Що таке Росія? От що вона таке? Чому вона існує чужим розумом, чужим лицем, чужими креативами? Чому завжди забирає собі все наше? Як голодний вовк з роману Джека Лондона, вона постійно йде за нами слідом, злизує сліди і методично, крок за кроком, все в нас забирає. Забирає вона ще багато в кого і багато чого, – бо це утроба, яка ніколи не насититься, – але тільки у нас вона бере найголовніше – самоідентичність. Вона – це ми, ось так і розумійте.
Навіщо воно їй? Навіщо їй те, чого ніхто ні в кого, ні за яких обставин не забирає, чого навіть в голову нікому не прийде забирати, бо кому ж в здоровому глузді потрібне чуже я? Кожен має своє – найсокровенніше і найдорожче в світі. Але Росія своє я без жодних сантиментів викидає кудись на смітник своєї подвійної моралі і повністю обмінює на наше. Привласнює чуже ім’я, чужу історію, землю, майно, самих людей, значну частину їх культури і традицій. Міняє, по ходу справи, навіть власну мову. Добровільно! Хто так робить, де ще таке можливо? Відмовляється від своєї рідної уральської сім’ї, від рідних угро-фінських мов і діалектів, якими розмовляли її предки, і переходить на чужу, індоєвропейську мовну територію. Бере для вжитку незручну та незвичну для неї слов’янську мову, чиї слова в оригіналі важко вимовляти носіям уральської мовної культури, – звідси викривлення лексики, зміна вимови тощо. І думає, що воно того навіщось варте. Ніхто більше в світі так не принижує і не зрекається себе, своїх пращурів, свого родового коріння. Таке самозречення зі знаком мінус явно говорить про якусь приховану моральну катастрофу, нещастя, біль цілого народу, з якими він живе впродовж століть, вдаючи суцільне задоволення своїм життям.
Але я не прагну пожаліти бідних росіян («Иванов, не помнящих родства»). Поспівчувати їм, поговорити з ними по душам про їх тяжку крадійську долю та змушеність жити в брехні та облуді, брехати всім і кожному, насамперед – самим собі. Та вони й самі не приймуть співчуття, бо взагалі не терплять проявів слабкості, адже їх життєвий принцип – бути сильними. Про це вони навіть пісню написали на цьогорічне Євробачення. Бути сильними – і жінкам, і чоловікам. Чоловіки зазвичай десь в далеких походах в чужих землях за чужими скарбами, а жінки вдома на хазяйстві, – відтак, теж мають бути сильними. Навіть через «не могу». Позаяк вони – нація повелителів, нація «господ», а не якихось там смішних землеробів, прив’язаних до землі і заглиблених в свою нецікаву працю. Вони не такі! І мусять панувати, владарювати, домінувати, керувати, адмініструвати, і зрештою, вести за собою – хоч до біса в пекло, але вести за собою. Для чого? Щоб відчувати себе великими, значущими, важливими, приймаючими рішення, – всім тим, чого не дала їм природа, згідно з їх власним первісним відчуттям.
Виходячи з законів гуманізму та людинолюбства, я можу довільно стверджувати, що жодна країна, жоден народ у світі не є і не може бути оціненим в категоріях метафізичного зла, не може бути названим вмістилищем темних, інфернальних чинників. Всі ми рівні перед Богом, святих і грішних тут немає, немає і злочинних, демонічних націй – тих, що служать темним силам і більше нічим, по суті, не займаються. Таке моральне правило, інтуїтивно засвоєне суспільством раз і назавжди, аксіоматично, без сумнівів та вагань. Але якби в цьому правилі був виняток і в світі існував один такий народ, котрий часом припрацьовує на «темний бік справи», то цим народом були би… звісно, тільки росіяни.
Мабуть, так не можна казати, але коли це надто очевидно, то можна. Це моя особиста думка, і я її висловлюю. Хоч є відомий афоризм І. Крилова «Сильнее кошки зверя нет», і він не позбавлений рації. Справді, погляд має бути об’єктивним і неупередженим, так би мовити, зі сторони. Але кому ми потрібні, крім нас самих? Хто ще буде так детально вивчати всі обставини історії наших стосунків з Росією, аналізувати це все, хто ще би мав таку мотивацію? Кому це болить? Я таку роботу провела, і для початку, розповім один сюжет із священної іраноарійської книги Авести, який доволі близько (в міфологічній формі, звичайно) передає саму суть наших з Росією взаємовідносин. Це має сенс, оскільки міфи часто описують паттерни людської поведінки та сценарії розвитку реальних подій, до їх сюжетних застережень варто прислухатися.
Отож, негативний персонаж Авести Ангра-Манью, будучи невдоволеним своїм наявним положенням, захопив фізичний світ, створений світлим богом Ахура-Маздою, назвав себе творцем цього світу і споконвічним хазяїном (мовляв, так було завжди). Увірвавшись в межі чужого творіння, він осквернив його, вніс в нього безліч деструкцій і перекручень, змішав добро зі злом, щоб було незрозуміло, де правда, а де фальш. Відтак, став першим брехуном в світовій історії. Щоправда, деяким чином, він таки мав стосунок до загарбаного простору, бо за задумом первісного бога Зервана (що означає передвічну Свободу), саме Ангра-Манью мав творити фізичний світ, Ахура-Мазді відводилася роль творця іншого світу – духовного, хоча в результаті, довелося творити обидва. Адже Ангра-Манью не став працювати над своєю частиною плану, воліючи прийти на готове і назвати це своїм. А перед тим він сподобився викрасти право первородства, коли несподівано вискочив з родового черева Зервана, поперед свого старшого брата Ахура-Мазди, щоб самому бути старшим.
