напевно ж, попередник – той, який датований більш раннім періодом. Це за логікою здорової людини. Тоді виходить, що пресловуті «древні арії», хоч де би вони не зародилися, до Уралу мусили дістатися транзитом аж ніяк не з півночі, а з заходу (от знову той Захід!), з українських теренів, і тоді ще треба розбиратися, хто кому більш «істинний арієць».
На щастя чи на жаль, російський міф про предків-аріїв легко розбивається науковими фактами. За даними кількох природничих і суспільних наук, росіяни мають дуже мало рис індоєвропейської ідентичності. Навіть якщо їх предки угро-фіни, що мігрували з азіатських степів на територію Уралу та Європи в прадавні часи (точне датування достеменно невідоме), якимось чином і перетиналися з носіями культури Аркаїму, то по ним цього не скажеш, позаяк цей вірогідний факт практично жодним чином не відбився на їх вдачі та природі і не лишив в їх етнокультурному фонді відчутного сліду. Зате вони надзвичайно багаті на угро-фінські риси: у вимові, лексиці, топонімах, предметах побуту, одягу, традиціях, не кажучи вже про генетику і, не сприйміть за нацизм, краніологію.
Більше того, на російських землях взагалі відсутня тяглість високої культури: після високорозвинених аріїв-землеробів Аркаїму, у тій же місцевості та поряд з нею фіксуються абсолютно дикі племена, що годуються за рахунок полювання і збиральництва, не знайомі з землеробством та іншими зразками неолітичної культури (відомої в розвинених куточках нашої планети ще з Х тис. до н.е.), не будують наземних споруд (крім округлих могильників, характерних для угро-фінів), живуть переважно в землянках тощо. В такому стані вони проіснували аж до 12 ст. н.е. і в такому ж стані їх застав руський князь Юрій Довгорукий, коли прибув на терени сучасної Центральної Росії – тодішнього Залісся.
Щодо української культури, тут тяглість очевидна. На нашій території впродовж останніх тисячоліть відсутні традиції «полювання і збиральництва», натомість є маса зразків високої неолітичної культури. Українські хати-мазанки, гончарські вироби, вишиванки, крашанки, орнаменти з космічними знаками (тризубами, сваргами, зміями та ін.) – все це наші предки успадкували від трипільців. Українська мова (та вимова) включає в себе елементи двох найбільш поширених на нашій території етнічних ліній – слов’янської та скіфо-сарматської (т.зв. «іраномовних» народів ар’я). Від цих «іраномовних» українці успадкували традиційний одяг, взуття, головні убори, зачіски, звичаї і т.ін., – паралелей надзвичайно багато. Однак російські спритники, в особі Глоби та ін. спеціалістів з наукової фантазії, натхненно розповідали нам про гідне продовження росіянами традицій древніх аріїв, до якого нам, українцям, з їх великої ласки, настійливо рекомендували долучитися, з метою відчути, бачте, недаремність свого існування.
Спочатку ми в усе це вірили. «Бо не можна ж так брехати!» Виявляється, можна, якщо ти «русский». Пізніше мені довелося дізнатися, що носії аркаїмської культури перебували на Уралі зовсім не довго. Можна навіть сказати, Аркаїм був для них перевалочним пунктом, де вони пробули якихось два-три десятки років, поповнили запаси їжі і подалися далі, вглиб Азіатського континенту. До того ж, чисельність їх була незначною – 800-900 осіб (за обчисленням А.В. Єпимахова), а площа розселення – всього 2,5 га. І вся навколишня територія Синташти, т.зв. «країни міст», обмежувалася 25 маленькими поселеннями, які вміщали не більше 20-25 тис. осіб, – що не йде ні в яке порівняння з величезною кількістю міст Трипільської культури, кожне з яких охоплювало сотні гектарів, а населення складало, за різними оцінками, від 400 тис. до 2 млн. осіб.
