Цікава картина вимальовується. Коли в 1994му р. комета Шумейкера-Леві №9 упала на Юпітер (було близько 22х великих уламків), відомий астролог П. Глоба, в школі якого я тоді вчилася, оголосив її передвісницею Фрашегірду – авестійського Страшного Суду (уточню: ідею Страшного Суду, як і деякі інші положення, християнство успадкувало від Авести, але допоки, на жаль, не зізналося). Пояснив це тим, що згідно з авестійським міфом, творець світу Ахура-Мазда на початку творення прочитав священну мантру Ахунвар, яка складається з 22 слів, і нею запечатав двері пітьми. І вдруге цю мантру він мав прочитати перед Фрашегірдом, Страшним Судом і Кінцем всіх часів. Відтак, в 94му це сталося: священна мантра була прочитана, на що вказала нам комета – вісниця Небес. Бо як вгорі, так і внизу, як всередині, так і ззовні, – відома формула Гермеса Трисмегиста.
Можливо, Глоба – і не найкращий астролог (астрологічний дар його останнім часом значно притупився, з відомої причини), але він є відмінним знавцем авестійської традиції, тому є смисл поставитися до його трактувань з увагою. А він сказав, що після прильоту комети в 94 р. треба відраховувати 22 роки (ця цифра відповідає кількості слів священної мантри Ахунвар в Авесті, кількості відділів-насків в тій самій Авесті, числу арканів Таро, кількості літер в первісному алфавіті тощо), і по їх закінченні почнеться Фрашегірд. Мої емоції та враження: на той момент про цю евентуальну подію (якщо це подія) уявлення я мала невиразне. Що там за боротьба добра зі злом? Якою вона буде, в якій формі? Як будуть воювати духовні принципи і на якому матеріалі? До того ж, думала собі, 22 роки – це такий великий строк, коли воно там буде?.. Проте, як воно завжди й буває, роки пролетіли досить швидко – незчулася, як пройшли ті самі 22, а потім ще 7, в Україні триває якась божевільна війна (без жодної адекватної причини), і мушу потихеньку розбиратися, що воно таке і що тут відбувається.
Насамперед, треба зрозуміти, чому комета впала саме на Юпітер. Астрономи, певно, скажуть, що Юпітер – найбільша планета Сонячної системи, яка своєю масою притягнула небесну подорожницю до себе, прийняла на себе весь удар. Інакше би уламки комети могли потрапити на менші планети Сонячної системи і, не дай Бог, на Землю, тоді би людство просто не вижило. А так – дякуючи Юпітеру, ми лишилися в безпеці. Що ж, дякуємо Юпітеру!
Мене ж цікавлять трактування іншого порядку – метафізичного (метафізичне передує фізичному і розкриває саму суть того, що відбувається). За версією Глоби, характер Юпітера – це лише деталізація того напряму, на який спрямовано головний посил комети. Її падіння на Юпітер – це символічний удар по владним структурам, адже Юпітер – це «зірка королів», що позначає земних правителів, а комета – «бич Божий», термінове Боже повідомлення, котре вносить корективи до земних справ, повертає їх до первісної чистоти, яку ми втратили, в нашому терновому шляху за кращим життям. Удар комети по Юпітеру вказує на покарання та очищення тієї сфери, якою завідує Юпітер, – глобальної влади. Мовляв, в багатьох державах останнім часом керують всілякі недостойні, неаристократи, а якісь плебеї, чиє місце з віником в коридорі чи з лопатою на грядці, а не за кермом держави і з пальцем на червоній кнопці. І ось тепер вони отримають по заслугам! А після того правити почнуть лише достойні та харизматичні, – гідні того, щоб мати руки не в рубцях та мозолях, а в холі та лілеї, в дорогих дизайнерських сорочках, з витонченим манікюром, в золотих браслетах тощо.
