І.
Історія знає масу всіляких-різних вивертів та фальсифікацій, згадати хоча би наболілий приклад від рашистів – декілька «Русей» (Московська, Київська, Новгородська тощо), хоча Русь була одна і без локалізуючого уточнення. Але грішить такими хитрощами не лише історія. «Ніщо людське не є чужим» практично для будь-якої науки, і сьогодні я хочу дещо розказати про… «еволюційну теорію Дарвіна». Беру в лапки це словосполучення, бо світовому загалу вона відома саме в такій комбінації, хоча її автором є, гадаю, зовсім не Дарвін. Дарвін її лише облицював і дещо підмінив, зробивши з неї доволі сумнівні матеріалістичні висновки.
Сьогодні прізвище Дарвіна є номінальним: говоримо «еволюційна теорія» – розуміємо «Дарвін», говоримо «Дарвін» – розуміємо «еволюційна теорія». Але «не все так однозначно». Мало хто з нефахівців чув прізвище Альфреда Уоллеса – британського натураліста-самоучки. Це саме той чоловік, котрий, як мінімум, вперше висловив думки, викладені в теорії Дарвіна. А як максимум, є її єдиним автором. Дарвін її просто сплагіатив.
Але про все по порядку. Нам відома класична історія про те, що після закінчення університету майбутній науковий геній зі славною родослівною подорожував по світу на кораблі «Бігль» (апокрифічні 1831-1836 рр.), збирав зразки незвичайних тварин та рослин, вів щоденники, де записував свої думки і спостереження. Після повернення додому він написав та видав декілька робіт зі своїми враженнями. Особливо багато уваги приділив будові вусоногих раків, випустивши 4-томну монографію на цю цікаву тему. З апокрифічного ж курсу шкільної біології ми знаємо, що саме в навколосвітній подорожі в нього й зародилася ідея його славетної теорії еволюції. І повернуся він, щоб відразу взятися до справи. Хоча по виданим ним після повернення роботам, цього наче й не скажеш. Писав різні очерки, переписувався з авторитетними вченими світу, активно цікавився геологією, біологією тощо.
В таких важливих справах пройшло… 22 роки. І тут – як сніг на голову: Дарвін отримує листа від такого собі Альфреда Уоллеса, теж натураліста (щоправда, без академічної освіти), який так само подорожував на кораблях по світу впродовж останніх 10 років. В листі – невеличкий рукопис, де в простій лаконічній формі викладені основні положення теорії, яку ми сьогодні знаємо як еволюційну теорію Ч. Дарвіна.
Справа в тому, що, на відміну від заможного аристократа Дарвіна, в роду якого були відомі та поважні люди, як-то: вчений-натураліст, винахідник, поет, художник, лікар, фінансист та ін., – і якого з радістю приймали в вищих наукових колах світу, Уоллес був простолюдином, який заробляв на життя, в основному, ловлею і продажем екзотичних тваринок. Але цікавився наукою, не маючи можливості вступити до будь-якого науково-освітнього закладу тих часів. Тим не менше, викладений ним матеріал був винятково точним і академічно бездоганним. Як скромний прохач, він звертався до світила науки і просив ознайомитися з його нехитрим твором і, якщо він (цей твір) виявиться вартим уваги, то будь ласочка, нехай світило передасть його ще більшому світилу Чарльзу Лайєлю, а той вже розсудить, що з ним робити далі.
«А як же я? – вочевидь, подумав Дарвін. – Чим же я все життя займався?» Теорія проста і геніальна, і як тут бути? Не віддавати ж лаври багатообіцяючого винаходу якомусь неосвіченому хлопу. Дарвін звернувся до Лайєля зі слізним листом та словами: «Нестерпно думати, що я таким чином буду позбавлений своєї багатолітньої першості». Лайєль погодився, що це непорядок, так справи не робляться. І звернувся до ще одного світила – Джозефа Хукера. Разом вони уклали так звану «делікатну угоду», котра стала однією з найогидніших таємних змов в уславленій історії академічної науки.
