Після розпаду СРСР, замість конкурентноздатної економіки, Російська Федерація почала накачувати ресурс «духовності» та військово-технічної потуги. І чим більш духовною вона виглядала в своєму власному дзеркалі, тим більше наростала її агресивність (ці ознаки в неї завжди корилюють) і сильнішали апетити щодо чужих територій. По мірі того, як набирала сталі мова російської постперебудовної «інтелігенції», що обслуговувала цей потік російських інтересів, міцнішали і органи агресії Росії. Як наслідок, місцева людність поступово доходила переконання в тому, що у неї щось важливе відібрали і вона ніколи не матиме щастя-долі, якщо цього «чогось» не поверне. Бо всі її біди та нещастя – не в ній самій (ні разу!), а в тому, що поважна частина колонізованих нею народів звільнилися, а без них і трава Росії не росте, і пташки не співають, і все життя проходить мимо, без смислу, сенсу та душі – тієї самої, що достобіса загадкова.
Слизький правдофобний шлях Росії технологічно прописаний на Небесах зникаючими чорнилами і, на відміну від інших, не має природного відповідника в земному плані. На словах одне, на ділі – протилежне. Московські ідеологи оперують брехливим минулим і брехливим майбутнім, і все, що в них лишається правдивого, – це теперішнє, котре теж фальсифікується, в режимі он-лайн, – як перманентними дезінформаційними вкиданнями державних ЗМІ, володарів дум та мікро- і макро-блогерів, так і завзятою брехнею пересічних росіян в соцсітях і блогосфері. Брехня з російського станка знецінена і далі падає, – що обіцяє її скорий вихід в сингулярність, разом з самою державою. Якщо в радянські часи Москва турбувалася, хоча би, про правдоподібність своїх заяв та дискурсів, таку-сяку їх обґрунтованість, то нинішня обманократія девальвує зі швидкістю російської валюти і перетворюється на звичайний троллінг. Не претендуючи на довіру, Білокам’яна відверто й неприкрито бреше, просто так, для мантри мови, бо нічого сказати, а щось казати треба.
«Заборонений плід не гризи вставними зубами», – жартував Ю. Тувім, і саме цим, на жаль, Росія сьогодні й займається: гризе заборонений плід (жага світового панування) вставними («руськими») зубами, хоча не має права ні на спадщину Русі, ні на її назву (як в прямій транскрипції – «Русь», так і в грецько-візантійській – «Росія»). Правду про своє походження звичайний росіянин сприймає як страшне кощунство, замах на святе, – той вигаданий його обманократами світ, в якому він живе комфортно та затишно і мріє про майбутню гегемонію серед всіх земних народів. Ця фантомна недо-нація-релігія-держава існує тільки на брехні, без неї вона – не жилець, і в разі ліквідації брехні, вона зникне разом з нею, розсиплеться на окремі, самостійні – угро-фінські, тюркські, самодійські, кавказькі, а подекуди й слов’янські (українські, білоруські) – острівки-уламки ідентичності, без сукупної ідеї «збирання руських земель» та ролі світового володаря-інтегратора.
«Живу плоть» російського віртуального простору складають численні пропагандистські телепередачі: пройшовши по своїм телеканалам, вони продовжують своє життя в інтернет-сіті, де пакуються штабелями, формуючи стратегічний запас російської ідеологічної зброї, під виглядом серйозних наукових і навколо-наукових досліджень. Йдеться про десятки, навіть сотні випусків телепрограм метафізичного та метаісторичного спрямування, центральним пунктом яких є маніакальне переконання росіян в своїй безпробудній духовності та величних вчора і завтра (лише з сьогодні чомусь не складається) – і, як елемент обов’язкової програми, священна віра в неодмінний крах і загибель Заходу, особливо Америки, яку росіяни розглядають в якості свого основного конкурента і військового супротивника. Хоча, як свідчить анекдот на злобу дня: «Росія на території України воює зі Сполученими Штатами. А Штати на війну не явилися».
Війна з Америкою у російських політиків та активістів спорадична і непевна. То вони її лякають «радіоактивним попелом» і демонструють аніме з ударами по американському місту – (чомусь) тезці свого Санкт-Петербурга в штаті Флорида, то вимагають військового співробітництва, шантажуючи своїми масовими військовими злочинами (мовляв, їх буде ще більше) в Республіці Сирії, де росіяни числяться такими ж «іхтамнєтами», як і в Україні, то заявляють про якісь свої передові військові технології, яких не може бути в природі в найближчому майбутньому, тим більше, в технологічно відсталій Росії, коли вона під санкціями і без ресурсів для таких розробок. Ту саму стратегію свого часу використовував СРСР – блефував, загрожував, надував щоки, махав руками, тупав ногами, стукав башмаками, брехав про наявність потужних ядерних боєголовок, які ось-ось може ввести в дію. Тоді американці в це повірили, – що спричинило тяжку Карибську кризу. Через безглуздий блеф СРСР, тодішній світ ледь не вскочив у халепу ядерної катастрофи, як мінімум, на 1/6 частині суші, бо США були готові захищатися і, на відміну від СРСР, такі боєголовки мали. Сьогодні страшно уявити, чого могло би це коштувати – не американцям, а нам, заручникам Росії. А нині, через девальвацію брехні, заюзаної росіянами нахабно і безмірно, багато що змінилося. Якщо раніше їх страшилкам вірили – лише тому, що «неможливо ж так брехати!», – то тепер всі знають їхню ціну, та й всесторонньо інформовані про справжній рівень технологій. Зайва хромосома в дії – і на виході вискакує з кущів такий собі гібрид лопуха з автоматом.
