Ми знаємо, що українська класична філософія починається з Григорія Сковороди. Її ключовою особливістю є кордоцентризм (в основі - серце, індивідуальність, власна творча воля). Цей акцент на серці, людській особистості та її інтересах, який ми знаходимо також в творчості П. Юркевича, П. Куліша та ін., істотно відрізняє українську філософську думку від російської, де в основі - колективне, всезагальне, універсальне, суспільно-доцільне. Відмінність психотипів та менталітетів - українського індивідуалізму та російського колективізму - є причиною відмінності філософських напрямків та поглядів цих двох небратських народів. Якщо ж шукати аналогії з відомими зразками німецької класичної філософії, то українські філософи, умовно кажучи, надають перевагу «лінії Канта», російські - «лінії Гегеля». Українцям ближче глибинний Кантівський суб’єктивізм, т.зв. «річ в собі», росіянам - Гегелівський «об’єктивний дух».
Тим не менше, російські інтелектуали, за своїм запеклим правом та гонором імперців, привласнюють і монополізують Сковороду - мовляв, він є засновником їх філософської традиції. Насправді реальних послідовників Сковороди (або принаймні Канта) серед російських філософів обмаль: Бердяєв, Шестов (обидва родом з Києва) і, напевно, все. Але є ще не-філософи. Не скидаємо з рахунків того факту, що основні підвалини «великої російської літератури» були закладені талановитими митцями українського походження (назву хоча би Гоголя, Чехова, Достоєвського). Все найбільш екзистенційне та глибоке, що можна знайти в їхній творчості, виходить саме з українського світогляду. Вже будучи самі частково перетравлені в великодержавному кишківнику імперії, письменники українського походження споглядали і описували російську дійсність очима українців.
Першому з них - Гоголю, - за словами російського літературознавця К. Мочульського, вдалося здійснити справжню революцію «в умах»: «круто повернути всю російську літературу» і «зсунути її зі шляху Пушкіна на шлях Достоєвського», що надало їй глибини і світового звучання. На Заході, до слова, Достоєвський цінується більше, ніж в самій Росії, - там є кому цінувати. Український за своїм походженням, гуманістично-екзистенційний вміст російської літератури ХІХ ст. підніс її до рівня світової класики. Тим-то і цінується вона найбільше, що є в ній українського (хоча, з відомої причини, воно не визнається за таке). Проте їй так і не вдалося гуманізувати пересічного російського міщанина. І це не парадокс, адже ця література не надто резонує з «загадковою» душею росіянина, більше схильного відчувати себе безпорадним гвинтиком великого державного механізму, за якого вирішує хтось інший, більший і могутніший.
«Сила Гоголя була такою великою, що йому вдалося вчинити неймовірне: перетворити пушкінську епоху нашої словесності на епізод, до якого немає повернення», - писав Мочульський. «Немає повернення» до суто російського - це так лише в літературі, але не в житті. Цікаво, що дехто з росіян вважають Пушкіна творцем літературної російської мови. В такому разі, українська літературна мова була створена раніше за російську, адже її початком вважається «Енеїда» Котляревського, котра була випущена раніше за перші твори Пушкіна. Тут можна також згадати і «Граматику» українця Мелетія Смотрицького, за якою впродовж кількох століть навчалася панівна нація імперії, а також системну роботу інших українських просвітників, які піднімали загальноосвітній та гуманітарний рівень останньої (наскільки це було можливо)…
Сьогодні ж окремі «просвещенные» російські персонажі (зокрема, пекуче любимий багатьма українцями історик-вокаліст Понасенков) стверджують, що великою їх література стала завдяки своїй «городській» мові (як ніби Понасенков звідкись знає, що в часи розквіту цієї літератури - а саме, в XIX ст., - російське селянство ще не володіло чи погано володіло «своєю» мовою, ще не відмовившись від власних угро-фінських говірок). Це була штучна мова московських еліт, створена на церковнослов’янській (староболгарській) основі. Натомість «селянська» мова українців, за версією цього спеціаліста архіву та мікрофону, органічно не здатна до творення літературних шедеврів. Тут дещо переплутані причини з наслідками: мабуть, історикам РФ відмовлено в доступі до «надсекретних» архівних документів останніх чотирьох століть з численними офіційними заборонами української мови (дослідники нарахували 134 заборони!), причому, левова їх частина належить адміністрації Російської імперії. Так українська мова отримала статус «селянської» і, бачте, стала «нездатною до творення великої літератури».