Цитую далі за книгою Б. Ліпмана, С. Бхаермана «Спонтанна еволюція»: «Лайєль і Хукер склепали листа, з якого витікало, що буцімто Дарвін та Уоллес знайомі. В листі стверджувалося, що «обидва джентльмени незалежно і окремо один від одного розробили одну й ту саму оригінальну теорію і обидва можуть претендувати на славу першовідкривачів в цій винятково важливій сфері досліджень». Проблема полягала в тому, що на руках в Уоллеса була повністю опрацьована і викладена на папері теорія, а у Дарвіна – всього лише давно виношувана, але ніяк не оформлена ідея. Щоб вирішити цю проблему, Лайєль використав свій вплив і здійснив ряд маніпуляцій (фабрикація даних, підміна документів, плагіат). В результаті лаври першовідкривача дісталися аристократу Дарвіну, а простолюдину Уоллесу довелося задовольнитися сумнівною честю його молодшого колеги» (стор. 197).
Як вчинив Дарвін? Він сказав Уоллесу, що теорія прекрасна, але тут така історія… бачите, він і сам займався цими дослідженнями і якраз те саме збирався написати (бувають же такі збіги! хе-хе), а чию подачу сприйме наукове товариство? Хто Дарвін і хто Уоллес? Отож. То чи не буде пан Уоллес проти, якщо вони трохи пригальмують з оприлюдненням теорії, доки сер Дарвін не збере весь необхідний матеріал, і тоді вони разом видадуть цілу книгу як таку, що створена їх спільними зусиллями (точніше, одним незалежно від другого), тоді їй точно буде даний хід і максимальне суспільно-охоплююче сприяння. Це ж краще, ніж коли Уоллес, зі своїми мізерними фінансовими та статусними можливостями, буде намагатися просунути теорію самостійно. Ніхто ж на неї і уваги не зверне! А от сер Чарльз, користуючись своїм авторитетом та зв’язками в високих академічних кабінетах, чудово її презентує, і так, що обидва її автори будуть в ній представлені рівнозначно.
Рівнозначність проявилася, для початку, в тому, що прізвище Уоллеса при презентації майбутньої книги науковому товариству було написано внизу титульної сторінки мілкими літерами. А роком пізніше, коли фундаментальна праця була нарешті скомпонована і видана, воно зникло взагалі. На книзі, яка принесла Дарвіну світову славу та визнання, стояло тільки його прізвище. Ніхто більше не згадував Уоллеса, а той не мав ресурсів, щоб влаштувати скандал, подати до суду тощо (припускаю, що благородний сер Чарльз йому просто гарно заплатив чи посприяв його подальшій кар’єрі: за Альфредом Уоллесом значиться чимало відкриттів на натуралістичній ниві, чимало виданих робіт, позаяк людиною він був дуже допитливою і небайдужою, – хто знає, чи мав би він гроші для всіх цих видань, якби не ця халепа?). Тож все владналося саме собою.
Але є одне але. Дарвін чи то недо-зрозумів теорію Уоллеса, чи перекрутив її так, як сам хотів (в свої ранні роки він мав досвід персонального богоборства, в ході якого прийшов до висновку, що «Бога немає» – на це його найбільше наштовхнула смерть улюбленої дочки, – чим не доказ, для вченого?). Якщо Уоллес вважав, що рушієм еволюції є усунення слабших, то Дарвін зробив акцент на виживанні найбільш пристосованих (строго кажучи, мав рацію Уоллес, адже, для прикладу, в дикій природі лев наздоганяє найслабшу антилопу, що відстала від стада, і відповідно, інші антилопи можуть почуватися більш-менш убезпеченими, незалежно від того, хто з них найсильніша). Тож в очах Уоллеса, нам треба вдосконалюватися, щоб не бути найслабшими, а в очах Дарвіна, ми мусимо боротися на межі сил за статус найсильніших, інакше – біда. Причому, неважливо, якими методами маємо боротися, всі засоби гарні. Не дивно, що теорія Дарвіна стала наваристим живильним середовищем для штамів соціал-дарвінізму – улюбленої науки нацистів та інших «тріумфаторів волі».
Дарвінізм дуже боляче вдарив по Церкві та самій християнській ідеї любові та всепрощення, підвівши наукову базу під базову ж інтенцію первісної людини вигризати своє щастя зубами та кігтями, за рахунок інших. Бо проти природи, як то кажуть, не попреш. На рівні ж країн та народів, в контексті «виживання найбільш пристосованих», успішність того чи іншого народу визначається його здатністю підтримувати (а ще краще – збільшувати) свою чисельність в наступних поколіннях. І цілком суголосно з законами природи (як їх побачив Дарвін), кожен з народів має право на досягнення своєї цілі на шкоду людству в цілому. Хоча подальша історія науки показала, що це хибна ідея, але на це пішло більше століття, а поки...