Народившись раніше належного строку, Ангра-Манью не зумів розвинути в собі повноцінних творчих засад. Поспішність обумовила незрілість цього метафізичного персонажа і стала причиною його нездатності творити. Вона йому коштувала також втрати статуса та власного імені: замість бога (творчої особи) він став духом. Якщо ім’я Ахура-Мазда перекладається як Добрий-Бог, то Ангра-Манью – Злий-Дух. Перехід від форми бога до форми духа позначає втрату суб’єктності, творчого начала, статусу творця. Формально він став першим, як і прагнув, але на ділі позбавив себе божественної ідентичності, став голодним духом, що не знає спокою. Руйнівна стихійна сила, котра не здає собі справи з того, що робить, ні за що не відповідає, нічого не гарантує, і спрямована лише на нищення космічної гармонії, позаяк позбавлена її сама, – ось у що переродився той, хто мав творити наш матеріальний світ. І тут відразу виникла потреба в величі – мильної бульбашки, яка частково компенсує брак суб’єктно-творчої основи і створює ілюзію вищості та першорядності.
Паралелі, як на мене, очевидні. Міфологія доволі часто здатна пояснити в своїх термінах реальність, і не дивно, що велике число психологів та психоаналітиків зробили собі імена та кар’єри на цій тематиці і плідно працюють досі. Міфи стають структурними одиницями сюжетів як окремих людських доль, так і цілих колективів: етносів, народів, націй, рас. Кожен сам обирає собі роль в тому чи іншому міфі. Зокрема, Росія відверто тяжіє до містерії Ангра-Манью, особливо враховуючи її улюблений концепт «старшого брата», котрий дуже влучно накладається на містеріальне прагнення молодшого брата стати старшим і отримати всю належну старшому повагу і пошану. Проте навіть Ангро-Манью не спромігся опуститися до тих низів, які здолала нація «русских» в своєму невпинному «цивілізаційному» русі до Тартару. Чи ж випадково саме так і називали європейці їх країну, після долучення її до складу одного з золотоординських улусів? Саме з другої половини XIIІ ст. на європейських картах і з’являється Тартар, охоплюючи не всю імперію Чингізидів, а лише її західні (московитські) області.
Відтак, якщо охопити поглядом всю відому нам історію людської цивілізації, від древніх шумерів до наших днів, за всі ці 8 тис. років і в обсязі усіх 6 континентів, лише середовище «русских» є окремим випадком, винятком на фоні інших, і наводить на алюзії з метафізичним злом. Ознаки зла прості: диявол – це «брехун і батько брехні» («Коли він говорить брехню, він говорить своє», – написано в Євангеліях). Брехня є головним атрибутом Князя пітьми і його території зла. Але брехня буває різна. Вона буває мала, велика і російська. Російська брехня унікальна, безмежна, сторонньому погляду часом малозрозуміла і нічим вагомим, по суті, не виправдана. Такої нема більше в світі. Коли якась етнічна група привласнює чужі землі та їх мешканців і вигадує про цьому щось таке, що звеличує її та принижує їх, позбавляє права власності, – це не дивина, таке вже траплялося в світовій історії, і шукати тут чогось особливо інфернального не випадає. А от коли вона привласнює їх, цих народів, самоідентичність, – це вже інша справа, такого точно ще ніколи не було. Такий «Басейн» на геополітичній арені існує лише в одному екземплярі, і назва йому – Московія-Росія (Московія – своя назва, Росія – чужа, привласнена).
Історикам відомо, що до княжої Русі часів Середньовіччя початково належали землі Київщини, Чернігівщини і Переяславщини, тобто сучасні українські території – не більше. І хоча її терени поступово збільшувалися, вони ніколи не виходили за межі сучасної України. «Російські історики А.Н. Насонов, Б.А. Рибаков, В.А. Кучкин та інші визнають, що літописці XI-XIII ст. до Руської землі відносили Київ з околицями, а більша частина Русі лежала на Захід від Дніпра, – розповідає О. Палій в «Історії України». – Таким чином, Русь XI-XIII ст. вже поширилася до меж сучасних Київської, Чернігівської, Житомирської, значної частини Черкаської і північної частини Полтавської областей. Б.А. Рибаков вважає, що «одностайне визначення Руської землі лише в географічних межах Середньої Наддніпрянщини з лівими притоками Дніпра повинно розглядатися не як відображення реальності XII ст., а як тривкий спогад про якийсь історичний період, коли Київська земля і Лівобережна Сіверщина становили єдине ціле, і це ціле не включало в себе ні древлян, ні радимичів, ні в’ятичів». На період XII ст. до Русі долучилися також Галицько-Волинські землі. Проте до неї ніколи не входила жодна область сучасної Російської держави, не була навіть її колонією (хоча з Новгородом, Псковом та Смоленськом у Києва були дуже приязні і взаємовигідні стосунки).
«Росія, що не має жодного відношення до Русі і дістала, точніше, вкрала свою нинішню назву в найкращому разі у ХVIIIму столітті, нагло претендує на історичну спадщину Русі, створеної на вісімсот років раніше. Однак Московська історія – це історія Орди, пришита до історії Русі білими нитками і повністю сфальсифікована», – писав Карл Маркс, колись великий авторитет у російських комуністів (вочевидь, вони не всі його роботи читали). Втім, у Маркса в його «Викритті дипломатичної історії XVIII століття» йдеться лише про державність росіян та їх політичну психологію, сформовану в часи, коли Московія була частиною татарського улусу. Улюбленець російських комуністів прийшов до справедливого висновку, що коріння російської ментальності варто пошукати не в Київській Русі, як хотіли би самі росіяни, а в більш пізньому періоді, коли Московія перебувала під владою Чингізидів і, власне кажучи, сформувалася і як нація, і як держава, і як культурно-цивілізаційна структура.