У всьому влада винна – це, звісно, прекрасна ідея, дуже рятівна (особливо для сучасної РФ). Натомість я прийшла до думки, що окрім своїх базових характеристик, Юпітер має певні особливості. Зокрема, він символізує П’ятий день творіння і вказує на п’яте духовно-релігійне вчення, яке, за моїм припущенням, має з’явитися у оновленого людства після Фрашегірду та неминучої перемоги добра. Додам, що я відношу християнство до четвертої основної релігії, в межах індоєвропейської раси, в духовний спектр якої входить вчення про боротьбу добра зі злом. А релігії, за моїм розумінням, – це покрокові етапи усвідомленої еволюції людства (на відміну від рослинного і тваринного світів, людина еволюціонує усвідомлено, через комплекс морально-етичних рис, які вона в собі плекає). Піднімаючись сама над собою, вона здатна змінювати не лише свою свідомість, але й своє фізичне тіло і, відповідно, фізичний світ навколо себе (який є ні чим іншим, як продуктом нашої ж свідомості).
Тепер мої міркування щодо умовного початку Фрашегірду чи Страшного Суду, орієнтованого, попередньо, на 2016 р. (1994 + 22). В нашому уявленні, Страшний Суд – це щось таке, що має бути, як мінімум, відчутним і помітним. Але якихось надпотужних спалахів світових подій, які би ми могли асоціювати з цією метафізичною рапсодією, в позначеному 2016му, начебто, й не відбулося. Цілком можливо, цей самий Страшний Суд почався тихо і непомітно, без яскравих заголовків та потужних фейєрверків, а можливо, в перебіг світових подій втрутилося щось таке, що відтермінувало цю хвилюючу есхатологію, або ж пустило її по неявному сценарію, чиї зовнішні обриси стануть видимими лише через деякий час («Большое видится на расстояньи»). Хоча дещо ми все ж можемо зафіксувати. Для початку, брекзит – голосування на референдумі Великобританії (23 червня 2016 р.), де більшість громадян висловилися за вихід Сполученого Королівства з Євросоюзу. Це був оглушливий удар по Євросоюзу (створеному, до речі, в листопаді 1993 р., незадовго до прильоту комети), який дав початок його подальшому розсипанню та переформатуванню Європи в нові, більш актуальні соціо-політичні комбінації та об’єднання (побачимо далі).
Пару слів про США – «світового поліцейського», який останнім часом почав відходити від цього свого статусу. Якщо Глоба відраховує 22 роки після падіння комети, то я би додала об’єм – дзеркальне відображення, ті самі 22 роки, але назад (астрологія працює як з прогресіями, так і з регресіями, для більш об’ємної загальної картини). Виходить 44-річний інтервал, від літа 1972го до літа 2016го. Найбільш гучною подією літа 1972 р. була Уотергейтська криза – політичний скандал на фоні підготовки до президентських виборів в США, в результаті якого тодішньому американському президенту, республіканцю Річарду Ніксону, довелося піти у відставку, під загрозою гарантованого імпічменту. Причиною стало виявлення в штабі демократів сторонніх людей з апаратурою для підслуховування. Демократи звинуватили республіканців в незаконному проникненні до їхнього штабу, хоча юридично це доведено ніколи не було.
І тут цікава паралель: на «дзеркальному відображенні», відносно комети 94 р., – тобто, влітку 2016го, відбувся схожий скандал, який отримав назву Рашагейт, через нібито втручання Росії в американські вибори. І теж напередодні президентських виборів, де знову виграв республіканець, цього разу – Дональд Трамп. І знову демократи звинуватили республіканців в нечесних передвиборних маніпуляціях, з поправкою на нові інтенет-технології і з залученням російських хакерів. Цього разу гучний розгляд справи не призвів до імпічменту президента, проте Рашагейт плавно переріс в іншу справу (пов’язану зі спробою викриття темних орудок політичного конкурента Трампа – демократа Байдена та його сина), що дало можливість демократам дотиснути тему імпічменту і здійснити його першу фазу (без звільнення з посади). І хоча у відставку Трамп не пішов, на другий термін йому обратися вже не вдалося.
