I.
З великою цікавістю читаю Ситчина Захарію. Війна богів. Енкі проти Енліля. Боги, що створили людей, проти богів, що зневажають людей. Ера Овна заступає еру Тільця, люди отримують трохи свободи, а також трохи знань та вмінь. Атомний вибух від прихильників клану Енліля знищує міста і знелюднює Месопотамію. Шумери та їх боги покидають вражену місцевість: боги відлітають на своє безпечне Небо, а люди, хто вижив, розбрідаються, хто куди…
Ні, це не казковий сюжет. Це одна з можливих версій нашого минулого, описана в древніх текстах близькосхідних народів доантичної доби: шумерів, євреїв, єгиптян… Чи варто вірити всьому дослівно? - от не знаю. До Ситчина є маса претензій від академічних вчених (на те вони й академічні вчені, щоб стояти на сторожі всього нового та несанкціонованого). Звинувачують як в поганому знанні шумерської мови (що неможливо перевірити, коли сама її не знаєш), так і в неправильних трактуваннях (але хто тут може бути арбітром в правильності трактувань?).
Між тим, картина у Ситчина вимальовується доволі струнка та логічна і, що найбільш важливо, багато чого пояснює навіть в нашому сьогоденні. За Ситчином, древні шумери, євреї, єгиптяни - це дуже споріднені народи, які постійно перемішувалися між собою, і всі їх «спогади про минуле», так чи інакше, перегукуються один з одним, доповнюють один одного (власне, євреї багато чого просто списали у шумерів та єгиптян, і тут скоріше варто говорити не про збіги, а про прямі запозичення).
Коротке введення. Боги (тобто, прибульці з більш розвиненої, але дуже старої планети) створили людей методом генної інженерії. Створили з практичною метою: щоб ті працювали на золотих копальнях (золото було потрібне богам для буцімто розпилення над збіднілою атмосферою їх власної планети, з метою захистити її від шкідливих космічних випромінювань, - доволі дотепна ідея, і тут без коментарів, бо я не фахівець зі збереження атмосфери далеких планет). Створили їх, як водиться, «из того, что было» - тобто, з генів самих богів, скомбінованих з генами місцевих напівдиких гомінідів, значно краще пристосованих до життя на Землі, ніж високорозвинені прибульці (нагадаю, що в юдейській Книзі Буття Бог-творець іменує себе в множині - «Елохім», хоча академічні вчені трактують це чомусь як прояв першого в людській історії монотеїзму).
Йшли роки. Затим тисячоліття. Смеркалося. Клан Енліля притримувався щодо людей первісного плану, згідно з яким, вони - лише робоча сила (десь в такому ж ключі люди ставляться до свійських тварин: експлуатують, стрижуть, доять, пускають на м’ясо, оскопляють, виводять бажані породи тощо). Клан же Енкі, котрий, власне, і створив людей (саме він цим займався), почав ділитися з людьми знаннями, давати їм «науки та мистецтва», підносити їх до свого рівня (звідси - юдейська легенда про Дерево пізнання, грецька - про вогонь Прометея, єгипетська - про просвітницьку місію Ізіди тощо), ба й навіть поріднився з ними (у юдеїв: боги побачили, що людські дочки красиві, і почали входити до них, а ті народжували їм дітей - напівбогів).
А далі почалися війни богів. Причини доволі примітивні, як для богів (хоча хто їх знає, тих богів?). З самого початку (тобто, з моменту колонізації Землі вищою космічною цивілізацією) була допущена несправедливість, на кшталт «крадіжки первородства» Ісааком у Ісава (як в юдейській Біблії), а саме: Енліль отримав кращу частину спадщини від верховного бога Ану, яка за законом мала належати його братові Енкі. І пішло-поїхало. Постійні конфлікти та негаразди. Навіть коли Енкі (вірніше, його син Мардук) дочекався свого зіркового часу (йому було дозволено зайняти верховну позицію лише в еру Овна), йому все одно намагалися завадити отримати належне. Тоді ж і стався перший вибух атомного заряду на нашій планеті, який спустошив значну частину підвладних територій Мардука. Мардук отримав у своє правління те, що лишилося від катастрофи і, один з небагатьох богів, лишився на Землі.