Якби я була Освальдом Шпенглером, я би сказала, що золоті часи великої класичної літератури - хоч російської, хоч європейської, не важливо, - це історичний період XIX ст., і вони (на щастя чи на жаль) пройшли. Російська імперія була в ті часи на підйомі, а український народ був розідраний між кількома імперіями, в кожній з яких - де більше, де менше, - його рідна мова була під забороною або, як мінімум, не віталася. Україномовна література видавалася з великими складнощами або таємно, після чого її неодноразово вилучали, знищували та знову забороняли, ще більш рішуче. Використання української в друкованому вигляді вважалося за злочин проти «своєї» імперії. Напевно ж, справа саме в цьому, а не в структурі мови (як комусь би хотілося). Не дивно, що на початку своєї літературної кар’єри молодий Гоголь писав додому матері, що вирішив писати свої твори іноземною мовою (розуміючи під нею російську), бо ж інакше в цій державі не проб’єшся. Аж надто хотілося грошей, прославитися і творчої реалізації. І це - додам, - нормальне людське бажання, навіть почасти, - по Сковороді.
Якщо можна (до певного часу) приховати свою рідну мову, щоб вижити фізично як країна та народ, то вже ніяк не можна приховати свою ментальність, свої світоглядно-моральні принципи. І вони буквально розливаються за край зі сторінок великої російської літератури, лишаючи по собі море вражень, впливів, поглядів і зачарувань. А в комплекті з кардинально відмінною від них поведінкою і вдачею «великого народу-богоносця», це створює ефект «лишних людей» і генерує концепт «загадочной русской души», яку ніхто не може розгадати, бо тут присутні не одна, а дві душі двох абсолютно різних народів. Різних не лише за своїм етнічним складом, але й за своїм характером, вихованням, мораллю, культурою, історичним минулим, неолітичними традиціями тощо.
Росіяни з українцями невимовно, нездоланно різні. Схід і Захід, Азія і Європа, колектив і особистість ніколи не стануть одним і тим же, не зійдуться в повному утотожненні. Ми не «один-народ», хоч скільки би не билися над дизайном шуканого ідеального гібриду московські недо-алхіміки. На кінець ХХ ст. їм навіть вже здавалося, що в них почало виходити (непримиримих знищили, решту залякали), але щойно з’явилася найменша можливість отримати свободу з московської «тюрми народів» і піти своїм шляхом, ми нею скористалися, за якихось 30 років відійшовши від штучної моделі «русского мира» на космічне число духовно-світоглядних парсеків. Розкіш бути собою двічі себе не запропонує, нам вистачило одного разу. І звільнена нація з душею Сковороди, знявши з себе зашморг «братерських обіймів», нарешті змогла вдихнути на повні груди і з щирим серцем про себе сказати: «Світ ловив мене, та не впіймав».
Тільки зрілий народ, з глибокою історією, котрий мав свої цивілізаційні здобутки, свої злети та падіння, піднімався з руїн і знову будував свій соціокультурний та державно-політичний простір, ніколи не ламається під тиском фізично сильнішого, але морально слабшого чужого. Україна, Гетьманщина, Русь, Антський союз, Мала та Велика Скіфії, трипільські міста-протодержави і далі вглиб тисячоліть, - ці начебто різні геополітичні утворення об’єднують два чинники: одна місцевість і один народ. А саме, - наша місцевість і наш народ.
