Завдяки підкоренню князівств Залісся «монголо-татарами», приєднання їх до своєї імперії у вигляді кількох улусів і фізичної ліквідації всіх наявних князів Рюриковичів на підвладних залішанських землях, майбутні росіяни отримали нову державу, нових правителів і геть відмінний від попереднього державний режим. Саме в ритмах і мелодіях цього відмінного режиму прийдешня Московія й спиналася на ноги, входила у форму і набирала державної величі, навчаючись «всім можливим формам покори». На виході – до «боголюбського» бажання стати метрополією для Русі додалося дивне курйозне бажання самій стати Руссю. Може, це була подразлива реакція на «всі форми покори» в межах суворого азіатського реаліті? Від якого хотілося відгородитися, відмежуватися, стати іншими, ніж Орда, цивілізованими, європейськими тощо. Росія дуже соромиться свого ординського минулого – втім, вона соромиться всього: угро-фінської природи, ординської державності, експансіоністської геополітики (всі землі, які вона загарбала, офіційно приєдналися до неї добровільно, в єдиному братському пориві) і бреше, бреше, бреше… Міняє собі історію Середньовіччя, потім часів Ординської імперії, далі підправляє період Радянського правління: геноцид підміняє соціоцидом (ніби це якось покращить її імідж), ретушує причини і обставини Другої світової війни, а в наші дні свій гібридний наступ на Україну називає громадянською війною українців самих з собою. Як і 800 років тому, їй все ще не дає покоя Русь, – ще досі жива, не знищена, не стерта, не перетравлена, живий свідок її минулих і сьогочасних злочинів, що може дати свідчення про її злодійські справи, вивести на чисту воду, і зрештою, розбити її третій сорт (точніше, рівень) брехні.
Московія почала активно соромитися свого минулого і себе самої десь на початку XVI ст., коли отримала відносну незалежність від материнської імперії («це була не я»). Однак загарбання Русі почалося не відразу, а тільки через два століття, після Північної війни, перемога в якій дала змогу царю Петру І «розчинити» кордони між Московією та Руссю-Україною і назвати новоутворену спільну державу Росією – за грецькою транскрипцією назви анексованої країни (Росією греки-візантійці називали Русь). А слідом за фізичним, йшло й морально-психологічне завоювання. Воно відбувалося в московських історичних кабінетах, де зброєю було брехливе московське слово і дуже неточно переписані літописи Русі. Так починалося те, що дало підставу Карлу Марксу, відклавши в сторону свій «Капітал», написати про пришивання білими нитками до Русі історії Московії. Пізніше московські політологи придумали й підставу для свого настійливого родичання з Руссю: мовляв, «монголо-татари» так сильно побили та пошарпали її, сердешну, що Київ занепав, і «центр древньоруської держави перемістився з Києва до Москви». Яка, напевно, прямо процвітала (так процвітала, що про неї не згадували жодним словом ні очевидці, ні тогочасні документи). А місцеві русини, ховаючись від нападників зі сходу, масово тікали на схід (чомусь не на захід), в саме лігвище ворога, адже з 1238 р. за східними кордонами Русі вже починалася Золота Орда. Московити і логіка – речі явно несумісні.
З такою легкістю думок московських байкарів, Русь «переповзла» на угро-фінську територію (яка тоді називалася Улусом Бахмета, Усейнова сина), перенесла туди свій центр (поближче до татар), і таким щасливим макаром, росіяни є благословенними нащадками русинів (і мають право на все). Всі ці фантазії Погодіна були публічно обговорені й розвінчані науковим товариством ще тоді, коли з’явилися, – в XIX ст. (і навіть сам автор фантазій мусив з цим погодитися). Проте нині знову взяті на озброєння Російською Федерацією, як ні в чому не бувало. Цього разу – навіть без спроб наукового обґрунтування (щоб не ганьбитися). Бо які можуть бути обґрунтування (крім великої охоти), коли немає жодних записів про скільки-небудь помітне переселення народів з території Русі-України в ХІІІ ст. (втім, як і в наступні та попередні дотичні століття). Єдине відоме переселення на залішанські землі в даному столітті було здійснено родами хана Джучі (старшого сина Чингізхана), зі сходу на захід, в результаті завоювання ними цих земель. Тобто, угро-фінський контент майбутньої Московії збагатився не слов’янським, а казахським (в миру – «монголо-татарським») генофондом.
Археологи також не мають в своєму розпорядженні даних про слов’янські поселення на території Московії не тільки окремо в ХІІІ ст., але й за весь досліджуваний експедицією «батька» російської археології XIX ст., графа О. Уварова, період – від VIIго по XVIте ст. З цим суголосні й антропологи, фіксуючи на території майбутньої Росії того ж періоду людські рештки лише з доліхоцефальними (характерними для угро-фінів) черепами. Слов’ян-брахіцефалів там не виявлено. Сюди можна було би долучити також генетичні дані, але й без них картина ясна. Росіяни не дуже люблять згадувати результати генетичних досліджень, проведених в Росії на початку 2000х, тим більше що офіційно вони так ніколи й не були оголошені, неофіційно ж про них можна дізнатися з російської преси. Всі «русские» виявилися цілком ідентичними з власними «малими народами»: марійцями, вепсами, мордвою, комі-пермяками та ін. угро-фінським субстратом (від чого йшли, до того й прийшли, позаяк від себе не втечеш).
То звідки ж росіяни взяли, що вони 1) русь, і 2) слов’яни? Російські речники мають на це «невідпорний» аргумент – «Повість временних лет», руський літопис, вірогідного авторства Києво-печерського монаха Нестора. В цьому документі (буцімто) згадані такі собі радимичі та в’ятичі. Саме їх росіяни називають своїми прямими слов’янськими предками. Хоча археологія та ін. науки не згодні з «літописом» категорично (але тим гірше для них). Літопис був з легкістю тодішнього пера сфальшований «Комісією…» Катерини ІІ, а от підробити результати наукових досліджень вже складніше, хоча для Москви в цьому смислі немає нічого неможливого. Тому я знову відкриваю російську Вікіпедію, шукаю радимичів та в’ятичів, – вона їх точно мала десь (в Московії) знайти. І тут – доволі правдоподібний текст: «Проживали радимичи в междуречье верхнего Днепра и Десны по течению Сожа и его притоков (юг Витебской, восток Могилевской и Гомельской областей современной Белоруссии, запад Брянской и юго-запад Смоленской области России)». От і чудово. Серед перерахованих земель «російських предків» – лише білоруські та одна українська (Брянськ був частиною Чернігівського князівства, пізніше перейшов до складу Литовсько-Руської держави, анексований Москвою лише в XVI ст.).