Отож, навіть з тією державою, яку Росія призначила своїм головним конкурентом, вона воює віртуально, а в реальності – розсудливо утримується, бо не самогубця. Таке картонне протиборство Росії зі Штатами нагадує більше не змагання рівних суперників, як уявляють собі росіяни, а стосунки хвалькуватого підлітка-хулігана і строгого представника закону. Вони (такі стосунки) стартували ще в 90ті, коли різношерсті російські філософи, публіцисти, окультисти та просто інтелектуали без особливих занять продумували езотеричні підстави для нової колонізації Росією всіх пострадянських держав, а Америка як «світовий поліцейський» їм заважала. Щоправда, театр бойових дій тоді обмежувався сторінками російсько-патріотичних видань в стилі фентезі-брутал, де росіяни відважно звільняли Україну від американських окупантів (!). За фентезі-легендою, українці самі уклінно просили росіян звільнити їх від військового нашестя докучливих американців (бо нікому ж не хочеться до Америки, всі хочуть до Росії). Таких шедеврів паперової продукції – сила-силенна, бо ж – державний запит, а не якийсь там приват. Книжкові полиці Росії (ба й навіть України, у нас же ж – свобода слова!) буквально згиналися під тягарем цих витворів мистецтва, на будь-який смак і фантазію сентиментального братнього канібала.
Вочевидь, сама поява цієї літературної культури (якщо її можна так назвати) була замовлена і профінансована російською братвою провладних меценатів і радувала темні душі не лише державної верхівки, але й простих російських громадян. Навоювавшись вдосталь з американцями «за свободу українців» під надійною бронею книжкових презервативів, рашистські «визволителі», почувши «Фас!», звідки потрібно і давно чекали, миттєво перекинулися з безпечного паперу на територію «братньої» держави, де воюють і вбивають вже по-справжньому, і не американців, а місцевих українців, називаючи їх, у пост-книжковому екстазі, американцями і, щоб вже двічі не ходити, поляками – це вже для душі («мы питаем к этой братье чувство резкой антипатьи»). Та й про «бендеровцев» як окрему націю (котра теж окупувала Україну) згадувати не забувають, причому, згадують найбільше (бо це для них – найбільше зло). Воюють росіяни в Україні, тим не менше, нелегально, «гібридно», – тобто, непомітно для себе, але помітно (і відчутно) для самої України і оточуючого світу, котрий має всі технічні засоби спостереження і слідкування. Зрештою, українці здавна є заручниками божевільних марень росіян про себе і своє минуле, адже боротьба з обіймами московської брехні і самозванства триває вже понад три століття.
«Історію пишуть кати героїв, тому все, що знає людство, – суцільний обман, придуманий з метою управління масами», – так патетично починається цикл російських телепередач «Теорія змови» (мій переклад з російської). І тут не заперечиш, тим більше, що кому ж, як не нації-засновниці «тюрми народів», про це має бути відомо якнайкраще? «Заради грошей і влади розв’язуються війни, а переможці стирають сліди крові на своїй зброї і знищують минуле, яке викриває їх брехню». Як бачимо, росіяни не бояться аналогій, бо мало хто з «русского мира» здатен мислити самотужки і аналізувати викладений матеріал. І далі – строге рішення від автора програми: «Настав час подивитися на світ усвідомлено і дізнатися справжню правду». А «усвідомлений погляд» і «правда по-російськи», як потім виявляється, полягають в тому, що вся світова цивілізація походить… від «русских», а все погане – від Заходу. Хто з цим незгоден – русофоб і заздрісник. І все.
В іншій телепередачі ведучий простодушно вихваляє старослов’янську абетку (до створення якої росіяни, щоправда, не мають стосунку, але вони цього не знають і, звісно ж, знати не збираються). Як виявили вчені, – повідомляє ведучий, – слов’янська буквиця – не просто алфавіт, а набір космологічних понять, де кожна буква є і словом, і водночас цілим символом, на основі якого збудований Всесвіт (на жаль, російські вчені не були поінформовані про те, що цей чудовий принцип стосується багатьох, якщо не всіх, світових алфавітів – єгипетського, древнього івриту тощо). Крім того, – радіє ведучий, – слов’янська абетка чудово розкладається за матричним порядком, як справжній науковий витвір. І тут же – обов’язковий московський плач і скрегіт зубовний: «Згідно з сучасними уявленнями (Тут натяк на зловісний Захід. – О.Л.), систему слов’янської буквиці, яку і сьогодні хтось навряд чи розробив би, написало неграмотне плем’я землеробів і скотарів. Припустити, що такий пам’ятник був створений групою напівдиких жерців, котрі поклонялися кам’яним істуканам на всій території нашої неозорої батьківщини, теж достатньо складно».
Не хочеться лякати сучасних «русских», але саме кам’яним істуканам і молилися їх безпосередні предки, жителі угро-фінських лісів та боліт, – аж до кінця XIII ст. і далі. Точніше, навіть не істуканам (бо їх ще треба вирізьбити, докласти певної майстерності), а просто голим каменям (т.зв. кардо-сярко). Така у них була традиція (хоча не виключаю, що вказане каміння випромінювало якусь особливу енергію, акумульовану під час відвідувань Землі представниками вищих цивілізацій, але зараз мова не про сакральну автентичність культових мегалітів, а про сам факт). Тож російський ведучий мав рацію: припустити, що така витончена алфавітна структура могла бути створена на території їх «неозорої батьківщини», ще й напівдикими жерцями культу кардо-сярко, які, до того ж, не мали писемності і спілкувалися далеко не слов’янськими мовами, – це повний брєд з алкогольним делірієм. Але вона й не була там створена, і звісно ж, не тими достойними людьми, а носіями значно більш високої культури і на дещо іншій території. Вже, вибачте, і зморишся спростовувати нескінченну фантастичну нісенітницю від «братнього народу».