Певна річ, що на статус ексклюзивних джерел культури можуть претендувати, скоріше, такі грандіозні ареали розселення, ніж невеличкий тимчасовий притулок мандрівної громади. Не дивно, що «прямі наступники культури Аркаїму» не мають з нею нічого спільного: вони просто не встигли її застати, тим більше, збагатитися нею. А це, як показує історія, обов’язковий елемент програми. Коли якась спільнота стикається зі значно більш розвиненою, в цивілізаційному відношенні, вона миттєво «йде у учні», набирається нових для себе знань і корисних технологій. Для прикладу, слаборозвинене фінське (а саме, чудське) населення Новгороду радо прийняло ільменських словен – слов’янизованих балтів, що прийшли невеликим числом з Північно-Західної Європи, і дало їм карт-бланш на розбудову державної моделі слов’янського типу, засвоїло навіть слов’янську мову прибульців. В результаті, Великий Новгород став цілковито слов’янською республікою, хоча самих слов’ян було там дуже мало (власне, як і зараз). А отже, якби були якісь більш-менш серйозні контакти угро-фінів зі слов’янами чи просто аріями, навіть при мізерній кількості останніх, це не могло би не відбитися на культурно-цивілізаційному рівні угро-фінських поселенців (принаймні, вони би точно не жили в землянках і знали би хоча би землеробство). Проте це не завадило їхнім нащадкам тепер, в умовах напіврозпаду держави, оголосити себе аріями і почати «збирати руські землі», до яких вони ніколи не мали родинного стосунку. Власне, саме цим все своє життя й займалася як «тюрмо-народна» царська Росія, так і її «дружбо-народний» спадкоємець СРСР. Історія зробила новий виток спіралі – принаймні, в намірах московських шовіністів, які не розкаялися.
Слідом за другопрохідцем Глобою, у неможливу ріку вступили інші рашистські криголами: євразійці, башкиро-аркаїмці, псевдо-арійські «ДНК-генеалоги», «прямі контактери» та інші представники «наукового патріотизму» а-ля Кльосов «на користь Росії». Всі вони щосили прагнули «возз’єднання», «збирання руських земель» та іншої радості рашиста-імперіаліста. Як гриби після дощу, повиростало безліч письменників фолк-історичного та відверто езотеричного штибу, які оголосили свою країну початком всіх початків, духовним центром світу і світлою надією людства. Спиралися вони як на «сучасну російську думку», з «арійським» присмаком та без, так і на порослі мохом давньої старовини ідеї тугодумів ще царських часів, від сумнозвісного Філофея («Москва – Третій Рим!») до Даніїла Андрєєва і далі, до «парадоксального» Л. Гумільова, який в тремтінні і благоговінні (чи від страху, чи від закоханості – хто розбере тих росіян?) перед грандіозними соціально-технічними планами та будівництвами «радянського генія» оголосив про створення нової синтетичної нації – євразійської. Щоправда, це – лише його власний синонім до не менш химерної «нової історичної спільності – радянського народу». Росіянам вірилося, що вони зможуть зліпити воєдино європейців і азіатів, сплавивши їх в єдиному плавильному котлі брехні, насилля та безвиході під назвою «радянський побут» (чи то «побудова комунізму»).
Паралельно до основної лінії російського «арійства», що сунуло на нас страшною лавою, як Валєра на фоні ночі в укр.перекладі мультфільму «Тачки», і свої (окремі українці) потрудилися. Солов’ями заливалися два Юрія – Канигін і Шилов, – жваво стрибаючи між гілок монструозного дерева з аномальної зони регенеруючого російського імперіалізму. Шилов виводив початок індоєвропейської (арійської) раси та індоєвропейських мов з територій України і направляв потоки аріїв до Індії, Персії та Західної Європи саме звідси (на даний момент ця теорія є загальновизнаною і найбільш обґрунтованою в науковому світі), але при цьому, за невід’ємним рефлексом державного раба, що їде до Сараю за ярликом на князювання, ділився з росіянами «слов’янськістю», «арійськістю» і підтримував московський міф про триголове братерство та любов на всі віки.