Ось такі радимичі. Тепер давайте розберемося з в’ятичами. «Вятичи восточнославянский племенной союз, населявший в VIII-XIII веках бассейн Верхней и Средней Оки (на территории современных Московской, Брянской, Калужской, Орловской, Рязанской, Смоленской, Тульской, Воронежской и Липецкой областей). Археологические памятники представлены ромено-борщевской археологической культурой». Тоді давайте почитаємо про цю ромено-борщевську культуру: «Название получено по городу Ромны Сумской области, близ которого в начале XX века проводились раскопки древних поселений. В то же время исследовались поселения у села Борщево в Воронежской области, где были обнаружены памятники близкие по материальной культуре с роменскими… Общность роменских (днепровских) и борщевских (донских) групп свидетельствовала о единстве их происхождения, что и позволило объединить их в единую роменско-борщевскую культуру. Роменско-борщевский ареал охватывает территорию левобережья Днепра – от бассейнов Десны, Сулы, Псла, Ворсклы до верхнего и среднего Дона, и верховий Оки (А це з якого дива? Ока вже «пришита білими нитками». – О.Л.). Это области Украины: Черниговская, Сумская, Полтавская, Харьковская и России: Липецкая, Воронежская, Брянская, Курская, Белгородская, Орловская». З українськими областями зрозуміло, але й з російськими також: за винятком Липецька, йдеться про велику частину етнічних українських земель, приєднаних Московією в більш пізні часи. Відтак, до роменсько-борщевської культури не входять угро-фінські Москва, Рязань, Калуга і Тула, куди в своїй іншій статті та сама Вікіпедія заслала горезвісних в’ятичів, поширивши їх аж на Оку. Щоправда, сам факт існування племені в’ятичів є дуже сумнівним, позаяк вони не лишили по собі жодного відомого міста чи селища, не кажучи вже про якісь культурні артефакти, але то таке (було би державне замовлення – будуть і в’ятичі). Придумали назву, закинули її до «літописних зводів» – і шукайте, археологи, ретельно і уважно. Якщо коли знайдете, – буде вам медаль.
І археологи старалися, шукали. Шукали ще в далекому ХІХ ст. і не знайшли. Граф Уваров докладав максимум зусиль до пошуку, але крім фінських племен меря, в самому центрі етногенезу «великоросів» (Московська, Івановська, Тверська, Володимирська, Костромська, Орловська, Липецька, Рязанська, Ярославська обл. тощо), нікого не знайшов. Російські археологія і атропологія тоді ще не навчилися підробляти наукові дані, як це вже давно робила російська історія. Все було попереду. Втім, за західним краєм досліджених мерянських територій Уваров на своїй карті таки позначив, для годиться, кривичів та словен, хоча розкопок там не проводив і, відповідно, своїми очима їх не бачив, – повірив історикам на слові (поставив галочку, що він не дисидент). Однак основний ареал «слов’янського етнотворення» народу «русских», який він розкопав і вивчив вздовж і впоперек, мерехтів у всіх напрямах прекрасними назвами меря, весь, ерзя, муром, черемиси та ін.
Пізніше за важливу справу взявся професор О. Спіцин – колишній вчитель історії, який зацікавився археологією, хоча сам «рідко займався археологічними розкопками», і дуже прагнув поставити археологію у відповідність до історії (хоча чесніше було би навпаки). Бо в історичних описах одне, а в археологічних (та антропологічних) – інше, це непорядок. Професор намагався підлаштувати археологію та антропологію під історію, борсався в фактах, шукав – не знаходив, то визнавав реальність, то повставав проти неї, видав більше 300 «наукових публікацій», в т.ч. «Володимирські кургани», по мотивам праць Уварова – їх вільний виклад, де наведені археологом факти намагався представити в іншому ключі, звинувачував академіка в недоладності та некомпетентності – одним словом, все за класикою («Он то плакал, то смеялся, то щетинился, как еж…»). Визнаний нащадками одним із перших, хто «поєднав історію з археологією», прогнувши останню під заздалегідь придуману модель.
«До російських старожитностей можна відносити подовжені й довгі кургани… У звітах про розкопки гр. Уварова і Савельєва немає ні найменших згадок про ці важливі пам’ятки старовини, – сердиться Спіцин в «Володимирських курганах», за викладом В. Білинського («Країна Моксель»). – …Сюди такі кургани повинні були просунутися разом з першими російськими поселенцями з верхів’їв Двіни і Дніпра». Шкода, що самі кургани не знали, що вони щось Спіцину винні… Десять тисяч досліджених курганів, і жодного подовженого, жодного слов’янського! Всі круглі, невеличкі, і як на підбор, всі угро-фінські. Ні, мені не шкода для «старшого брата» подовжених курганів, але їх просто нема в тій місцевості, де починали свій історичний шлях майбутні росіяни, і «просуватися» з Русі на Залісся їм не судилося (як не судилося русинам тікати від татар до татар). До речі, Спіцин взагалі не надіявся на міфічних в’ятичів. Словен він також відпустив, великодушно лишивши їх за Новгородом, зате ухопився за кривичів, обравши саме їх за слов’янських предків для росіян. Але і тут маленька прикрість: всі кривичі виявилися білорусами, це мусив визнати й сам Спіцин. «У питанні про тих же білорусів є один пункт, у якому філологічні й археологічні розвідки зійшлися, але привели до висновку, дивним чином суперечному дійсності. Одні й інші суголосно стверджують, що кривичі належать до північної групи давньоруських племен, тобто великоросів, тоді як усі ті місцевості, де археологічними розкопками виявлені поширення кривицьких (полоцьких і смоленських) курганів в ХІ столітті, у цей час заселені не великоросами, а білорусами. У масове переселення племен ми не зважуємося вірити, а повне переродження одного племені в інше, упродовж 6-7 століть, хоча б російського в російське, малоймовірно. Виходу із цієї дилеми ми не бачимо», – бідкався Спіцин в «Розселенні давньоруських племен». Он як буває: розвідки – проти дійсності, дійсність проти реальності, і в дійсності все не так, як насправді.