Революційність Дарвіна полягала в тому, що він відвів людство від людяних законів Нового заповіту до науково-матеріалістичного закону джунглів, де немає моральних орієнтирів, а тільки-но переможці і переможені. Але ж сам закон джунглів, в своєму неписаному оригіналі на аркушах природи, говорить нам про інше! Він оперує бритвою Оккама: щоб вижити, хижаку достатньо наздогнати найслабшу жертву і показати іншим хижакам, що тут – його територія, нехай ідуть собі подобру-поздорову, шукають інших пасовиськ, він не якийсь там канібал, щоб жерти своїх. Виходить, що природний закон джунглів, до якого апелюють дарвіністи, є значно пристойнішим і миролюбнішим за його науково обґрунтоване «відтворення» в освяченому дарвінізмом людському суспільстві.
А що б було, якби перемогла позиція Уоллеса? Такого уявити неможливо, бо вона не мала жодних шансів. Часи були такі: тріумфальна хода наукового матеріалізму, первісне накопичення промислового капіталу, заводи-фабрики, отруєне повітря міст, і Бог був зайвий, не на часі. Треба було робити гроші. А тут ще й дочка Дарвіна померла, Бог «не врятував» (сам винен!). Тож Дарвін лишився вірним своїй добі, іншого суспільство би не сприйняло. Пішовши шляхом глухого матеріалізму, він створив концепцію еволюції, яка не має ні смислу, ні цілі, і всі її процеси підкоряються лише випадку та законам безсторонньої природи. Життя, за Дарвіном, не має іншої мети, крім фізичного виживання. Його еволюційна модель була настільки філігранно вписана в контекст тодішньої позитивістської епохи, що він був просто приречений на успіх. А через 8 років ще й вибухнула бомба «Капіталу» Карла Маркса, увійшла як куля в добре заготовлену лузу. «Походження видів» Дарвіна і «Капітал» Маркса були таким собі дуумвіратом Святого писання нової матеріалістичної епохи (оскільки тут напрошується третій, я би назвала ще психоаналіз Фрейда, хоча там масштаб поменше, менше й руйнувань). Таким був запит часу. Уоллесу не пощастило, він народився не в свій час.
Згідно ж з висновками Альфреда Уоллеса, еволюція – не якась випадковість: еволюційними процесами управляє творчий розум, який натураліст ототожнив із (не побоюся цього слова) ангелами (найкоротший шлях до сміттєвого кошика в кабінеті науковця ХІХ ст.). Красномовна й назва більш пізньої його книги – «Світ життя, творча сила, спрямовуючий розум і кінцева мета». Ось така дивергенція висновків, що випливають з одного й того самого джерела (а саме: з роботи Уоллеса). Виявляється, еволюцію можна розуміти дуже по-різному (як і багато інших понять та матерій). Для атеїста творча сила еволюції – справа сліпого випадку. Але те, що сторонньому оку видається сліпим випадком, проявом хаосу, насправді може представляти організацію більш високого порядку, поки що не зрозумілого людському розуму…
Сьогодні ми багато знаємо про наукове подвижництво Дарвіна, але майже нічого – про «невдаху» Уоллеса, – що й не дивно, адже на середину ХІХ ст., та й на добру частину ХХго, добу граничного техноцентризму, «лінія Дарвіна» була в незмінному стійкому тренді. Всю першу половину ХХ ст. тривав суцільний «день відкритих дверей» у відомстві Князя пітьми: дві світові війни, кілька громадянських, кілька революцій, геноцидів, безліч техногенних катастроф та аварій (неможливих раніше) і т.ін. Потрібен був надійний змагально-конкурентний фундамент, щоб обслуговувати дарвінівську пряму магістраль у саме пекло. Коли безжальна машина смерті працювала на найбільших обертах, віра в творчий розум та вищу справедливість була принципово невчасною і недоречною, а голос Уоллеса був «гласом вопиющего в пустыне». Тоді, – але не зараз! Тепер у недооціненого вченого з’явився шанс на визнання, хай і посмертне. Сьогоднішні науковці-еволюціоністи все з більшою увагою звертаються до робіт Уоллеса. Вони знаходять в них відлуння своїх сучасних роздумів та міркувань.