Уотергейт і Рашагейт – в обох випадках демократи звинувачували республіканців в махінаціях з виборами, в обох ці звинувачення юридично не були доведені, а тим не менше, вони торували шлях до імпічментів і коштували президентам-республіканцям президентського поста (так чи інакше), а в підсумку, до влади приходили демократи. Зауважу, що за всю історію США, процедуру імпічменту застосовували лише до 4 президентів. Крім вже згадуваних Ніксона і Трампа (до Трампа навіть двічі), не пощастило також двом демократам – Ендрю Джонсону (за відхід від політики його попередника, республіканця А. Лінкольна) і Біллу Клінтону (за сексуальну халепу). Проте демократам вдалося уникнути остаточного рішення по імпічменту, а республіканці його фактично отримали: Ніксон сам подав у відставку, Трампу ж імпічмент (двічі) оголосив лише Сенат (тобто, самі демократи). Ці два випадки в американській історії (1972 і 2016 рр.) чітко окреслили дві крайні межі 44-річної містерії комети, яка в 94му впала на Юпітер. І що це значить? Якби ж я знала! Поки що, можна говорити лише про цікаве спостереження, яке нанизується на загальну вісь, повернену в майбутнє. Поживемо – побачимо.
І ще одне. В 2016 р. вийшла перша книга Клауса Шваба, – для когось, злого генія, для когось – просто генія, а також відомого глобаліста, економіста, президента Всесвітнього економічного форуму (ВЕФ) в Давосі. Книга називається «Четверта промислова революція». В ній Шваб постав глобальним футурологом, який мріє про щось фантастичне, нереальне та прекрасне (чи ні?). З оголошенням світової пандемії і написанням нової книги в 2020 р. («Ковід-19. Велике перезавантаження»), автор глобалістського проекту закрив всі питання з приводу свого бачення майбутнього для нас, звичайних смертних, показавши себе жорстким і невмолимим диктатором цифрової доби, що неминуче насувається. На той момент вже всі відчули на собі залізну руку «нового світового порядку» (додам, що Шваб має Сонце в градусі Юпітера в момент падіння на нього комети, тож в цьому гарнітурі він – людина геть не випадкова). «Велике перезавантаження» – таким евфемізмом було позначено явище, чий езотеричний статус, за всіма ознаками, – ні що інше, як боротьба добра зі злом, майбутнього з минулим, особистості з середньо-статистичним і т.ін.
Але й це ще не все. Коли йдеться про Фрашегірд, події мають розгортатися на всіх рівнях, всіх напрямках та порядках. Звідки походить наша цивілізація? Вважається, що з Близького Сходу. А значить, епіцентр (чи хоча би витоки) головного удару системи світового зла має приходитися саме на ці землі. І тут сказати важко, бо на Близькому Сході традиційно все палає та вибухає, як нині, так і раніше, практично нон-стоп. Тож відмітити якийсь особливий поріг, від якого можна рахувати, – справа марна. Але найбільша концентрація енергії протистояння в цій зоні в зазначений період припадає на громадянську війну в Сирії, яка почалася в 2011 р., коли сирійці повстали проти деспотичного правління президента Башара Асада. В 2014му, після серії воєнних злочинів урядових військ Асада (з використанням хімічної зброї), у війну вступили США та їх союзники, підтримавши повстанців, а в 2015му долучилася Росія, на стороні Асада. Відразу ж почалися традиційні для Росії килимні бомбардування сирійських населених пунктів та інші злочини проти людяності, і вже восени 2015го в Європу ринули сотні тисяч арабських біженців. Почалася європейська міграційна криза, затрясло Євросоюз, і відповідно, підбадьорилася Росія, в надії на подальший розпад Євросоюзу, послаблення Штатів і своє «поділяй і владарюй!»
Тоді ж утворилася терористична псевдо-держава ІДІЛ (2013-2019): спочатку вона захопила чималу частину територій, але довго не протрималася, бо її розгромили інші учасники конфлікту. До 2016 р. росіяни отримали відчутну перемогу під Алеппо, що значно посилило урядові позиції і змінило розстановку сил на Близькому Сході. Коаліція старого світу почала переважати. В 2016 р. у війну вступила Туреччина, на стороні повстанців, і на сьогодні ситуація в Сирії більш-менш стабілізувалася, на рівні легкого тління, з очікуванням подальших вкидів до загального багаття. В одному з інтерв’ю на запитання, що росіяни роблять в Сирії, президент Росії В. Путін відповів, що у них там чудові військові тренування. Тоді ще мало хто здогадувався, що сирійські «тренування» були потрібні вождю московитів перед прямим і остаточним нападом на Україну. Вдалося в Сирії – вдасться і в Україні, – так думалося російському нью-фюреру.