«Не сувора слава норманської доби, а криваве болото монгольського рабства було колискою Московії… яка набула сили лише завдяки тому, що стала віртуозом у вмінні навчати, як бути рабом… Змагання між російськими князями за… титул [великого князя] були… огидною боротьбою… рабів, головною зброєю яких були наклепи і які були завжди готові клепати доноси один на одного своїм жорстоким повелителям; вони сперечалися через престол, який прийшов до занепаду, і який вони могли посісти, лише ставши грабіжниками та батьковбивцями, з руками, повними золота та заплямованими закипілою кров’ю; престол, на який вони не наважувалися зійти без низькопоклонства, а утримати могли, лише стоячи навколішки, принижуючись та тремтячи під ятаганом татарина, завжди готового повалити собі до ніг ці рабські корони разом з головами, які вони увінчували. І саме в цій ганебній боротьбі московська лінія князів кінець кінцем перемогла… Навіть після свого звільнення Московія далі грала свою традиційну роль раба, який став господарем. Зрештою Петро Великий поєднав політичне мистецтво монгольського раба з гордими прагненнями монгольського володаря, якому Чингісхан заповідав здійснити свій план завоювати весь світ».
Деякі російські мислителі цілком солідарні з таким баченням генезису російського менталітету і навчилися вбачати в ньому величезний плюс. Зокрема, філософ Петро Чаадаєв пояснював причину рабської покори росіян своїм правителям тим, що до влади росіяни завжди ставилися, як до чогось священного, вбачали в ній суворого «родителя», «батюшку», беззаперечний авторитет, який поганого ніколи не зробить. Але – як радісно продовжував Петро, – не все так сумно, як здається, адже панування Орди принесло росіянам більше користі, ніж шкоди. «Замість того, щоб руйнувати народність, воно тільки допомогло їй розвинутися і дозріти. Саме татарське іго привчило нас до всіх можливих форм покори (Всіх можливих! Повний асортимент на прилавку резиґнації. – О.Л.), воно зробило можливим і знамениті царствування Іоанна III та Іоанна IV, царствування, під час яких зміцнилася наша могутність і завершилося наше політичне виховання, під час яких з таким блиском проявилися благочестиві чесноти наших предків (Він точно був філософом? – О.Л.); те ж володарювання полегшило задачу Петра Великого і мало, напевно, більше впливу, ніж це прийнято думати, на творення характеру цього велетня. Європа нам заздрить (?! – О.Л.), і впевнений, що якби вона краще нас знала, якби бачила, як благоденствуємо ми в себе вдома (Більше по чужим світам. – О.Л.), то ще більше би стала заздрити, але з цього не випливає, що нам треба облишити про неї піклування (! – О.Л.). Ворожість її не повинна позбавити нас нашого високого призначення врятувати порядок, повернути народам спокій, навчити їх скорятися властям так, як ми самі їм скоряємося, одним словом, [далі мовою оригіналу, бо це неможливо перекласти точно] внести в мир, преданный безначалию, наше спасительное начало».
«Спасительне начало». Відтак, це єдина в світі держава, для якої покора – її гідність і честь, головна засада успіху і процвітання у всі часи, за всіх ідеологій. І як тут не згадати діалог персонажів роману Ф. Достоєвського «Біси» Верховенського і Ставрогіна! «По суті, наше вчення є запереченням честі, і відвертим правом на безчестя всього легше російську людину за собою повести можна», – каже Верховенський. А Ставрогін йому відповідає: «Право на безчестя – та це всі до нас прибіжать, жодного там не лишиться». Таке воно спокусливе для росіянина, це право на безчестя. Як майже всі дворянські гнізда в Росії, Чаадаєв був етнічним татарином, нащадком знатного татарського роду, проте далеко не єдиним росіянином, який вбачав у «монголо-татарском иге» великий позитив для своєї милої країни. Хто тільки з них не балансував на грані двох класичних формул Чингізидів: 1) «народи світу діляться на тих, що вже підкорені нами, і тих, що повстають, – третього не дано»; і 2) «Бог створив наш рід для того, щоб ми володіли світом». У вдалому перефразуванні другої тези відзначився окремо цар Микола І: «Бог створив росіян, щоб наводили порядок серед всіх народів». Порядок і покора – дві сполучені судини татаро-московської свідомості, без яких не було би ні тих, ані інших. І без яких вони свого життя не уявляють.
Проте татарське державне виховання – це лише видима, надводна частина айсбергу, «друга частина Марлезонського балету». Першу ж росіяни ховають за сімома замками впродовж багатьох століть, намагаючись не помічати, що вона давно є «таємницею Полішинеля», позаяк спростовується величезною кількістю фактів зі сфери вже не тільки історії, а й інших наук (археології, антропології, краніології, лінгвістики, топоніміки, генетики та ін.). І полягає «таємниця» в тому, що предками росіян є зовсім не слов’яни-індоєвропейці, як собі намріяли «великороси», а представники уральської сім’ї народів – угро-фінські племена. Вони не є автохтонами в Європі і прийшли сюди, орієнтовно, з середнього Сибіру, відбрунькувавшись від спільного з тюркськими племенами коріння за пару тисячоліть до нашої ери. Науковці вважають, що угро-фіни мігрували на європейську частину Євразії, в Передуралля, приблизно в ІІму тисячолітті до н.е., по ходу руху дещо змішуючись з місцевими індоєвропейцями (які не встигали втекти від їх напору). Проте з огляду на краніологічні дані, частка такого змішування була доволі незначною (тікати встигали).