Подейкують, що сам Ч. Дарвін «на схилі років», значно краще зорієнтувавшись в складній будові живого організму (адже за освітою він не біолог, а геолог) і так і не отримавши фактологічних доказів свого бачення еволюційних процесів, буцімто сказав, що такий досконалий витвір не міг сформуватися сам собою і тут, мабуть, не обійшлося без Вищого Творця (певно, згадав Уоллеса). Відступивши від своєї теорії про «боротьбу за виживання», він почав більше схилятися до таких параметрів, як любов, доброта, альтруїзм, – що було сприйнято його послідовниками як ознаки старечого недоумства. Але не будемо нарікати на епігонів, їх справа маленька. Старий почав прозрівати – і це чудовий результат! Багато хто лишається непробивним та ригідним до кінця.
Що ж. Спрямована еволюція Уоллеса і спорадична безпорядна еволюція Дарвіна, – вибір за нами. Далі буде.
ІІ.
Дарвінівська модель еволюції тріщить сьогодні по всім швам. За висловом біолога Роберта Уессона, вона є потуранням стародавньому маренню про Всесвіт, уподібнений величезному часовому механізму. Такої ж думки і дослідник Майкл Бейджент. Він вважає, що вона була породженням свого часу, адже людині вікторіанської епохи було притаманне відчуття переваги над рештою світу, і Дарвін науково узаконив це переконання. І хоча її досі викладають в школах та інститутах, віддаючи данину нев’янучій традиції і старанно ігноруючи сам факт її теоретичності та умоглядності (і справді, ходити в недоведених теоріях впродовж вже майже двох століть якось несолідно), в середовищі сучасних чинних науковців до неї вже давно ставляться як до міфу, догматичної легенди, не підтвердженої науковим фактажем.
За Дарвіним, центральним чинником еволюції природи є сліпий випадок, а не вищий задум, як вчать релігійні заклади. Нагромадження випадків (мутацій) створює резерв для відбору дієздатних форм, які вступають в силу і завойовують життєвий простір, здобрений гумусом відбракованих природою «холостих» зразків, що не мали перспективи. Природа діє методом проб і помилок: всі помилки лежать в землі, широкими й глибокими рядами, а успішні варіанти лишаються на її поверхні у вигляді сертифікованих природою видів живих організмів. Тож розвиток будь-якого виду, від його первісного предка, є дуже тривалим і поступовим процесом, котрий має проходити через шалену кількість проміжних випадкових форм впродовж шаленого ж терміну часу. В такому разі, в геологічних пластах нашої планети мали би лишатися мільярди та мільярди проміжних продуктів еволюції – від їх наявності ж-бо й залежить міцність еволюційної теорії Дарвіна. Лише за цього припущення ми маємо розкіш вивести за дужки нашого еволюційного процесу Бога-Творця (бо дуже хочеться).
Тут справа за малим – знайти проміжні варіанти, яких має бути море розливне, – значно більше, ніж успішних форм, що прижилися і чиї рештки справді є. Проте скільки не копали, жодних стадій переходу між можливими предками та їх нащадками виявлено не було, – теорії не пощастило. І Дарвін, звичайно, мучився питанням браку необхідних доказів, але заспокоював себе надією, що зібрані дані «не настільки повні, як прийнято думати», і сподівався на наступні покоління геологів та палеонтологів, які неодмінно знайдуть омріяне, – теорія ж-бо надто красива і шкода буде втрачати таку стрункість інтелектуальних побудов...
Проте час не виправив становища: проміжні форми все не виявлялися. Існуючих – чимало, але не проміжних. Ідея потерпіла крах. І не тому, що погано шукали: знайдено більше, ніж достатньо, щоб зрозуміти, що проблема таки в самій теорії, вона нежиттєспроможна. Наприклад, по сучасним наземним хребтовим, число їх рядів, зафіксоване в викопній історії, складає аж 97,7% (знайдені практично всі!). По числу сімейств тих самих хребтових вміст знайдених викопних решток – 73,3%. Приблизно те саме стосується й інших номінацій. Виходить, викопна історія має вже достатньо повну статистичну картину форм життя, які існували на Землі раніше і мають свої відповідники в сучасності, однак проміжні варіанти – як тоді, так і зараз – повністю відсутні. І будь-яка апеляція до неповноти цих даних виглядає зовсім недоречно.