Сам Ситчин не поширюється щодо поділу богів на «добрих» та «злих». Вони боги, їм видніше. Він лише описує характер співвідносин між ними, їх сварки та образи (багато на цю тему є і в грецькій міфології: грекам теж було у кого списувати). Боги розподілили між собою країни та народи (все як у людей, - чи у людей все, як в богів?). У кожного народу, кожної країни - свій бог. Менші боги підпорядковуються вищим і т.д. Вдячні народи сприймали богів як богів, з великим пієтетом, як належно, були їм щиро відданими, вважали їх святими та безсмертними, у всьому правими, і виконували «божу волю» беззаперечно. А по суті, знімали з себе всю відповідальність, в разі різних зловживань або всілякої різні, - і це важливо.
У випадку війни, боги рухали своїми людьми, як іграшковими солдатиками. Перші війни на Землі - справа рук богів, реальний «Божий промисел». Існувала навіть певна «божественна» аргументація, - найкращі її зразки можна почитати в Старому Заповіті. Содом і Гоморру спалили (йдеться про той самий атомний вибух) не з примхи богів, а в ході акту справедливості: це була розплата за гріхи, адже там проживали грішники, збоченці і взагалі противні Богові особи. Так само перший в історії геноцид, у виконанні юдейських племен, був інспірований богом останніх. Йдеться про знищення всього населення Ханаану на тій буцімто підставі, що ханаанці погані, «богомерзкі» (а хто перевірить?), і їх боги також «богомерзкі», тож їхнє вбивство - це ніби і не вбивство взагалі, а богоугодна справа. А другою частиною цього «акту справедливості» було заселення євреями спустілих ханаанських територій, вже в статусі «землі обітованної». Так треба! - сказав Єгова і напророкував ідилію в такому стилі, що милі його серцю віряни будуть збирати врожаї з полів, яких не засівали, і зривати плоди з виноградників, яких не саджали. Бо така їх щаслива доля, - за те, що вони такі гарні, вірні і просто «мій народ». Відповідно, «мій народ» мав право не нести жодної відповідальності за порушення Божих заповідей: він виконував екстрений наказ самого Бога! Позаяк субота для людини чи людина для суботи? Якщо сам Бог йде проти власних заповідей, то тим гірше для заповідей, а не для Бога. У всіх незрозумілих ситуаціях, тримайтеся свого Бога - і буде все гаразд (про це в Старому Заповіті скрізь).
«Вони погані, тому ми їх уб’ємо і заберемо їхні землі», чи «Ми заберемо їхні землі, тому вони погані і ми їх уб’ємо», - це питання так і не було поставлено і лишилося відкритим. Адже тут не векторна черговість доводів, а, скоріше, кругова. Бо і час був такий - круговий (вважають вчені). Все разом і водночас. І по кожному пункту злочинів, якими рясно встелена біблійна історія юдеїв та їх бога Єгови (це вже не по Ситчину, це давно не по Ситчину! я трохи захопилася логічним рядом самої Біблії), існувала чітка «божественна» апологія: 1) їх жертви поклонялися не тому богу, 2) вони були гіркими грішниками і просто виключалися з ряду людей. Тут вірити треба було на слово. Хоча сам юдейський господь постійно лаявся на своїх вірян, був ними постійно невдоволений, всіма разом і деким з них окремо, бо і грішили, і відхилялися раз-по-раз направо і наліво, до різних там чужих богів, але - «Вы не понимаете: это другое!» Ну і 3й пункт, сакралізація злочинства: цього хотів Господь, а йому видніше.
Одержимі своїм богом, віряни гадали, що він і є господь єдиний та справжній, інші - слабаки і нечисть, а самі вони - єдиний обраний народ, тоді як решта - нижчий сорт, потенційні раби. І тут я цілком можу погодитися з Ю. Канигіним («Шлях аріїв»), в тій частині, що нацизм породжує нацизм, геноцид викликає геноцид, віддзеркалений хай навіть через тисячоліття. Відлуння прадавніх подій (реальних чи умовно-біблійних) може виринути і в наші часи, як це вже сталося, наприклад, в середині минулого століття в Німеччині, де колишні кати стали жертвами, а колишні жертви… (всі питання до Канигіна).