В свою чергу, Канигін посилався на індійського гуру, що розповів йому про арійських прибульців до Індії з території України. Ніяковіючи від власної зухвалості в оточенні російських «світил науки і техніки», він відразу ж уточнив (аби уникнути багаття): передусім, ми з росіянами – найближчі «слов’янські браття», можна сказати, «одне лице», і попри те, що предки росіян великими потоками до Індії ніколи не ходили (ну не ходили вони до Індії! А на той момент, можливо, взагалі ще й не дісталися до «свого» сакрального Уралу), – не має значення, бо неодмінно мали бути десь поруч і тримати нас в міцних обіймах, контролюючи процес. І хоч бритва Оккама настійливо не рекомендує залучати до цієї справи заліських угро-фінів, але скористатися нею, відрізавши зайвий, надлишковий елемент, ні Канигін, ні Шилов, не зуміли – вочевидь, після розпаду Союзу вони ні разу не линяли, бо так і не позбулися зміїної шкіри радянського фасону (попри всі закони природи, вона не з кожного злізає). Але принаймні, насмілилися заперечити «зороастрійські» фантазії про російське походження аріїв-індоєвропейців.
А ще був Задорнов. Артист, гуморист, фолк-етимолог і духовний соратник Глоби. Вони зійшлися на темі «тупих американців» і #світлогомайбутнього Росії. На відміну від «тупих американців», самою своєю (щасливою) долею позбавлених практичних навичок виживання в країні суворих облич і п’яних сантиментів, «геніальні росіяни» благополучно напрацювали ці важливі в їхньому суспільстві навички, аж під зав’язку, проте так і не змогли збудувати осмисленої цивілізації спільного блага, де би кожному хотілося жити: не лише «тупим американцям» та іншим іноземцям #незКитаю, але й, хоча би, самим суворим росіянам. Тому і змушені вони крутитися, як можуть, підстрибуючи з болісними скриками на вибоях та колдобинах дисгармонійного космосу Росії (чи то «глобусу Росії», якщо сказати по-Задорновськи), і пишатися своєю винахідливістю («нас гноблять, а ми тримаємося, нам не дають, а ми самі хапаємо»). Проте ні Глобу, ні Задорнова, умовність цього щастя не бентежила і не змушувала передивитися своїх позицій. Вони вперто спиралися на двох китів: 1) минуле та 2) майбутнє, – минуле, якого не було, і майбутнє, яке дуже сумнівне.
Примарна фолк-етимологія Задорнова зводилася до порівняльного аналізу семантики російської та англійської мов, з метою знайти докази російської «вищості» над Заходом. Гуморист акуратно підбирав для прикладу пари російських та англійських слів таким чином, щоб в результаті російські виглядали більш одухотвореними. Тільки того не знав (чи знати не хотів), що російські слова насправді є не російськими, а – тадам! – болгарськими (староболгарськими), до московської мови прийшли з церковнослов’янських богословських текстів, тож великим славним росіянам пишатися тут нічим. Аж до XIV ст. н.е. їхні славні предки спілкувалися своїми рідними мовами, а подекуди – і до XIX ст. (якщо вірити лінгвісту В. Далю).
Рідні мови угро-фінських племен, що складають етнічну основу нації, яка пізніше (і завдяки релігії) отримала назву «русские», належать до уральської мовної сім’ї, абсолютно не схожої на індоєвропейську. І тут характерно, що ще в VІІ ст. до н.е. історик Геродот, згадуючи андрофагів – безпосередніх предків росіян, – наголосив на тому, що їхня мова геть відмінна від мов всіх сусідніх народів Великої Скіфії, яка охоплювала територію етнічної України (аж до Дону) і була прямим попередником Русі. Сучасні угро-фінські мови, які побутують на околицях «русского мира» і вважаються мовами нацменшин, насправді якраз і є своїми кревними для титульної нації Росії. Вони вижили лише через те, що частина населення середньовічної Московії не доєдналася до християнства, а прийняла іслам, тенгріанство чи зберегла свої власні язичницькі вірування. І саме етимологію цих тубільних мов було би варто вивчити «народному етимологу» Задорнову, якщо він хотів помірятися розмірами «духовності» з «тупими американцями». Тоді б це було чесно. Хоча там чесність не в пошані.