Але не всі російські науковці жадали неможливого від дійсності. Професор Д.О. Корсаков в роботі «Меря і Ростовське князівство» писав: «Це плем’я [кривичів]… рано підпадає під вплив Литовців і змішується з ними. Об’єднане спочатку Федерацією з Новгородськими слов’янами, плем’я Кривичів в подальшому своєму історичному житті виділяє два князівства: Полоцьке і Смоленське, – по системі рік Західної Двіни і Дніпра. Унаслідок напрямку цих рік – Двіни на захід і Дніпра на південь, плин історичного життя обох князівств веде до заходу і півдня, залишаючись зовсім далеким північному заходу Росії». І ніякої «суперечності з дійсністю», все закономірно. Зрештою, Спіцин не впорався з задачею доведення російсько-слов’янського етногенезу і заповів нащадкам здійснити цю віковічну мрію російських вчених і загнати нарешті невловимих слов’ян «у стійло»: «Майбутні дослідники Ростовсько-Володимирської області зроблять велику послугу науці, розшукавши тут безсумнівні (Безсумнівні! – О.Л.) сліди древніх кривицьких подовжених і довгих курганів. Найдоречніше шукати такі кургани біля Ростова і Переяславля» («Володимирські кургани»). Теорія проти практики. Сфальшовані «літописні зводи» проти археологічних розкопок. Шкільний вчитель у званні професора проти академічної науки. Мабуть, до кінця його днів йому снилися подовжені кривичські кургани і він прокидався з радісними криками: «Еврика! Знайшов!», хапаючи руками порожнечу (чи стегно дружини).
Якщо в ХІХ – на початку ХХ ст. археологи Російської імперії ще якось намагалися притримуватися правил пристойності і не фабрикувати те, що не натягується на глобус, то в радянські часи брехня полилася широкою молочною рікою з сімома кисільними берегами. Сьогоднішнім російським працівникам архіва і документа вже не потрібні докази – достатньо твердих переконань і голослівних тверджень. Спиратися вони при цьому можуть і на авторитетні імена не заплямованих шахрайствами дослідників – на того ж графа Уварова, котрий дійсно провів величезну роботу, яку вже неможливо спростувати і заперечити. Ось як Вікіпедія пише про селище Гнездилово Суздальського повіту: «На південній околиці Гнездилова на берегах ріки Мжари виявлені древньоруські селища Х-ХІІІ віків… Кургани «на полях села Гнездилова» були в числі перших могильників, досліджених Олексієм Уваровим в 1851 р.» Посилаючись на авторитет графа Уварова, поселення назвали «древньоруськими», хоча сам Уваров чесно називав їх мерянськими (а хто там буде перевіряти?).
Про в’ятичів сучасна археологія Російської Федерації бреше вже цілком відверто і безбожно. Вона їх закидає прямо до Москви. Що там ті розвідки позаминулого століття? Наші сучасники чудово «изловчились» і нарили все, що треба. Колись не було – тепер є. «Археологічні дані свідчать, – бреше Вікіпедія, – що велике укріплене поселення племені в’ятичів, з церквою, існувало на місці Московського Кремля вже до кінця ХІ століття, знайдені також залишки фортеці 12 століття, влаштованої Довгоруким». І що з того, що сама російська Церква не знає про існування жодної церковної споруди в районі Москви аж до 1272 р., коли з’являються реальні дані про появу цього міста, разом з церквою? Хто там читає старі церковні документи? Що з того, що одні історики суперечать іншим і доводять, що Юрій Довгорукий взагалі в той час не міг закласти жодного поселення в Заліссі, бо перебував деінде? Що з того, що православні князі ніколи не називали закладених ними міст чи селищ неруськими назвами (Ярославль, Володимир, Ростов, Галич Мерський, Переяслав Заліський, – яка Москва? Це фінське слово). Що з того, що до кінця ХІІІ ст. в залішанській землі взагалі не було скільки-нибудь помітних християнських громад, адже всі поховання там всуціль язичницькі? Все це майже нікого з російської наукової тусовки не цікавить. Крім тих, хто ще хоч якось намагаються залишатися науковцями і відстоювати правду.
Ось такою, заледве не езоповою мовою мусить висловлюватися археолог О.В. Григор’єв («Слов’янське населення водорозділу Оки і Дону в кінці І – на початку ІІ тис. н.е.»): «На Щепиловському городищі С.А. Ізюмовою в 1952-1953 рр. було розкрито 356 кв.м, що складає 18% площі цього невеличкого пам’ятника. Однак рівень фіксації матеріалу і об’єктів був настільки невисоким, що зрозуміти на основі наукових звітів, які з комплексів відносилися до слов’янського періоду життя поселення, а які – до більш раннього мощинського, не є можливим. Крім того, слов’янські культурні відкладення залягали в верхній частині достатньо потужного культурного шару і в значній мірі були пошкоджені розпашкою. Як показали дослідження, проведені на городищі А.М. Воронцовим в 2002 р., до теперішнього часу верхній слов’янський шар вже повністю знищений… Свисталівське городище, де в 1992 р. було розкрито 132 кв.м, містило переважно більш пізній древньоруський матеріал. Чітко виражених комплексів слов’янського періоду тут не виявлено, тому ліпний керамічний матеріал також може розглядатися лише узагальнено».