Я маю думку, що ідея своєї групової винятковості, особливості, вищості та обраності не виникає у народу сама собою, на рівному місці. Щось для цього має статися. Припускаю також, що на ранніх етапах розвитку такого народу, подібні ідеї і справді інкорпоруються в його колективне несвідоме чи свідоме, реверберують в ньому на протязі його історичного буття і в призначений «богом» час, за сприятливих обставин, будучи добре підживлені ззовні (хай навіть в режимі НЛП тощо), виходять на світ Божий. Це буває тоді, коли «боги повертаються» (в прямому чи переносному смислі фрази).
Цікаве спостереження: в історії є лише два народи, чиї імена водночас означають і релігійну приналежність - це юдеї і «русские». Причому, слово «русские» спочатку вказувало лише на їх конфесію (йдеться про угро-фінів, які отримали християнство в кінці XIII ст. від митрополита Русі - «руську віру»), а вже потім, п’ять століть потому, ця релігійна приналежність була переоформлена в якості етнічної, - з алюзією в сторону нас, русів (щоб думали, що «русские» і «руси» - одне й те саме, і цей лукавий фінт московитам вдався: в багатьох іноземних мовах ці два слова - іменник та утворений від нього прикметник - перекладаються однаково, і розуміються також однаково). Крім того, релігійна конотація закладена у росіян в їх слові-статусі «крестьяне» (селяни), - з усіх боків вони огорнулися позірною релігійністю. Але релігійність - не духовність, хоча й хотіла би такою здаватися. І я не виключаю, що хтось-таки дійсно розбестив цей народ, в його часи доісторичні (чи вже пізніші, історичні?). Росіяни вважають себе «самими духовними», завжди про це говорять (як про факт беззаперечний) і ставляться до цього, як до якоїсь своєї матеріальної (кількісної) переваги над іншими. Але це, мовою московської ж релігії, - звичайна сатанинська «прелесть».
З відчуттям своєї святості росіяни носилися давно, - можливо, ще з того моменту, коли отримали свою «руськість», адже термін «Святая Русь» не зустрічався в письмових джерелах до московського періоду (з’являється вперше в XVI ст., але з приписом, що так росіяни себе називали й раніше), не зустрічався саме в джерелах руських - тих, що стосуються Русі, а не Московії. Це виключно московський бренд. Цитую рос.Вікіпедію: «Святая Русь - в русских литературе, фольклоре, поэзии, просторечии и красноречии, русская земля, избранная Богом для спасения и просвещенная православной верой, и метафизическое пространство, союз православных христиан с центром в Небесном Иерусалиме. Среди иных пространств Святую Русь выделяет не география, не государственность и не этническая принадлежность, а православие… По мнению филолога и культуролога С.С. Аверинцева, за терминами святая Русь и земля святорусская не стоит национальная идея. Святая Русь не имеет локальных признаков. Это почти космическая категория, вмещающая ветхозаветный Эдем, евангельскую Палестину и весь мир, находящийся под знаком истинной веры, в том числе рай. Согласно историку-слависту М.В. Дмитриеву, полных аналогов дискурсам о Святой Руси в западнохристианских культурах нет». Але є деякий аналог з юдейською культурою. І як на мене, все це звучить загрозливо.
От що московити зробили з нашою етнічною назвою. Гадаю, що російські філологи тут трохи лукавлять, забувши, що росіяни збирають свої скарби не лише на небі (куди їх навряд чи допускають). Не відмовляються і від земних «аналогів». Навіть мають їх в пріоритеті. Для них, їх «свята земля» ще впродож кількох століть лежала поза їхніми територіями (і так само, як у випадку біблійних юдеїв, ніколи їм раніше не належала!). І потрібен був свій «Єгова», котрий би сказав, що час прийшов іти і брати свою «обітованну землю». Але тоді до цього справа не дійшла, бо на середину XVII ст. обставини склалися для московитів настільки вдало, що «свята земля» сама упала їм до рук, як стигле яблуко. Зате сьогодні ми знаходимося в тому самому становищі, коли в затуманених «святою вірою» очах московитів ми опинилися в ролі Ханаану.