З подачі перших імперських трубадурів, чимала частина регресивного патріотизму Великої Росії перейшла на жирні арійські хліба. Понеслась неміряна брехня про російську велич та кмітливість, спонсорована «арійцями в n-ному поколінні». І ось вже ми маємо кумедну ситуацію, коли сьогочасний міністр культури Росії В. Мединський заявляє про «зайву хромосому» росіян, обґрунтовуючи їхню вищість генетичними причинами (доволі клінічними, до речі). І наче на замовлення, Голова комітету Держдуми Росії з освіти, доктор історичних наук (ну це зрозуміло) В. Ніконов (не проконсультувавшись, щоправда, з Глобою) оголошує своїх одноплемінників «аріями, які спустилися з Карпатських гір» і поділилися зі світом своїми видатними цивілізаційними здобутками. Хоча, враховуючи рівень жителів Залісся на момент появи там Юрія Довгорукого, тут можна було б зіронізувати, що за декілька тисячоліть невпинного процесу «передачі культурних здобутків», майбутні «русские» дуже зносилися – мабуть, пороздавали геть все, що мали, не лишивши собі нічого (от і сакраментальна «остання сорочка» сталася в нагоді).
А якщо без іронії, то зміст концепції російського світила науки і політики є повним плагіатом з Гітлера. Гітлера я не читала, але його читав Вільгельм Райх, австрійський психоаналітик і автор критичної книги «Психологія мас і фашизм». «На думку Гітлера, – пише Райх, – людство потрібно розділити на три раси: засновників культури, носіїв культури і руйнівників культури. Тільки арійську расу можна вважати засновницею культури, бо вона «заклала підвалини і звела стіни храму людських творінь». Азіатські народи, наприклад японці і китайці, лише перейняли арійську культуру, надавши їй своєї форми. Тому вони є носіями культури. В той же час єврейську расу можна віднести до руйнівників культури» (стор. 134). Абсолютно про ті самі «три групи людства» заявило і російське світило: мовляв, арійці (ті, що з Карпатських гір) «створили фундамент і стіни всіх людських творінь», а інші «накладали відбиток лише на зовнішню форму і окраску» (цитую з інтернет-статті). Різниця полягає тільки в тому, що Гітлер розумів під аріями німців, а Ніконов – росіян (хоча ніде – ні в літописних документах, ні в результатах археологічних досліджень, – не зафіксовано, що їхні предки колись спускалася з Карпатських гір). Навіть у власному нацизмі росіяни – не творці, позаяк не здатні на свою ексклюзивну думку.
А ось – обґрунтування Гітлером духовної місії арійців, призначених керувати рештою світу: «Існування «нижчих людей» слугує основною умовою створення вищої культури. Перша культура людства спиралася на використання нижчих рас. В древності для орання в ярмо впрягали переможених, і тільки пізніше для цієї цілі використовували коня. В якості переможця арієць підпорядковував своїй волі підкорені народи і управляв їх діяльністю у відповідності до арійських потреб для здійснення арійських задач» (стор. 134). Можна було би посперечатися зі світилом нацизму, нагадавши про те, що не тільки арійці підпорядковували собі «нижчі раси»: це чудово робили і азіати (останній приклад – імперія Чингізидів, найбільша в світі в доступній нашому обзору історії), і євреї (якщо вірити Старому Заповіту, хоча багато хто й сумнівається). Тож не арійцями єдиними…
З культурними здобутками теж не все – в одні ворота. Але немає сенсу сперечатися з тим, що вже було засуджено на міжнародному судовому процесі. Росіяни ж, як бачимо, цим збагачуються й досі – в теоретичній площині, бо з практикою у них все склалося, гріх нарікати. Тут ясно одне: росіяни не просто так бажають завоювати світ, – вони (в особі своїх вождів) вважають себе вищою расою, котра має право і призначення «впрягати» у своє ярмо всіх тих, кого вважають нижчими за себе (тобто, решту світу). От тільки це ніколи не вело до вищих цивілізаційно-культурних і, тим більше, духовних наслідків, але щоб це усвідомити, потрібен певний рівень морального і культурно-цивілізаційного розвитку, а він там відсутній.