До України росіяни підступали дуже обережно, вдавшись до її захоплення лише по частинам. Почали з російськомовних регіонів, як більш лояльних до РФ, щоб мати якусь підтримку від місцевого населення і вже на його «матеріалі» продовжити подальше повзуче загарбання всієї України. Такий гібридний тип війни спирається на функціонал за типом вірусу, коли вражені частини державного організму, отримавши спонукальний поштовх від зовнішнього агресора, самі продовжують процес ліквідації своєї держави, нібито від свого імені, хоча й за вирішального військового сприяння свого патрона «з-за поребрика». Спираючись на багаті поклади колаборантів в Україні, Росія офіційно не визнавала своєї військової інвазії і щодо одних уражених земель казала, що «вони самі», а щодо інших – «вони самі», плюс «их-там-нет».
Успішно потренувавшись скидати бомби та ракети на беззахисні сирійські поселення і міцно закріпивши на сирійському троні свого спільника Асада, Росія вирішила, що готова до відкритого нападу на Україну, – щоправда, так і не наважившись визнати це війною, лише – «спеціальною військовою операцією» (уточню: на території суверенної держави, яка про цю операцію її, звичайно, не просила і прав на проведення не давала). Але війну вона таки оголосила – не з Україною, а з Заходом (читай: з сучасною цивілізацією). З ким оголосила – з тим не воює, а з ким воює – з тим не оголосила, – це типовий приклад перверзій, за яким відразу впізнається почерк Князя пітьми, як його описують духовні вчення. І судячи з характеру розгортання військових подій, російсько-українська війна може мати більш далекоглядні наслідки, ніж ми сьогодні можемо собі уявити.
І якщо російсько-українська війна є одним із проявів можливого Страшного Суду, то для України, цей Суд почався раніше зазначеної кометою дати. Тоді, в 2014 р., т.зв. колективний Захід (насамперед, США) погодився віддати Москві частину українських територій і дав дозвіл на домінування в інформаційному просторі російської дезінформації («лишь бы не было войны»). Сьогодні США і західний світ, в цілому, перебувають в стані переоцінки цінностей і нашого життєвого потенціалу. Ми виявилися більш життєспроможними, ніж сама Росія, що на нас напала. Вони змінили своє ставлення до України (почали поважати?) і сьогодні вже не закликають віддавати загарбнику наші території, які він захоче. Навіть змушені, зі скрипом зубовним, постачати нам зброю для самозахисту, хоча до нашого паритету з Росією ще дуже далеко. Вони ще вірять, що розвалу РФ можна буде уникнути, – але це вже не їм вирішувати. Рішення вже прийняте, прямо скажемо, на Небі чи десь в його околі. Новий світ і сучасна РФ – це явища несумісні: хтось має піти. Позитивним моментом є те, що політичні еліти західних держав перебувають, в основному, на стадії «торгу». Ще трохи – і почнеться «прийняття».
Тож так чи інакше, тепер основний порядок денний (в рамках даної війни) формує Україна – і західні «союзники», потроху і дуже неохоче, задовольняють її потреби та запити, по техніці та озброєнню. Колись дуже залежна від волі сильніших світових держав, сьогодні вона поступово повертає – точніше, завойовує – свою суб’єктність, стає сильнішою, впевненішою і тримає ситуацію під своїм контролем. Стають сильнішими і її союзники в Східній та Західній Європі, і відповідно, потроху проступають обриси нових міждержавних коаліцій. Я зовсім не хочу сказати, що похитнулися основи основ і США втрачають свою провідну роль у світі, – колись-таки це станеться, але точно не завтра. Однак поточні події вказують на можливість змін та переформатування основних світових гравців. Після розвалу Росії виявляться величезні безхазяйні площі, які комусь доведеться освоювати – і не факт, що контрольний пакет будуть мати США. Все карколомно змінюється, згідно з загальним планом світової еволюції.