Коротке резюме: «Слов’яни там є. Але їх не знайшли. Але вони там є!» І це не обговорюється. А от зафіксувати слов’янські сліди «не є можливим». Вони надто пошкоджені: достатньо пошкоджені, щоб їх не можна було ідентифікувати як слов’янські, але недостатньо пошкоджені, щоб бути переконаними, що вони слов’янські. І ще: у більш пізньому «древньоруському матеріалі» «чітко виявлених комплексів слов’янського періоду» також не виявлено. Тому можна говорити «лише узагальнено». Що значить узагальнено? Це значить: їх там немає, але вони там є! Фактично те саме століттям тому писав і Спіцин, підходи російської наукової думки не змінилися. Подібні лукаві фрази від російських вчених можна цитувати і цитувати. І згадувати епізод зі старого радянського телеспектаклю «Женитьба Фигаро»:
– Запятая там есть!
– Ее нет.
– Запятая там была!
– Не было и нет.
– Значит, она там будет!
Пройшло 100 років після Спіцина, а його ідейні послідовники продовжують плутатися в показах, самі собі суперечити і, зрештою, робити висновок, що ось нарешті знайдені «древнєруські» поселення слов’ян на території Москви. Причому, ці невидимі слов’янські племена рішуче позначаються як в’ятичі. «Земляні кургани Х-ХІ вв. вчені приписують слов’янським племенам: на землях сучасної Москви жили в основному в’ятичі, а на півночі нинішнього Підмосков’я, вище Клязьми – кривичі». Цікаво було би тільки дізнатися, чи були ті кургани подовженими, як і належить «в’ятичам», чи так само круглі, як і на всій території Москви та решти міст етнотворчого осередку «великоросів». «Сліди слов’янських городищ знаходять майже у всіх районах, які мають вихід до води: Дьякові, Філях, Кунцеві, Матвєєвскому, Братєєві, Зюзині… Самим старим московським домом вважається житло в’ятича-ремесленика, виявлене біля сучасних Патріарших палат Кремля… Його обриси археологи виявили біля нинішнього Великого Кремлівського палацу». Тепер в хід ідуть примарні «обриси».
Дивно, що раніше цих поселень і близько не було, а зараз їх знаходять скрізь, куди не кинь. Поперло, як то кажуть, від щедрот великих долі. Вдалося таки поставити «запятую» в потрібному місці. «Наука не стоїть на місці, – пише радісний Григор’єв, але чи про науку мова? – Археологічні розкопки в різних районах Москви ведуться і в наш час, і нові артефакти дають привід для продовження дискусії про вік міста. Наприклад, селище, відкрите на території Даниловського монастиря, датується ІХ століттям; до ІХ-Х століття відносяться і сліди будівель, знайдених поряд з Червоною площею (Раніше були обриси, тепер сліди. Негусто. – О.Л.). Немало питань викликають і знайдені старовинні арабські монети. Все це змушує деяких дослідників говорити про те, що Москва може бути на 200-300 років старше, ніж за загальноприйнятою версією, встановленою Карамзіним».
«Аппетит приходит во время еды», тому «отказали тормоза». Теперішні працівники лопати і артефакта, ідейні нащадки Спіцина, вже не мають ні сумнівів, ні вагань. Буде замовлення – вони розкопають, що Москва взагалі колись була першою столицею Римської імперії, хоча відповідні культурні шари будуть «дуже пошкоджені», проте обриси і сліди приведуть куди потрібно. А фантазій їм не позичати. Ось історик, археолог і етнограф М. Рабінович в статті «Древній центр Москви» детально описує облаштування Москви Х-ХІ ст., беручи за зразок її обстановку пізніших часів (!) і запевняючи, що так було й раніше, бо у всьому західнослов’янському світі так було – значить, і в Москві, в ті самі часи, «безсумнівно».
«Цей другий московський Кремль зберігся в товщі культурного шару краще, ніж перший (Читайте: лише він і зберігся. – О.Л.), і доволі детально досліджений археологами… Така конструкція широко застосовувалася в Х-ХІ ст. в західнослов’янських містах (Де вона тільки не застосовувалася, адже Кремль будували італійські архітектори XV ст. – О.Л.). Відома вона і в дітинці Новгорода Великого ХІ ст.». А отже, на думку Рабіновича, сумнівів немає, це ХІ-ХІІ ст. І додає фотографію старих дерев’яних колод невідомого походження та датування, з приписом, що це частина споруд Кремля X-XI ст., хоча з самого тексту видно, що з цього періоду якраз нічого не лишилося (крім плям Роршаха у формі обрисів та слідів). Для більшого ефекту, Рабінович імпровізує далі: «На вершині валу, вірогідно (Вірогідно! – О.Л.), стояли ще й дерев’яні укріплення – зрубні забороли, відомі в інших руських містах того часу. Вони не збереглися». Ну ясна річ. Не збереглися, але передавали нам привіт.
Для визначення історії Москви сучасні російські вчені спираються не тільки на два невідпорних «літописних зводи» – Іпатіївський та Тверськой, – саме їх академік Шахматов вважає найбільш спотвореними, завдяки численним «пізнім вставкам» (це був його лояльний евфемизм для позначення фальсифіката). Крім цих двох текстів, де двічі згадана Москва, росіяни приймають до роботи також численні сказання, казки, легенди, байки «та інші літописи» (інших літописів про Москву немає). В Іпатіївському зводі під 1147 р. є фраза: «Приїдь до мене, брате, в Москву», а в Тверському під 1156 р. (коли Юрій Довгорукий буцімто сидів на Київському престолі) цей самий Довгорукий ту Москву побудував. Не варто дивуватися: Катерининська Комісія по складанню записок з російської історії складалася більш ніж з десятка чоловік (майже всі їх прізвища відомі). Хтось писав Іпатіївський звод, хтось інший – Тверськой, і дати між собою не узгодили, буває…
Всі ці «авторитетні джерела» у складі сказань та легенд невідомих патріотів щедро збагачують новими подробицями і так переповнені зайвим контентом літописні зводи. Легенди заявляють, що Москва була серед тих міст, які чинили героїчний спротив Золотій Орді під час навали 1238 р. (хоча в переліку зруйнованих Батиєм міст та сіл Москва не значиться, вона взагалі ніде не значиться впродовж всього життя Батия). Чому ж тоді правитель Золотої Орди, розділивши між своїми родами всі наділи в Залішанських землях, згадав усі більш-менш помітні населені пункти, аж до найменшої водокачки, але при цьому пропустив Москву? Ні словом про неї не згадав. Тут відповідь одна: її не було в природі. Ця відповідь, ясна річ, не влаштовує російських історичних фабрикантів. Проте якщо спиратися на факти і неспростовні документи (не фальсифікат і не казки), Москва була створена за вказівкою хана Менгу-Тимура не раніше 1272 р., коли вперше була згадана і як місто, віддане ординському царевичу (Бахмету Усейнову сину), і як Церква, що постала разом з містом, як і належало православному району імперії Чингізидів.