Втім, у вищого керівництва Російської держави найбільший попит мають не всілякі псевдонаукові розробки в напрямі суворого «арійства», а такий собі гібрид євразійства з «русским миром», настояний на питомому російському фашизмі від улюбленця В. Путіна, філософа Івана Ільїна. Євразійство – це фактичне визнання себе нащадками імперії Чингізидів (а у Чингізидів були такі самі плани впорядкування світу, як нині в росіян), а «русский мир» – претензії на Русь (тобто, Україну). І хоча Золота Орда ніколи не керувала Руссю (Україною) і не жила з нею в одному державному пансіоні, але трухляве порохно дезінформації історії від російських держиморд, змішавши Русь з Московією і додавши плутанину назв та імен, нахабно внесло цю поправку до реальної історії, разом з жирним мінусом до карми тих, хто це зробив (в яку вони не вірять, а даремно).
«Бог створив татар, щоб вони управляли світом», – приблизно так звучав головний постулат імперії Чингізидів. Москва перейняла від своїх ординських босів («старих царів») уявлення про святість влади, хоча й забула, звідки воно пішло. В Російській же імперії ординське гасло отримало нову реінкарнацію в словах Миколи І, з поправкою на притаманний йому курс «поліцейської держави»: «Бог створив росіян, щоб вони наводили порядок серед всіх народів». Тут вже – кому що більше до вподоби. Якщо імперія Чингізидів була мілітарною державою колосального масштабу і потужності, що й дійсно претендувала на роль володаря світу, то Росія в порівнянні з нею – не тільки пресловутий карлик на плечах у велетня, але й (перекладаючи старий радянський анекдот на більш сучасний лад) така умовна інсталяція, як російський президент В. Путін з розкладачкою у Мавзолеї. Тим не менш, тим не менш…
І трохи про фашизм. Якщо хтось вважає, що Росія під час Другої світової війни «заразилася» фашизмом (чи нацизмом) від Німеччини, то ще велике питання, хто від кого «заразився». Бо російський фашизм з’явився раніше за німецький (і має значно глибше коріння), а його офіційним пророком-ідеологом був такий собі Іван Ільїн (1883-1954), маловідомий і малоцікавий на загал філософ, який скромно і просто називав себе – «фашистом». Після поразки Німеччини він не змінив своїх поглядів, а створив фашистський заповіт для «святої Росії» #світлогомайбутнього. І не прогадав, бо його ідеї отримали нове життя в пострадянській Росії, а найбільш шанований росіянами президент Російської держави став його ярим фанатом. Сьогодні він цитує Ільїна в своїх промовах, покладає квіти на могилі корифея і т.ін. За його ініціативи і сприяння, рештки філософа були репатрійовані зі Швейцарії «на историческую родину» і перепоховані в Росії, а архіви з Мічигану повернулися додому – вочевидь, для всебічного вивчення і впровадження в життя ідей філософа.
Починаючи з 1991 р., книжки Ільїна були багатократно перевидані в Росії, про нього знято два документальних фільми, і зрозуміло, що не тільки В. Путін переймається цією темою. До числа шанувальників Ільїна належать і «сірий кардинал» Кремля В. Сурков, прем’єр-міністр і колишній президент Д. Медведєв (рекомендував студентам вивчати його праці), кінорежисер М. Міхалков (цей вихваляв його найбільше, як носія російської традиції), генпрокурор Устинов, а також міністр закордонних справ, голова Конституційного суду, і навіть патріарх РПЦ (от любить його Московська церква – що вже й не дивно). Його іменем названо Уральський інститут бізнесу, перед будівлею встановлено пам’ятник. Хоча який стосунок?.. ну ладно.
Традиційність і «фашистськість» Ільїна виходить з ключової азіатської ідеї про перевагу колективного над індивідуальним. В цій тезі – коріння всіх тоталітаризмів світу. Індивідуальність – зло, хоча і не вся Азія так вважає, просто тому, що значна її частина взагалі не визнає зла як такого, але й вона до індивідуальності ставиться з великою підозрою. Це світ колективних енергій, що прагнуть до уніфікації. За прикладом того, як бувалий акин з відомого анекдоту дринчить на одній струні, бо вже знайшов свою ноту, так само для Ільїна різноманіття людей є виразом того, що «Бог не закінчив свою роботу» і ще шукає, експериментує. Бо молодий.