Чому війна Росії проти України є проявом темних, сатанинських практик? Тому що це війна за велич. Не за виживання, не за збагачення, не за «комфорт и уют», а саме за велич. Це суто сатанинська мотивація. Агресор воює не за життєвий простір для своїх людей, не за матеріальні чи людські ресурси (всього цього він має вдосталь), а саме за велич. Причому, ця велич йому видається недоступною без обов’язкового затвердження та догматизації в віках його брехні, без остаточної перемоги фальші та імітації. Самозванцю необхідно знищити того, чиїм іменем він себе назвав, – єдиного беззаперечного свідка його злочину. А ким є диявол? Це мавпа Бога, що намагається підмінити собою Бога, зайняти його місце. По суті, це війна Антихриста, який видає себе за Христа (звідси ж і тези про «самий духовний народ», «народ-богоносець» і т.ін.). Жодна нація в світі ніколи не вчиняла подібного, не переймала на себе чужої ідентичності, тим більше, не починала задля цього військових операцій, що мають всі шанси перерости в світову війну і поставити під загрозу виживання всього людства. «Або ви визнаєте нас єдиною справжньою Руссю і погодитеся вважати себе другим сортом нас, або будете фізично знищені і стерті з лиця землі, від старих до малих», – такий ультиматум виставив нам московський антихрист, вже навіть не соромлячись виголошувати свій курс на геноцид українців як в своїх «програмних» статтях, так і в виступах медіа-пропагандистів, навіть в висловах «простих людей», яким до болю захотілося відчути себе вищими, ліпшими, обраними, високородними, хазяєвами світу… Хіба таке буває з кожним? Звичайно, ні. Це виняток в сім’ї земних народів.
Тому нам треба захистити не лише свої території та своїх людей, нам треба захистити саму правду, справедливість, право називати речі своїми іменами. Підкоритися, здатися – це не просто втратити те, що нам належить. Це піти на угоду з дияволом, підгодовувати його, потурати йому, заохочувати, надихати на подальші злодіяння, ставати його співучасниками, а цього робити не можна, особливо тепер, коли приходить час відділяти зерна від полови і там, у вищих духовних сферах, приймається визначальне рішення щодо майбутнього всього людства. Мені пригадалася одна архівна історія часів Ренесансу, коли в Європі були в розпалі інквізиторські «полювання на відьом». Це документальні записи судового процесу над жінкою, яку звинуватили в чаклунстві і дуже довго катували, змушуючи визнати себе відьмою. Вона перенесла безліч садистських тортур і мордувань, але не здалася. Між криками болю, жінка в розпачі зверталася до Бога: «Чи повинна я брехати? О Господи! Як я можу брехати?» «Святі отці» вимагали від неї брехні, самообмови, а вона була дуже доброчесною людиною і вважала, що брехня – смертний гріх, тож не хотіла до нього опускатися, ставати в один ряд з «батьком брехні», хай навіть інші (ті ж інквізитори) до нього опустилися. Мабуть, їй було б легше сказати те, чого від неї вимагали, раз і назавжди покінчившии з усіма стражданнями. Але вона боролася, бо мала щире «heart of steel», віру в перемогу добра і в безсмертя своєї душі.
В такій же ситуації знаходиться сьогодні Україна. Оскаженілі росіяни створили для нас умови «реконструкції» інквізиторського суду, де сам диявол напинає на себе шати Христа і кривляється, пародіюючи духовні основи і звинувачуючи нас в своїх власних злочинах («віддайте нам ваше і візьміть на себе наше»). А «доброзичливці» з усіх сторін нам кажуть: «Вам що, важко було здатися? Чого ви опираєтеся? Хіба ви зможете перемогти Росію?..» Вони не розуміють і не хочуть розуміти, що в разі нашої здачі чи поразки в цій війні, ми підживимо агресора, підсилимо його армію і муситимо далі воювати – вже на полях Європи та світу, заради тих же божевільних ідей міні-фюрера і міні-Чингіз-хана (бо вони нікуди не дінуться!), заради штучного звеличення того нещасного народу, який назвався нами, але нами не є і ніколи не зможе стати. Ми просто втомилися за ці три століття жити в його брехні, служити цій брехні і думати, що вона пануватиме вічно. Віднині зло приречене. Раніше – так, воно перемагало, але тепер часи його пройшли.