«Комусь вигідно, щоб люди забули свою історію, – обурюється інший речник, «експерт» телепрограми, натякаючи на «клятий» Захід. – Дерево, що втратило своє коріння, будь-який вітер легко здує. Те ж саме для влади – значно зручніше мати народ слабкий і народ покірний. А якщо народ не прив’язаний до своєї землі, до свого коріння, то цей народ слабкий». Що сказати? От же ж «истину глаголет отрок», навіть нічого й додати! Втратили москвини своє родове коріння, прив’язали їх до іншого, але воно їх не живить, бо не має з ними органічного зв’язку: геть різні, не з’єднані судини. І скільки би вони не намагалися симулювати руськість та слов’янськість, це не замінить їм реальності, адже енергія предків не змінить своєї адреси за наказом будь-кого з бажаючих. Тож звинувачувати у втраті власного коріння росіянам треба не «колективний Захід», – Заходу немає діла до чиїхось предків, – а тільки власних вождів та ідеологів, які створили сурогатний інтелектуальний простір, несумісний зі здоровою людською думкою.
Ухопившись за ідею відбирання Заходом всіх російських чеснот і здобутків, автори російсько-патріотичного телепродукту натрапили на золоту жилу і почали качати з неї нафту, газ і корисні копалини. Результат їх грандіозних праць не забарився: вся наука – повія на службі Заходу, а росіяни – постраждала від фальсифікацій сторона, яка колись-таки розбереться з усіма недоброзичливцями та заздрісниками і наставить світову науку на шлях істинний! Я зацитую один із перлів та смарагдів цього настрою свідомості: «Історія людства, призвана опорочити наших предків і звеличити західну цивілізацію, багатьма вченими вже не визнається як авторитетна наука (Тут маються на увазі, певно, російські «вчені». – О.Л.). Сьогодні в країнах слов’янської культури (Точніше, «в країні угро-фінської культури». – О.Л.) стоїть питання про те, щоб на основі нових відкриттів і сучасних археологічних даних внести в світову історію суттєві корективи (Вони хоча би власні археологічні дані вивчили і зробили вірний висновок! – О.Л.)».
І далі починаються обіцяні корективи, в ході яких росіяни прихитрилися привласнити не тільки величезні території, які будь-коли в своєму минулому завойовували чи анексували, але й всю історію, власність, ба й навіть ідентичність їх корінних мешканців (коли вона їм до вподоби). Зокрема, захопивши Крим в кінці XVIII ст., вони оголосили його «споконвічно своїм» і всерйоз почали трактувати його минуле як історію своїх власних пращурів, які в Криму ніколи не бували, навіть не здогадувалися про його існування, як мінімум, до кінця Середніх віків. Достатньо подивитися на географічну карту і побачити, що ареал розселення угро-фінських племен жодним чином не перетинається і помітно не межує з Кримом. «Вас там не стояло», – сказали би в будь-якій черзі, що поважає себе і не поступиться нікому зайвому. Але «не тут-то было». «Крим – це справжня скарбниця легенд, артефактів і символів, залишених у спадок нашими предками», – нахабно заявляє росіянин. Яких таких предків? Відразу малюється картина з помираючим в своїй темній закопченій землянці мерянином, який на смертному одрі, через слово давлячи то блоху, то вошу, то сороконіжку, заповідає своїм дітям у спадок невідомі їм землі далеко на південь від Залісся («піди та візьми»). А ті не йшли, навіть не думали. Тепер же ці землі, бачте, «споконвічно» їхні…
Та сама тенденція «залишення у спадок» і «відбирання свого» торкається й інших регіонів: відкопавши на території Курської області стоянки древньої людини, росіяни заволали про виняткову цивілізаційну першість їхніх предків, хоча тут можна говорити лише про предків окупованих ними народів, чия автентичність на вказаній землі доведена. Не менш «сміливо» і широкими мазками вони привласнюють історію загарбаного та захаращеного ними Кавказу і місцевих народів, – але лише тоді, коли хочуть поцупити елементи їх культури, бо в решті випадків вважають себе вищою за них расою.
Всі ці самовдоволені російсько-нацистські ігри в «арійство» можна було би вважати лише паралельним курсом, «тупиковой ветвью» рашистської думки кінця 90х, бо нічого вагомого з неї, по суті, не виплекалося, але саме з неї та одного з «її пророків» Глоби, який буквально посилав повітряні поцілунки Гітлеру та його окультній «Аненербе», – почалося відновлення московського імперіалізму як збиральницької ідеології на землях нової, незалежної України. З його подачі, осучаснене Залісся повернулося до свого звичного способу господарювання – полювання і збиральництва (збиральництва «руських земель», полювання за людьми). Андрофаги не відхиляються від своїх традицій.
В такому настрої проходили мрійливі дні Росії сторінками пост-перебудовної історії, сумуючи за втраченим чужим і сподіваючись на повернення цього чужого (оголошеного «нашим»). Глоба та його учні на своїх заняттях твердили, що скоро «три слов’янських народи» знову зіллються в «єдину сім’ю», а ми, в свою чергу, акуратно голосували на виборах за проросійських кандидатів, які обіцяли «поглиблення стосунків з Росією», в рамках здійснення цього майбутнього злиття. Курйозно, але Глоба посилався на напів-міфічного московського («русского») астролога Василя Немчина, котрий жив (якщо жив) невідомо в якому столітті, в діапазоні від XIVго до XVIIго (астролог так і не визначився з цим питанням) і писав про майбутнє єднання «трьох слов’янських народів», хоча достовірність цієї інформації вельми сумнівна: праць вказаного астролога в жодній бібліотеці, в т.ч. вказаній Глобою, так і не знайшли («а был ли мальчик?»), як і свідків (інших читачів) його видань.