Тому відоме прислів’я невідомого автора «Поскреби русского – найдешь татарина» є вірним лише частково і, скоріше, приховує справжнє коріння «великого російського народу», ніж виявляє його. Якщо своє татарське формування як держави, хоча би зі скрипом зубовним, але вони визнають, то угро-фінська їх етнічна природа викликає в них просто панічний жах та виття на болотах, абсолютне відторгнення і неприйняття. Складається враження, що вона позначає повний крах всіх їх життєвих ідеалів, і взагалі, унеможливлює їх повноцінне радісне життя на цій землі. Вони просто не вміють жити з цим «страшним компроматом» на серці і готові на все, аби тільки не це. Немов це анафема якась, щось дуже ганебне, прикре і відразливе. Російський історик Полев назвав угро-фінські племена «бур’янами на нивах зі збіжжям», – по суті, сам себе назвав бур’яном, не посоромився.
Інший курйоз видав історик і астролог П. Глоба, написавши, що російські терени, де в давні часи буцімто проживали арії-слов’яни, були «окуповані» «угро-фінами, лапландцями, мордвою і т.д.», тож «наші предки слов’яни… були осквернені угро-фінськими чаклунами» («Мантика»). Чому він вбачає російських предків не в тих, хто прийшов і «осквернив», а в тих, хто там жив раніше і «осквернився», – це питання особистих смаків, в оформленні расової нетерпимості, і до наукового аналізу воно не має жодного стосунку. Адже культура слов’ян дуже чітко відрізняється від культури угро-фінів, переплутати їх неможливо. Для слов’ян характерні великі поселення з продуманою інфраструктурою, потужне будівництво, і насамперед, землеробство та інші форми високої неолітичної культури. Угро-фіни ж жили в до-неолітичному світі, маленькими групами в густих заболочених лісах, де житлом їм слугували здебільшого землянки, і займалися лише полюванням, риболовством та збиральництвом. Коли до Залісся прийшла цивілізація у вигляді екіпажу руського князя Юрія Довгорукого, вона застала саме такий культурний осередок, в якому не було нічого слов’янського (хай навіть оскверненого). З землеробством місцеве населення взагалі не було знайоме аж до появи «монголо-татарської» Орди, – лише тоді почалося масштабне будівництво церков та створення великих церковних угідь, з орними полями та працею на них місцевих угро-фінських «крестьян». Перше землеробство в Заліссі з’явилося лише в контексті християнського навернення і мало не етнічно-слов’янську, а релігійну коннотацію. Шкода, що росіяни не хочуть знати своєї справжньої історії і вважають свою рідну етнічну природу «тлетворным влиянием» угро-фінів. Це смішно і сумно водночас. А якщо згадати, що угро-фінськість там майже стопроцентна (лише після ХІІІ ст. її дещо розбавила тюркська складова, а після XVIII ст. почалося жадане «причастя» слов’яно-руським елементом), то там «тлетворно» все.
Багато містичного є в ненависті росіян до власного я. Немов в їх домі розбиті всі дзеркала, вони не хочуть себе бачити і чути, не хочуть себе знати. І в цьому проступає їх дивна ненависть до себе, що проривається назовні в рідкісних моментах істини в цупкому просторі тотальної брехні. Можливо, угро-фінськість лякає їх тим, чого вони найбільше не виносять, – запахом правди? Яке тут може бути ще пояснення? Не хочуть росіяни бути угро-фінами, і хоч ти трісни, не смакує воно їм. Хоча їх найближчі родичі угорці, фіни та естонці прекрасно почуваються в своєму рідному етнічному єстві, не вважають його чимсь несправедливим чи непривабливим. Вони мають сучасні високорозвинені держави, до рівня яких сьогоднішній Росії ще напинатися і напинатися («восемь суток на тракторе по снежной степи»). І все одно вона продовжує бундючитися і заноситися, чіпляється за етнічно і культурно чужі їй Україну з Білоруссю тремтячими руками, як той Кощій Безсмертний, неначе втрата (обманом здобутої) слов’янськості – то є його переламана голка, за якою чатує смерть.
Чи було це в планах інфернальних сил, чи ні, але виглядає так, немовби Росія прагне знищити Русь, здійснивши перверсію і підмінивши її собою, зачистити весь сущий руський простір, перевернути його догори ногами. Її вплив на жадану країну завжди був руйнівним, і нічого так сильно вона не намагалася сплюндрувати, як істинну Русь-Україну. Чи не в тому й полягає її тіньове завдання, місія на цій землі – бути Антируссю, за принципом антиматерії, що знищує матерію, при стиканні з нею? Всі ординські соціокультурні явища московської історії, з її нелегкої руки, тотально пойменовані як руські та слов’янські. Руський характер, руський почерк, руський стиль, руський дух – під всім цим нині розуміється не руське, а московське. Називати Руссю, руським (європейським) те, що є суто азіатським і часом викликає антипатію у жителів цивілізованих країн, стало звичайною справою. Що це, як не осквернення Русі та руськості, перекодування смислів на протилежні? Волелюбність і народоправство Русі-України підміняються рабською підлеглістю Московії і культивуванням «всіх видів покори».