Критикуючи зводи за ті ж «пізніші вставки», російські дослідники ніколи не піддають сумніву самого існування Москви в ХІІ ст., бо це їх символ віри. Вирішують колізію просто: мовляв, сам Довгорукий не міг закласти місто, але (не інакше як) давав вказівки своєму синові Андрію Боголюбському, що і як робити (щоб була Москва вже в ХІІ ст.). Зауважу, що Андрій в той період також сидів у Києві – точніше, під Києвом, в Китай-городку. Тоді ж він і викрав з-під Києва знамениту Вишгородську ікону, яку, тікаючи після смерті Юрія Довгорукого додому, відвіз до свого Суздаля – нині вона зветься Володимирською і значиться у росіян як «скарб російської культури».
«Щоправда, – зізнається К. Жуков в книзі «Історія Москви в датах», – у істориків є багато причин вважати повідомлення Тверського літопису недостовірним. По-перше, про закладку Москви не говориться більше в жодному з численних руських літописів. З літописними звістками так буває рідко… По-друге, сам Тверськой літопис (Не літопис, а Літописний звод! – О.Л.), що дійшов до нас в трьох списках XVII ст., був складений достатньо пізно – в 1534 р. (Ні, значно пізніше, в кінці XVIIIго. – О.Л.) і рясніє неточностями та спотвореннями в передачі текстів, з яких автор компілював свою працю. Крім того, як відзначив чудовий історик С.Ф. Платонов, в 1156 р. Юрій Довгорукий, лишивши Суздаль своєму сину Андрію (Ні, син поїхав з батьком. – О.Л.), вже княжив в Києві, і навряд чи бажання закласти нову фортецю примусило би його покинути, хоча би тимчасово, настільки любі йому береги Дніпра (Не те слово! – О.Л.). Тим не менше, беззастережно визнати це повідомлення Тверського літопису вигадкою його упорядника все ж не можна (Це коштуватиме державної зарплати. – О.Л.). Цілком можливо, що звістка про будівництво міста, тобто фортеці, саме в тому місці, де і нині стоїть московський Кремль, дійсно містилося в одному з джерел Тверського літопису. Справа в тому (Далі пішов російський «бред». – О.Л.), що як показують археологічні дослідження, дерев’яні укріплення безумовно стояли на Боровицькому пагорбі до 1156 р. Однак дерево – матеріал вельми недовговічний, і звичайно тодішні фортифікаційні споруди мали потребу в періодичному оновленні і розширенні. Звістка про початок такої перебудови фортеці в гирлі Неглинної могла потрапити в якийсь незбережений до наших днів літопис, а з нього, в спотвореному вигляді, – до Тверського…» Ну просто вуж на пательні! Яких тільки вихилястих маневрів не наробиш, аби тільки не бачити того, що перед очима (коли це бачити категорично заборонено).
Далі Жуков береться розкручувати «дотичний доказ» «безсумнівного» існування Москви в ХІІ ст., від Н.М. Тихомирова, і цей доказ має воістину убойну силу. Суть його в тому, що Юрій Довгорукий намагався укріпити Суздальську землю з заходу (Це при тому, що все своє життя він марив лише про Київське княжіння і Суздаль був йому потрібен лише як тимчасове місце для накопичення сили) – «якраз за допомогою створення нових прикордонних постів»: Переяслав-Залеський, Юр’єв-Польський і Дмитров. А далі – унікальна логіка небайдужої людини: де три, там і чотири. Позаяк існують ці три міста, то це безперечний доказ існування четвертого! А четверте – це Москва, все зійшлося. Без Москви ідея захисту Залісся від Києва не спрацювала би. «Поважний академік, звичайно, навів вагомий аргумент, – киває радісно Жуков, – однак при уважному його розгляді можна помітити одну істотну обставину, яка, певно, дещо послаблює його доказову силу. Ця обставина полягає в тому, що закладаючи нові міста чи переносячи старі, Юрій давав їм нові імена…» Далі автор викладає свої сумніви щодо імені Москва, констатуючи його явну «дослов’янськість». І тут йому на допомогу приходить інша підробка – Іпатіївський звод, де є чудова фраза: «До Кучкова, рекше до Москви».
Еврика! – вискакує з ванни Жуков. Спочатку Москва називалася Кучково, по імені відомого тільки московитам героїчного боярина. А вже потім, з якоїсь невідомої причини, була перейменована на Москву, невідомо ким. «І якщо вірити в правдивість історії про криваву жертву, принесену при заснуванні міста…» (йдеться про одну зі «страшних казок» про Москву, бо більше спиратися ні на що), то «логічно було би припустити, що й ім’я своє воно поміняло по волі вбивці свого колишнього хазяїна». Чесно кажучи, мені навіть не цікаво, що там за несамовита історія на ніч про криваві жертви, волю вбивці та колишнього хазяїна, врятуй мене Боже від подробиць. Симптоматично те, що ось такі історії лягають в основу наукових висновків про заснування цього міста. Проте тінь сумніву у Жукова лишається: «Треба думати, що якби перед князем стояла задача дати ім’я ще одній закладеній ним фортеці, він обрав би для цього якесь більш значуще для нього слово, ніж назва ріки, що протікає біля його підніжжя». І тут же схаменувся і сам себе стримав: «Так чи інакше, Москва в ХІІ ст. дійсно була західною околицею могутнього Суздальського князівства». Тобто, чи могла вона бути, чи ні, – про це ще можна розмірковувати, але вона БУЛА, – без варіантів!