Але послідовники Дарвіна шукали, не здавалися, старалися знайти хоч щось. На днях я подивилася телепередачу про сенсаційне знаходження «довгоочікуваної проміжної форми» між людиною та мавпою, зроблене британськими вченими десь на початку минулого сторіччя. Верхня частина її черепа була людська, а нижня – як у мавпи. Прихильники Дарвіна здійняли тоді шалений лемент: ось він, цей доказ теорії Дарвіна!!! Як же довго вони його шукали! Віднайдений скарб продлежав в антропологічному музеї декілька десятків років, допоки його, нарешті, не дозволили взяти на дослідження. А дослідження показало, що це – підробка, склеєна з двох частин: людської і мавп’ячої, і заліплена в проміжках цементом, щоб трималося. Поважні науковці – в своєму репертуарі: якщо нема, то буде! Наука вимагає жертв. І взагалі, мене дивує, коли принципові критики релігії переможно покривають її козирем науки – святої та непогрішної, як ніби в науці обертаються істоти не того самого виду, що і ті, хто «обманюють людей» з церковних кафедр. Ніби складені вони з якихось інших хімічних елементів. І ніби приналежність до науки автоматично робить будь-яку особу чимсь на кшталт дружини Цезаря, котра «поза підозрами». Фальсифікують. Брешуть. Підробляють. Все як і скрізь. Один і той же еволюційно-переможний вид.
Титанічні зусилля вчених по заповненню пробілів в фундаментальній науковій догмі (хоча за статусом – теорії) так і не дали очікуваного результату. Та й не могли їх дати. За дотепним висловом астронома Фреда Хойла, вірогідність випадкового утворення вищих форм життя відповідає вірогідності того, щоб «торнадо, який проноситься через смітник, міг зібрати «Боїнг-747». А щодо еволюції окремих складних органів тіла (наприклад, людського ока), – тут вже й сам Дарвін розумів, що краще в ту сторону взагалі не думати (а між ділом регулярно споживав широкий спектр опіатів – це буцімто полегшувало хід його незрозумілих хвороб, які сучасні біографи схильні вважати психосоматичними). «Око до цього дня приводить мене в холодне тремтіння», – писав він через рік після виходу його шедевру, в 1860 р. (М. Бейджент, «Запретная археология», стор. 54). І справді, навіщо було природному відбору (котрий є випадковим, несвідомим і ситуативним) опікуватися побудовою такої складної конструкції, допоки вона ще не почала функціонувати і не показала своїх кінцевих здібностей?
«Яка користь від недосконалих зачаткових стадій структур, що дають перевагу? Який сенс від півщелепи чи півкрила?» – питав професор зоології і геології Гарвардського університету Стівен Гулд (там же, стор. 54). Саме він разом з Найлсом Елдріджем на конференції з еволюції в 1972 р. зробив спільний доклад, де повністю спростував забронзовіле дарвінівське вчення. Тут треба сказати, що його (це вчення) ще й раніше неодноразово намагалися скинути з незаслуженого п’єдесталу, але консервативність та ригідність наукового товариства могли би позмагатися зі своїми відповідниками в церковних колах і отримати перемогу. За визнанням мікробіолога Майкла Дентона, з 1859 року жодна з двох основоположних аксіом дарвінівської теорії макроеволюції не підтверджена ні одним спостереженням чи досягненням науки.
А одним з найбільш кумедних проявів неадекватності дарвінівської моделі еволюції є приклад з лінивцем, який наводить д-р Уессон: «Замість того щоб відразу ж справляти нужду, подібно до інших мешканців дерев, лінивець зберігає свої фекалії на протязі тижня або більше, що нелегко для тварини, яка харчується грубою рослинною їжею. Після чого він спускається на землю, на яку в інших випадках не ступає, випорожнюється і закопує екскременти. Припускається, що ця сполучена з чималою небезпекою звичка має ту еволюційну перевагу, що тим самим відбувається удобрювання деревного дому. Тобто ряд випадкових мутацій привів до того, що у лінивця розвинулася не схожа на нього звичка при відправленні фізіологічних потреб і що це настільки поліпшило якість листя облюбованого ним дерева, що викликало появу в нього більш численних нащадків, ніж у лінивців, які випорожнюються прямо на деревах...» (там же, стор. 54-55). Що поробиш, еволюція теж вміє жартувати. Або ж вона має інші форми чи способи «природного відбору», про які ми поки що навіть не здогадуємося.