А курйоз полягає в тому, що в межах цих кількох століть москвини не вважали себе слов’янами (їх ще цьому не навчили), тому тогочасний мешканець Московії не міг розуміти під слов’янами своїх одноплемінників. Єдина трійка слов’янських народів, яка мала в ті часи стосунок до Русі, – це поляки, русини (українці) і литовці (білоруси), але щодо них у московського астролога не могло бути жодних сантиментів, тим більше що вони і так були об’єднані в одній державі – Речі Посполитій, – а отже, провіщати їх майбутнє поєднання просто не доводилося. Незнання цих фактів (російська історична освіта не давала шансів на знання) надихало Глобу на особисту творчість в стилі фентезі. Вочевидь, проект під назвою «астролог Немчин» знадобився корифею для надання авторитетності своїм власним «інсайтам» про майбутнє «возз’єднання» чи (грубо кажучи) «заведення корови в стійло».
Проте щось-таки про справжніх пращурів російського народу Глоба, краєм вуха, чув. Але це був, скоріше, формат зіпсованого телефону, який дозволив майстру бути зверхнім та презирливим по відношенню до власних (російських) предків. Плюнути в свій колодязь, вважаючи його чужим, – епічний фейл (за це 4й дім спитає без огляду на лиця). Зокрема, в одній зі своїх публікацій Глоба пожалівся на «окупацію угро-фінами, лапландцями, мордвою і т.д.» територій «наших предків слов’ян» (малися на увазі москвини), і що характерно: вже в християнські часи! (насправді угро-фіни перебралися до Європи задовго до появи християнства як такого). Було діло, каже, – напали дикі угро-фіни та інші лапландці на бідних високорозвинених «русских» (це він про мерян, ерзян, мещору, весь та ін.), і звідти й пішло у «русских» все лихе, бо угро-фіни займалися всілякими чорно-чаклунськими справами і накидали сердешним чистокровним аріям свої дикі звичаї, манери, юридичний нігілізм, відкритий сатанізм, а особливо «карапанство» (таке в зороастризмі є лайливе слово).
Розумійте так: ми, арії, вразливі і непевні, хоча й святі і чисті, але нас дуже легко обкрутити, ошукати, збити з пантелику, накачали чужими гріхами і невірним закрутом свідомості, на догоду темним силам, які в особі угро-фінів налетіли, зім’яли – загалом, розбестили наш святий народ! І це – при тому, що угро-фінські племена, через свій суттєво нижчий культурно-технологічний рівень (це стосується і озброєння та військової справи) просто фізично (та психічно) не могли вирішально вплинути на індоєвропейську громаду, в ту чи іншу сторону. Якщо вірити літописам, в християнські часи угро-фінів били всі, кому не лінь: ці племена були не здатні чинити скільки-небудь серйозного опору нікому з прибульців. Достатньо згадати, як Юрій Довгорукий отримав свій «престол» в Заліссі, куди він прибув з невеличкою групою сподвижників і започаткував там (увага: фінська назва) Суздальське князівство.
На початок 2000х рр. містично-езотеричне товариство нарешті достукалося до відповідальних осіб Російської Федерації, донесло свої думки і бажання. А тут і Росія дозріла до того, щоб оголосити курс на відновлення імперії на самому високому рівні. Цю відповідальну місію взяв на себе новообраний російський президент В. Путін – той, кого Глоба в своїх прогнозах 90х рр. називав «карликом з чорним обличчям» («ой, як невдобно вийшло»). Його прихід до влади знаменувався поверненням до офіційного вжитку радянського тюремно-народного гімну, бідканням про «розпад Союзу як найбільшу геополітичну катастрофу ХХ ст.» і одкровенням про те, що «Україна – це навіть не держава». На всі ці пустощі світова спільнота дивилася з толерантною поблажливістю: як-не-як, а фантомні болі – річ серйозна і психічна, її не втамувати заспокійливими доводами та вмовляннями не плакати, бо нічому боліти, досить прикидатися. Росія почала активно втручатися в політичне життя України, тримаючи її компрадорсько-олігархічну верхівку на ФСБ-шному та бізнесовому гачку і під цією парасолькою просуваючи своїх людей на вищі державні посади, з перспективою – ясно, чого.
Все це потроху тліло аж до 2004 р., коли в Україні відбулася Помаранчева революція – такий собі великий вибух в космосі української свідомості та ідентичності. З того моменту розпорошені та дезорієнтовані зусиллями «братського народу» українці почали збиратися в одну державу і один народ. Помаранчевий Майдан став початком першої, після величезної імперської перерви, самостійної Української держави. З’явився справжній інтерес мільйонів українців до своєї історії та національної культури. Але й так само він відкрив нам очі на Росію. І раптом виявилося, що наш «взірець і еталон» Останкіно елементарно бреше, навіть не соромиться, не переймаючись тим, що його обман може в будь-який момент розкритися (а він не може не розкритися!). Не знаю, як там в росіян з високою духовністю, але вона вже точно не сумісна з брехливістю та фальшю. І далі стало вияснятися, що Росія брехала нам не тільки тут і зараз, ситуативно і на злобу дня, але й раніше, і чим далі брати поглядом в минуле, тим більше фальші і невідповідності, суцільні сміттєві замети і завали – про себе і про нас, з переставлянням нас місцями, як в Марк-Твенівській історії про принца й жебрака. І нам доводилося все те неподобство, крок за кроком, розгрібати, загрузаючи по пояс в старе московське сміттєзвалище «науково-історичних знань». Відтак, ставало ясно, що ніякого обітованого «возз’єднання» не буде, його ніколи й не було – була повзуча окупація, забезпечена звичайною стратегією шахрая: підкупами і хабарами, шантажами і залякуваннями, «чесним словом московита» і всеохопним шулерством «самого духовного народу в світі».