Українська спільнота сформувалася як автохтон на своїй землі, де проживає на протязі багатьох тисячоліть, від самого початку формування тут індоєвропейської раси (історія всіх європейських народів починається саме з наших теренів). І земля ця дуже багата. Можливо, завдяки розливанню в її південних зонах вод Середземного моря (VI тис. до н.е.), з затопленням місцевого прісноводного озера і утворенням на його місці моря, яке пізніше назвали Чорним (а в Середньовіччі називали Руським), тут сформувалася унікально широка смуга чорноземів. Земля щедро годувала наших предків-хліборобів і створила всі умови для багатого заможного життя. Надлишок продуктів праці дозволяв місцевим жителям відокремлюватися одне від одного (як-от, молодшим поколінням від старших), проживати невеликими сімейними групами. В результаті, підвищилася вага кожного члена суспільства, персональна відповідальність кожного, особисті запити і побажання, здатність приймати самостійні рішення тощо. Звідси - й відомий дотеп: «Де два українці - там три гетьмана», як і його продовження: «Два українці - партизанський загін, три українці - партизанський загін зі зрадником». Ця тенденція напрочуд влучно показана в притаманному українцям дотепному ключі - в повісті І. Нечуя-Левицького «Кайдашева сім’я», такому собі маніфесті українського характеру та побуту (всі біди - від скупченості людей; - щойно кожна конфліктуюча сторона отримує свій окремий дім, зникає і предмет конфлікту, відновлюються мир та злагода в сім’ї). Ось такий він, український індивідуалізм: він про те, що українцю для нормального життя потрібен свій особистий простір і відчуття себе хазяїном свого дому, - як і свого життя.
Натомість в Росії зовсім протилежна ситуація. Там і грунти завжди були біднішими, і населення (переважна його частина) не є автохтоном. Зокрема, угро-фіни, які складають основу нації «русских», прийшли до Європи зі сходу, з Азії, з середнього Зауралля. Вони слабо вкорінилися на нових землях і почуваються на них не дуже затишно, завжди намагаючись з’їхати з них куди-інде, щось десь завоювати та награбувати. Хоча їх привчили вважати себе слов’янами, але на відміну від справжніх слов’ян, з їх любов’ю до землі й тисячолітніми традиціями землеробства та виборної демократії, «русские» взялися до землеробської праці заледве в 14 ст. н.е., а до демократії не дозріли й досі. Серед них панує все той же азіатський принцип «начальству видніше» і віра в духовну велич та безпомилковість їх правителя, якому вони довіряють всі важливі рішення.
Для російської патріархальної традиції характерне проживання кількох поколінь сім’ї в одному домі, з усіма деталями «снохачества» та ін. «перегинів на місцях», і це нікого не дратує, а тільки зближує та згуртовує. Головне, що разом - вони сила. Постійно відчуваючи якусь загрозу (чи від чужої місцевості, з якою вони так і не поріднилися, чи від відчуття своєї слабкості та непевності), вони досі мусять боротися (віртуально чи фізично) за своє виживання. Звідси - потреба в колективній безпеці, в тих самих «прутиках» (fascio (італ.) - «зв’язка», «об’єднання», звідки термін «фашизм»), котрі мають триматися разом, щоб протистояти зовнішнім загрозам. А найкращий захист, як відомо, - це напад. Тому - й агресія, що спирається на самовиправдання («якщо не ми їх, то вони нас»). Але не завжди кількість переходить в якість (доведено російськими атаками Бахмута), і це - не краща формула успіху.
Хоч як не бився Петро І, намагаючись зробити зі своїх підвладних азіатів європейців, хоч як не фабрикувала історії русів та московитів Катерина ІІ, намагаючись поріднити та зробити одним цілим ці два різних народи - азіатський і європейський, - але природу обдурити не можна. Надто різні базові характеристики. Від самого початку наші соціокультурні риси були обумовлені географічно-світоглядними домінантами, орієнтованими по різним сторонам світу - Сходу і Заходу.