Монголоїдні риси зовнішності теж тепер часто сприймаються як щось питомо слов’янське. «Слов’янська краса» – це про «русских красавиц», угро-фінських моделей з Росії. Прийнявши московську історичну байкологію за чисту монету, західні держави повірили в «Північну Русь», якої в природі ніколи не було, у східних слов’ян типу «русские», і почали асоціюювати слов’янське з трохи монголоїдним. Зокрема, в одному з творів А. Стріндберга зустрічається фраза про людину, яка, за певними ознаками, є слов’янином, адже в її зовнішності проступають… монголоїдні риси. В свою чергу, росіянин І. Бунін в «Окаянных днях» описує московську публіку наступним чином: «Голоса утробные, первобытные. Лица у женщин чувашския, мордовския, у мужчин, все как на подбор, преступныя, иныя прямо сахалинския... А сколько лиц бледных, скуластых, с разительно ассиметрическими чертами среди этих красноармейцев и вообще среди русскаго простонародья, – сколько их, этих атавистических особей, круто замешанных на монгольском атавизме! Весь, Мурома, Чудь белоглазая… И как раз именно из них, из этих самых русичей (Знайшов русичів! – О.Л.), издревле славных своей антисоциальностью, давших столько «удалых разбойничков», столько бродяг, бегунов, а потом хитровцев, босяков, как раз из них и вербовали мы красу, гордость и надежду русской социальной революции. Что ж дивиться результатам?»
Вочевидь, сам Бунін був не мордвою і не муромою, а державною елітою – нащадком знатного татарського роду, адже, згідно з Вікіпедією, древній дворянський рід Буніних походить ще з XV ст., – а це той час, коли дворянство у москвинів призначалося виключно царями Золотої Орди і виключно з родів пануючого етносу держави – назвемо його татарським (така збиральна назва всіх влаштовує). І ось пан Бунін «вийшов у народ» і побачив на московських вулицях пересічних жителів – аборигенів його великої країни. Раніше волів не помічати, бо думав про високе. Аж ось реальність грюкнула у двері немитою ногою «русского простонародья» і витягла у двір, де всі. В ту мить письменника спіткав момент інсайту, у вигляді наявної мордви під вивіскою «русичі», він ніби вперше їх побачив і жахнувся («приберіть це назад!»)
Рукотворна плутанина з ідентичністю московського народу ставала причиною й інших несподіваних курйозів. Наприклад, деякі вчені звикли вважати доліхоцефалію найбільш поширеним головним показником для всіх слов’ян, спираючись виключно на дані мешканців Росії, що офіційно закріпили за собою слов’янський статус, ще й самий слов’янистий з усіх слов’ян. Бо ж більше за всіх кричать про свою слов’янськість і прагнуть навчити їй інших слов’ян, прищепити їм своє бачення слов’янськості, якою вона має бути (а це, як відомо, практикування всіх видів покори). У кого сила, у того й правда, як то кажуть. Або, як сказав герой фільму «Брат-2», після того як повбивав всіх своїх ворогів, «сила в правді». Два в одному.
Але не все так однотонно. Багато російських вчених (Ломоносов, Карамзін, Соловйов, Ключевський та ін.) люб’язно погоджуються з фактом участі угро-фінського елементу в формуванні народу «русских», але лише за умови існування другого, головного – слов’янського («но стулья вперед!»). При цьому слов’янський субстрат зазначається як більш численний, або як мінімум, більш агресивний та дієвий, здатний до повного поглинання і розчинення в собі слабкого угро-фінського. Як наслідок, росіяни ніде сьогодні «не знаходять» серед себе чуді, мері, муроми, мещери, їх просто немає на картах Російської федерації. Вимерли та розчинилися, – кажуть. Слов’яни все поглинули, не лишилося й слідів. Хіба лише в топонімах, але й вони частково вже слов’янізовані – ніби так і було. А те, що ті самі меря та мещера нікуди не поділися (з підводного човна) і називаються тепер «русскими», їм якось і на гадку не спадає. Адже назва-то інша! Значить, не вони. Шукайте за назвою – пізнаєте істину.
То коли ж ця визначальна назва з’явилася? А це вже окрема тема. В поточному 2021 році Росія має нагоду святкувати свою знаменну дату – 300-річчя від дня самопроголошення. В цей рік вона оголосила себе Росією, Російською імперією, а до 1721 р. іменувалася Московським царством. Навряд чи святкуватиме (пишатися тут нічим), хіба що з акцентом на статусі «імперія» (про першу появу в її титулі слова «Росія» скромно промовче). Курйозний факт: Московське царство стало Російською імперією, перемігши Шведське королівство і розширивши свої кордони за рахунок приєднання інших (проте не шведських!) земель. Це були невеличкі території сучасної Естонії та Латвії, чиє включення навряд чи могло бути підставою для проголошення себе імперією. Але перемога над шведами стала шляхом до іншої, більш важливої і вже цілком злодійської анексії: була приєднана Гетьманщина (Русь-Україна). До 1721 р. це була самостійна держава, що з середини XVII ст. знаходилася в васально-союзницьких стосунках з Московією (питанням Гетьманщини в Москві займалося Міністерство іноземних справ). Після перемоги в Північній війні, Петро І скасував Гетьманщину як державу, розчинив її спільні з Московією кордони, зробивши місцеве руське населення частиною єдиної з московитами імперії, яка при цьому перебрала на себе її назву («Росія» – це грецька транскрипція слова «Русь», для багатьох іноземців Русь і Росія – одне й те саме).
Московське царство стало Російською імперією завдяки приєднанню до Московії великої іноетнічної країни – колишньої Русі (грец. Росії), котра втратила державність, в ході насильницького загарбання її військами Петра І (горіли руські села, вирізалися цілі міста, під закликом «помсти зраднику Мазепі») і була перетворена на колонію. Здолавши опір, московити добровільно склали з себе власне титульне ім’я і взяли собі ім’я цієї новоздобутої колонії (чиєї згоди, звісно, не спитавши). Ну це ж логічно, ні? Всі так роблять, ні? Сам дідько ногу зламає в державній логіці московських вождів. Не дивно, що ніхто й не прагне в цьому розбиратися, – ніхто з самих росіян. Лише одиниці (і то найбільш прискіпливі) сьогодні знають, що імені їх держави, яка формально пов’язує їх зі славною Руссю стародавніх літописів, всього 300 років. Від неї цю дату відділяють декілька століть – а отже, пряма «преемственность» державних організмів тут просто фізично неможлива. А із втратою Української республіки після розпаду СРСР, Росія отримує дірку від бублика, втрачаючи навіть формальне право на своє-чуже ім’я.