Така ситуація щодо боротьби добра і зла як категорій та ідей. Але ідеями, напевно, справа не обмежується. Навіщо московитам бути нами, що це їм дає? Одна лише гонитва за престижем (і то сумнівним) не пояснить готовності цілого народу до фактичного самоспалення і самоліквідації. Щось в цей народ вселилося і править ним на рівні несвідомого (так треба – і все!). Хоча ідея володіти світом походить від Золотої орди, і Московія, як один з її побічних правонаступників, захопилася цією крикливою ідеєю – володіти світом, але… чомусь від імені Русі (що є навіть образливим для пам’яті Чингізидів, які цю Московію створили, виховали, підняли на ноги і навчили, втім, поганому). Русь-Україна ніколи не мала таких планів чи амбіцій.
І тут, з одного боку, заповіти Чингіз-хана, котрі попелом Клааса невпинно стукають в серце Московії, а з іншого, прозахідні реформи Петра І, який так хотів зробити з Московії Європу, а з московитів європейців, що пішов на пряму підміну, ототожнивши московитів з русами і перейменувавши Московію на Росію. Локально-естетичні смаки Петра так міцно засіли в свідомості наступних поколінь московитів, що вони ні разу навіть не замахнулися на зміни в сторону правди. За всі 300 років – жодних спроб і жодної самоповаги. І це тим більше дивно, що нинішнє покоління російських лідерів вже офіційно оголосило Заходу війну, позиціонуючи Росію як євразійський простір, а тим не менше, європейської назви все одно не позбуваються, історії чужої, європейської країни від себе не відчужують, гордості за своїх угро-фінських предків та монголо-татарських прогресорів-цивілізаторів не плекають і не відчувають. На двох стільцях і за двома зайцями, – такий сюжет завжди закінчується однаково.
Що було добрим для «темного» XIIІ ст., те виглядає смішним і безглуздим в «прозорому» ХХІму і не має жодних перспектив, попри скажену віру в свою особливу місію, духовну перевагу і неминуче світове схиляння перед обмоченим в Індійському океані чоботом пост-ординського «русского». І береться ця віра, розуміється, не з власного знання чи досвіду (бо такого знання та досвіду немає), а звідкись ззовні. Це інспіроване, навіяне і точно не своє. Тут можуть вийти на поверхню якісь форми, моделі, образи, події та явища з минулого і, в тій чи іншій формі, на нашій землі і в наш час ще можуть віддзеркалитися і повторитися колишні битви вищих цивілізацій («богів»), в руках яких ми – лише гральні фігурки. Чому, навіщо, – ми не знаємо, це вище нашого розуміння (поки що). Ми можемо бачити (якщо хотіти бачити) лише окремі фрагменти загальної мозаїки, але більша її частина нам наразі не доступна, хоча вже починають проступати її окремі, більш-менш впізнавані, риси.
Схоже на те, що ці «війни богів» цілком могли бути реальними подіями, з конкретними учасниками, адже в індійських Ведах та іранській Авесті зустрічаються одні й ті самі фігуранти: асури (чи ахури) та деви. Причому, в індійських джерелах асури позначаються як зло, а деви – як добро, а в Ірані та на Близькому Сході ахури – добро, деви – зло. Я трохи вивчала цю тему і можу сказати, що асури та деви мають такі характеристики, які виходять далеко за межі класичних принципів добра і зла, або й взагалі їх не торкаються, це явно персоніфіковано-субстанційні фігури. А справа в тому, що вищі цивілізації – прибульці чи то з інших галактик, чи з інших часів та світів, – могли мати свої бази на певних локаціях нашої планети: в стародавній Індії могли базуватися деви, в Ірані – асури. І для своїх підлеглих (місцевих жителів) вони були своїми – добрими богами, тоді як чужі боги (конкуренти їх богів) – відповідно, були втіленням темряви.
Скажу пару слів про девів та асурів (за працями М. Чмихова, Ю. Шилова). Згідно з ведичними текстами, асури та деви мають різне походження. Перші представляють землю (і підземний світ), другі – небо. Асури вважаються більш первісними, кровнородинними, хтонічними істотами, які несуть в собі енергію землі і підземного, потустороннього світу. Деви ж – більш пізніми, небесними та відчуженими. Відповідно, Схід (а також північ) був в цих джерелах оголошений країною девів-богів, а захід – демонів-асурів. Схід був відданий у володіння Індри – переможця асурів, головного героя Рігведи. Захід же знаходиться під владою Варуни – наступника Асури. Далі йде міфологія чи легендована історія – кому як більше подобається.