Проте фундаменталісти в наукових кріслах продовжують тримати дарвінівську цитадель на апараті штучного дихання, щоб не впустити Його величність Смисл в своє бачення природи (бо там – і до Бога недалеко). «Як виглядає, – пише Бейджент, – дарвінівська теорія еволюції буквально на очах розсипається в прах. Вірогідно, ще якось можна врятувати дарвінівську ідею «природного відбору», але тільки в істотно видозміненій формі. Ясно, що немає жодних свідоцтв розвитку яких-небудь нових форм рослин чи тварин. Лише коли жива форма з’явилася, тоді тільки, можливо, грає свою роль природний відбір. Але працює він тільки на тому, що вже існує... «Природний відбір, можливо, й пояснює походження адаптаційних змін, але він не може пояснити походження видів» [Уессон]» (там же, стор. 51-52).
Певна річ, що не все в теорії Дарвіна є помилковим. І сучасні науковці не заперечують можливості спільного для всіх живих істот походження та постійного відхилення в розвитку первісних організмів, з подальшим історичним розгалуженням нових форм. Різниця між класичною теорією Дарвіна та новітніми ідеями стосується переважно динаміки еволюції – тобто, механізмів, завдяки яким відбуваються еволюційні зміни. Випадок чи тенденція? (Дарвін чи Уоллес?) – ось в чому питання. А якщо тенденція, то звідки вона береться, в чому її фізичний смисл? Такі тепер ставлять питання.
З часом, дарвінізм мутував у неодарвінізм – симбіотичну комбінацію дарвінівської ідеї поступових еволюційних змін та генетичних знань, зі збереженням віри в Його величність Випадок. Відкриті чеським монахом Грегором Менделем закони спадковості підкинули ще дрібку яєць до кошика дискретно-атомістичної картини світу, оскільки ґрунтуються вони на існуванні неділимих цеглинок біологічної інформації, названих «одиницями спадковості» (генами), які не змішуються в процесі розмноження організмів, не змінюють своєї ідентичності, а зберігаються в непорушному вигляді, щоб потім або закріпитися в ряді поколінь, або зникнути в ході відбору. Проте саме генетика й могла би поставити остаточну крапку в питанні випадковості чи невипадковості еволюційних змін. Зокрема, один з авторів розшифровки молекули ДНК (її автори – Уотсон та Крік) заявив, що така виняткова складність та філігранна витонченість, якою є молекула ДНК та характер її взаємодії з іншими хімічними елементами клітини, не змогли би виникнути випадково, і як єдину можливість пояснення цього феномену, назвав втручання вищого розуму – вочевидь, інопланетного (ось ще цього не вистачало! – відреагували неодарвіністи).
Саме неодарвінізм став офіційною теорією еволюції сучасної науки і викладається в школах та на біологічних факультетах всього світу, хоча він стоїть на застарілих редукціоністських позиціях і не відповідає потребам допитливого розуму поточного часу. Натомість системні біологи пішли значно далі і почали розглядати геном в руслі теорії дисипативних систем – не як набір окремих елементів, а як складну переплетену сіть, здатну до самоорганізації та спонтанного відтворення нових форм порядку. Дарвіністський підхід до еволюції, як до результату випадкових мутацій та природного відбору, поступився місцем розумінню творчого розкриття життя, безперервного наростання різноманітності і складності, через прагнення живої природи до постійного оновлення і вдосконалення (от прагне вона цього, і все! це аксіома).