На цій аксіомі сходяться всі чи майже всі російські дослідники. Наступним анекдотом Рабіновича є те, що «в 1327 р. Москва стала стольним містом всіх руських земель і в подальшому очолила їх боротьбу за повалення ординського іга». Чому ж не повалила «іго»? І в якому подальшому, коли на той момент вже йшов дев’ятий рік після власного звільнення Русі, у складі Литовсько-Руського князівства, від «ординського іга», після двох вирішальних битв з ординцями в 1319-1320 р. А Москва, не знаючи про це, «в подальшому» очолила боротьбу вже звільненої Русі проти набридливого «іга». При цьому зовсім не боролася, а чекала моменту (якщо взагалі чекала), коли Орда розвалиться сама, – що й сталося в 1502 р. Героїчно дочекалася, можна сказати. Внутрішні чвари і боротьба амбіцій в середовищі самих Чингізидів стали причиною звільнення Московії від «іга» – а може, вона цього не надто й хотіла? Та й чи могла хотіти, якщо згадати, що всі князі Московії – ті самі Чингізидові царевичі, тільки невисокого порядку? (хоча росіяни свято вірять в продовження у них правління Рюриковичів, аж до часів Романових, але ординські документи свідчать про інше). І чому би Московії бажати розвалу своєї материнської імперії? Принаймні, жодних московитських спроб звільнитися – хоч вдалих, хоч невдалих, – історія не зафіксувала.
«Москва стала релігійним центром всієї Русі, її митрополією», – кладе ще одну карту до свого карткового будинку Рабінович. І це також той 3й вид брехні, під назвою «московська», яку ще нікому в світі не вдалося перевершити. Не була Москва ні державним, ні релігійним центром для Русі в часи панування імперії Чингізидів. Спочатку в якості Галицько-Волинського королівства, потім в складі Литовсько-Руського князівства, Русь мала свою власну митрополію, не залежну від Ординської держави. Відмінність з митрополією московитів була в тому, що для Русі митрополити призначалися не великим ханом, як для підвладної Орді Московії, а напряму Константинопольським патріархом. Бо на відміну від Московії, вона не входила до імперії Чингізидів, лишалася окремою державою, хоча впродовж 80 років мусила платити ординцям данину і в деяких моментах навіть поступатися їх вимогам.
І тут доречним буде питання: чому ординці не приєднали до себе і Русь, обмежилися князівствами Залісся? Достеменно сказати важко. Можливо, вони не мали достатньо ресурсів для повного завоювання і утримання такої потужної (на той момент) європейської країни. Можливо, жителі Русі були менш придатними до резиґнації (чим більш високоорганізована культура, тим важче тримати її під наглядом та контролем). Можливо, це би викликало певну «стурбованість» у тодішнього європейського (переважно, релігійного) істеблішменту, з яким Чингізидам (знов-таки, на той момент) не хотілося вступати в пряму конфронтацію (час ще не прийшов). А можливо, вони ставили собі завдання спершу приєднати до себе етнічно споріднені з ними народи, тому й гналися за половцями через добру половину Європи (буцімто щоб покарати їх за зраду), а потім ходили на Захід з метою розгромити саме Угорське королівство (угорці є вихідцями з Передуралля і безпосередніми родичами башкирів). Це було би розумною стратегією, адже етнічно близькі колонії є більш зрозумілими і передбачуваними для метрополії, ними легше управляти, навіть в деяких моментах, їм можна довіряти. Та ж сама Московія, для прикладу, за весь час перебування в складі Ординської держави, не піднімала жодного повстання! А той же славний мужній (ще й святий!) Олександр Невський їздив з групою головорізів до Новгорода, Пскова та по всьому Заліссю, збирав данину для ханської казни і топив в крові всіх, хто упирався (хоча кар’єра баскака не допомогла йому вислужитися перед хазяями: вони його використали, а потім отруїли). Так що розрахунок володарів Ординської імперії (якщо такий був) цілком закономірний.
Експедиція графа Уварова знайшла в могильниках мерян ІХ-Х ст. близько 300 монет з багатьох країн світу – переважно, арабських, були також візантійські, німецькі та ін. Не було лише київських. Жодної монети. Уваров розвів руками. Це ставить під сумнів не тільки спільність державного організму для Русі й не-Русі, але й можливість торгово-економічних зв’язків між ними. І справді, Залісся торгувало в ті часи лише з Волзькою Булгарією, і через неї отримувала речі, продукти та матеріали з багатьох куточків світу. Натомість сучасні археологи (йдеться про розкопки 50х років минулого століття) виявили якісь невідомі конструкції на місці Московського Кремля і датували їх більш раннім за Кремль періодом. Оголосили також про знаходження свинцевої звислої печатки, яку датували кінцем ХІ ст., поливної кераміки та пряслиць буцімто Київського виробництва, – що, «безумовно, вказує на тісні зв’язки древнішої Москви з Києвом». Лише забули про відсутність ходіння валюти між ними. До речі, інші російські вчені – зокрема, археолог Р.Д. Розенфельд, – закликають почекати з такими молодецькими висновками, оскільки пряслиця виявилися новгородськими XII-XIII ст., а свинцева печатка – також новгородська, більш пізнього часу – не раніше XV ст. Щодо поливної кераміки, то вона «потрапила, напевно, в нижні горизонти в результаті глибоких, не помічених при роботі перекопів» (Р.Д. Розенфельд, «К вопросу о начале Москвы»). І всі «тісні зв’язки» Москви та Києва розтанули, як з білих яблунь дим.