Прозріння було несподіваним і приголомшливим, як в класичному детективі, де під кінець убивцею виявляється найближчий родич чи товариш, на якого би ніколи не подумав. От тоді ми нарешті почали віддалятися від Росії – вже по-справжньому, а не формально, як раніше. Зрозумівши свій провал, Росія відкинула останні рештки пристойності та конспірації і почала відверто й неприкрито виламувати руки Україні з метою залучення її до спільного політично-економічного простору (читай: нового Союзу). Але цей істеричний спорадизм був приречений на чергову невдачу, бо після тих обставин, що відкрилися, нове об’єднання було вже неможливим. І якщо раніше Росію не особливо гнітило «розлучення» з Україною, бо вона була певна, що це ненадовго і скоро «все владнається», то тепер почала підозрювати, що вже навряд чи. Відповідно, в російському суспільстві почали з’являтися і наростати катастрофічні настрої, адже Україна (як єдина справжня Русь) є основою самоідентичності народу «русских», без неї немає і їх – принаймні, вони це відчувають, хоча й мало хто з них усвідомлює. По суті, остаточна втрата України аналогічна для Росії сидінню на стільці без самого стільця, або фіналу відомого анекдоту: «Абрам, ты жарь, рыба будет». Це смішно, бо нереалістично.
Відвертий тиск на керівництво України призвів до протилежного ефекту – Євромайдану, вимогою якого стало здійснення обраного країною курсу на євроінтеграцію, позаяк «дотиснутий» Росією Янукович несподівано змінив державний курс (не порадившись з народом!) і розвернувся в сторону Росії («Таможенного союза»), чим похитнув свій статус найманого менеджера на державній службі України. І тут вже росіяни почали втручатися не лише фінансово-рекомендаційно, як було за першого Майдану, але й із зброєю, роботою спецслужб та провокаціями. Бо ситуація змінилася: якщо за каденції Кучми країною керувала, все ж-таки, наша українська влада, хай і з певними застереженнями, і все відбувалося в межах українських моральних принципів та звичаїв, то на кінець правління Януковича Росія вже вважала Україну своєю парафією, або принаймні, домініоном, чимось на кшталт Гетьманщини щодо Московії через 3 роки після Переяславу, зі смертельно хворим Б. Хмельницьким, на фоні квапливої підготовки москвинами умов для зміни статусу Гетьманщини та підписання нових «статей», з перспективою поглинання Гетьманщини по частинам. Отрута була введена і починала діяти, жертва це відчувала, але ще до кінця не усвідомлювала наслідків, а заковтування почалося, при ще живій, захопленій зненацька і вже частково паралізованій жертві.
Впродовж всього пострадянського періоду російський народ так само не дрімав, а духовно вдосконалювався, – що би воно не означало. Насичувався, переймався, набував свідомості російсько-імперського базового пакету самоідентичності. І ось – момент істини: наприкінці 2013 р. Російська Академія наук провела, так би мовити, заміри акумульованої ним на той час «духовності». Дослідження проводилося Інститутом психології РАН, результати були оприлюднені в «Російській газеті». Як виявилося, за певними психологічними ознаками (а саме, агресії, грубості і ненависті до свого оточення), росіяни займають перше місце, «принаймні, в Європі». Пікантності цій новині додає те, що вона зійшлася в часі із щорічною тріумфальною прес-конференцією президента В. Путіна, де вождь всіх росіян оголосив про готовність Російської держави стати лідером для всіх, хто «прагне лишатися вірним консервативним, в тому числі релігійним» цінностям і дуже жахається з приводу морального розкладу Заходу, зафіксованого спостережливими росіянами не-наукового істеблішменту.
Однак Російську Академію наук турбувало не пропаще західне суспільство, а свої власні громадяни, які її зовсім не порадували. Неупереджено вказавши на проблему, вчені перерахували приклади несимпатичної поведінки «богоносців», без огляду на «моральний розклад Заходу», програмно заявлений керівником держави з високої трибуни. Крім пекучих прикладів побутового садизму та наслідків алкоголізму, психологи загострили увагу на нецензурній лайці пересічного «русского», яка давно (якщо не повсякчас) вважається цілком нормальним явищем в кругу його оточення. Але ще більше за матерні вислови, вчених засмутила «блатна» лексика, яка прийшла в приватне російське середовище з «романтичного» кримінального суспільства. Її, як виявляється, знають всі (!) і, як мінімум, кожна друга дитина шкільного віку залюбки використовує в своєму спілкуванні. Стосунки між собою російські школярі також будують у відповідності до жорстоких тюремних традицій. Вони засвоюють їх не лише від знайомих кримінальних осіб (Росія завжди була щедра на такий прошарок) та бравих працівників поліції (яким «сам бог велів»), але й із вітчизняних пригодницьких фільмів, які тріумфальною ходою йдуть по телебаченню і смачно оспівують життя уркаганів «в законі» та поза ним.
Ось і ціна російської духовності, якою так люблять похвалитися її носії, – щоправда, спираючись при цьому не стільки на реальність, скільки на два афористичні вислови: російський фразеологізм про «останню сорочку» і фразу Достоєвського про «народ-богоносець» (мій «Word» категорично відмовляється приймати слово «богоносець», уперто міняючи його на «рогоносець», – твереза американська техніка бунтує проти російського сюрреалізму). Письменник стверджував, що, на відміну від інших народів, росіяни носять Бога в своєму серці (в серці, а не на голові, як може здатися при слові «богоносець»), – що, втім, не заважає їм при цьому зарубати вас сокирою (за тим же Достоєвським), – і завжди готові врятувати світ (від нього самого). На жаль, ні в часи Достоєвського, ні, тим більше, до нього не проводилися подібні наукові розвідки, але зважаючи на деталі малогуманістичної історії Росії, їх ймовірні результати могли би навіть перевершити останні дані, за тими ж-таки критеріями «агресії, грубості і ненависті до свого оточення». Бог на голові (чи то в серці), в руках сокира – типовий пересічний образ росіянина усіх часів.