На протязі земної історії тривалі періоди стабільності періодично змінювалися раптовими різкими переходами, стрибками – найбільш з них відомий т.зв. кембрійський вибух (530 млн. років тому), коли після довгої стадії невеличкого набору форм стався божевільний сплеск різноманіття. Тоді зародилися практично всі відомі на сьогодні види живих істот, від викопних до нині існуючих, – що навіть дало підставу професору Нью-Йоркського університету Джеффрі Левінтону заявити, що «всі еволюційні зміни з часів кембрія були лише варіаціями на ті самі базові теми». Така картина «перемежованої стабільності» наводить на думку, що раптові стрибкоподібні переходи спричинені механізмами, геть відмінними від випадкових мутацій старої дарвінівської моделі, навіть під мейк-апом нео-. Якщо фахівці старого цеху спираються на базову ідею постійного пристосування організмів до оточуючого середовища, з його періодичними коливаннями та змінами, то сучасні системні фахівці вказують на тенденцію життя до створення нових форм, навіть в тому разі, коли не йдеться про адаптацію до змін (згадаємо приклад з лінивцем-оригіналом). В реальному житті еволюція явно не обмежується пристосуванням організмів до природного середовища – хоча б тому, що й саме це середовище продукується сіттю живих систем, здатних до пристосування та творчості. В такому разі, хто і до чого пристосовується? Більш правильним, на думку Ф. Капри, буде слово «коеволюція»: еволюція живих організмів тісно спряжена з еволюцією оточуючого середовища і створює з нею єдиний еволюційний план.
Наукові погляди сьогодні міняються досить швидко, міняються й погляди на сам процес появи нових організмів. Тепер це вже не схоже на випадкові спорадичні вдосконалення окремих живих істот в ході конкурентної боротьби за виживання. На думку Уессона, «організми еволюціонують як частина спільноти, тобто як екосистема... яка неминуче еволюціонує спільно. Скоріше треба говорити не про походження видів, а про розвиток екосистем» (там же, стор. 57). І це ще обережно сказано, адже нині з’являється все більше підстав говорити про еволюцію всієї Землі, як живого організму, ба й навіть Всесвіту (і аж до Бога, – хто може собі дозволити). Якщо у Дарвіна центральним пунктом еволюції була конкурентна боротьба за виживання – данина патріархальним вертикально-ієрархічним принципам, – то в нинішню (прямо скажемо: феміністичну) епоху горизонтально-сітьових переваг вона вже не переконує. Жорстокому «закону джунглів» і нерозважливій боротьбі за існування протистоїть (і переважає) добродушний братній симбіоз.
Всі живі організми (в т.ч. людина) являють собою сполучення багатьох мініатюрних істот, без яких було би неможливим життя великих організмів. Зокрема, встановлено, що «сонячні станції» рослинної клітини хлоропласти, відповідальні за фотосинтез, є колишніми синьо-зеленими водоростями, а «енергетичні станції» мітохондрії – це колишні бактерії, що приєдналися і вбудувалися, тож недаремно мітохондрії та хлоропласти мають власні ДНК. Так само й величезна кількість позаядерних генів в клітинах є залишками блукаючих бактерій. «Якщо соціальні дарвіністи ХХ століття, – пише Капра, – бачили в природі лише конкуренцію – «скривавлені ікла і кігті Природи», як висловив це поет Теннісон, – то ми зараз починаємо розглядати неперервну кооперацію і взаємну залежність всіх форм життя як центральний аспект еволюції. За словами Маргуліс і Саган, «Життя взяло гору над планетою не в битві, але поступово оплутавши її сіттю»… Визнання симбіозу як головної еволюційної сили має важливий філософський підтекст. Всі крупні організми, включаючи й нас самих, служать свідченням того факту, що деструктивні поведінкові механізми на великій дистанції неспроможні. Врешті решт агресори завжди знищують самі себе і розчищають шлях для тих, хто знає, як співробітничати і розвиватися. Життя в набагато меншій мірі є конкурентною боротьбою за виживання, ніж тріумфом співробітництва і творчості. Дійсно, з часів створення перших ядерних клітин еволюція йшла через все більш складні форми співробітництва і коеволюції» (Ф. Капра «Паутина жизни», стор. 251, 263).