То що ж ми маємо на зараз, в контексті древньої історії по Ситчину? Кожна ера - це як новий виток спиралі часу. При переході від ери Тільця до ери Овна, коли мінялася небесна домінанта, прихильники Енліля не хотіли поступатися своєю першістю Мардуку, чинили йому всілякі перепони, намагаючись затримати природний хід космічного часу, на цьому грунті навіть влаштували атомну детонацію, але все одно програли. І зараз ми маємо аналогічну картину: перехід від ери Риб до ери Водолія. Між цими знаками є чітка відмінність. Риби - це знак таємниць, всього неясного, незрозумілого, знак мутної води, в якій можна приховати що завгодно, перекрутити і спотворити, тож в еру Риб було засилля темних справ, облуд, брехні, ілюзій і фальсифікацій. А Водолій - це знак прояснення. Його символічне зображення - янгол, що ллє із глечика два потоки води - живої і мертвої. Ці потоки не мають зливатися. В еру Водолія добро має бути відділено від зла, жива вода від мертвої, істина від фальші, правда від брехні. Така його містерія.
На межі епох завжди активізуються сили старої епохи, які не хочуть йти в минуле. Вони роблять все можливе, щоб не упустити свого панування, і дають свій останній бій, перед своїм неминучим відходом. В часи, про які розповідає Ситчин (припустимо, так і було) старі боги не хотіли поступатися своєю владою, хоча знали, що мусять це зробити, бо є закон. Так само поводяться боги епохи, котра завершується сьогодні. Щоб не втратити своєї влади, вони заряджають свій «обраний народ» (тепер вже інший) тими самими, старими як світ, ідеями про його вищість, кращість, особливість, святість, близькість до Бога і призначеність стерти з лиця Землі когось, хто «противний Богу». Когось, хто не дає продовжити в безкінечність їх затишне владарювання. Хто має стати символом та квінтесенцією нової епохи, - хто має всі підстави ними стати! Бо сам той факт, що сили зла - тим очевидніші, що називають себе силами добра, вчиняючи від імені добра жахливі злочини і заявляючи, що це - від Бога, - уперлись рогом саме в нашу землю, в Україну, сконцентрувалися на ній, немов на архімедовій точці опори, що здатна перевернути світ, - говорить про її приховану і ще мало кому зрозумілу цінність (у Ситчина, біблійна «земля обітованна» мала певні причини вважатися такою: там був космодром богів і ще щось трансцендентне). Її намагаються здобути, щоб зупинити час, повернути його назад, зламати природний поступ еволюції. Адже «де буде труп, там зберуться орли», де сховано скарб, там будуть копачі, і де є Христос, туди обов’язково прийде Антихрист.
На прикладі нашої країни, з якої починається новий космічний час, так довго приховувана правда почне виходити назовні, жива вода відділиться від мертвої, і дві Русі розійдуться назавжди: справжня Русь нарешті звільниться з-під чужого тиску і «запанує у своїй сторонці», а фальшива, штучна, самозвана - відпаде «у тьму зовнішню» (що би це не означало). І хоча остання ще хапається за таке приємне її душі минуле, коли вона царювала над народами силою своєї брехні, підлоти та плюгавства, силою своїх «священних» злодіянь, які вже не матимуть ваги в нову епоху, тепер все буде складатися проти неї (сподіваюся, до атомних вибухів справа цього разу не дійде, хоча руки агресора дуже чешуться). Вже зараз ми спостерігаємо крах і девальвацію російської брехні. Їй більше вже ніхто не вірить, крім самих росіян (і то не всіх), адже їх брехня - це фундамент самоідентичності, без неї вони - не вони, не вищі, не найкращі, не духовні, не святі, і їм це дуже боляче.
В прийдешню еру Водолія все таємне стане явним, все фальшиве відпаде від справжнього, все підроблене розвалиться, як трухлявий пень, і правда з темряви в’язниці снопом світла вирветься назовні, відповідно до естетики Урана, управителя епохи Водолія. Починаються нові часи.
IІ.
Сучасні вчені так і не знайшли достовірних матеріальних доказів біблійного геноциду населення Ханаану, через незбіг його датування з реальними подіями, підтвердженими археологічними розкопками. Скоріше за все, описані події існували лише в літературно-символічному просторі юдейської Біблії. Але як ідея, що оволоділа масами, вони мають величезну силу.