Відтак, на кінець 2013 р. психологи забили тривогу з приводу наростання агресії в лавах «богоносця» і загального посилення жорстокості в його буденному житті. Все це сухо і безжально демонструє статистика: в Росії на 100 тисяч жителів припадає 12 вбивств на рік (за іншими даними – 22), – це більше, ніж в решті країн Євразійського континенту. Навіть за скромними офіційними даними, цих злочинів в Росії трапляється в 10 раз більше, ніж в Польщі, і в чотири, ніж в США (де велика проблема з емігрантами з «країн, що розвиваються»). За цим показником, Росія поступається лише країнам Африки і Латинської Америки (які перманентно «розвиваються», ще з часів пострілу Аврори і радянської культурно-фінансової допомоги), де тривають війни та криваві громадянські конфлікти і панує голод та руїна. Натомість Російська Федерація начебто позбавлена такої біди (якщо не рахувати двох чеченських воєн кінця 90х - початку 2000х, бо вони стали бідою лише для місцевого чеченського населення, практично стертого з лиця Землі аж на третину його складу), однак агресія її простих «богоносців» побиває всі рекорди. Типове вбивство по-російськи трапляється навіть не під час збройних бандитських «розбірок», як можна було би подумати, а просто в побуті, між вдалим застіллям та праведним сном, – після випадкових суперечок між родичами, друзями та знайомими. Найбільш поширена жертва такого вбивства – товариш по чарці. На думку психологів РАН, ріст рівня агресії російської людини, укупі з пияцтвом та алкоголізмом, є також причиною збільшення числа аварій на дорогах. За кількістю жертв ДТП на 100 тисяч жителів Росія так само займає перше місце в Євразії: щороку транспортні пригоди забирають життя близько 30 тисяч росіян, і їх причиною нерідко стає алкогольна «релаксація».
Сама процедура дослідження охоплювала 40 останніх років і полягала в замірюванні рівня негативних проявів в поведінці росіян (як-то: агресивність, грубість, ворожість до оточення, схильність до насильства) у різні роки, конкретно – в 1981, 1991, 2001 і 2011 рр., з оцінюванням їх за 10-бальною шкалою. І виявилося, що за весь досліджуваний період оцінки виросли, принаймні, вдвічі: від 3-3,5 балів в 1981 до 7-7,4 балів в 2011, при цьому здатність росіян контролювати свої реакції знизилася з 5,45 до 4,4 балів, – що збільшує вибухонебезпечність атмосфери російського суспільства. Враховуючи те, що час правління В. Путіна був проголошений російською пропагандою «епохою стабільності і росту добробуту», можна було би очікувати суттєвого зниження рівня агресії та загального невдоволення життям, натомість спостерігається протилежна картина. Чи то рівень добробуту насправді не створює такої позитивної динаміки, як це подається в офіційних звітах, чи все ж-таки, справа в відчайдушній пропаганді, котра не дозволяє росіянам почуватися вдоволеними і умиротвореними, постійно формуючи їм нові підстави для обурення, чи діють всі умови разом, – факт лишається фактом. При цьому, Україна завжди є і буде головною «цільовою аудиторією» російської агресії, допоки існує Росія (саме під таким ім’ям!).
Російська нація, з огляду на її темне походження (для неї самої) і криваву історію, вже сама по собі, має чималий потенціал агресії, який виходить далеко за межі норми для націй європейського та євразійського зразків. Однак сам факт динамічного зростання показників цієї агресії впродовж десятиліть новітньої історії говорить про умисний, інспіраційний характер цього явища. Іншими словами, настроями російського суспільства вміло маніпулюють професійні ляльководи, розпалюючи в ньому ворожнечу та ненависть до націй-сусідів, які не йдуть «російським шляхом», а особливо тих, що колись належали Росії, але відокремилися і – о жах! – не пошкодували (а такими є вони всі!). Причому, рівень лютості в російському суспільстві неухильно піднімався якраз в ті роки, коли, здавалось би, не було причин для невдоволення, адже соціальні стандарти та рівень життя пересічного росіянина до останнього часу тільки зростали. Точніше, вони зростали до початку падіння світових цін на енергоносії, за рахунок яких донедавна багатіла Російська Федерація. Добробут зростав – і, разом з ним, парадоксальним чином, зростала агресія, роздратування на оточуючий світ. І тут вже справа не в матеріальних потребах, а, скоріше, в дефіциті «духовної їжі росіянина», як-то: «поваги», «послуху», «поклоніння» від решти ойкумени. «Нас не бояться!», – найстрашніше прозріння для російського «богоносця», і воно спонукає до небезпечних для довкілля дій.
На кінець того ж 2013 р. Росія контролювала майже весь силовий блок України і більшу частину її телеканалів, преси, олігархів і президента Януковича. Якщо при першому Майдані центром прийняття державних рішень був Київ, то при другому – вибачайте, Москва. Відтак, при першому обидві сторони конфлікту лишалися в межах України (хай одна зі сторін і втягувалася в московську центрифугу), при другому – конфлікт перейшов вже на рівень «внутрішньо-російських справ». На той час Росія вже фактично оформляла документи на приватизацію України, вважала себе її повноправним хазяїном і, очевидно, відчувала свою «відповідальність» за неї та «повне право» розпоряджатися її долею. Запропонованою ціною держави Україна на офшорному аукціоні з одним покупцем (ідіоматично) можна вважати ті самі 3 млрд.дол., які Янукович отримав від Путіна, коли «передумав» підписувати договір з Євросоюзом. І які, до речі, були записані на саму Україну, через що вона тепер ще й мусить «викупатися з рабства» – віддавати їх Росії.