І ось ми бачимо, що маятник наукових досліджень на всіх фронтах сьогодні розвертається і спрямовується в протилежний бік – від (словами Тімоті Лірі) переважно чоловічого до переважно жіночого нейрологічного контуру, від емоційно-територіального до біовиживання, адже біовиживання є головною потребою людства. Ми припиняємо шукати панацею в фізичній силі, конкурентній боротьбі та нав’язуванні іншим своєї волі і повертаємося до взаємовигоди та співробітництва. Саме ці ідеї, що відтворюють кардинальну зміну нашого світогляду, захоплюють всі наукові рубежі, хоча й не всі ще готові це визнати. Не всі готові миритися з інтелектуальним крахом дарвінізму та його похідної – соціал-дарвінізму (не кажучи вже про геополітику і геополітиків минулого, які сьогодні намагаються повернути історію в минуле – туди, де все вирішувало грубе насилля).
Але доведеться. Власне, історія дарвінівської ідеї є суцільним процесом її порятунку перед лицем неминучого провалу. Спочатку її в тяжку годину нібито підтримала генетика, потім до справи долучилася теорія дисипативних систем, в лиці синергетики та споріднених з нею системних наук. Подаючи рятівну ідею пришвидшеного ходу еволюції, який не потребує перехідних форм («немає? то й не треба»), вони модернізують теорію Дарвіна, ретушують та «облагороджують» її, повертають «обличчям до людини». Передусім, це стосується наукових розробок німецького біохіміка Манфреда Ейгена. Якщо синергетики Пригожин і Хакен вивчали ефект самоорганізації в неживих (фізичних та хімічних) системах, то Ейген переніс його на живі біосистеми, з метою дістатися таємниці походження життя. Звісно, з дарвінівського «молекулярного хаосу» (чи з «коацерватних крапель» Олександра Опаріна) живі організми з’явитися просто не могли, адже, за підрахунками вчених, вірогідність такого виникнення за приступний для огляду історичний період тяжіє до нуля (або до вірогідності збирання «Боїнгу» ураганом). Проте, на думку Ейгена, це стало можливим завдяки карколомному наростанню процесу організації, на ґрунті створення т.зв. гіперциклів петель зворотного зв’язку (це вже шлях до розуміння принципів створення штучного інтелекту).
Відтак, наукова думка потроху еволюціонує, збагачується новими відкриттями. Аж ось вступає в гру найцікавіший, як на мене, учасник гри – теорія хаосу. Вона вказує на такий дивовижний (а для когось ризикований) момент, як еволюційний намір. І тут ми бачимо кардинальне розходження в інтерпретаціях поняття зворотного зв’язку між Уессоном (гравцем команди «хаосу») і механіцистами-синергетиками. Якщо для останніх зворотний зв’язок – апріорі притаманна природі риса, яка не потребує ні вищого цілеукладення, ні наукового обґрунтування, то для Уессона він є свідченням того, що життя не просто безпорадно видозмінюється за рахунок випадкових впливів і тисків, а активно якимсь чином залучається до побудови вектору свого власного майбутнього. Адже навіть Джеймс Лавлок, який в комп’ютерній грі доводив не-обов’язковість присутності Божого промислу в природі, був змушений визнати, що деяка форма розуму в системі автоматичної взаємодії (того ж зворотного зв’язку) має бути – хоча би для того, щоб правильно інтерпретувати отриману інформацію про оточуючий світ і оцінювати результати. І в цьому пункті прихильники теорії хаосу мимоволі наближаються до позиції «лузера» Уоллеса, щодо творчого, спрямовуючого розуму, який управляє еволюційними процесами.
«Збільшення складності живих істот, – пише Бейджент, – на протязі мільярдів років знаходиться в повній відповідності з теорією хаосу – система віддаляється від свого висхідного моменту, впадаючи в непередбачувану складність. Але за цим стоїть дещо ще: цей рух в напрямі ускладнення, очевидний в еволюції, свідчить про те, що вона не безладна. Більше того, складається враження, що вона є вираженням якогось глибинного задуму. «Еволюція може розумітися як цілеспрямований процес, оскільки є частиною направленого Всесвіту, розкриттям потенційних можливостей, якимсь чином притаманним космосу» [Уессон]. І в якості доказу цілеспрямованості Всесвіту Уессон вказує на Сонце та планети: вони природним чином еволюціонували з «вогняного шару в Сонячну систему». Це – свідчення руху вперед, можливо, циклу, в якому актуалізувалося потенційне. Щось намагається виразити себе?» (М. Бейджент, стор. 60).
Щось чи Хтось.
Спрямована еволюція Уоллеса чи спорадична безпорядна еволюція Дарвіна, – вибір за нами.