Втім, російська Вікіпедія подію 1721 р. забовтує і розмиває, приписуючи Московському царству синонімічний ряд у вигляді Російського і Руського царств, але таких не зафіксовано в офіційних документах. На доказ «руськості» Московії, автори статті з цієї Вікіпедії посилаються на самопроголошений титул московського царя XVI ст. Івана Грозного: «Великий государь, Божиею милостью царь и великий князь всея Руси, Владимирский, Московский, Новгородский, Псковский, Рязанский, Тверской, Югорский, Пермский, Вятцкий, Болгарский и иных», впоследствии, с расширением границ Русского государства, к титулу добавилось «царь Казанский, царь Астраханский, царь Сибирский», «и всея Северныя страны повелитель».
І все це, бачте, Русь. Але де там Русь? Хоч би одна з областей Русі! Немає жодної! Ні Твер, ні Володимир, ні Москва (чий рік заснування є дуже дискусійним), ні Вятка, ні навіть Новгород і Псков, згідно з літописом Руським та іноземними джерелами, ніколи Руссю не були і не входили до її складу (хоча Новгород і Псков в певний період були її союзниками чи майже напів-сателітами). То звідки раптом взялася така екзотична назва у Московії? І чи була вона взагалі, чи це результат пізніших махінацій московських істориків, чиєю задачею було обґрунтування тотожності Московії з Руссю? На захід від держави Івана IV було розташоване Велике князівство Литовське, Руське та Жемайтійське, з усіма своїми руськими областями, і жодної Русі за його межами ніколи не водилося. Тож треба бути психічно нездоровим, щоб називати свою країну іменем сусідньої країни, ще й доліпивши туди займенника «всея». Особливо якщо згадати, що сусідня країна, на чиє ім’я зазіхнув Іван Грозний, на той момент була значно сильнішою за Московію, навіть з урахуванням повної підтримки Московії її сюзереном – Кримським ханством, – і в разі спроб завоювання, могла за себе постояти.
Тут є ще один слизький момент: не тільки слово «Русь», але й слово «цар» у вищезгаданому титулі Івана Грозного було неправомірним. Адже титул царя для московських земель в ті часи належав лише Кримському хану. Завдяки багатим дарам Константинопольському очільнику по імені Іоасаф, Іван IV випросив у Константинополя грамоту на царство (щоправда, фальшиву, бо з 37 підписів 35 виявилися підробленими). Але з цим вже не змирився Девлет-Гірей в Криму. Дізнавшись про самопроголошення царем свого північного васала, він вислав каральну екпедицію на Москву для наведення самозванця на розум. В результаті постраждали, як завжди, невинні люди, а сам недо-цар, за традицією кількох поколінь його московських попередників, утік з Москви, кинувши місцевий люд на милість каральної експедиції татар. Коли буря вляглася і військо сюзерена покинуло Москву, лишивши по собі попелище і до мільйона трупів місцевих мешканців, самі піддані Івана IV на колінах його благали повернутися, бо він влаштував істерику («Все, ухожу в монастырь!») Уговорили, повернувся. Прийнявши всі вимоги Кримського царя, він офіційно бив йому чолом, дав клятвену грамоту «за себе, за дітей і за онуків своїх» і, ясна річ, відмовився від титулу царя, урочисто передавши його касимовському хану Семену/Симеону Бекбулатовичу, з більш поважної гілки роду Чингізидів, як і годиться за ординськими законами.
Про це російська Вікіпедія пише дуже туманно. Мовляв, був такий товариш, Симеон Бекбулатович, правнук Ахмат-хана – правителя Великої Орди. Разом з батьком перейшов на службу до Івана IV Грозного, а в 1575 р. Іван «наполіг» на тому, щоб Симеона почали називати «великим князем всея Русі», хоча політичної ваги він не мав і лишався тільки підставною фігурою. «Іван IV наполіг…» – це шедеврально. От захотілося йому, і наполіг. Російські історики вели між собою наукові диспути, з метою винайти хоч якусь притомну причину такого кульбіту їх царя Івана. Закидали різні версії. І тільки один вчений, – не росіянин, зрозуміло, а американець Дональд Островськи, – максимально наблизився до розгадки «великої таємниці Полішинеля», звернувши увагу на походження Бекбулатовича саме з роду Чингізидів, і тут запахло духом великого Девлет-Гирея… «Теория Островски, однако, не нашла поддержки других специалистов». Ну й Бог з нею. Тепер це можна. От якби тоді хтось посмів чогось не зрозуміти!..
Взагалі, привласнювати руську ідентичність почав ще князь Іван IІІ, експериментуючи з горезвісним займенником «всея». Іван IV наважився на більше – на титул царя і підробку родословної, виводячи свій рід від імператорів Риму (насправді ж він походив з не менш славних ординських родоводів). Коли московські книжники XVI ст., а за ними й російські історики Карамзін, Соловйов, Ключевський та їх наступники, почали розробляти концепцію про генеалогічну неперервність правлячої в Москві династії (від римських імператорів та руських князів), тоді виник фальшивий термін «Київська Русь» (насправді Русь була одна, і без жодних прийменників) та багато його клонів на кшталт «Московська Русь», «Володимирська Русь», «Новгородська Русь» чи – прости, Господи, – «Суздальська Русь» (Андрій Боголюбський, на своє щастя, не дожив, інакше вбив би на місці за таке розкуте поводження з дорогим його серцю, суздальським краєм).