Хоча існує гіпотеза Кьойпера про календарне, а не етноісторичне, протистояння девів та асурів, цілком можливо, що етноісторичне все ж мало місце бути в нашій древній історії і через певний час, коли багато чого забулося, було асоційоване з календарними циклами, злилося з ними. Тож чи були прадавні «боги» на нашій планеті, чи ні, – ми не знаємо напевне. Дуже схоже на те, що були, і не одна «команда». А. Скляров вважає, що тут перебувало два покоління: старі боги, які прибули на Землю першими, створили людей, дали їм мудрість та знання («науки та мистецтва»), наділили яснобаченням і допомагали їх розвивати, і нові боги, які з’явилися пізніше і були вороже налаштовані щодо людей. Вони перемогли старих богів і сильно звузили людський канал пізнання, відібрали у людей знання і технології, відкинувши їх в цивілізаційному відношенні далеко назад.
Ця зміна світосприйняття між «до» і «після» перегукується з ведичними джерелами, та й з археологічними знахідками. Зокрема, в орнаментах катакомбного періоду (ІІІ тис. до н.е.) на території як України, так і Євразії, рішуче міняються базові символи: на зміну меандрам, яких асоціюють з асурами (хтонічні змії, асури, раковини) приходять астральні символи – світилоподібні і напівсферичні форми (їх пов’язують з девами), так само й зигзаги замінюються трикутниками. А отже, змієвидні асури поступово перетворюються на небесних, солярних богів-девів. На небі асурам древні люди поставили у відповідність Чумацький шлях, тоді як девів пов’язують зі знаком Тільця. І з певного часу, спостерігається зміна чи навіть поєднання характеристик цих двох категорій богів. В ведичній міфології наголошується на подвійній природі Адитьїв, особливо Варуни: виникнувши як змієвидні асури, вони згодом стали бикоподібними девами. Образ Небесного бика – це Тілець і Чумацький шлях, разом взяті: бик ніби посідає змієвидний потусторонній трон. Таким же поєднанням ознак бика-Тільця і змія – Чумацького шляху, є грецький Зевс.
Щось сталося, хтось когось переміг, і людство опинилося в ситуації домінування певних світоглядних орієнтирів і певних рамок, виходити за які впродовж тривалого часу було заборонено. Чи варто нам тепер повертати собі втрачені знання та здібності? Ну звичайно. Сьогодні йде війна за право на нашу еволюцію. Протилежна сторона намагається спинити еволюційний рух, спинити і закільцювати час, але в рамках всесвітньої містерії, в якій ми живемо, це зробити неможливо. Зло ніколи не знає, що це неможливо, а часто воно є настільки «сповільненим в розумінні» (мовою Авести кажучи), що навіть саме не усвідомлює, що воно є злом, – тут варто говорити вже не про зло як духовну категорію, а про речників, носіїв цього зла. Самі по собі, добро і зло не воюють, але можуть персоніфікуватися і втілюватися в різних формах, різних душах та егрегорах – як людських, так і «божеських».
І поки в цьому світі триває реалізація первісного міфу про боротьбу добра і зла, кожен сам обирає собі роль в його сюжеті, а зробивши вибір, потрапляє в силове поле свого персонажу, стає його провідником. Паралельно, над нами простягаються силові поля егрегорів «богів», які допомагають своїм «підопічним». Сьогодні людство протистоїть системі, яка намагається не допустити його до майбутнього, а також її сателітам на Землі (точніше було би сказати: колаборантам), яким лестить можливість відчути себе вищою расою, пануючою верхівкою, наближеними до «Бога», «самими духовними», «Святою Руссю» тощо. Але ким би вони себе не уявляли, їх доля відома: бути знищеними, як раби, котрі виконали свою справу і мають зникнути назавжди.
На початку свого тексту я писала про комету Страшного суду, яка впала на Юпітер. Тепер можу додати, що вважаю Юпітер планетою Росії, позаяк пов’язую Росію не з Водолієм, як чомусь прийнято вважати в середовищі російських астрологів (та примкнулих), а зі Стрільцем (про це – в моїй статті «Страна-религия»). В далекому 1994му нікому навіть в голову би не прийшло уявити в рамках Фрашегірду повномасштабної війни між Росією та Україною, – її взагалі мало хто міг би уявити, хіба що той, хто добре знав українську історію (тобто, вчив її не за російськими книжками), а таких тоді ще було негусто. Але через 20 років реальність, образно кажучи, постукала в двері і змусила нас звернутися, нарешті, до справжніх знань і справжньої історії.