З огляду на ці обставини, той мирний спосіб, у який пройшла Помаранчева революція, без збройних сутичок і кровопролиття (якщо не рахувати кількох «самовбивств» топових держчиновників по її закінченні), вже був неможливим. Бо в гру вступила Росія, її дизайн буття та спосіб світовідчування. Як наслідок, Євромайдан закінчився сотнею загиблих і наступною анексією та окупацією частини України тією ж-таки Федерацією, з подальшою загибеллю вже десятків тисяч українців (і, з іншого боку, росіян таємничої серії «іхтамнєт»). Цього було слід чекати, бо Україна перейшла (хай і неформально) у власність «найбільш духовної країни світу», а «духовність» вимагає крові – чи то для меси на славу Князя пітьми, чи просто так, для втіхи і задоволення «народу-богоносця». Ось така кардинальна різниця між двома Майданами – точніше, між опонентами цих двох Майданів. Утім, в обох випадках опонент був один і той самий, просто в другому він діяв напряму і майже не ховався.
Коли рівень агресії в якомусь суспільстві в мирний час дорівнює такому ж показнику там, де ведуться безперервні війни, то мир в такому суспільстві довго не протримається і обов’язково переродиться в криваву альтернативу – чи в межах власної держави, чи «на експорт», – у росіян, поки що, «на експорт». Агресія та озлобленість в «країні перемігшого військового пенсіонера» (так назвав Росію блогер О. Кашин) накопичувалася довго, ретельно і дбайливо, чекаючи свого часу, – і компетентні фахівці уміло навертали її в потрібне русло, аби вона не спрямувала, куди їм не хотілося. Вказавши пальцем в бік України і проголосивши її агресором (дарма, що всі призначені Росією «агресори» воюють чомусь самі з собою, на своїй землі, – росіян це не хвилює), російське керівництво дало потрібний вихід вітчизняній агресії під благовидним приводом самозахисту (превентивного, як завжди). З метою цього «самозахисту», десятки тисяч росіян – як військовозобов’язаних, так і приватних осіб, – пішли в «превентивний» наступ на Україну, для звільнення її від українськості, а також від американців, поляків, а найбільше, від «бендерівців». Таким чином теоретична достовірність даних РАН, опублікованих напередодні, була підтверджена безпосередньо і на практиці.
Агресія – ознака страху, – доведено науковими дослідженнями (ще на пацюках). Росія боїться не того, що Україна може на неї напасти (в таке, мабуть, ніхто не вірить), а лише того, що вона може піти, і назавжди. Після чого вже не можна буде так впевнено називати себе «русскими», бо без Русі немає і «руськості». А Росія хоче навіть більшого, ніж «руськість», – вона хоче бути світовою правителькою («владычицей морскою»). «Руськість» – лише один із кроків в цьому напрямку, але обов’язковий, абсолютно необхідний, бо так прописано в її теократичних планах і конструкціях. Їй потрібен бекграунд Русі, і ні чий інший. Ця потреба ірраціональна і маніакальна, незмінна впродовж останніх трьох століть.
Реалізуючи свідомі й несвідомі прагнення свого народу, російська влада опікується не так його матеріальним благополуччям, як різко збудними «приємними» ефектами: престижем, авторитетом, куражем, понтами, формальним лідерством (про реальне мови немає), силовим домінуванням і т.ін. (тобто, знову ж-таки, «духовним», а не «матеріальним»). Тому зростання агресивності російських мас як резервного капіталу для майбутніх звершень і надбань Росії цілком вписується в її стратегічні плани. А з початком збройної агресії на території України, у росіян почалися проблеми і фінансово-економічного порядку, тож тепер один негаразд підживлює і підсилює собою другий, укупі створюючи резонанс фрустрації та незадоволення, морально готуючи російський плебс до нових нездорових починань. Тепер у хід пішла суїцидальна тема #мывсепопадемврай, #аонипростосдохнут.
Помітно зацікавлена в підтриманні градусу напруги і взаємоненависті в російському суспільстві і Державна Дума РФ. Не так давно вона прийняла ряд супровідних, сприяючих бажаному збуджено-мілітаризованому фону законів. Серед них – закон про право поліціантів, в разі «державної необхідності», стріляти по натовпу, включно з жінками та дітьми, вриватися до приватних осель і т.ін. А «вишенькою на торті» став закон про дозвіл на застосування насильства в сім’ї без загрози будь-якої кримінальної відповідальності. Його прийняття експерти пояснюють «духовними» причинами: посиленням диктату «православної джамахирії», у міцній зв’язці з владою (та сама «симфонія властей», на яку уповала середньовічна Візантія, але втілити в життя у повному об’ємі вдалося лише її московській «хресниці»). З боку Московської церкви, можна говорити про утвердження традиційного для Московії приниження жінок перед чоловіками (і ширше – слабкого перед сильним), для закріплення патристичних, авторитарних, вертикально-ієрархічних стосунків в сім’ї та соціумі, задокументованих в «Домострої» – по-своєму шедевральному літературно-рекомендаційному творі XVI ст., чиїм автором був духівник Івана Грозного, поп Сильвестр (цього разу не астролог).
Крім загального посилення агресії в російському суспільстві, зацікавленість державної влади в цьому «духовно-патристичному» законі полягає також в самозахисті, адже видача ліцензії російським громадянам на побутове «випускання пари» на адресу їх ближніх, так чи інакше, применшує шанси спрямування її проти державних діячів, які «дістали». Позаяк, скільки не зосереджуй накопичену агресію на зовнішніх об’єктах – Україні, Грузії, Сирії тощо, – дух тверезості та осудності може в будь-який момент прокинутися в затуманеному пропагандою мозку і розвернути протверезілого росіянина проти справжніх винуватців негараздів в Російській державі. А тут, як на замовлення, – ще одна можливість: «побий дружину!» Це дешево (взагалі безплатно) і сердито.