Петро І перейменував Московію на Росію і створив перший фальсифікат древньоруського тексту (т.зв. Кенігзберзький, чи Радзивіловський літопис), де до історії Русі додається, в якості її продовження, історія Володимиро-Суздальського князівства (ще однієї Русі), немовби це одна держава. А фінальний акорд в цих династійних махінаціях поставила Катерина ІІ, офіційно перейменувавши московитян на «русских» і створивши Комісію по складанню записок з історії, «переважно Росії». Комісія опрацювала всі звезені до імперської столиці руські літописи, грамоти, хронографи та ін. документи і на їх основі накатала величезну кількість літописних зводів, з переробленими на великодержавний розсуд текстами, на яких потім ламали голови не одне покоління істориків, лінгвістів та ін.науковців, намагаючись впіймати логіку і звести кінці з кінцями. Найбільш відомий – О. Шахматов, який забракував окремі «літописні зводи», знайшовши в них «вставки пізніших часів». А звірити їх з оригіналами вже зась: всі первісні документи одночасно зникли ще за часів самої Катерини («истлели», так би мовити, «рассыпались в руках»). Тим не менше, імперська історична братія спиралася на ці зводи, як на істину в останній інстанції, і творили нову історичну науку – не про те, як було, а про те, як мало бути, з точки зору великодержавної доцільності. За висловом Вол. Білинського, російська історія писалася в розрахунку на людину малограмотну. «Здається, що до всього цього доклала руку якась нечестива людина. Дуже великі грішники писали – точніше, творили московську історію» («Країна Моксель»).
Фактично з самого моменту своєї появи на історичній сцені, майбутня Московія-Росія відчувала потяг до експансії, намагалася «збирати руські землі». «Идея объединения русских земель (в том числе оказавшихся после монгольского нашествия в составе Великого княжества Литовского и Польши) и восстановления Древнерусского государства прослеживалась на протяжении всего существования Русского государства и унаследовалась Российской империей», – скромно відмічає рашен-Вікіпедія. І тут не посперечаєшся. Тільки от не «в том числе», адже інших руських земель в природі не існувало. Інші землі на схід від Русі самі русини називали Заліссям, позаяк були вони за густими лісами, куди важко дістатися, та й воно було того не варте. Що ж до «восстановления Древнерусского государства» у складі Русі та Московії, то вказану державу варто було відновлювати лише в її власному, «древнєруському» об’ємі, без сумнівного бонусу у вигляді Московії. Тим більше що історія стосунків Русі та Володимиро-Суздальського князівства, попередника Московії, була вкрай неприязною, а нерідко й відверто ворожою. Починаючи з ХІІ ст. – часу створення Володимиро-Суздальського князівства (звідки починалася Московія), – між ним та Руссю точилися часті військові конфлікти, в ході яких майбутні московити діяли або самі, або спираючись на сили своїх союзників половців.
Характер (доулусної) Володимиро-Суздальської держави на території Залісся (1137-1238 рр.) за 100 років існування встиг цілком оформитися. Її створив Юрій Довгорукий, шостий син Київського князя Володимира Мономаха від половецької княжни. Не отримавши за правом наслідування жодного наділу в межах Русі і просидівши під Києвом після смерті батька цілих 12 років, в надії на сприятливу зміну долі, він плюнув на все і подався на північний схід, де не було держави, зате було населення – потенційні громадяни язичницького племені під назвою меря. Ці майбутні громадяни Росії жили в глухих лісах, переважно в землянках, по дві-три сім’ї на «село», були відокремлені, розпорошені, неорганізовані і такі слабкі, що кожен міг прийти і образити, – що періодично і траплялося, – тож зібрати їх в одну державу для невеличкої команди невдахи Юрія було справою нескладною.
Так починалося те, що декілька століть потому, вже заднім числом, стало себе іменувати «Північною Руссю», або «Великоросією». Але сам Довгорукий не помишляв ні про яку «Північну Русь», шукав лише плацдарму для повернення назад з великою військовою підмогою, щоб захопити силою і посісти Київський престол. Що він, власне, потім тричі і робив, – зусиллями не так своїх нових мерянських підданих, як бойових сусідів половців, з якими він обачно заприятелював і породичався, одружившись з дочкою половецького хана Аєпи. Чому захоплював Київ тричі? – бо щоразу його звідти вибивали. Втретє чи вчетверте суздальський князь спромігся всидіти на Київському столі аж до своєї смерті, що сталася через 2 роки. Тоді інтервента отруїли місцеві жителі, після чого виперли всю його суздальську ватагу (разом з сином) із Києва та в цілому із Русі додому, за ліси.
Натомість його син Андрій Боголюбський, – той самий, що казав: «На Русі нам місця немає», – онук хана Аєпи, не розділяв теплих почуттів свого батька до Русі. Вона була йому чужа. Народившись в Заліссі, Андрій був патріотом своєї мерянської землі і, за висловом В. Ключевського, першим великоросом на історичній сцені. Щоправда, сам Боголюбський не знав, що його колись назвуть «великоросом», цього слова просто не було в тогочасному лексиконі, не було й етноніму «русский». Ми не знаємо, як він сам себе називав, але точно не русином. І йому навряд чи б сподобалося, що його зарахують до Русі, назвуть великоросом, бо найбільш вірогідна емоція, котру в ньому викликало слово «Русь», – це ненависть чи образа. Його буквально розпирало прагнення принизити Русь, завдати їй шкоди, потрощити, відкинути на декілька століть назад, опанувати, уярмити, зробити своїм сателітом… та інші приємні для «великороса» положення. Він точно був небайдужим до Русі, і ця небайдужість – зі знаком «мінус». Це дуже показова риса для характеристики «великоросів», адже попри всі пертурбації зі зміною державного ладу, режиму правління, законів та підходів до державного будівництва, прищеплених майбутнім росіянам впродовж кількох століть їх «старими царями» Чингізидами, «великороське» ставлення до Русі-України так і не змінилося. Що сьогодні, що в часи СРСР або Російської імперії, воно практично те саме, як за часів мізерного Володимиро-Суздальського князівства, коли воно ще не відчуло на собі залізної руки «монголо-татарських» господарів.