А значить, за цією логікою, демократія – творчий тупик, звідки треба вибиратися, а середній клас, політичні партії та громадянське суспільство – сатанинська розкіш, бо сприяють особистісному розвитку за межами єдиного загальнонаціонального ідеалу. Натомість завдання Росії, на думку Ільїна, полягає в подоланні індивідуальних відмінностей і встановленні «живої єдності» нації. Не дивно, що філософ млів від Гітлера і Муссоліні, вважав їх «взірцевими лідерами», які врятують Європу від демократії та клятої різноманітності. З іншого боку, чомусь не любив і СРСРу, де демократією точно не пахло і одноманітність була вирізана ледь не ножичком на лобі кожного, хто мав в своїх штанинах серпасто-молоткасту паспортину, і майже прописана кров’ю на установчих документах цієї непривітної держави. Очевидно, герр Ільїн ще й «не любив пролетаріату». Або повірив байкам російських комуністів про радянський «інтернаціоналізм» та «рівність всіх народів». Якби ж він знав, то мав би шанси затишно померти на батьківщині, а не бути перевезеним у якості «святих мощей»…
В Німеччині, куди Ільїн потрапив прямо з «філософського теплоходу» 1922 р., він влаштувався в «Русский научный институт», де виступав з докладами антикомуністичного спрямування та видавав пропагандистські книжки під німецькими псевдонімами. В своїх роботах виправдовував і обіляв нацизм, знаходив в ньому «здорові елементи», порівнював з «благородним білим рухом» і запевняв в його винятковій корисності для всенародного єднання, патріотизму тощо. Своєю плідною працею на благо рейху Ільїн заслужив похвалу і визнання з боку міністра пропаганди Геббельса, першого голови гестапо Р. Дільса. За іншими даними, попри всі свої симпатії і натхненну працю на благо, мав проблеми з нацистським керівництвом, що й змусило його покинути Німеччину і перебратися в 1938 р. до Швейцарії. А в 40-50х рр., не розкаявшись і не змінивши поглядів, Ільїн створив «конституцію» фашистської «святої Росії», детально прописавши, що нею має керувати «національний диктатор», «художник влади», натхненний «духом єдності», та інші приємні для Росії речі.
За задумом Ільїна, це має бути абсолютно централізована держава, де вибори – лише формальний ритуал для висловлення підтримки лідеру, а підрахунок голосів не має жодного значення. «Ми повинні відкинути сліпу віру в цифри та їхню політичну важливість», – запевняв фашистський класик. Як бачимо, Путін тягнеться до вказаного ідеалу, намагається впровадити в життя заповіт улюбленого філософа та його нацистських однодумців (звідси – й схвальні Путінські слова на адресу майстра пропаганди Геббельса). Але що ж-таки не влаштовувало Ільїна в СРСРі? Чим йому Сталін не взірцевий лідер? Чим йому лівий тоталітаризм не така гарнюня, як правий? Він же ще суворіший, безжальніший, вимогливіший і тоталітарніший. Бери – і користуйся. То наша Галя балувана.
По-своєму люблячи Росію (поза комунізмом), Ільїн ненавидів Захід (вочевидь, інакше не виходить). І в цьому також збігався у смаках та настроях з нацистським товариством. Німеччина в ті часи не вважала себе Заходом, в ній панувала соціалістична тема, хай і з арійською фантазією. Надмірна ненависть до Заходу червоною ниткою проходила крізь безліч Гітлерівських виступів, заяв і текстів, далеко випереджаючи сумарний блок негативу по відношенню до СРСРу. Ільїн же катався на антизахідній німецькій хвилі, як вправний серфінгіст в комфортних водах. От тільки Заходу він не любив з позиції російського «слов’янофіла» (не плутати з щирою любов’ю до слов’ян! скоріше, це щось гастрономічне), а нацисти – через дошкульний програш в Першій світовій війні і болюче Версальське приниження. Але, у підсумку, вони зійшлися.