Брехня та агресія – дві складові «духовності» російського народу. Третя, звісно, – це глибока і вже клінічна (для нашого часу) патріархальність, з усіма обставинами, що з неї витікають. Без цих складових не буде і народу «русских», бо їхня теократія тримається саме на брехні, страху і придушенні фізично слабших. В такому агресивному суспільстві легко культивуються найбільш одіозні, жорстокі та психічно нездорові історичні постаті, на кшталт «генералісимуса» Сталіна, «переможця війни». І тут мені пригадується київський виступ Глоби в далекому 1990 р., де він фактично тролив українську публіку: «Що ж ви так ополчилися на Сталіна? Ви ще його реабілітувати будете! Не вірите? Правда-правда! Будете казати, що він ні в чому не винний, його обмовили, підставили, а він же стільки доброго зробив, так дбав про народ! Ха-ха, це буде досить скоро…» Люди розгублено переглядалися: ніхто не міг в таке повірити, це не вкладалося в голові й не утрамбовувалося в свідомості. І що? Пройшли роки. Смеркалося (за текстом когось з гумористів). І ось – та-дам! – це є. Але! Не у нас, а в Росії. І це вже й не дивно.
Глоба завжди плутав Україну з Росією, не бачив (точніше, не хотів бачити) різниці між ними, вважав «одним народом». А народи виявилися абсолютно різними. Сьогодні росіяни і справді реабілітують та глорифікують Сталіна, зводять йому пам’ятники, покладають квіти, випускають пропагандистські фільми та телепередачі, вихваляють його «геній», вивчають «духовну спадщину», звеличують часи, коли «всі нас боялися», заперечують геноциди та масові репресії, а паралельно підсвідомо мріють про них, жадають їх, нудьгують за вусатою «Сильною рукою», котра «б’є, значить, любить» (а як їм інакше відчути ту любов? в такому-то ментальному просторі!). Малюють «генераліссімуса» на іконах, називають «обличчям Росії», а функціонери Московського патріархату ось-ось ще й прирахують його до лику святих, – все до того йде. І, звісно ж, росіяни рівняються на нього, «можуть повторити» і т.ін. (щоб «всі боялися»). Проте для українців Сталін як був кривавим маніяком, так і лишився. Як і сама Росія – була «тюрмою народів» і лишилася.
Але не для Глоби. Він завжди стверджував, що Росії судилося «дати світу нове духовне світло і стати центром духовного відродження людства». Єдине, чого ніколи не пояснював, – ЯК це станеться, за рахунок чого, у чому полягатиме те «світло», як воно фіксується, яким прибором, або хоча б, якими органами чуття? Ну перше – зрозуміло: переб’ють всіх геїв та лесбійок – це саме собою, це не обговорюється, це по-зороастрійськи, їх просто не буде в природі (або їх відішлють на якийсь закинутий острів, як це робили духовні перси тисячоліття тому і збиралися зробити нацисти щодо євреїв), – і що, від цього все відразу розпогодиться? Чим саме має бути спричиненим вибух російської духовності, якщо її ніде не видно, навіть в проекті? Мають же бути якісь натяки, паростки, предтечі, еківоки, – щось таке, що може з часом розвинутися в обіцяні фонтани російської привабливої люмінесценції. Але – нема.
Взагалі, мені завжди було цікаво, ЩО «духовні» розуміють під духовністю. Якщо брати «ісламську» духовність, то це, в першу чергу, традиційність – дотримання жорстких середньовічних ієрархічних правил соціального співжиття, де одним можна все, а іншим – ледь-ледь. А от російська «духовність» вельми кучерява. Тут і традиційність, євразійського типу, тобто, «трішечки вагітна», – азіатська ієрархія в європейських костюмах з американськими айфонами. І, в той самий час, щось інше, «загадкове». По факту – брехня, підміна, життя чужим розумом, чужими здобутками, і – барабанний дріб! – впевненість в своїй призначеності бути володарем світу. Бо колись же був Аркаїм, потім Персія… А значить, все сходиться. Так воно і є.
В 90ті роки Глоба оголосив Південне Приуралля (той самий сердешний Аркаїм) «духовним центром всього арійського егрегору і, в першу чергу, Росії», та й взагалі, географічним центром всієї планети (!), і поставив йому у відповідність перегородку між півкулями людського головного мозку. Саме там, мовляв, перебуває найрозумніший людський контингент (хто би там що не говорив!), там же фокусується центр прийняття планетарних рішень (а ви як думали?), а також «вара» – місце спасіння людства (всього або лише арійського) від майбутньої катастрофи. На 2003 р., початок ери Водолія, Глоба спланував друге пришестя Христа – ясна річ, в Росії (де ж іще?), а також «підйом Росії з попелу» (на ділі вийшло «підняття з колін» в 2014 р.), «духовний розквіт» (беззмістовна фраза), і, не міняючи патронів, обов’язкове поєднання росіян, українців і білорусів в «єдину слов’янську державу», зороастризм їм в допомогу – тобто, «Пал Палич» розраховував охопити своїм вченням всіх, але, як бачимо, не вийшло, щось пішло не так. Йшлося про відновлення всієї Російської імперії (в якості прадавньої Гіперборії), котра, за цією нееротичною фантазією, має стати останнім оплотом християнства і протистояти як ісламській навалі, так і китайському наступу зі сходу («завойовникам всіх кольорів»).
Сьогодні ми бачимо, що вся страшна «ісламська навала» плекається, фінансується і озброюється переважно з Москви, з терористичною метою по відношенню до Заходу, а от щодо «китайського наступу зі сходу», то його вже росіянам, їхньою мовою кажучи, «не избежать». Це питання вирішене, варіюють тільки строки. Не треба бути астрологом, як то кажуть, щоб назвати очевидне очевидним. Але це вже зовсім інша історія.