Розенфельд пройшовся по всьому тексту радісного рапорту свідків давнього походження Москви і «тісних зв’язків» її з Київською державою. «Дещо своєрідним для обгрунтування раннього часу виникнення Москви є долучення для цієї мети кладу східних монет, знайденого при спорудженні фундамента храма Христа Спасителя в Москві. Тут в урочищі Чертольє в 1837-1838 рр. було знайдено декілька монет, дві з яких були прочитані (862 і 866 рр.). Залучати цю знахідку для встановлення часу виникнення Москви також, як нам гадається, не можна. Нема підстав думати, що цей клад був знайдений в культурному шарі Москви. (Клад монет цього часу зустрічається в значному числі поза зв’язком з поселеннями в місцях, де зовсім немає культурного шару). Огляд обрізів культурного шару в районі вулиці Волхонки, зроблений мною в 1956 р. (недалеко від місця знаходження кладу), дозволив встановити, що тут повністю відсутні культурні нашарування домонгольського часу. Ще менше годиться для встановлення часу заснування Московського поселення кам’яна іконка Х ст. грецького виробництва, знайдена в Кремлі при земляних роботах. Кремль, як відомо, був свого часу осередком російської церковної ієрархії, і сюди з різних місць часто привозили різноманітні церковні святині, причому, перевага віддавалася старовинним виробам подібного роду (Достатньо згадати вкрадену Боголюбським старовинну Вишгородську ікону Візантійського виробництва. – О.Л.). М.Г. Рабінович в ряді своїх статей по ранній історії Москви стверджує про широкий розвиток в Зарядді в Х-ХІІ ст. ремесел, і зокрема, металургійного, литейно-ювелірного і шкіряно-чобітного виробництв. При перегляді матеріалу було встановлено, що всі ці виробничі комплекси відносяться до більш пізнього часу… Тут немає судин у вигляді слабо профільованих глечиків з ледь відігнутими вінцями і маловиступаючими плечиками, а тим більше немає ліпної кераміки Х і першої половини ХІ ст. В основі культурних нашарувань в Зарядді лежить звичайна кераміка XII-XIII ст., котра має найближчі аналогії з в’ятичцькою курганною керамікою... Шарів ХІ, а тим більше Х ст., на цій території не виявлено».
Якби ще знати, що таке, в розумінні автора, в’ятичцька курганна кераміка… Відтак, і Розенфельд рішуче відмітає всі претензії на несамовиту древність Москви, але при цьому самовіддано тримається русла Іпатієвського літописного зводу і жорсткої аксіоми про створення Москви в ХІІ ст. «Достовірних даних про існування до ХІІ ст. поселення на Кремлівському пагорбі немає. Припущення про в’ятичцький курганний могильник, що розташовувався на його території, скоріше виключає думку про його населеність до 1156 р.» Так це було лише припущення?! Там є в’ятичцький курганний могильник чи там його немає? Які тут можуть бути припущення? Вся російська ідентичність грунтується на припущеннях, при цьому ігноруються безсумнівні, невідпорні, стопроцентні, науково досліджені факти! Де ще таке можливо, в якій країні світу? Припущення на припущенні, а дати точні. 1156 рік – і жодних сумнівів чи аргументів. В сфальшованому зводі так написано, і жодних апеляцій російська наукова думка не приймає. Повірити, що це міг хтось навмисно дописати, – та що ви, кому таке прийде в голову?! Це неможливо!
Загалом, коли російські археологи описують знайдені предмети «в’ятичів», серед них дуже легко впізнаються такі, що точно належать до фінського етносу: браслети, персні, скроневі кільця та підвіски тощо. Відомо, що саме в таких ходили фінські племена, слов’яни скроневих підвісок та браслетів не носили. Факти вказують на те, що в районі Москви та далеко навкруг неї були лише поселення мерян, а російським вченим все це байдуже, вони далі фіксують «древнєруських в’ятичів». Окремі з них, найбільш сумлінні (той же Уваров, Корсаков, Алексєєва та ін.), намагаючись не заперечувати встановлених фактів, при цьому змушені викручуватися (немов вони щось вкрали), щоб не покинути фарватеру офіційної російської історії. Тобто, однією частиною мозку визнаючи наявність угро-фінських археологічних чи атропологічних решток, іншою вони запускають туди сертифікованих слов’ян, без жодних решток, і в якомусь віртуальному плані вони для них існують паралельно. Чудовим прикладом такого виверту свідомості є весела фраза російського антрополога, академіка Т. Алексєєвої, цитую з її праці «Етногенез східних слов’ян за даними антропології»: «Стосовно Волго-Окського басейну справа вирішується порівняно просто. Основу в’ятичів і поволзьких кривичів складали фінно-угорські племена… різкої зміни населення тут не було». Іншими словами, «безсумнівні» в’ятичі і кривичі складаються ні з кого іншого, як з угро-фінського населення, яке не змінювалося ніколи, впродовж усіх досліджених століть. Все просто. В’ятичі і кривичі – це просто евфемізм для позначення місцевих (нелегальних) угро-фінів.
Одні російські джерела закидають в’ятичів до Москви, Калуги, Рязані та Тули (але з цих чотирьох міст, три перші мають фінські назви, а четверте – татарську), інші обмежуються етнічною Україною. Проте реальних археологічних слідів слов’ян – хоч в’ятичів, хоч кривичів, хоч радимичів, хоч ще кого з закінченням на білоруський штиб, – на доказ правоти своїх істориків, російські археологи так і не знайшли. Не накопали, але дописали. При цьому забули підправити гідроніми та ін. топоніми на всьому ареалі «споконвічного проживання русских»: практично всі місцеві ріки, озера, гори, пагорби, міста, села та урочища мають фінські чи угорські назви (інші мали такі назви раніше, а нині сором’язливо підправлені на слов’янський манер). Зокрема, місцеві фінські племена меря, мещора та ерзя наділили своїми топонімами всі географічні об’єкти Московської, Калузької та Рязанської областей, відповідно. Ріка Ока (Йока), котра буцімто приютила слов’янських в’ятичів, отримала, втім, ерзянську назву (від jokki, joki – річка). Тож дуже дивно було би там раптом побачити… слов’ян. Про фінські топоніми Північної й Центральної Росії писав ще Ломоносов, звертаючи увагу на те, що фінські племена залишили свій слід навіть в лексиці російської мови (було би дивно, якби цього не сталося). Як зазначає спантеличена наступним фактом Вікіпедія, фіно-угорські топоніми поширюються далеко за межі (офіційно визнаних) національно-територіальних утворень угро-фінів – на Рязанську, Московську, Володимирську, Ярославську, Костромську, Нижньогородську області тощо. От дивина! Угро-фінів немає, а їхні топоніми якось самі собою розрослися, зажили своїм життям. Чи повітря там таке, сприяюче?..