І тут цікавий момент: Ільїн фактично передбачив розпад Радянської імперії – щоправда, звинувативши в ньому Захід, чиї можливості явно переоцінив. Але тут вже спрацювала питома паранойя «русского человека», якому скрізь ввижаються вороги (що мріють вгризтися і все таке). Цитую за його статтею «Що обіцяє світу розчленування Росії»: «Вони [західні народи] збираються розділити всеєдиний російський «віник» (Він сам це сказав! – О.Л.) на прутики, переламати ці прутики поодинці (Обережно: далі висока поезія! – О.Л.) і розпалити ними згасаючий вогонь своєї цивілізації (Браво! – О.Л.). Їм треба розчленувати Росію, щоб провести її через західне рівняння і розв’язання (Що би воно не означало. – О.Л.) і тим погубити її: план ненависті і владолюбства… І ось коли після падіння більшовиків світова пропаганда кине у всеросійський хаос лозунг «Народи колишньої Росії, розчленуйтеся!», то відкриються дві можливості: або всередині Росії встане російська національна диктатура, яка візьме в свої руки міцні важелі правління, погасить цей лозунг і поведе Росію до єдності, покладаючи край всім і всяким сепаратистським рухам в країні (На ділі був млявий рефлекс ГКЧП, що тільки прискорив розвал. Але пізніше – склалося. – О.Л.); або ж така диктатура не складеться і в країні почнеться неуявний хаос пересувань, повернень, помст, погромів, розвалу транспорту, безробіття, голоду, холоду і безвладдя… Росія – не людський пил і не хаос. Вона є перш за все великим народом, який не промотав своїх сил і не впав у відчай в своєму покликанні. Цей народ зголоднів за вільним порядком, за мирною працею (А це вже претензія до його керівництва. – О.Л.), за власністю і за національною культурою. Не хороніть же його передчасно! Прийде історичний час, і він постане із удаваного гробу і вимагатиме назад свої права! (Не менш удавані, ніж гроб. – О.Л.)».
Як бачимо, Росія, на радість пам’яті Ільїна, пішла першим шляхом – «фашистської» диктатури та придушення «сепаратистських рухів». Ще й з «вимаганням назад своїх прав» – а саме, прямими та «гібридними» нападами на чужі країни, шматуванням їх, постачанням зброї та «добровольців» місцевим колаборантам для розпалювання громадянських конфліктів і створення додаткових націй (чи псевдонацій, на кшталт «русскоязычных»), які не мають ні органічного минулого, ні скільки-небудь перспективного майбутнього. Але натхненником та інспіратором цих злочинів був зовсім не маловідомий у світі філософ Ільїн, якого так шанує нинішня російська влада. Він – лише один з трансляторів «русской идеи», хоча й найбільш концептуально точний і прямолінійний. А дійсні витоки російського нацизму, як і російської державності, слід шукати в середньовічній золотоординській традиції. За іронією долі, прямі нащадки Орди – казахи, узбеки, таджики, киргизи, кримські татари та ін. – не проявляють сьогодні жодних порухів до реалізації своїх середньовічних планів (що було, то було, і вже не є актуальним). Росіяни ж застрягли в Середніх віках, як застрягають в цьому світі неприкаяні душі, що блукають в формі привидів в білих сутанах місцинами своїх земних страждань, намагаючись щось завершити, закрити свій якийсь гештальт… Як правило, їм це не вдається.
Вся зовнішньополітична діяльність Росії спрямована на повернення «золотих часів» Золотої Орди, коли московитяни жили з казахо-татарами єдиною рабською сім’єю і всерйоз претендували (на раменах останніх) на світове панування. Німецькі нацисти спиралися на ідею расової чистоти, в той час як «русские» надавали перевагу «євразійству» – суміші двох рас, бо саме так вони бачать свою «золоту епоху», за якою плекають нездоланну ностальгію й досі. І якщо в запеклій рубці за владу над світом в ході Другої світової війни зіткнулися дві в чомусь однакові (тоталітарність і ненависть до Заходу), а в чомусь різні («арійська» чистота і «євразійська» суміш) ідеологічні машини – фашизм і комунізм, – і можна було б сперечатися, чий запах лайна збиває з ніг скоріше, то сучасна Росія увібрала в себе обидва «аромати», формально додавши краплю витяжки із західної демократії, яка вже не працює в такому вбивчому букеті. Тепер це не лише гримуча суміш сірчаної кислоти з соляною, а й найгірше з усього, що будь-коли придумував людський розум (якщо це можна так назвати) для отримання контролю над світом. Росія сьогодні несе в собі «євразійський» комунізм, «арійський» нацизм, спецслужбовий спецслужбізм, релігійний «русский мир», котрий плавно переходить в особливе православне мусульманство.