І якщо батько Юрій, заснувавши князівство в осередку напівдиких мерянських племен, нічого серйозного не планував на цій території, то син Андрій побачив в ній перспективу і своє заповітне місце на землі. Дивовижно, як його, здавалось би, божевільні заміри (для того часу і при тих можливостях) були втілені в життя пізніше – чи то всі сили пекла вклалися у допомогу, чи просто сусідні, процвітаючі країни вступили в темний період своєї історії, а Московія, натомість, пішла різко вгору. Хай там як, але ситуація повністю змінилася, колишній раб став хазяїном, лишившись при цьому внутрішнім рабом. Відповідно, на місці трьох колишніх (православних) улусів Золотої Орди з’явилася нова імперія з центром в Москві, яка на кінець XVII ст. підпорядкувала собі Україну – колишню Русь, що колись була не по зубам «першому великоросу» з великим апетитом. Не обійшлося тут без підступу й брехні, але без них ніколи й не обходиться московська історія. На старті ж цього забігу, в далекому ХІІ ст., ніхто не міг і подумати, чим обернеться для світу тимчасове (як здавалося) створення безземельним Юрієм нікчемної прото-держави з лісових язичників в дзвінких підвісках і рясних браслетах, що поклонялися святим камінням кардо-сярко і не підозрювали, що вже скоро їм поміняють віру, назву, предків, мову, історію, і навіть, прости Господи, їх власну ідентичність.
Князь Юрій ніколи не планував такого повороту, він хотів лише очолити Київську державу і сидіти на престолі, звісивши ніжки, насолоджуючись силою і славою. Не планував цього і син Андрій – в ідеалі, він хотів лише стати для Русі сюзереном, і щоб йому вклонялися, платили данину і т.ін., – все за шаблонами того часу. Можна навіть сказати, що князь Андрій мав свою «високу мрію». Його настирні військові вилазки з братами-половцями на Русь, як і пізніші сутички з руськими князями його нащадків, що зайняли і посіли інші залішанські землі – Рязань, Ростов, Ярославль та ін., – є очевидним доказом наявності цієї «високої мрії». І величезною підмогою для залішанських князів були половці. Самі мерянські вояки були надто слабкодухими, частенько терпіли поразки від русинів, новгородців та смолян (т.зв. Ліпицькі битви, розгром під Новгородом в 1169 р. тощо). А от в союзі з половцями вони розквітали, ставали сильними і сміливими, одним словом, діяли успішніше – точніше, половці діяли успішніше.
Тож на сьогодні глибоко відомим є той факт, що князівства Залісся мали особливо приязні стосунки з половцями і воювали разом з ними проти княжої Русі, постійно нападаючи на неї. Найбільш відома дата – 1169 р. Тоді очільник Володимиро-Суздальського князівства Андрій Боголюбський, отримавши поразку під Новгородом, зібрав на підмогу половські частини і напав на Київ. Розгромивши місто вщент, порізав безліч жителів, багатьох забрав в полон. Не пожалів і Київських храмів: осквернив, попсував, пограбував, обдер храмові святині. Що зміг, забрав з собою і поїхав додому, лишивши в Києві свого намісника (чи баскака?). Коли до потрощеного міста наблизився руський князь з дружиною, намісник з командою втекли. Це було в той період, коли Київ переходив з рук у руки і на Київському столі не міг закріпитися надовго жоден князь. Боголюбський сподівався на «зміну центру сили», однак не зміг утримати захопленого, і в 1174 р. в бою під Вишгородом руське військо завдало амбіційному «великоросу» остаточної поразки. Після цього самі меряни вбили свого князя, як такого, що не виправдав надій, і побігли мародерствувати, грабувати княжі хороми. Меряни є меряни («а обед по расписанию»).
Драматична історія війн русинів проти половців, на чиїй стороні ратоборствували браві воїни Залісся, відображена в літературному творі кінця XII ст. «Слові о полку Ігореві» (щоправда, з московських рук до нас потрапив лише дещо спотворений і місцями нелогічний текст): існує версія, що під назвою народу «хінова», чиї стріли вражали руських лицарів, розуміються фіни (в давньоруській мові не було букви «ф», її часто заміняло сполучення «хв»), аборигени Залісся і предки московитів. Сьогодні росіяни простодушно вважають себе іншою стороною – стороною Русі. Вони знімають героїчні фільми та мультфільми, документальні передачі та музичні кліпи, де рясно прославляють мужність «русских витязей», під якими розуміють своїх власних предків, пишаються-величаються і все таке, але факти – вперта річ. В поході князя Ігоря 1185 р. русини виступали проти половців та їх володимиро-суздальських поплічників – реальних пращурів сьогочасних «дедовоевателей». Іронія долі в тому, що справжні «деды» московитів надавали б їм по дупам за таке самоприниження, як оголошення себе «теж Руссю», і то «більш руською Руссю», ніж була сама Русь, – «Великоросією». Не за те вони воювали, щоб потім називатися іменем свого противника.
Привласнення імені і статусу Русі московитами почалося значно пізніше – вже після «монголо-татарської» доби в історії Московської держави.