Звертає на себе увагу ще одна особлива деталь: всі угро-фінські народності (як, втім, і решта інших) мають назви в іменниковій формі, і тільки «русские», всупереч всім правилам іменотворення, називаються за допомогою прикметника. Іншими словами, їх назва має не субстанціальну, а атрибутивну форму. Вони іменуються не за своєю суттю, а за якоюсь однією, вторинною ознакою. Коли Катерина ІІ видала розпорядження всім московитянам називатися «русскими», вона не тільки змінила (на словах) їх родову приналежність, але й позбавила їх субстанціальності. Вона не охрестила їх безпосередньо русами чи русинами, як називали себе жителі середньовічної Русі (а високий стиль тексту «Слова о полку Ігоревім» називав їх русичами), хоча саме тотожності з мешканцями справжньої Русі вона і добивалася. Я маю тут зазначити, що в деяких екземплярах літописних зводів, котрі вийшли з-під пера Комісії Катерини ІІ, русини таки переписані на «русских», але це розходиться з абсолютною більшістю літописних текстів і не заслуговує на довіру. Ні «русскими», ні навіть «руськими» наші середньовічні предки себе не називали, бо масло не називають масляним, його називають вершковим, рослинним, технічним, селянським тощо. Атрибутивна назва ніколи не повторює змісту субстанціальної, вона лише долучає якісь додаткові риси. І якщо хтось «руський», то він вже точно не русин. Він може бути мерянином, ерзянином, татарином, але не русином, тому що він вже «руський».
То в чому тут справа і чому росіяни, коли вже зазіхнули на Русь, не оголосили себе просто русами, щоб стати Руссю вже за всіма показниками? Звідки раптом така скромність? А тут не скромність, тут справа геть в іншому. Московитяни ВЖЕ були «русскими», але це слово означало не етнічну, а РЕЛІГІЙНУ приналежність, це був синонім сучасного слова «православні», яке тоді ще не увійшло до широкого вжитку. Катерина ІІ просто вирішила перетворити релігійний статус на етнічний, зробити слово «русские» етнонімом. Так було простіше і коректніше. Адже її холопи вже давно звалися «русскими», це не вона придумала. Лишалося тільки сертифікувати цю назву в якості етноніма, забувши слово «московит», як страшний сон.
Коли хрестили народи Залісся, – а це було не в 988 р., як стверджує російська байкологія (і галасливо відзначає чуже хрещення кожної більш-менш круглої дати), а трьома століттями пізніше, за панування Золотої Орди в залішанських землях, – тоді племена мері, мещери, ерзі та ін. отримували новонавернену назву «русские», тобто, православні. В ті часи релігії часто називалися за іменем країни та народу, від якого їх отримали. Наприклад, Русь отримала «грецьку» віру, бо приймала хрещення від грецької Візантії. І за три століття пробування на Русі – тодішньому культурно-цивілізаційному центрі східної Європи, – ця віра стала «руською» в очах сусідніх, ще не навернених народів, – зокрема, угро-фінів Залісся. Хоча князі в тих землях (від роду Юрія Довгорукого) були християнами, ніхто з них не займався поголовним охрещенням тубільного населення. А син Довгорукого, Андрій Боголюбський, взагалі узаконив двовір’я – відніс релігійні питання до сфери власного розсуду місцевого плебсу, дав їм повну свободу в цьому плані. Він навіть вигнав зі своєї землі єпископа, якого привіз із собою до Залісся його батько Юрій Довгорукий. Не дивно, що місцевий люд хреститися не спішив, йому і так було добре.
Релігійна анархія скінчилася з навалою татар, і після приєднання залішанських територій до Золотої Орди, централізована татарська влада знайшла за потрібне охрестити місцеву людність поголовно, для кращого обліку і контролю. Місцевого (володимиро-суздальського) єпископа не знайшли (можливо, загинув в ході різанини), вбили також Київського митрополита. Але натомість привезли до столичного Сараю іншого – Кирила, нещодавно висвяченого в Константинополі. Так була створена Сарайська єпархія Руської церкви, до якої увійшла велика частина залішанського населення. За одне лише XIII ст. татарська влада провела три його переписи – для сплати данини та охрещення в руську віру. Цікаво, що «руськими» ставали переважно фінські племена, – в ареалі від Дону до Волги, – тоді як угорські, розташовані ближче до граничної з ними ісламської Булгарії (котра теж увійшла до одного з улусів), переходили до ісламу. Чингізиди були вельми демократичними в плані віри: в межах їх держави існували одночасно три чи більше великих релігійних груп: тенгріанська (власна), християнська і ісламська (для крайніх східних областей – можливо, буддистська).
Тим і відрізнялися «русские» угро-фіни від інших своїх сородичів, що останні або прийняли мусульманство, або (рідше) лишилися при своїх племінних віруваннях, а разом з тим, – і при власних назвах. А отже, «русские» – це охрещені в православ’я угро-фіни (а також охрещені татари), і єдина їх відмінність від решти угро-фінів (і татар) полягає в вірі. Відмінність ця породила і подальше розходження в культурно-цивілізаційному напрямі: охрещених долучали до землеробства, раніше майже не відомого в Заліссі, чиє населення, в масі своїй, займалося переважно полюванням і збиральництвом. Щоправда, початок цивілізаційного процесу для основного населення володимиро-суздальських угідь був не дуже солідним: всіх охрещених мерян передавали в якості рабів на поля та ниви новостворених церковних латифундій. Земля була розділена між церковними феодалами, і жителі Залісся, вже в якості «крестьян» (видозмінено від «християн»), безоплатно працювали на нивах своїх «батюшок» на святу християнську віру. Звідси й дивна тотожність між статусом селянина і християнина («русского»), що плавно перетікає в етнічну приналежність (зусиллями Катерини ІІ), – таке зустрічається тільки в Росії, і більше ніде. Неохрещені ж угро-фіни були полишені на самих себе, продовжували займатися своїми справами і в подальші роки існування Російської імперії сприймалися «русскими» як нецивілізовані дикі туземці, про кровну спорідненість з якими знати було нецікаво і необов’язково.