Коротка справка-схема. Що таке Схід і що таке Захід, в розумінні древніх окультистів (і в моєму). Схід - це початок творення, первісний імпульс, Захід - завершення, осмислення, поворот назад. Схід - однина, індивідуальний первень, Захід - множина і колективний принцип. Схід - майбутнє, Захід - минуле. Схід - це дія, первинна маніфестація, одне містичне ціле, Захід - погляд на себе зі сторони, оцінка своєї дії, відображення, рефлексія, усвідомлення, критика, аналіз, розуміння наслідків, виправлення помилок. В застосуванні ж до людських колективів, ця модель перевертається: на сході превалює колективне, на заході - індивідуальне. Чому це так? Тому що Схід одинарний і недосвідчений, а Захід множинний і включає в себе Схід, своєю неявною складовою частиною, бо вже пройшов шлях Сходу. Я навіть зроблю припущення, що Схід не розуміє Заходу, а Захід розуміє Схід, і звідси - деяке викривлення останнім свого погляду на Захід.
Схід - це юність і незрілість, а Захід - досвід і мудрість, пам’ять і знання. Недаремно Захід називають старим («старий світ», «стара Європа»), а Схід, попри всю його давню історію, видається вічно юним і вічно починаючим, від нього завжди чекають якогось ривка, піднесення, економічного дива тощо. Проте незрілість Сходу супроводжується колективними зусиллями, де кількість компенсує брак якості. Натомість Захід є достатньо зрілим і обізнаним, накопичив багато знань та рефлексій, має потужне підгрунтя вмінь і навиків, спроб і помилок, тому він може дозволити собі розкіш індивідуальних мікрокосмів - міні-запусків нових світів.
Втім, є одна соціальна сфера, в якій протилежність Заходу і Сходу проступає в своєму класичному ключі, - це сфера ОПР-ів («осіб, що приймають рішення»). На Заході, за яким закріпилося визначення колиски і царини демократії, державні рішення приймаються колективно, колегіально (діє інститут парламентаризма), в той час як на Сході все ухвалює одна людина - правитель-деспот (цар, шейх, султан, генсек і т.ін). В прадавні часи цей останній навіть наділявся божественним походженням і містично-магічними здібностями, його всі любили і боялися. Це було щось на кшталт колективного Суб’єкта, який творив, вирішував і відповідав за весь народ. На Заході такими особливостями своїх лідерів не наділяли. Бо ж довгий пізнавальний шлях до самоусвідомлення та саморефлексії примушував «обтрушуватися» по дорозі від зайвого та неістотного.
Тож схематично кажучи, я підсумовую: для соціального середовища Заходу характерна демократія (множинність), для Сходу - авторитаризм (єдиність). Схід репрезентує одна сильна особистість (маг-деспот) і колектив беззаперечно відданих їй слабких людей, які підживлюють своєю енергією власного правителя і отримують натомість відблиски його могутності, що надають їм статусу «великого народу», з обов’язковим шлейфом духовності та містичності. Захід - ряд відносно рівноцінних персоналій, які втрачають на магічно-божественних здібностях (точніше, на їх відсутності), зате є більш-менш самодостатніми суб’єктами, без претензій на колективну велич та духовність. Іншими словами, на Сході свій персональний мікрокосмос ще не напрацювали, натомість є тенденція вважати себе «великим народом» і всім колективом вкладатися в магічну силу свого велетня-володаря, в якому вбачають свій вищий потенціал. На Заході ж кожна людина - цілий світ, в мініатюрі і без запитів на вищість, містичність, месіанство та духовність.
На рівні країн та народів, колективізм характеризує бідні та персонально слабкі суспільства, - ті, які ще боряться за виживання. Там же, де потреби побутового достатку вже цілком забезпечені, розквітає персоналізм, право на особистий «надлишок», «розмноження світів». І зрештою, кожен напрям має своє призначення і свою долю. Не можна видавати себе за когось іншого, на цьому довго не проїдеш. Це навіть якось не по-божеськи, якщо користуватися таким означенням.
«Світ ловив мене, та не впіймав», - казав Сковорода. Під «світом» можна розуміти щось сукупне, всезагальне, об’єктивно-значуще, таке, що тяжіє до суспільного обов’язку, суспільної повинності, - чужу московську вдачу, зрештою. Завжди лишатися собою, йти за покликом свого серця, своєї власної душі, - найбільша цінність в очах українства. Сьогодні ми доводимо, що готові платити за це найвищу ціну. «Ну а тем, кто с мечом, я скажу им: Шалом Литрайот!» (с)
Слава Україні!