Чому під головний удар темних сил потрапила саме Україна? За М. Чмиховим, південні її регіони, особливо Кримська земля, були біля витоків творення світової цивілізації. Крим (чи Таврида) був околицею того самого висококультурного древнього світу. Можливо, з південно-українських земель походять і шумери, адже самі вони говорили, що прийшли до Межріччя з півночі, з гірських районів (втім, на статус древньої Аратти претендує також Вірменія). Зокрема, шумеролог А. Кифішин стверджував, що петрогліфи древнього святилища Кам’яна Могила під Мелитополем мають всі ознаки дошумерської писемності, навіть розшифрував окремі записи на стінах печер. А І. Россоха вважає, що більша частина надписів Кам’яної Могили мають прямі паралелі з огамічними надписами Британських островів, гільчастими рунами древніх германців, давнослов’янськими четами і ризами, тобто, це святилище може бути найдревнішою пам’яткою сакральної писемності індоєвропейців (середньостоговської культури IV тис. до н.е.).
Сьогодні достеменно відомо, що саме з України (її південних районів) походить індоєвропейська раса, і початок її родоводу йде від ери Тільця (V – ІІІ тис. до н.е.). Встановлено також, що Кримський півострів є географічним центром поширення індоєвропейських мов по всій Землі. Древня назва Криму – Таврика, від племені таврів (гр. і лат. «тавр» – «бик»), античні греки пов’язували цей півострів зі знаком Тільця (додам, що вся Україна також пов’язана з цим знаком, а по суті, вона є цивілізаційним продовженням Кримського пульсару, звідки хвилі цивілізаційно-культурних процесів, розходячись від центру, поступово поширювалася на північ та північний захід). Так склалося, що впродовж тривалого часу цей регіон був перекритий від широких контактів з зовнішнім світом, насамперед, з часів загарбання його Російською імперією. Їй дуже важливо володіти ним, не тільки і не стільки як військовою базою та морським «шляхом на Константинополь», але й з тих сакральних причин, які вона ніколи не озвучує, а скоріше за все, і сама до кінця не усвідомлює.
Багато мисливців за духовними скарбами і культурними артефактами далекого минулого звикли шукати ці скарби в відомих місцях – західноєвропейських, північноафриканських, близькосхідних тощо, – уславлених, розрекламованих, поцяткованих та розполосованих численними туристичними маршрутами, – це все одно, що шукати загублену річ під ліхтарем, бо там видніше. Хоча вона (ця річ) цілком може бути там, де не підсвічено, і скоріш за все, саме там вона і є. Якби я ховала щось важливе, то обрала би для цього місце не заїжджене, не широкого використання та постійного перебування, де всі ходять, знімають і копають. От і думай-Те. Напевно, втілений в народі московитів Звір, який мріє про духовне (та матеріальне) панування, знає (чи хоча би думає, що знає), де і що шукати і ким себе називати, щоб це знайти.
Нова «війна богів» вже почалася. Вона є значно ширшою та масштабнішою за війну Росії в Україні і триває на всіх напрямах – військовому, гуманітарному, метафізичному, та й загалом, загальнокосмічному. Світова економічна криза, цифровий концтабір, глобальне потепління і яскрава боротьба з цим глобальним потеплінням, новий вірус і ще яскравіша боротьба з цим новим вірусом, – все це рукотворні «етапи великого шляху» чужих «богів» по нашій Землі. Як вони між собою пов’язані, в якому порядку переплетені і живлять одне одного, – все це, рано чи пізно, ми все одно дізнаємося.
Але ми маємо перемогти. Зберегти свою гуманітарну сутність. Зберегти себе і свою планету, не поступитися нею чужорідним силам. І перейти на вищий рівень усвідомлення, більш витонченої організації. Стати кращими, ніж ми є. Все це – відповідно до законів еволюції, чий новий виток вже розпочався.
Слава Україні! Аве людство!