І ось цікава паралель: так само як Росія з певної пори називає себе Росією (Руссю), за назвою іншої країни, чию історію та ідентичність вона собі привласнила, дуже схоже і Юдея привласнила собі чуже ім’я Ізраїля. Чимало вчених стверджують, що ізраїльські племена - це не те саме, що юдейські. І ізраїльська віра - не те саме, що юдаїзм. Ізраїльтяни не мали релігійного переконання в своїй кращості та винятковості, відрубності від інших народів, це була виключно віра юдеїв. Останні прийшли на землі Палестини пізніше за ізраїльтян, розселилися на південь від них і на деякий час створили з ними (після військових перемог, ясна річ) спільну державу-імперію (період Саула-Давида-Соломона), після чого остання розвалилася, а суто ізраїльське населення розчинилося десь в пісках історії. Лишилося тільки юдейське, перебравши собі обидва імені і ототожнивши юдейське з ізраїльським.
А от коли ця ідея (чи дух) привласнення чужої ідентичності оволодів московитами? - гадаю, цей процес почався ще в другій половині XIII ст., коли хан Менгу-Тимур здійснив похід на Візантію і не став з нею воювати, а домовився на взаємовигідній основі про свій статус царя-василевса для захоплених ним угро-фінських територій (сучасної центральної Росії), за умови, що їхнє населення прийме візантійське християнство (росіяни сьогодні вважають, що прийняли християнство ще від Києва в 988 р., але це один з їх численних фальсифікатів). Так візантійська модель (заряджена юдейським духом по самі вінця) потрапила до прото-московитів навіть не в чистому вигляді, а в заломленні ідей Чингіз-хана, з його божественним походженням і святою призначеністю володіти світом. Пізніше візантійський вміст посилився і поглибився, в результаті шлюбу Івана ІІІ з візантійською принцесою та засиллям напівбожевільних візантійських і навколо-візантійських монахів з ідеями юдейської есхатології (очікування «помазаника» та кінця часів), надцінності «Москви - Третього Риму» тощо. І це тоді ще не було «возз’єднання братських народів»! - ні як факту історії (1654 р.), ні як ідеологічного кліше (XIX ст.), придуманого заднім числом для пояснення того, чим це було тоді. А от після «возз’єднання» концепція була скоригована - в сторону «святої Русі» та бренду «Киев - мать городов русских» (але це була все та ж юдейсько-візантійсько-татарська ідея про володіння світом в ореолі святості).
Відтак, ми маємо два Ізраїля і дві Русі (як дві живі і дві мертві води). У Ситчина, «свята земля» (Палестина) була місцем приземлення космольотів вищої цивілізації, яка свого часу й створила людей. Ця земля (з усіма своїми містичними артефактами) була буцімто обіцяна юдеям їх богом, який обрав їх в якості хранителів цих «ключів від раю». Як ми тепер знаємо, хранителі з них вийшли не дуже довговічні, позаяк єврейський народ втратив цю землю на початку нашої ери і був розсіяний по світу аж на довгих 2 тисячі років. За цей час розквітла Візантія, потім впала (в XV ст.), і зрештою, з’явився ще один народ, з неменшими амбіціями «хранителів ключів», - московити. Але вони почали претендувати вже не на землі Палестини, для них було підібрано інші терени - «Святу Русь». І тут питання «знатокам»: що тут є? Якась друга частина пазлу? Ще один космодром богів?
Згадаємо, що після воскресіння Христа, його учні розійшлися по світу проповідувати його вчення. Святий Петро став «каменем» Римської церкви, засновником християнської релігії на Заході, в старій Європі. А Андрій Первозванний пішов до Скіфії (Криму та південної частини України) і навернув до християнства скіфів - наших безпосередніх предків. За легендою, він начебто дійшов до Києва і провістив, що на цих пагорбах постане величне місто (ця легенда фігурує тільки в руських літописах, які пройшли горнило московських «списків» і вже не є цілковито чистим джерелом інформації, тож це питання довіри). Чи є тут щось, що цікавить московське «Аненербе», чи воно лише вважає, що тут щось є, - але росіяни вчепилася в нашу землю міцною передсмертною хваткою, повторюючи з піною в роті своє скажене: денацифікація, демілітаризація, денатураліція, девіталізація, абирвалг...
Так склалося, що сьогодні Ізраїль, хай і повільно, не дуже охоче, але допомагає нам в нашій боротьбі проти російської агресії. І ми йому за це дуже вдячні. Експерти сподіваються, що далі його допомога буде ще більшою. Сьогодні ми маємо тільки одного ворога, чиєю душею оволоділи сатанинські сили і безглузда антилюдська віра в свою вищу призначеність бути світовим володарем. А ми віримо, що його також вилікують.
Слава Україні!
